В путах фрази
Дмитро Донцов
Щоби правити народом, – пише Мопасан (На воді), – потрібний лише добрий дотеп. Блискучий гумор заступає в нас місце геніальності, влучний дотеп освячує людину, робить її великою для потомства. Народ любить того, хто його бавить і дарує тому, хто здолає його розсмішити.
Побіжний погляд, кинутий на наше минуле, покаже, що наші великі люди всю свою силу завдячують лише щасливим дотепам. Найогидливіші володарі ставали популярними через свої влучні жарти.
Слова, слова, нічого, лише слова, іронічні чи героїчні, веселі або глузливі, все вели перед в нашій історії.
Хлодвіг, християнський король, слухаючи оповідань про муки Христа, скричав:
– Чому я не був там з моїми франками!
Сей володар, щоби панувати самому, повирізував своїх союзників і родичів, і доконав иайнеможливіших злочинів. Але на нього дивилися як на цивілізованого і богобійного монарха…
– Ах, чому я не був там з моїми франками!
Людовік IX, хоч і був святий, не лишив нам ні одного цікавого слівця, яке варто було б запам’ятати. Тому-то й панування його представляється страшенно нудним, повним побожних казань і церковних церемоній.
Генрик IV… се майстер! Скритий, підступний, облудний, киринник, яких мало, дурисвіт, гуляка і пияк, що не вірує ні в Бога, ні в чорта, – він здолав, завдяки кільком дотепним жартам, здобути собі славу лицарського короля, чесного, шляхетного і великодушного.
Чим він навіки з’єднав собі французькі серця, то головно геніальним висловом, якого доти ніколи не вимовляв ні один володар:
– Коли Бог продовжить мені віку, хочу, щоб не було в моїм королівстві такого бідака, який не мав би – бодай в неділю – в мисці курку!
Ось як опановується юрбу! Сими словами Генрик IV раз на все вирив своє обличя в пам’яти нащадків. Назвіть лиш його ім’я і вже ви чуєте смачний запах вареної курки.
Коли б Людовік XVI здобувся хочби на один жарт… він уникнув би гільотини.
Наполеон І кидав цілими жменями слова, що хапали за серце його вояків.
Наполеон III заздалегідь погасив гнів нації, обіцяючи їй, що «імперія – се мир»! Імперія – се мир! Чудова брехня! Але по тім, як се сказано, міг він проголошувати війну цілій Європі, не боячись вже ніяких неприємностей від свого народу. Він знайшов просту, виразну, захоплюючу формулу, яка так вражала думку, що й факти їй нічого вдіяти не могли.
Він воював з Китаєм, з Росією, з Мексикою, з Австрією, з цілим світом. Але яке ж то все мало значення? Ще й досі згадують французи про 18 років спокою, які він їм дав: «Імперія – се мир!»
З тих історичних слів – кінчить Мопасан – нема й десятьох автентичних. Але се не має нічого до речі. Важне, щоб люди були переконані, що їх, сі слова, сказали ті, кому їх приписуютм.
І що ж мають значити сі парадокси? – спитають мене.
Дуже багато! В сій тираді француза є глибокий зміст. Тут іде мова про одну з метод панування над народом; тут відчиняються трохи двері до тої кузні, де куються найстрашніші, бо невидимі, духові пута на народ; і Мопасан в поетичній формі говорить те саме, що перед і по нім говорили соціологи й політики. Ще Макіавеллі зауважив, що володар повинен не мати добрих прикмет, лише виглядати на такого, що їх має, а тоді може робити щось цілком протилежне голошеним засадам, – а все знайде потульну отару, що побіжить за ним. Вільфредо Парето – вже в наші часи – стверджує, що «правляча верства може одурювати підвладну і змусити її служити своїм інтересам», лише прикриваючись серпанком гарних фраз. Цілком як ті Генрики й Наполеони!
І тільки коли французи переконалися, що не для них, а для себе мріяли про курку в мисці їх королі; коли седанська катастрофа і поява німців у Парижі переконали їх, що імперія не мир, лише війна і то страшна, з утратою провінцій і з п’ятиміліярдовою контрибуцією, щойно тоді спала їм з очей полуда з пишних фраз, щойно тоді уздріли вони неприкрашену дійсність!
