Свідоцтво історії
Дмитро Донцов
«Романтизм» як чинник поступу. Синтеза раціоналізму та інтернаціоналізму. П’ята вимога волевого націоналізму
Історія підтверджує правдивість сказаного вище. Бо в ній перемагають лише ідеї характеру «романтичного», релігійного, ідеї агресивні, емоціональні й фанатичні. Під чиїм впливом, як не цих ідей, відбувалися всі хрестоносні походи, 1793 рік, визволення Франції від англійської столітньої інвазії за Жанни д’Арк, і багато інших, про які я вже згадував в попередніх розділах?
Візьмім наші часи! Один з тих, хто робив велику війну й вів до перемоги свій нарід, пише:
«При старих сталих військах, генерали грали важнішу ролю, ніж політики. Але в останній війні, коли нація була військом, було інакше. Найнебезпечнішою зброєю на війні, це не тяжкі армати, лише здібність (провідників) кріпити серця… Чи ви колись уявляли собі, що Німеччина скапітулює на ворожій території? (Але це сталося, бо)… їй зломлено хребетний стовп. Чи ви думаєте, що щось подібного могло б статися, коли б Німеччина мала на чолі такого Клемансо, Гамбетту або Пітта? Але Німеччина їх не мала. (Вона мала)… політиків, що не знали, як промовляється до серця нації» [L. George. – N. Fr. Pr., 11. II. 1925].
Промовити ж «до серця» нації, як старався я довести, можна лише сугестією та однією з тих «романтичних» ідей, за які маси віддають своє життя. Такою ідеєю в світовій війні була ідея боротьби «культури з варварством». Сила тієї ідеї була така переконуюча, що вона не тільки скріпила волю союзників перемоги, але зломила волю до перемоги в німців. Сила цієї ідеї була в її безкомпромісовості (французьке jusqu’au bout, англійське knock out), в порівнянні з якою, половичною й непевною була воля німецьких провідників, що безперестанно поновлювали свої щирі мирові пропозиції…
Представник другої побідної нації повторяє ту саму думку:
«Двигун всякого чину є почування. Всі великі історичні рухи були попереджувані міцними почуваннями. І власне ті особистості, яких почування були найбільш несамовиті, мали найбільший вплив на стан і характер суспільності. Чисто інтелектуальне почування ніколи не вистачає для опанування юрби… Величезний успіх релігійних реформ завдячують вони переважно іраціональній силі їх чуттєвої природи, а ніколи інтелектуальній». Не лише світ кермується «пристрастями, а не інтелектом, але й… дійсні пани світа, щоб заслужити цю назву, мусіли бути часто ентузіастами і фанатиками» [L. Ward. – Dyn. Soziologie, I, 17].
Історія свідчить, що під впливом тих ідеологів «основувалися великі імперії, здвигалися церкви, мечети і катедри, змінилася ціла поверхня землі» [L. Ward. – Dyn. Soziologie, I, 17]. Ніби вторуючи американському соціологові, пише його французький колега:
«Лише фанатики основують релігії і держави… На гукання Петра Амієнського мільйони кидаються на підбій Оріенту… Слова візіонера Могамеда уділили його сторонникам силу перемогти старий греко-романський світ… Лютер затопив світ в огні і в крові»…
А що, в порівнянні з ними, питається автор, зробили в історії Ньютон і Галілей? Фанатики творили історію, візіонери, винахідці звабливих видив найбільше спричинилися до зміни обличчя світу. Їм це вдалося, бо вони «несвідомо втілювали в собі ідеали своєї раси і свого часу, дали їм вираз», бо нарід можна за собою повести, лише «здійснюючи його сни і мрії», бо в решті решт ідеї кермують світом. Щоб ці ідеї втілилися, мусять вони мати до послуг собі мрійників і сновид.
«В ім’я хоробливих фантазій перетворювався світ, загибали культури, нові повставали натомість… Ілюзії були найважнішим чинником в історії… Ілюзія покликала до життя піраміди,… море крови проллято задля здобуття однієї одніської домовини, викликано революції, основано держави» [Le Bon. – Psych. d. Masse, Psychologische Grundgesetze in der Völkerentwickelung, Leipzig].
Йодль каже: «ціла історія вчить, що успіх все по стороні народів з сильнішими пристрастями» [F. Jodl. – Geschichte der Ethik].
