Тактика провансальства, антитрадиціоналізм

Дмитро Донцов

Найголовнішою рисою нашого провансальства в тактиці була його засаднича ворожість до традиції і до експансії. Не визнаючи, в суті речі, за нацією окремої індивідуальності, іншої від кожночасної суми її членів, від «числа», – вони не визнавали тяглості національної мети; кожна генерація «довліла собі», не «пеклася о устрій», не розширяючи поля прикладання енерггї будучих поколінь (експансія), ani не переймаючи від батьків їх лету (традиція). Віддані теперішньому, не мали вони пошани ні до мертвих, ні до ненароджених.

Виводячи розумово свої засади, не прислухалися вони до «містичного» голосу крові. Жоден національний колектив, ні теперішній, ні тим паче, минулий чи майбутній, не смів диктувати їм заповіді поведінки. Драгоманів укладав історичну свою програму щодо Польщі «на стисло крайовому грунту, без усяких заранніх рішень справ дальшого будучого і без оглядів в історичну старовину всієї Польщі і України». Для нього «ні один справжній космополіт, ані в шкірі, ані в самих кістках національних, себто – ні в якій історично склавшійся ознаці життя нації, не видать ідеалу, а… в одній інтернаціональній науці». Він хоче опертися «на так реальній підставі, як добро простого люду». Це завдання

«потребує перш усього розуму… щоб він міг поглянути на діло без усяких упереджень, вільний від усяких споминів історії і від теперішніх, зрослих на історичнім грунті інституцій… інтересів, звичок, інстинктів» [Народ – 1890, II і 1893, 14].

Цієї ідеології трималися й епігони Драгоманова, які не хотіли нічого знати ані про справи «дальшого будучого», ані про «історичну старовину» при визначенні своєї мети, відгороджуючи себе, мов залізним дротом, від історичних традицій нації, і від «імперіалістичного» полету в будуччину. Національну справу «треба (було для них) рішати аналітичним (тимчасово) способом, а не синтетичним (прииципіяльиим)». Печать «тимчасовості», вільної від великої мети минулого й майбутнього, – дрібної, паліативної, видно й на цілій політичній тактиці нашого провансальства, до якої я тепер і переходжу.

По всім сказанім не буде нічого дивного, коли я зауважу, що наше провансальство – під оглядом політичним – було течією наскрізь опортуністичною. Але це стосується до її лівого крила; щодо правого крила, до українофільства передреволюційного, до «радянства» (від київської «Ради»), до першого галицького народництва, то тут мало сказати, що це була опортуністична течія, це було щось у роді фабіанського товариства, щось у роді «армії спасіння», яка мирною пропагандою й удосконаленням людськості, ширенням просвіти – думала осягнути свою мету.

Інакше й не могло бути. Коли провансальство, як ми бачили, взагалі не висувало окремих політичних цілей, ані суверенності, ані самостійності; коли його метою була «симбіоза» з паразитами, коли воно не протиставило себе ворожій ідеї так, що тільки одній з цих ідей лишалося б місце на даній території, – лигне засадничо уважало співжиття з чужою ідеєю можливим і потрібним, – то ідея боротьби відходила на другий план. Її приймалося як скрайність; не як конечність, а як щось, чого мірою можливості треба уникати.

Коли існувала лише одна «вселюдська правда», до якої приходилося розумом, коли закон боротьби за існування в надорганічнім світі уважався за «пересуд» або пережиток «некультурної» давнини – то ясно, що все можна було осягнути закликом до загальної справедливості противника, переконуванням його розумовими аргументами, і «поступом» на шляху «цивілізації», скупчуючи свою увагу на економічних, культурних і «визвольницьких» цілях. Крім того, виключаючи в суті речі з своїх цілей момент влади, не маючи до нього найменшого зрозуміння, – провансальство природно не доцінювало чинника боротьби в тактиці, оскільки кожна боротьба є передусім боротьбою за панування, за владу.