Ось про сі серпанки й хочу тут говорити, про ті серпанки з демагогії й порожних фраз, які в нас беруться за дійсність і які відіграли таку значну роль в нашім зриві і в його невдачі. Мала Генриків Франція, мали й ми. Лише не власних, а чужих, і хоч не таких дотепних, то зате може спритніших. Се була та «мудрість чужа», що мов кайданками руки, сковувала нам душу, оплутувала незримою сіткою чужих доктрин. Особливо нашу соціалістичну верхівку.
Се зачалося в нас на Україні ще від Петра. Зараз, як тільки довідався цар про «зраду» гетьмана Мазепи, випустив – як тепер большевики – маніфест до українського народу, в якім м. і. стояло:
«… никоторый народ под солнцем такими свободами и привилеями, и лёгкостью похвалиться не может, как по Нашей, Царского Величества, милости – народ малороссийский».
Формулу отже проголошено, а потім – міг великодушний цар стинати голови мазепинцям, засилати їх на Сибір, замучити в Петропавлівській твердині Полуботка, скасувати гетьманщину, – а все знаходив легковірів, переконаних, що «никоторый народ под солнцем» так свобідно не живе, як з ласки царської величності народ малоросійський.
Незадовго перед першою революцією в східній Європі, коли царат хилився і падав, стару царо- і слов’янофільську фразеологію заступила нова. Ся фраза була – «свобідна Росія». Не було ніяких причин думати, що нова «свобідна Росія» буде супроти нас іншою, аніж несвобідна; ніякої причини припускати, що нові будівничі імперії будуватимуть її іншими засобами, а не залізом і кров’ю її підбитих народів, – але фраза про визвольну місію російського народу дурманила всіх на Україні, унеможливлювала всяку самостійну концепцію української політики.
Сю фразу вбивалося нам в мозок легальною пресою, жидівською, російською і… українською, нелегальними брошурами й відозвами, з уст до уст. І той, хто не жив в тумані сих отруйних газів, не може собі уявити, що се було за «деліріюм», що за масове божевілля! А серед того – никла кожна здорова національна думка на Україні, вмирала, не встигши розцвісти.
Політичне визволення України розуміли в нас не інакше, як політичне визволення Росії з-під царату; своєї революційної програми в нас не було, була натомість російська революційна фраза. В ідею соціального визволення вкладали ми не наш зміст, а чужий. Ось що пише про се класичний свідок в своїх споминах про перші роки XX віку на Україні перед революцією:
«Щодо нашого відношення до соціальних питань, то… нас, українську молодь, з боку соціального нічого з соціалізмом не зв’язувало. Хоч цілий уклад українського життя не мав нічого спільного з соціалізмом, але якраз соціалізм став у нас політичним гаслом дня! Власний здоровий розум в нас заступала «чужа мудрість». Сею мудрістю був соціалізм.
Тому-то Лібкнехта, – «Дядька Дмитра» і «Добру пораду» та інші (соціалістичні брошури) ми читали, на загал, дуже співчуваюче. Правда, справа з спільними коморами і чобітьми (як се мало бути в соціалістичнім раю) видавалася нам не зовсім ясною: ми бачили село в процесі його щоденної господарської праці і трохи сумнівались, чи може все піти так гладко, на команду зверху.
По-друге, нам почасти не подобалось, що при соціалізмі… мусила б зникнути поезія індивідуального українського господарства. Але соціалістична фраза панувала тоді неподільно над нами. А соціалістичні брошури вважалися в ті часи майже що не божеським об’явленням і… критикувати їх не було в звичаю!…
Ми українці, – читаємо далі, – були передусім і майже виключно діти села. Та й місто на Україні (з деякими виїмками) не було таке, як писав Маркс і Лібкнехт. Там були лиш… майстерні столярські, слюсарські, з «хазяїном», що сам був майстром, та з його кількома «челядниками»; се було зовсім не те, що ми читали в революційних брошурах про високі димарі і многоповерхові фабричні будинки з тисячами робітників і з пажерливим капіталістом на чолі, котрий нічого не робив, тільки їздив на Рів’єру.
