«Науковий» квієтизм

Дмитро Донцов

З того примітивного інтелектуалізму випливає цілком послідовно й ще примітивніший, нібито науковий, квієтизм, віра в ненарушальні суспільні закони: друга характеристична риса українофільства. Спершу українофільство шукало «науково обгрунтованого» і «науково доведеного» ідеалу. Це обгрунтування ішло раз дедуктивно відірваним шляхом, раз – шляхом експерименту. Розум правив світом фізичним, він же ж, очевидно, правив і світом соціальним. Так, як земля рухалася в усталеній орбіті, так своїм приписаним бігом ішло й соціальне життя, покірне законам «еволюції» і «поступу». Все це було ясне й просте, як два рази два є чотири, і тому моментально засвоєне як найглибша мудрість нашим «націоналізмом»; цей «націоналізм» твердо пам’ятав, що стремління нації також мають свої межі у «вічних» законах суспільного поступу. Критика і сумнів замість певності й «фантазії» – були головні чесноти людини науки, вони ж були в наших українофілів запорукою проти національного максималізму.

Ані тих сумнівів, ані цього скептицизму (бодай в такій мірі) не знав той, хто визнавав шопенгаверівську qualitas occulta, «волю», за головну самостійну моторову силу в історії, яка творить «з себе самої» (aus sich heraus), як казав Гегель. Але для наших провансальців існував лиш видимий світ феноменів, окремі тіла, доступні нашим змислам. Ці тіла творили «одне з місцем, на якім знаходилися і до якого були прив’язані, або, коли рухалися, то якоюсь причиною зовні». А коли цей рух (як, наприклад, рух планет) «відбувався не на ділання ззовні, то всеж він був залежний від точно усталених законів», конечних і незмінних [W. G. Hegel. – Vorlesungen üb. d. Aesthetik, В. 1., Berlin, 1842, s. 156]. Аналогія з соціальним життям була така близька і така зваблива, що ж дивного, що в нас це життя розуміли стаціонарно? Припадкові хвилеві відносини між різними феноменами суспільного життя уважалися за сталі, як, напр., статистичні цифри даного моменту, дані взаємовідносини сил між окремими націями, тощо. Ці відносини були усталені раз навсе, а коли й підлягали змінам, то й зміни могли відбуватися лише в стисло приписанім темпі й порядку, до якого як людина, так і нація повинні були пристосуватися, а не накидати їм свій шлях.

Знаряддя в чужих руках, з надломаною волею, покоління минулого [19] віку ішло в напрямку найменшого опору: з браку здібності чинно втручуватись у життя, формувати дійсність за власною вподобою, воно для виправлення своєї безсилості накинуло дійсності цілий ряд «законів», менше або більше «вічних», менше або більше фантастичних, за якими стояла так звана «залізна конечність» історії. Для нації, що хотіла вільно розвиватися, її провансальські провідники на кожнім закруті встромили стовпи з «осторогами» і заповіддю кари за неперестерігання «законів». Хто хотів жити й рухатися, мусів цим «законам» коритися. Правда, ті «об’єктивні, емпіричні» закони ніби суперечили виведеним дедуктивно «законам розуму», але хаотичний мозок провансальця дуже легко перескакував через цю суперечність (як і через багато інших), бо коли багато з «об’єктивних» законів були й «розумні», то чому «розумні» не могли стати «об’єктивними»? І чи одні, і другі не були відкриті тим самим людським розумом?

Так національна воля, і без того річ сумнівна для драгоманівців, дістала нові кайданки – «закони» соціального розвою, яких не вільно переступити, не наражаючись на славу неука або «ідеаліста». Найбільш консеквентні просто переносили фізичні засади до соціології. Однією з цих засад була вже згадана засада «енергетичного імперативу». За цією засадою відносини між народами мали урядитися так, щоб при їх усталенні і плеканні зуживалося якнайменше енергії. З цієї точки погляду, очевидно треба було якнайбільше затіснити відносини між націями. Отже в програму такого національного «енергетизму» входило між іншим, водностайнення мови, далі – знищення мит, мир за всяку ціну, по можливості знесення міждержавних кордонів, або бодай не «штучне» збільшення вже існуючих, та інше.