Спір нашого провансальства з противниками, був передусім (вони думали) – ідейним спором, а як такий, то його засадничо можна було скінчити порозумінням. Ось що про це каже Зіммель:

«Острість теоретично-логічних контроверсій не вадить, щоб розумовість (Intellektualität) була все ж таки засадою погодження, бо як тільки спір переходить з області противенства почувань або хотінь, з області противенств між аксіомами, яких не доводиться, лише відчувається, – в область теоретичних дискусій, то він засадничо мусить бути полагоджений», бо закони логіки спільні всім [G. Simmel, op. cit., р. 48].

Українське провансальство ніколи не розуміло національної ідеї як аксіому, але все як теорему, яку треба було довести, випровадити з іншого твердження. Тому для нього національні постулати все були предметом «теоретичних дискусій», отже «ворожі» точки погляду (не афекти) все можна було погодити на підставі спільної логіки й тверджень, признаних за правдиві обидвома сторонами.

Зв’язок між «раціоналізмом» і угодовістю бачив і Драгоманів, що казав:

«Особливо переконані ми, що до згоди межи народами може прийти тільки в такім разі, коли всі дадуть перевагу розумові (ratio), котрий один виводив і виведе людськість з біди та темряви, – та науці, котра яко одна на цілім світі, і може погодити людей, чого не в стані зробити релігії з тієї простої причини, що їх багато, і одна ліпша від другої» [Переписка М. Драгоманова з М. Павликом, т. IV, ст. 17].

Тому драгоманівці й будували цілу свою політику не на національнім почутті, не на спонтаннім вияві безмотивної іраціональної волі: це ж було щось з релігії (з «теології»); воля ж могла утвердитися лише в боротьбі з іншими (бо їх було багато і кожна себе вважала за найліпшу); тут «згода» могла здійснитися тільки через експансію, взяття в посідання, агресію. А це не личило методіївській4 психіці провансальців, вона стреміла до згоди й гармонії і тому апелювала передусім до «розуму» і «науки». І навпаки, тому, що вони узнавали тільки розум, що стоїть над волею, стали вони засадничими угодовцями, сторонниками згоди за всяку ціну.

До цієї засадничої угодовости провансальства склоняло його, і його ворожість до «загального», надавання виключної ваги й цінності «партикулярному» (одиниці, їх групам, провінції, генерації), в противність до нації як колективу, до держави. Бо стан боротьби, війни занадто яскраво й наочно виправдував конечність вивищення «загального» над «поодиноким», а це руйнувало цілу філософію провансальства. Спенсер, що як типовий представник інтелектуалізму мав великий вплив у нас, ось що пише про це:

«Підчинення особистого добробуту соціальному є лише припадкове явище (?), бо воно наступає лише тоді, коли загрожене існування суспільності, це значить, що це підчинення залежить від існування суспільностей, які себе взаємно поборюють. Воно мусить скінчитися, коли щезне ця боротьба; бо тоді не буде вже публічних претенсій, які могли б суперечити приватним. Тоді соціальне життя прийшло б до того, що ставило б собі індивідуальний добробут як найближчу ціль. Отже стан принагідної або звичайної війни чи загального й тривалого миру мусить мати велику вагу» [К. Szwarce. – Herbert Spencer, p. 106 (Aus Natur und Geistes weit)].

Я тримаюся іншої думки щодо управнення публічних претенсій над приватними (Спенсер розуміє ці управнення за вузько, зводячи все до випадку війни), але факт є, що під час війни і взагалі і боротьби, коли більш як ніколи вимагається зосередження всіх сил суспільності, – це підпорядкування «осібного» «загальному» потрібне більш ніж коли небудь. Ми ж бачили, як ненависна провансальцю, як усякому провінціялу, кожна «метафізична» ідея, що вимагає від нього посвяти особистих, класових або економічних вимог в ім’я вищої цілі і тривалих інтересів нації: звідтіля й його ненависть до того стану, який є природний між націями, який диктується універсальним законом боротьби за існування і який збільшує тягар «загального» над «поодиноким». Ціла його туга – ослабити, коли не знищити цей закон, а звідси його засаднича компромісовість, стремління здобути свої цілі не шляхом боротьби, але – угоди.