Але й ті маленькі майстерні… були «не наші». «Не наші» в тім розумінні, що ми психологічно для себе не уявляли тут якої-будь ролі. Майстерні чи робітні були майже виключно жидівські. Ми заходили від часу до часу до кравця чи шевця, що тулився десь на задньому дворі Поштової вулиці в двох низеньких кімнатках… Ми не могли не чути того страшного специфічного повітря, що стояло в сих маленьких подвір’ях, повних дітей і страшенно забруджених…
Але ми думали, що чужа соціалістична фраза сього чужого міста має стати нашим євангелієм. Нам і не спадало на думку, що ось власне ми мусимо вмішатися в сі складні і незрозумілі для нас (міські) стосунки, що не вони нам, лише ми їм маємо накинути свою волю… І тому, хоч і з яким незрозумінням ставилися ми до ідеї пролетаріату, все ж… ширили її, їй підпорядковуючи ідею селянства і нації» [В. Приходько ЛНВ, 1927, 6].
Їздили семінаристи, роблячи революцію, а з ними їздив Карл Лібкнехт, обнявшися з «Дядьком Дмитром», та іншими соціалістичними брошурами… І нікому й не ввижався той грізний час, коли Карл Лібкнехт, в спілці з щойно описаним жидівським геттом схопить за горло наївного дядька Дмитра. Соціалізм, зроджений в нас в сім гетоі і в російськім марксизмі à la tartare, став релігією селянської України. Дійсність скапітулювала перед фразою. Були такі, що отряслися з гіпнози сеї чужої фрази; що зірвали з соціалізмом; що прислухалися до правди власної землі. Але таких було небагато.
А коли прийшов момент великого порахунку в 1906, 1918 рр. впоєна в нас чужа фраза, мов іржа залізо, сточила нашу душу, відбираючи їй полиск і гарт.
– «Свобідна Росія несе нам свободу!» – вчили нас, а потім могла ся свобідна Росія скільки хотіла бомбардувати Київ, обкраювати нашу територію, заселяти її зайдами, реквірувати останні рештки майна з-під селянської стріхи, запроваджувати диктатуру чужинців, напихати тюрми, як за царських часів, мужиками, а все знаходилися Христюки, Севрюки, Лозинські, Винниченки, тощо, які кричали їй осанну, які готові були присягати, що Україна – самостійна, а совітський уряд дійсно не тільки робітничий, а й селянський. Большевики знайшли – як казав Мопасан – чудесну формулу, яка так вражала думку, що й самі факти їй не могли нічого вдіяти.
Так ми увірили в інтернаціоналізм, увірили, що ми контрреволюціонери, що під возом вигідніше, як на возі, і т. д. Увірили і в потьомкінівські села.
Фраза не дала нам – особливо соціалістам – зайняти правильне становище до жидів. В історії жидів пише Ренан про один момент, коли заносилося на повстання проти римлян:
«Частіше як коли-будь приходило до сутичок між жидівським населенням і римською поліцією», при чім всякий жид, хто був проти римлян, був особою незайманою. «Всякий горлоріз, що не корився владі, уходив за святого, розбійник ставав патріотом, затримувати злодіїв уважалося за зраду. Одному жидові, якого обов’язком було розшукувати злодіїв, казав рабин: – Нащо ти видаєш народ Господень?»
Дві тисячі літ пізніше, на процесі Шварцбарта – бачимо знов, як з горлоріза робили святого, а з розбійника – патріота, бо належав до вибраного народу. І деякі українці навіть ставали по його стороні, бо ся примітивна оборона «свого» прикривалася в жидів галасливою фразою про гуманність і терпіння… Фраза заслоняла перед нами суть.
Віра в декларацію, не в суть не давала демократам і соціалістам підходити до наших справ з нашої точки погляду. Дійсність зникала перед очима. Ось як пише про се соціаліст-революціонер, права рука Шаповала:
«Будучи соціалістами і шануючи соціалізм, як найвищу ознаку людської справедливості, честі і волі, ми вірили всякому, хто носив ім’я (ім’я – тут вся річ!) соціаліста. Ми не могли собі уявити, щоб будь-який соціаліст міг говорити про підлеглість або залежність України. Адже се було суперечно до волі, про яку соціалісти повинні дбати перш за все. І треба було аж виразних погроз «штиками» соціаліста Незлобіна, цілої низки виступів соціалістів Фруміна, Лепарського і Соколовського, Таска та ін., провокаційного нападу московських драгунів на Богданівський полк, зробленого під охороною соціаліста Оберучева, наказів і промов соціаліста Керенського, щоб ми»…
– думаєте, щоб «ми» нарешті навчилися відрізняти словесний серпанок від сутп речі? Ні, щоб «ми» і десять літ пізніше засновували «Лігу соціалістів сходу Європи», йшли в підсусідки до московських соц.-революціонерів, чекаючи, аж багнети Чернова навчать «нас» так, як багнети Незлобіна.