Другим таким «законом» була конечність зрізничкування націй для більшого гармонійного розвитку «цілості», яку муситься, очевидно за всяку ціну, зберегти ненарушеною.

«Кожний нарід, відповідно до свого темпераменту, клімату та продуктивності своєї країни, вносить свою відмінну від інших частину до загальної культурної скарбниці й саме та ріжноманітність в творчості робить можливим витворення одної гармонійної цілості» [Іл. Бочковський. – Національна справа, Відень, 1920, стор. 36], –

писав предтеча марксівського національно-нівеляційного соціалізму, і цю думку міцно засвоїли в нас. Кожній нації дозволялося виявляти свою особистість, але лиш наскільки це йшло на користь «гармонійної цілості» і не суперечило «енергетичному імперативу». Утримання власної армії, уряду і державності – було з тієї точки погляду люксусом.

Може, ще важнішим «законом» був «закон» історичного розвитку, що інакше звався «духом часу». Покликаючись на обидва ці – однаково туманні – «закони», колись Карл Маркс проголосив австрійських слов’ян (з малими вийнятками) «додатком» до німецької або угорської націй. Виявлення їх волі в напрямку протилежнім до аспірацій великих народів таврувалися як «контрреволюційні», що ідуть в поперек «історичному розвиткові», і тому були гідні осуду. Кількадесят років потім такі самі змагання «російських» націй також таврувалися кремлівськими і нашими учениками Маркса, як «контрреволюційні» і «суперечні духові часу».

То знов таким «залізним» законом проголошувалася еволюція державних форм у напрямку загальної амальгамації, стоплювання малих народів у великі політичні громади. Хвилеву рівновагу європейських держав по віденськім конгресі 1815 року перестемпльовано у «вічний» закон, який, очевидно, ішов не в напрямку творення нових держав, лише в напрямку скріплення існуючих держав-левіафанів. Хто пережив цю добу, ще перед першою світовою, перед турецько-італійською і балканською війнами, той пам’ятає, яке «згіршення» серед фарисеїв існуючого стану посідання викликало відділення Норвегії, і як соціалісти, особливо ж російські, доводили всю «абсурдність» цього кроку для самої ж Норвегії та неможливість робити з того «вийнятку» правило… Многі йшли ще далі і проголошували, що новітній тип, до якого стремить держава, це держава національностей, що, отже, гасло, кожній нації осібна держава, є «ненауковою» утопією [Іл. Бочковський. – Національна справа, Відень, 1920, стор. 110].

В характері «законів», що мають регулювати співжиття між націями були, розуміється, і так звані закони господарського розвою, які нібито вимагали побільшення, а не зменшення господарського терену, обнятого однією державною організацією, і інше. Тому, коли наші «націоналісти» хотіли якось обгрунтувати свої «моветонні» домагання (їх конче треба було доказувати!), то вони так само покликалися на всілякі «закони», що їх обов’язані були визнавати і їх противники.

Так, напр., коли українські соціалісти відважилися піднести невинне гасло автономії, то на це не вистачало задокументування волі нації на осібне існування; треба було доводити, що «економічна децентралізація тягне й децентралізацію політичну» та що процес демократизації державного ладу (слово «процес» мало характер чогось містично-неминучого!) вимагає децентралізації законодавства, адміністрації, судівництва, та що «в інтересах розвитку продукційних сил» автономія України конечно потрібна. Їх противники, знов же, доводили так само незбито, що «розвиток капіталізму нищить із неминучістю національні індивідуальності» [Наш голос, Львів, стор. 285, 349]. І ніхто з тих, що сперечалися не зауважив, що інтерпретація тих «залізних законів» для кожної поодинокої нації, ширша чи вужча, залежала виключно від енергії, з якою вона, не журячись жодними «законами», заявляла своє право на існування.

«Буржуазні» наші партії не відставали від «соціалістичних» і також старалися подбати про «законний» паспорт, щоб вилегітимувати домагання своєї нації. Вони «доводили» неминучість національних поступок «вимогами» також залізних «законів культурного розвитку», які «скрізь» тягнуть на поверхню громадського життя демократію. Але, з другого боку, боронячись від «нетямущих людей», які закидали їм сепаратизм, доводили, що

«лише приналежність до великого, добре зорганізованого державного союзу може дати економічному і культурному розвиткові народностей і країн, що входять у його склад, дуже багато вигід, як… створення більших і досконаліших просвітних і культурних установ, більша забезпеченість перед міжнародними комплікаціями», і т. п.