Теорія Дарвіна, що з’ясовує поступ перемогою сильнішого над слабшим в невпинній борні за існування – не промовляла до їх втомленого й спокійного серця, як і взагалі заклик до сили замість до розуму. Вони ніколи не сказали б противникові – «роби це, бо я думаю, вірю, що це справедливе», лише – «роби це, коли я доведу, що це справедливе». Тому ніколи вони не представляли собі перемоги своєї ідеї на руїнах чужої; психіка «або-або» була їм чужою навіть у моменти найвищого напняття обох ворожих «ідей». Слова Хмельницького – «най одна стіна о другу вдариться, одна впаде, друга зостанеться» – були виразом цілковито чужої нашому провансальству ментальності (mentalite), афективної, волевої, не інтелектуалістичної.

І ця психіка була спільна всім течіям українства, як поміркованим, так і «революційним» чи «соціалістичним». Всі вони виходили з заложення, що засадничого противенства між їх національним ідеалом та ідеалом противника – нема, та що порозуміння, примирення обох – цілком можливе. Всі вони базувалися на трьох принципах: по-перше, що питання національне не є питання сили; по-друге, що рішається воно не нагромадженням цієї сили нації, лише мирною пропагандою і «еволюцією»; по-трете, що воно рішається не розбиттям ворожої ідеї, лише модифікацією, не проти противної ідеї, лише з поміччю неї, не contra, лише cum. Тому про революційні способи вони думали лише тоді, коли ці способи виносила вгору революційна стихія, аби в ту ж мить звернутися до інших, коли стихія спадала, завжди готові «числитися з фактами» і перейти від ролі політичної партії до ролі філантропічного товариства.

У віршах Старицького «Поклик до братів слов’ян» міститься суть, філософія політичної тактики нашого провансальства. Цю фабіанську філософію засвоїли, розуміється, вже наші методіївці. За ними – «шестидесятники». Вони, як «хлопомани», більше давали ваги поліпшенню господарства мужицького, ніж яким-небудь державним порядкам, а що «мужики українські стояли за царя, від котрого сподівалися волі», то цілком «природно» цю філософію засвоїли й наші «демократи», «раді… що начальство сповнить хоч частину їх бажання». Це була програма доброзичливої критики існуючого ладу й його повільного реформування [З починів укр. соц. руху, стор. 111].

Дальше, очевидно перейняв її по них чоловік, що був maître des ceremonies усяких «гуманних», «вселюдських», «поступових» та яких там ще виступів українства, М. Драгоманів. Його думка про автономію і (страшно сказати!) про федерацію могли звучати досить небезпечно й відважно для кожного, хто судить поверховно. Та в дійсності c’est le ton, qui fait la chançon. А тон, чи ліпше сказати Unterton тих страшних гасел був мирний і «благонадежный» з тієї хоч би причини, що найстрашніші, найскрайніші свої постулати радив Драгоманів здійснювати поволі і шляхом засадничого компромісу.

Не дурно Драгоманова шанували всі російські патріоти від кадетів до комуністів, які хвалили його за брак «вузького шовінізму» і за числення з інтересами «спільної вітчизни», за те, що «відкинув він усякі самостійницькі тенденції, що помічалися в його часи»; «ставив високо російську культуру»; за його «культурність» і «науковість», – одним словом, за повну нешкідливість його ідей для тих, проти кого вони були нібито спрямовані [М. Драгоманів. – Полное собраніе сочин., вступне слово Б. Кістяковського; Пролетарська правда, 21. VII. 1925].

До його програми «автономії і федералізму» (думав Драгоманів) «пристане завше багато людей і з других країв і народів», також з Росії. Ворожість між націями – щось ненормальне, а «системи подібні «обрусенію» суть ознакою не певної націоцальності, а певного порядку громадського». Лишається лише апелювати до почуття справедливості пануючого народу, і національне питання розв’яжеться. Через зміни в існуючім status quo його повалення не потрібне. Це тим легше буде зробити, що в боротьбі за своє визволення українці все стрінуть «союзників, між якими будуть безперечно і самі великоруси».