Віра в «голошені гасла», в «заяви» і «декларації», в фразу – ось що було по нашім боці, по другім власна правда, непомильна, вперта й тяжка, яка йшла отверто до спрагненої мети, а гаслами послугувалася лише як тореадор червоною хусткою, щоби повести осліпленого бика в бажану йому сторону.
Є анекдот про дипломата, який їхав на кораблі, що раптом потонув. Під водою зустрівся дипломат око в око з акулою і вийняв великий ніж… Але акула промовила: «Як ви, дипломат, беретеся до риби з ножем?» 1 засоромлений дипломат випустив з руки ніж і акула проковтнула його…
Скільки разів підносили ми ніж на потвора, але зараз же солодкими фразами він роззброював нас: «Як? Ви воюєте шовінізмом?! Як? Ви підносите руку на братний народ, на демократію?!» І наші руки опускалися. Фраза тріумфувала, а з нею й акула, що пожирала нас.
Ся фраза не дає і досі викристалізуватися на Великій Україні ясній доктрині націоналізму.
«Донцов закликає романтиків, – пише В. Поліщук, – до нового змісту «національної революції»… Якої? бо ж національне питання в нас, як відопо, завершилось розв’язанням поруч з соціальним: доказом є СРСР»…
Що можна довести сим невільникам доктрини? Один каже, що факт національного гніту на Україні мусить привести до національної революції. Другі – зі здивуванням питаються, як сміємо ми говорити про революцію, коли національне питання, «як відомо» з політграмоти, є вже розв’язане… В байці Андерсена курка, що висиділа каченя, зі здивуванням питається – як сміє воно плавати, коли, «як відомо», воно є курча? Замість творити програму зі спостережених на фактах потреб життя, соціалісти каструють се життя для догоди абсурдної фрази.
Через що безладно шамоталася Велика Україна? Через те, що не раз її «еліта» дивилася на світ через чужі окуляри; через те, що вірила, що чужі Генрики дадуть їй по курці в миску, та що чужа імперія принесе бажаний мир і добробут… Через фразу.
«Ми поважали всяку чужу думку, – пише один видатний соціаліст, – і занадто мало шанували себе. Ми не були революційною партією, що непохитно переводить в життя свої погляди, а добрими сусідами, що намагаються зі всіми жити в злагоді, і Бога не гнівати, і чорта не ображати. Ми…своєю м’якотілістю допомагали створенню для «соглашательства» об’єктивних умов» [Г. Наш Наші гріхи. – Вільна спілка, Львів, жовтень 1921].
Хто забив в собі інстінкт, того безвідпорний розум гне фраза, як вітер лозу, куди схоче…
Ми є свідками блискучого відродження середнього клясу міста і села; свідками бунту села проти соціалізму. На тім повстав, як на підложу, фашизм. Але фраза каже, що «бідніші і спролетаризовані групи селянства проймаються пролетарським по чуттям» [І. Мазепа Большевизм і окупація України. – Львів 1922] ). Отже – pereat mundus і логіка – аби жив соціалізм!
Фраза! Якась «декларація з’їзду московських совітів», якийсь «наказ Троцького Червоній армії», що йшла на Україну, якісь «признання Леніна», якісь «писання Винниченка», «неясні звістки», базарні сплетні й чутки, – рішали про зміну тактики, а іноді й цілої політики соціалістичних провідників, як наївно признаються вони самі [Вільна спілка].
Тиранія фрази, яка з голови політика робить голову базарної сидухи!
Факти? Факти для соціаліста ніщо.