Інші готові були визнати й самостійність, коли б їм хтось сказав,

«що буде робити політично самостійна Україна?… Бо така Україна певно відгородить себе від Польщі і Росії митом, а як це в’яжеться з процесом інтернаціоналізації»? [М. Грушевський. – Украин. вестник, 1906, кн. 3]

Всі ці закони, з яких переважна більшість була емпіричними фактами, важними хіба для даного, дуже обмеженого періоду часу, були, так само, як і цілий цей недужий на надрозвиток інтелекта, світогляд, – капітуляцією перед феноменом, перед світом даних фактів, перед існуючим status quo; це було обранням світу не в його динаміці, лише в статиці. Для щирого драгоманівського провінціяла не було ніяких підсвідомих гонів, що зміняли і хвилеві закони і хвилеве status quo, ніякої безмотивної волі ні в одиницях, ні в націях. Все це були забобони; для провінціяла існував тільки світ видимих явищ, сталих відношень, сталих величин або сьогоднішніх законів – одним словом, світ незмінного status quo, або його, згори приписаної, «еволюції», яку нарушати спонтанній національній волі – було смішною утопією.

«Не військові події, не наслідки битв, а логічні етичні засади, та їх еманації – закони людського та міжнародного співжиття – мали бути рішаючими для будучого упорядкування міжнародних відносин», – ось як формулювало свій світогляд те недолуге покоління. Для нього історія ішла «несвідомо, механічно», вона не була «випливом свідомих змагань», стреміла до своєї мети «хоч би навіть ніхто до того свідомо не йшов» [Іл. Бочковський. – Цит. праця, стор. 97; Народ, 1891, ч. 17-18].

Так розуміли світ, повний гамору національної боротьби, люди, що дивилися на нього з високості рідної купи, яким вигідно було з їх «законами» і «вимогами» різних «процесів», що увільняли їх від чинного втручання в хід подій. Як Лапляс, що «не потребував» для своєї теорії повстання світу «гіпотези бога», не потребували й драгоманівці в світі своїх незрушимих соціальних прав того здогаду волі, якому найсвітліші уми людськості присвячували блискучі сторінки своїх філософічних систем…

У цій вірі людей з ослабленою волею у всевладність розуму над волею, в їх вірі в «залізні закони», які все самі зроблять без нашого співдіяння і яким не коритися – марна праця, виявляється той самий заник вольового імпульсу. Зомбарт каже, що «Марксів («науковий») фаталізм ніщо інше, як розпачливе перенесення відповідальності на сили природи, які… треба лиш пізнати, щоб їх опанувати. Цією штучною конструкцією… старався Маркс свій нахил до теоретичної обсервації бігу подій ужити як «ерзац» бракуючої йому здібпості політичної» [В. Зомбарт. – До психольогії соціалістичних теоретиків, (ЛНВ, 1924), 3-5], здібності чинно творити нове. Нічим іншим, як «ерзацом» відумерлої волі були й «закони» наших «націоналістів»…

Примітки

Гегель – Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831), славний німецький філософ.

турецько-італійська війна 1911 – 1912 рр., в ході якої Італія захопила частину сучасної Лівії, острова Родос та Додеканес.

балканська війна – власне, дві війни. Перша (1913 – 1913 рр.) велась Болгарією, Грецією, Сербією і Чорногорією проти Туреччини; друга (1913) – Туреччиною, румунією, Грецією, Сербією і Чорногорією проти Болгарії.

відділення Норвегії – в 1905 р. була розірвана унія Норвегії зі Швецією і Норвегія стала незалежним королівством.

Лапляс – П’єр Сімон Лаплас (1749 – 1827), славний французький математик і астроном. Автор гіпотези про походження Сонячної системи. Донцов мав на увазі відому (анекдотичну) розмову, коли Наполеон запитав, як наука Лапласа узгоджується з богом. Лаплас відповів: «Я не відчував потреби у такій гіпотезі».

Зомбарт Вернер (1863 – 1941) – німецький вчений-економіст та філософ.