Георг Зіммель навіть підноситься до твердження, що «безхарактерність» XIX віку має своє джерело в занепаді впливу чуттєвої сторони нашої вдачі й гіпертрофії розумовості. Інтелект, за Зіммелем, взагалі, як і гроші, – безхарактерний,
«не з браку потрібної якості, але тому, що він цілковито стоїть по той бік вибираючої односторонності… Ми жадаємо від усіх речей… означеності характеру, а часто теоретична людина все розуміє й прощає. Сплощення чуттєвого життя, яке приписують теперішності в противність до односторонньої твердості і жорстокості минулих віків; легкість інтелектуального порозуміння між людьми, хоч як різнородних натур і становищ, в той час коли так визначна інтелектуальна особистість як Данте, говорив, що певним теоретичним противникам треба відповідати не доказами, але ножем; тенденція до полагодження, що пливе з байдужності до основних питань внутрішнього життя, які… не може рішати ніякий розум, – аж до ідеї про світовий мир включно, що особливо плекається в ліберальних кругах, історичних носіях інтелектуалізму і грошевого обороту: все це випливає, як позитивний наслідок, з цієї негативної риси безхарактерності» [G. Simmel. – Philosophie d. Geldes]…
Безхарактерність нашого віку, його угоди, який він вніс скрізь – в відносини між клясами, націями, поглядами, релігійними партіями, позбавивши людськість всяких ширших перспектив і плянів, замкнувши її в вузький круг буденщини; безхарактерність, яка поставила на карту саме існування нашої цивілізації, отже і на думку Зіммеля корінилася в гіперінтелектуалізмі, в «безвір’ї», в браку фанатичної «односторонності», емоціональності.
Не ту «безхарактерність», яка приводить народи на край загибелі, але цю «працю для порожнечі», ці зусилля фанатиків винагороджує історія. Їх же ж твори лежать в інтересі людського поступу, який лише їм завдячує, що це слово не є порожним поняттям. Непорозуміння твердити, що жадоба панування належить до іншого роду понять, як інші бажання; що вона неприродна… Зусилля, направлені задоволити це бажання, привели до найбільш ефективних поступів у суспільнім розвою.
Впливові цієї жадоби панування завдячують своє сформування великі нації. Цьому ж чинникові, підпорядкуванню великих просторів і великих мас людськості під вплив однієї регулюючої сили треба завдячувати поступ цивілізації. Великі амбіції, віра великих народів у своє післанництво, їх жадоба панування, чуттєвість їх психіки, стремління до розросту привело до притягнення цілих континентів до європейсько-американської культури.
«Так само як у біології не та чи інша раса, не той чи інший організм, але органічний світ взагалі, тягне користі з боротьби за існування (опертій на жадобі панування кожної species, – так і в соціальній сфері не одиниця,… але ціла суспільність користає з додатних наслідків динамічної активності (її членів). Коли піонер прорубає нову стежку в лісі, він прагне задоволити особисті свої потреби, але тим самим дає засіб задоволити… потреби всіх інших одиниць.
Так само, як за піонером, що прорубує стежку в лісі та йде нею, щоби з неї ніколи вже не скористати, йдуть інші, аж поки з стежки не стане великий шлях, так само досягнення зусиль одиниці взагалі, хоч у даний момент служать лише їй, стають початковими кроками матеріальної цивілізації», для всіх [L. Ward. – Static and Dynamic Sociology].
Такими діячами цивілізації були Колумб, Васко-да-Гама, Кіченер, перші колонізатори Америки, наші борці з кочовиками, а всіми ними гонила «жадоба панування», всі вони були опановані сновидною ідеєю, всі вони мали щось з «очайдушности авантурничих віків» (Гоголь), всі вони проголошували «право сильного над слабим» (Куліш), про яке так основно забуло наше недолуге покоління… Бо ці зусилля (каже Сорель) в напрямку ліпшого, помимо відсутности всякої безпосередньої особистої винагороди, творять ті таємні прикмети людської вдачі, які забезпечують безнастанний поступ у світі [Sorel. – op. cit.]. Ту саму думку висловив Ворд:
«услів’я, під якими розвивається життя є того рода, що… переслідування одиницями їх мети одночасно провадить до мети природи. Почування (одиниць) пристосовані до функцій» (природи) [Ward. – op. cit.].