Фраза – все! Для соціаліста «в ніякім разі не може Україна вести протиросійської політики» [М. Сріблянський (Микита Шаповал) Die Urraine, 30 IX 1919 Budapest]. Так стоїть во пророках, хоч ся «аксіома» й до крові розбивала голови «трудящому народові»…
Нація? О, й вони визнають націю… Але соціалістична фраза про «братерство народів» – всесильна, і тому «всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалося смішним, абсурдним, безглуздим». Думка про незалежність стріла серед соціалістів «майже однодушне негативне відношення» [В. Винниченко Відродження нації, 1, c. 42 – 43].
Взагалі гасло незалежності підхопили «гірші елементи», «елементи бандитські, контрреволюційні, реакційні». Воно обернулося «проти ооціялізму», проти соціалістичної фрази, як же ж можна було приняти його?! Хочби кривавилася Україна, як довга й широка, не вільно було зривати з большевицькою тиранією, «шануючи загальнолюдську вагу соціалістичної революції», яку робила Росія [М. Грушевський – Воля, 1920, III, ].
В ім’я соціалістичної доктрини сотки тисяч нашого селянства впали жертвою червоної диктатури, і многі соціалісти – мовчать. Але ось большевики «ліквідують» кілька соціалістичних інтелігентів, які пішли їм на службу – і соціалісти видають вогненний протест, підписаний П. Буняком, Р. Домбчевським, Л. Ганкевичем, І. Квасницею, К. Коберським, В. Старосольським, В. Левинським, В. Темницьким, М. Стаховим [Діло, 21 V 1935]. Їх болить лише особисте горе кількох наївних або злочинних соціалістів. Не горе мас трудящого народу, яких гнобити помагали большевикам ті соціалісти.
Диктатура – зло? Комуністи – звірі? Можливо, але все ж вони – соціалісти, і тому наші премудрі радикали готові співробітничати і з Сталіним, коли б повстали «моральні основи для сього з боку комуністичної диктатури» [Громадський голос, 8 IV 1933].
Національний принцип… Що ж може бути гарніше для живої нації. Але кожна нація має своїх євнухів, і один з них заявляє, що «у світовій опінії після війни спостерігається виразний поворіт проти національного принципу», що «світ суверенних націй, се синонім світу вічного руїнництва», а «світова опінія, се факт, яким політик не може нехтувати» [Соціал-демократ, Прага, 1933, ч. 13-14].
Для нормальної людини потреби її збірноти є факт, з якого треба виходити в своїх вимогах. Для євнуха соціалізму, для невільника чужої фрази – фактом є «світова опінія», щей до того сфальшована тупою думкою політичного кастрата!
Ми пишаємося блискучою культурою наших предків. І хто відбуває і думає по-українськи, тому мусить сильніше битися серце на саму згадку про тих предків і їх діло. Але для соціаліста, якому марксівська фраза затьмарила розум, – великі національні будівничі нашої давнини, се «хами-розбійники», а їх культуру – «ми сміло кидаємо в піч!» [Микита Шаповал – Українська хата, Київ, 1913, с. 305 – 306].
«Ми» – «прадідів великих онуки погані»!
Фраза застилає їм живий світ і живих людей.
Через фразу бачать вони в новій панщині, в колективізації грунтів – «землю і волю».
Через фразу бачуть в пануванні одного класу, чи лише кліки – «рівність».
Через фразу бачуть в пануванні сильніших (і мудріших) «товаришів» – здійснення засади «інтернаціоналізму».
В догоду мертвій фразі плюють на живу традицію.
В догоду фразі – в зраді інстинкту самооборони, властивого кожному створінню, бачуть «гуманність».
В догоду фразі в кожнім вияві здорової волі життя – добачають вони «звірячість».
Беззубі, бездушні, безвільні невільники доктрини…
Ми хотіли розв’язати земельне питання по-свойому – але, ах! се ж була б дрібнобуржуазна програма!
Ми хотіли розв’язати проблему внутрішнього устрою по-свойому, але, ах! се ж була б реакція!
Ми стреміли до власної суверенності, але ах! се ж була б контрреволюція… шовінізм!
Ми хотіли так, як всі вільні народи, власною рукою здобути свої права, але ах! – се ж був би бандитизм!
