Хуторянський «універсалізм»

Дмитро Донцов

Інтелектуалізм, що привів нашу національну думку до квієтизму, допровадив її до зречення власного національного ідеалу, до свого роду «універсалізму», в якім без останку гинуло всяке національне почуття. Інтелектуалісти також шукали за національною правдою, але їх правда, як результат чисто пізнавальної праці інтелекту, не підказувалася почуваннями і бажаннями, так розбіжними в різних націях. Їх правда була незалежна від емоціонального, іраціонального чинника; її доводили розумом. Як побудувати суспільність, як уладнати взаємини між націями, де зазначити межі національним стремлінням – про все це рішала не рація існування кожної окремої національності, лиш сила всевладного розуму.

А що закони розуму, як і закони логіки є загально обов’язуючі для всіх, то і правда, якої дошукувалися наші націоналісти, цілком природно, була правдою універсальною; спеціальна правда тільки для тієї чи іншої нації (species), правда, що була б правдою для одного народу, а брехнею для іншого – для них не існувала. Бо лише правда відчута, правда віруючого є правда тільки його і його співвіруючих, але правда доведена розумом, логікою, експериментом – є правдою спільною для всіх. Їх правда була не виявом нашого «Хочу», лиш нашого «Знаю». Ось як про се гарно сказав Г. Зіммель:

«Зміст інтелектуального твердження в своїй суті має те, що його можна уділити всім; кожний достатньо освічений розум мусить дати себе переконати самому інтелектуальному твердженню (коли воно правдиве). Аналогії до цього немає в області волі й почуття» [G. Simmel, op. cit].

Заповідь – «Аз єсьм Господь Бог твой» і інше можна прийняти або ні, або комусь накинути, але ніколи не можна нікого змусити доводом прийняти її. Це суб’єктивна, відчута «правда». Це лише правда того, хто в неї вірить. Але, така правда, що трикутник має три кути – або що їх сума рівна 2 простим, – мусить обов’язувати всіх: це об’єктивна правда. Іншими словами, хто шукає правди абстрактним розумом, мусить виходити з заложения, що існує одна, спільна, загальна й приемлива для всіх правда, якої базою є не та чи інша секта, церква чи нація, лише людськість, не суб’єктивно-національне відчуття, а загальнолюдський розум.

З цього заложення виходили наші методіївці XIX і XX віку, вироблюючи собі різні містичні «правди» і «закони», які мають регулювати «розумне» життя між націями, і яким має коритися всяка «вузько-національна» правда. З цього ж заложення виходили і їх епігони, цілком логічно відкидаючи національну правду, ставлячи над нею – правду космополітичну.

«Сама по собі думка про націю, – пише Драгоманов, – ще не може довести людства до волі і правди для всіх… Треба пошукати чогось іншого, такого, що стало б вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, що була б спільною всім національностям» [М. Драгоманів. – Чудацькі думки].

І знов, взоруючись на релігійних справах, він каже:

«Аж ось розумніші люди по різних вірах стали думати, що не слід чіпатися до других за різні церковні справи та звичаї» та що «треба поставити над усіма церквами людськість і всіх людей усіх вір признати братами. Так думка про людськість поставлена була вище над думкою про націю та віру з їх осібними звичаями, урядами та інтересами і стала таким судією посеред суперечок поміж націями і вірами та основою до волі кожної нації і віри в тих границях» [там само].

«Національство» як джерело життя і власної правди було для Драгоманова чимсь темним.

Натомість «ясні – думки всесвітньої людськості», цієї наївної фантасмагорії провінціональних Вольтерів… «Ці думки «всесвітньої людськості» і були єдиними, які могли б «дати найцінніший грунт нашому прямуванню до національної вільности» [там само]. Над націоналізмом ставив він «інтереси інтернаціональні, загальнолюдські». Він настільки ще великодушний, що «не відкидає національності, але відкидає націоналізм, особливо такий, який сам себе протиставляє людськості або космополітизмові». Ця фантастична «людськість» є в нього міркою всіх речей і всіх правд, особливо ж національної.

Нація та її потреби – найреальніша річ на світі – для Драгоманова містика. Всякі вияви національної волі, спеціяльно мова, не мають виправдання самі в собі. Вони мають рацію існування тільки оскільки «є орудієм проведення гуманних або загальнолюдських ідей» в ті або інші народні маси. Національна ідея ніколи не може бути основою для стремління цілої нації, для цього треба шукати «всесвітньої правди», спільної всім народам. Стихійне почуття національного самозбереження є для Драгоманова абсурдом. Він радить побороти в собі «всі інстинктові й туманні почуття» расові і «піднестися над ними» при рішенні всякого, в тім числі і українського національного питання; «поглянути на нього з загальнолюдської точки погляду», з вершин «загальної правди для всіх». Українство в нього не могло мати своєї мети, бо «цілі праці людської однакові на всьому світі, як однакова здумапа наука» [Переднє слово до Громади, 1878].

Погляди Драгоманова і в цім відношенні зробили в нашій безкритичній суспільності шкоду. Передусім серед нашої соціалістичної і радикальної інтелігенції. В національних рухах шукала вона «загальних принципів» і свою симпатію до цих рухів «міряла відповідно до тих принципів»; цими «загальними принципами», цією «загальною правдою», що стояла понад національною, була для учителя «людськість», для учеників – або «соціалізм» або та сама фантастична «людськість»: обидва ці поняття дуже часто мішалися. Для радикал-соціалістів «змагання за рівність, братерство і вільність всього людства» було змагання, яке треба було виповнити «в першу чергу», яке домінувало над стремлінням національним [Гром. голос, 1925, ч. 6].