Природа (каже другий філософ) лиш тим чином осягає своєї мети, що вона прищеплює одиницям певне уроєння (Wahn), завдяки якому їм уявляється добром у собі те, що в дійсності є добро для роду [Schopenhauer. – op. cit., T. II, 1332; IV, 44]. Англійський історик Сільі в своїй книзі (The Expansion of England) каже, що Британська імперія вийшла як плід «напівсвідомих зусиль маси поодиноких англійців». Британець ішов у світ шукати свободи, приватного зиску, пригоди, і забезпечення від сусідів, чи панування над ними, – а коли одного ранку прокинувся, то побачив, що є властителем найвеличнішої імперії в світі…
Правда, поступ, якого джерелом є ці почування, окуповується часто кривавими жертвами. Але чи можливий поступ без жертв, і чи потрібний такий поступ без жертв? Заперечувати конечність цього поступу та його шляхів значить хотіти ніколи не рушати існуючих стосунків, ніколи не рушати того, що гниє, в ім’я «гуманності» не дотикати його пальцем… Є містичний зв’язок між «жадобою панування» одиниць і поступом:
«Не треба було жадного гуманітарного настрою, щоби здвигнути Асванську греблю. Ця гребля так само мало завдячує своє повстання любові до людськості, як і винайдення серуму. Фабриканти бавовни в Манчестері хотіли цієї греблі, щоб заробити, держава їй сприяла, щоб забезпечити собі Єгипет, сер Ернст Касель позичив гроші, щоб дістати добрі відсотки, Вількокс і Барк зробили пляни, гонені мистецьким інстинктом і амбіцією. Але тепер, коли цей твір стоїть і діє, подарував він чудному вузесенькому краєві без дощу… два мільйони моргів землі і до трьох жнив щороку; два роки по відкритті цієї греблі вернув Єгипет з доходів кошти будови» [E. Ludwik. – “Neue Rundschau”, 1925]…
Чи цій праці можна відмовляти її великого значіння для поступу? Чи вона не довершена гоном амбітних людей до панування і оволодіння землею та її нижчими расами? Історія не знає рівності, як і природа; є там здібні і нездібні, хто хоче забезпечити собі місце під сонцем, мусить довести свою здібність до того. «Право» кожної, хоч би і з «євнухськими» інстинктами, нації на життя не існує, а коли б існувало, це було б найбільш неморальною річчю в світі…
Право нації на самовизначення? Певно, але не кожна, що «має» це право, має його! Це найліпше в глибині своєї душі знають самі претенденти на це право: «бунт темношкірих стоїть перед дверима (пише той самий автор), але покищо він не є ознакою державно-творчої сили» [E. Ludwik. – “Neue Rundschau”, 1925].
В тім суть і глибше значіння зв’язку між поступом і правом на нього. Бути перейнятим великою ідеєю і фанатизмом до її зреалізування, це ще не забезпечує перемоги, треба мати геній її справді здійснити! Правда, що ні одна ідея не перемогла, яка не носила прикмет «романтичної» доктрини, яка не мала на своїм чолі фанатиків, але також не перемагала й та ідея, що не посувала людськість в її розвою хоч один крок наперед. Бо так само, як не може утриматися при житті й пануванні кляса, що перестала бути суспільно корисною, так само не може утримати пануючого становища в світі нація, що не є корисна своїм пануванням для людськості. Ті раси звичайно знаходять легку синтезу між націоналізмом та інтернаціоналізмом. Рах Romana і British Empire попрацювали здається більше, щоб зінтернаціоналізувати і зцивілізувати світ, аніж паперові інтернаціоналістичні «кастрати». Цезар і Сесіль Родс були ліпшими інтернаціоналістами, як Ленін і Маркс.
Один з апологетів тієї теорії пише: «Бажання свободи, про яке тепер так багато чується, це лиш відворотний бік другого бажання, так само універсального і непоборного: бажання правити іншими людьми». Один з персонажів Фукідіда каже: «Я не картаю атенців за бажання правити іншими людьми, бо це природно; але я ганьблю інших за те, що позволяють правити собою». Свобода все йде разом з вищістю (superiority). Нижчий, меншевартий не може ніколи мати нічого, як тільки свободу з ласки, яка остільки ж порожня як непевна. Слабі нездарні раси не сміють сподіватися, що їх… не потурбують в оселищі [Atlantic Monthly, Febr. 1925, (H. H. Powers. – Independence or Civilization?)].
Тому то точка погляду поступу не має нічого спільного з «мораллю». Так само, як перемагають не «моральні» раси чи системи в нагороду за свою «моральність» або «терпіння», так само гинуть вони не через «неморальність» і «несправедливість» до тих, якими правлять, лише тому, що перестають виконувати соціально корисну функцію. Так довго, як її вони виконують, їм дарують їх привілеї і насильства, а в противнім разі – вони гинуть. Так впав царат, не через насильство і злочини, лише тому, що його організація не потрафила охоронити великої імперії ані від ударів зі Сходу (Японія), ані з Заходу (Німеччина і Австрія). Коли це вияснилося, – привілеї і насильства пануючої кляси, які були ані менші, ані більші перед тим, раптом стали «злочинами» і царат впав.