Так соціалісти зневажали власну правду. І тягло їх до чужих, і не бачили вони за гарною маскою прекрасних фраз звірячого обличя хижака. Дорогу до власної мети їм «другий звір загородив, химера бистрокрила, котра манить і найяснішу правду в привид, в мару пусту зміняє». Соціалізм, радикалізм, пацифізм, гуманітаризм. Ось були голови тої химери, на які вони не важилися піднести меч критики.
Оповідають про болгарів: коли під час турецької війни взяли вони Адріанопіль, всі ахнули з дива: як могли вони се зробити, коли ся твердиня була, на думку всіх стратегів, неприступна?! На се хтось відповів, що дійсно ся твердиня була неприступна, і за правилами стратегії її ніяк не можна було взяти. Але що ж, коли дурні болгарські мурги не розумілися на стратегії, не знали про неприступність Адріянополя, і – взяли його?
Я гадаю, що коли б ми на хвилину забули, що нам невільно виступати проти таких твердинь, як «поступ», «інтернаціоналізм», «демократія» тощо, коли б ми, як болгарські селяни, дбали тільки про інтереси своєї країни, коли б ми на хвилину забули про неприступність і незайманість прекрасних кличів, якими нам забивають голову, – ми давно зробили би так, як ті болгари.
Мов отруйними газами туманять нас противники, ніби високими гаслами, гарними фразами братерство народів, гуманність, мир, тощо. Їм ся наука не шкодить, бо знають, чого хочуть, як вовкові, що хотів з’їсти Червону Шапочку, не шкодив бабусин очіпок, ні солодка мова… Але нас ся ворожа фразеологія розкладає, заломлює, нищить всякий дух протесту. Ось як казала поетка:
,
Як лиш науку ворожу перейме,
Стає покірним, чесним, роботящим,
Хоч кия забувай!
«Коли йде про існування Прусії, – писав Бісмарк в 1874 р., – то я піду на союз хоч би й з революцією, і скрізь, де знайду допомогу». І він (легітиміст!) пактував проти Габсбургів з італійськими карбонарами й угорськими бунтівниками.
Коли большевики думали, що в інтересах Росії є стратити Миколу II, вони се зробили, але, коли в інтересах тої самої Росії треба було стояти «руки на швам» перед королем Аман Уллагом, вони й се зробили; вони й III Інтернаціонал видумали, коли вмерла ідея царату, для здійснення старих цілей російської зовнішної політики. В обох випадках (і Бісмарка і большевиків) наперед ішов інстинкт народу, потреби держави, а потім до того видумувалася програма, така чи сяка, але яка служила тим потребам. Наші соціалісти, радикали й демократи навпаки – мов реп’ях кожуха трималися доктрини і в ім’я її кастрували життя.
Політика здорових народів се «не-логічні акції» (не нелогічні!), як казав Парето, які випливають з «національного характеру» народу і його «соціальної будови», з фактів його життя. Потім до сих акцій причеплюється ідеї, що сі акції усправедливлюють, і ніколи навпаки. Але в народів нездорових буває навідворот: тут, чужі переважно, доктрини панують над потребами його життя і ломлять його. Ще Барес казав, що «німецька або англійська правда не є французькою правдою, вони можуть отруїти нас». Те саме можна сказати про ті чужі правди і фрази, які затроюють нашу збірну душу. Задачею новітного націоналізму є – пристосувати програму своєї акції до своєї «правди», безмилосердно нищити доктринерство.
Час перестати соромитися сього. Час піти не за фразами, лише за голосом крові і за мудрістю власної душі, а з усіх фраз пам’ятати хіба одну – Timeo Danaos et don ferentes!
Час ліпше прислухатися до голосу інстинкту, який ніколи не одурить. Не пристосовувати й калічити його до гарних формулок, лише знайти власні формули, в яких сей голос крові знайшов би свій найкращий вираз. Час узгіднити нашу захитану думку з непомильним інстинктом країни.
Коли в нас кажуть: «гуртове – чортове», то се не контрреволюція, лише засада індивідуальної власності, на якій збудовано пишний та гордий світ Окциденту.
Коли в нас кажуть: «як москаль каже сухо, то вилазь по вуха!», то ся народна мудрість мас для мене більшу вартість за всі писання чужих апостолів, що хочуть паклонити нас до мирного співжиття з тим сусідою.