Один з основоположників галицького драгоманівства з гордістю проголошує, що «національні святощі» для нього не існують. Він і його однодумці «не моляться до них». За права своєї мови вони не стоять тому, що є «в принципі за рівноправністю всіх мов», «за розвоєм української літератури тому, що ми прихильники цивілізації і поступу… Взагалі все те, що народовці роблять з криком патріотичним, ми робимо для того, що воно розумне і практичне». Цебто: «тому, що», тому, що на це є санкція «вищої» правди, розуму. Національні почування і домагання, які б не мали цих чужих «тому, що», очевидно втратили б для наших космополітів всяку рацію буття [Народ, 1891, ч. 2]. Подібні тиради зужитих, голосних, нудних і порожніх фраз можна стрінути й на сторінках кожного соціалістичного або радикального журналу. Ця словесна збиранина заступала їм партійну ідеологію…

Ті самі соціалісти і радикали тільки тоді допускають національні гасла, тільки тоді виправдують самостійний національний ідеал, коли він годиться з «думками всесвітньої людськості», з загальною правдою. Націоналізм допустимий тільки тоді, коли можна «довести», що він «не суперечить» соціалізмові, «а навпаки, допомагає його розвоєві».

Та сама думка червоною ниткою тягнеться через поезію Ів. Франка, що панував над думками кількох поколінь у Галичині. Він тільки тоді виправдував любов до рідного краю, коли вона нічим не суперечила (те саме слово!) «вищій» ідеї любові до тої самої фантастичної «людськості»: «І чи ж перечить – питався він – ця любов [до нації – Д. Д.] – тій другій, а святій любові – до всіх, котрих гнетуть окови?» Коли не перечить, все гаразд, ну а коли перечить? Автор не дає відповіді… В кожнім разі, шлях до націоналізму лише – через космополітизм, через ці «вищі» ідеї, бо –

«Хто не любить всіх братів,

як сонце Боже, всіх зарівно,

той щиро полюбить не міг

тебе, кохана Україно» [І. Франко. – ].

Не визнає любові до рідного краю без санкції наднаціональної правди і Тичина: «Поете, любити свій край не є злочин, – пише він, – коли це для всіх…» Яка вдаряюча тотожність думок, виразів і навіть слів у всіх трьох ідеологів: галицького молодоукраїнства, малоросійського комунізму, і спільного божка цілої «поступової» України – Михайла Драгоманова!

Зміст цієї «спільної» для цілої «людськості» правди, що стояла над правдою національною, мінявся відповідно до уподобання й темпераменту її апостолів. Раз цією «всесвітньою правдою» був «поступ», то знов «соціалізм», «розвій гуманності і цивілізації», «братерство і рівність народів», «еманципація демократії» або «пролетаріату», чи «визволення слов’янства», а то й просто «культура» – але всі ті «правди» мали одне спільне: вони було самоціллю, нація та її право на існування – засобом або знаряддям, самовистачаючий національний ідеал – шкідливою утопією.

Для нормальної людини, яка відчуває довкола себе в житті і в собі самій, як і в своїй національній спільноті пульсуючу, нічим і ніким не детерміновану волю до життя і експансії, ця філософія викличе лише жаль і відразу, але не для «освіченої» людини XIX віку з її ідеями про спільну, встановлену суверенним розумом, правду, а тим менше для громадянина України, насильно втиснутого перед війною в чужорідне тіло великих імперій, яких владу треба було собі усправедливити пануючими над нібито нацією «інтересами людськості». Ясно, що не в таких головах могла зродитися думка про самостійний і самовистачаючий національний ідеал, який знаходив би своє виправдання в собі самім і не потребував оглядатися на наднародні ідеали, ані шукати в них виправдання.

«Я-м ще таке не видів!» – це трафаретна реакція хлопського розуму на все, що виходить поза рамки емпіричного, поза рамки його тісного досвіду. А наддніпрянець в таких випадках питається: «Чи ви таке бачили?!» В обох випадках вилазить погорда до всього іраціонального, що лежить поза світом експерименту. Цю психологію мали й ідеологи українського провансальства, і тому вони відкидали іраціональну волю, як prius в історії; бо в світі, який кожний з них «видів», діяв закон «розумної» кавзальности, а людська історія була невстриманим походом думки до опанування як фізичного, так і соціального хаосу. Тож схиляв він голову й перед всякими соціальними «законами», бо це був порядок речей, який він «бачив», а іншого він не визнавав,

Взяти ж за вихідну точку стремління нації до самостійного життя, примат волі і випровадити з нього, як аксіоми, її непередавнені жадання, – це була метафізика для нашого «хлопа», неписьменного чи письменного, все одно. Це означало б пізнати правду в «надприродній» дорозі, на якій не вистачає сам розум, а це очевидний обсурд. Аби не допустити до цього абсурду, до признання іраціонального моменту в історії, мусіли провансальці відкинути й спеціальну, свою, правду даної національної species, бо правда, відкрита розумом і логікою є, з природи речі, спільна, загально людська, а в ніякім разі не індивідуальна, ані «вузько» національна…