Французький февдалізм (каже Спенсер) впав в декаденцію тому, що ця система не давала вже жадних корисних для всіх наслідків, лише позістали лихі сторони. Пануючі кляси не виконували більше своїх функцій, хоч дальше затримували свої привілеї. Публічна влада виконувалася виключно в приватнім інтересі, – цьому власне, а не «привілеям», «здирствам» і «неморальності» завдячує февдалізм революцію, що знищила його [Spencer. – op. cit., 165].
Те саме в міжнаціональнім житті. Імперіалізм це не тільки «здирство», але одночасно виконання громадських справ, в громадських інтересах націями, покликаними й управненими до того. Є вищі і менш вартні народи; що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють. Всякий поступ базується на нерівності і признає засади вищості. Хто не має відваги або даних стати рівним вищим, не має змоги стати рівноправним, незалежним [Atlantic Monthly, idem.].
Природа не знає гуманності й справедливості, вона знає лиш заслуги й винагороди. Коли селянин не орав і не сіяв, природа не каже йому: він порядний чоловік, ми не можемо бачити його голодного… Вона каже: цей чоловік не сіяв, він не жатиме! Коли рибалка не закидує сіті в море, природа не каже: він має діти й жінку, йому треба помочи… Вона каже цілком просто, і зовсім не «людяно»: він не працював, хай терпить! Природа винагороджує лише в пропорції до зусиль і заслуг – для її мети.
В суспільнім житті обов’язує та сама засада, і ні одна нація не дістане в дарунок жнив від «справедливої» природи, коли вона не сіяла; ні одна не дістане незалежности, коли не хоче і не тоже її осягнути, коли не має почуття й сили здорових рас, що хочуть панувати над людьми, млею, повітрям і морями, служачи собі і – людському поступові.
Соціалістичні «гуманісти» також підпорядковують праву справедливості і незалежности народів праві поступу, як вони його розуміють. Для них поступ – це справа пролетаріату, і тому Енгельс писав:
«Мусимо співпрацювати над визволенням західньо-європейського пролетаріату і цій меті підпорядкувати цілу решту. Тому як би й не були симпатичні балканські слов’яни, о скільки їх визвольні стремління йдуть у розріз з інтересами пролетаріату, про мене хай їх чорт візьме (können sie mir gestohlen werden!)» [Д. Донцов. – Енгельс, Маркс і Ляссаль про неісторичні нації].
Енгельс також ділив народи на «вищі» і «меншевартісні», а «збратання народів» розумів не як «збратання всіх європейських народів під одним республіканським прапором», лиш як «союз революційних народів проти контрреволюційних», ідея, сплягійована пізніше Леніном. В цілковитій згоді з «буржуазним» імперіалістом, пише соціалістичний:
«Теорії загального братерства народів нічого не варт, коли не береться взгляду на історичне становище, на щабель суспільного розвою поодиноких народів» [Д. Донцов. – Енгельс, Маркс і Ляссаль про неісторичні нації].
Наведеного досить. Історія стверджує, що панувати все могли лише раси, натхнуті великим безінтересовним пафосом («теологічною» ідеєю), великим фанатизмом, який є неминучою складовою частиною кожної ідеї, що глядить в будуччину. Але й навпаки, раси й ідеї, які хочуть грати ролю в історії, мають гукати не до світової «справедливості», лише до своєї волі і здібностей – пхнути історію наперед, працювати для «поступу».
Так ми прийшли до певного доповнення нашої четвертої підстави всякої великої ідеї: не лиш фанатична, безкомпромісова повинна бути вона, але й служити інтересам поступу, як ми його тут розуміємо, себто, як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури й цивілізації. Ідея, яка не в стані узгіднити себе з цими останніми вимогами, мусить захиріти, як напр., еспанська або магометанська, що помимо свого фанатизму і безсумнівної «теологічності», мусіли уступити місце іншим. Ось як про це сказав Ренан: «Нація, яка замикається в чисте перестерігання свого інтересу, не може вже грати загальної ролі. Країна може мати провідну ролю (maitrise) лише через універсальні сторони свого генія» [Е. Renan. – op. cit.].
Примітки
Кіченер – Герберт Кітченер (1850 – 1916), англійський фельдмаршал, один з керівників Великобританії під час 1-ї світової війни.
Сільі Джон Роберт (John Robert Seeley, 1834 – 1895) – англійський есеїст та історик.
Цезар – Гай Юлій Цезар (100 – 44 до н.е.), давньоримський державний діяч.
Сесіль Родс (1853 – 1902) – англійський політичний діяч, ініціатор загарбань у Південній Африці.