Коли в нас кажуть: «чия вівця, того й вовна», то се звучить для мене глибше від усіх писань гуманістів та інтернаціоналістів, які думають, що, віддаючи себе комусь в посідання, можна врахуватися від стрижки.
Здерти з обличчя серпанок облудних фраз і поглянути на світ крізь призму власних інтересів – ось яке завдання стоїть перед нами.
Фраза мусить умерти! Мусить лишитися тільки дійсність. Часом воно страшне, мов Горгона, обличчя сеї дійсності, як того сфінкса, але той згине, хто спустить перед її поглядом очі.
Тільки без аскези і без чужих костурів. Не соромитися свого здоров’я! Коли ми чуємо, як міцно пульсує наша кров, коли, мов залізом, наливаються наші жили, не соромімся того! Коли нам здається, що аби добре сісти, мусять потиснутися інші, не робім собі з того нічого! Коли на тім потерплять засади гуманності й братерства – тим гірше для них! Коли до сього треба буде забути про добрий тон, – не наша в тім вина. Коли нам казатимуть, що ми реакціонери, хижаки або анархісти і бандити, постараймося стати вище наліпок, вище фраз! Аби лише ми були в згоді з собою і з нацією.
І коли нам доведеться роздерти петлю з фразеології, яку затискають нам на шиї, зробім се! Світ належить не до тих, що метикують і вагаються, лише до тих, що прагнуть і ділають!
ЛНВ 1928 VI
Примітки
Мопасан Гі де (Guy de Maupassant, 1850 – 1893) – .
Хлодвіг (Chlodovechus, 466? – 511) – .
Людовік IX (Louis IX, 1214 – 1270) – .
Генрик IV (Henri IV, 1553 – 1610) – .
Людовік XVI (1754 – 1793) – .
Вільфредо Парето (Vilfredo Pareto, 1848 – 1923) – .
седанська катастрофа – (1.09.1870) франко-пруської війни, яка закінчилась капітуляцією французької армії.
Полуботок Павло (1660? – 1724) – , замордований у тюрмі московським імператором Петром 1-м
Лібкнехт Карл (Karl Liebknecht, 1871 – 1919) – .
Христюк Павло Оникійович (1890 – 1941) – український . Загинув у більшовицькому ув’язненні.
Севрюк Олександр Олександрович (1893 – 1941) – український .
Ренан Ернест (Joseph Ernest Renan, 1823 – 1892) – .
Шварцбарт Самуїл Ісаакович (1886 – 1938) – єврей, пізніше .
Шаповал Микита Юхимович (1882 – 1932) – .
Незлобін П. – Російських депутатів (1917). Немає біографічної довідки.
Фрумін Ілля Йосипович (1876 – 1937) – у липні 1917 року до складу Київської міської думи за списком російських соціалістів.
Лепарський Олександр Миколайович (? – ?) – Народної міліції Києва (1917).
Соколовський Юрій Юрійович (1875 – 1922) – .
Таск – ?
Оберучев Костянтин Михайлович (1865 – 1929) – Київського військового округу (1917).
Чернов Віктор Михайлович (1873 – 1952) – .
Поліщук Валеріан Львович (1897 – 1937) – . Розстріляний більшовиками у Сандармоху.
Андерсен Ганс Крістіан (Hans Christian Andersen, 1805 – 1875) – . Д. Д. трохи недбало переповідає казу «» (1843).
Буняк Порфир Порфирович (1888 – 1941) – . Загинув у большевицькому ув’язненні.
Домбчевський Роман Йосифович (1884 – 1952) – .
Ганкевич Лев Юліанович (1883 – 1962) – .
Квасниця Іван (1893 – 1941) – . Загинув у большевицькому ув’язненні.
Коберський Карло (1890 – 1940) – . Пропав безвісти під час утечі від більшовицкьих «визволителів»
Старосольський Володимир Якимович (1878 – 1942) – . Загинув у большевицькому ув’язненні.
Левинський Володимир (1880 – 1953) – український вчений, .
Темницький Володимир Миколайович (1879 – 1938) – .
Стахів Матвій Іванович (1895 – 1978) – .
Аман Уллаг – Аманулла-хан (1892 – 1960), .
Барес Моріс (1862 – 1923) – .