Програма Драгоманова вже хоч би для того не вимагатиме боротьби, що «така програма буде мати за собою всіх розумних людей, якої б нації хто не був» [М. Драгоманів. – Чудацькі думки; Политические сочиненія. Москва, т. І, стор. XXXI]. Пригадайте щойно наведений цитат з Зіммеля: Драгоманів дає ілюстрацію до його твердження, що «острість теоретично логічних контроверсій не вадить, щоб розумовість була все ж таки засадою погодження»…

Не менш страшним від федерації гаслом Драгоманова був і його своєрідний соціалізм, але й ця його наука була особливого, фабіанського характеру. Дорога до його соціалізму вела не через революцію, а через «еволюційну працю дальновидящих людей», через «політичні реформи».

«Будучи соціалістом по своїм ідеалам (писав він), я переконаний, що здійснення сього ідеала можливо тільки при певній постепенності… і розвитку мас, а тому й осягнеться більше з допомогою умової пропаганди, а ніж кривавих повстань» [М. Драгоманів. – Чудацькі думки; Политические сочиненія. Москва, т. І, стор. XXXI].

Ідеологія «останнього бою», властива всім революційним течіям, йому зовсім чужа; коли він і думає про цю «останню борню», то не як про щось, що випливає з природи спору двох суперечних собі ідей, а як про щось, без чого може й «обійтися». Природа сугестивної сили великих революційних рухів та ідей була за «абстрактна» для його вузького розуму провінціала. Теперішній божок нашого радикалізму був засадничим ворогом «тираніцидії» і називав його «канібальством» [З починів укр. соц. руху, стор. 85].

Він відкидав «фанатичну виключність» націоналізму (підойму усіх великих рухів!). Ненависть до чужої нації недопустима, «як наслідок часів релігійного фанатизму». Виставити якусь велику переворотову ідею, аби коло неї гуртувати людей, було для нього найвищою нісенітницею. Програма максимальна для нього властиво не існувала. Треба все виступати з програмами «мінімальнимими», себто з такими, «коло яких можна зібрати на дану годину якнайбільше людей…, влекшуючи підпору для певної точки й тих людей, які мають інші максими» [Народ, 1891, ч. 3, 19 і 20]. В цьому й була його політика, політика користей «на дану годину», угода з людьми «інших максим», хоч би це й осягалося шляхом затертя в душі мас яскравості власної ідеї і свідомості абсолютної непримиримості цієї ідеї з іншою, – як це було, напр., коли він благословляв нашу інтелігенцію служити царатові.

Цій своїй компромісовій політиці сам Драгоманів дав убійчу критику. В однім місці він дає дефініцію, менше більше вірну, вимаганого обставинами й допустимого компромісу, як напрямку, який

«не міняє и не таїть якості своїх думок, а тільки, стремлячи в певну хвилину до того, щоб ці думки стали законом для громади, ставить в цю хвилину таку їх скількгсть, яка в той час може бути всвоєна громадою» [Народ, 1891, ч. 3, 19 і 20].

Та компромісовість Драгоманова була ще нижчого сорту; сам же він радив «не дражнити москалів» висовуванням остаточних наших цілей, навіть радив автономію висувати під плащиком загально державної децентралізації, аби «не перелякати» кого не треба; себто як раз «таїв» суть своїх думок! Це власне й була найгірша компромісовість. Суть політичної тактики в нього – це змагання за те, що дається осягнути, «програми політичні мусять мати діло з справами, які можуть бути впорядковані иайскорше… в 1, 2, 3 каденції (парламенту). Інакше політична партія обертається в академію політичних наук» [Народ, 1891, ч. 3, 19 і 20]. Кінцева увага для Драгоманова цілком логічна: не визначаючи іншої сили історії крім «розуму», він не міг визнати й доцільності пропаганди віддалених цілей, яка діяла б на афект мас; для нього ця пропаганда була «академією». Він ворожо ставився до революційної роботи еміграції, закликаючи до «постепеновщини» своїх нетерпеливих земляків; «головне наше діло (було) культурне та літературне».

Суттю його програми була в грунті речі наївна віра мужика в царя, в можливість полегшити своє соціальне становище шляхом реформ без усунення того політичного ладу, що спирається, мусить спиратися на його політичнім і національнім упослідженні. Не можна також без почуття здивування читати такі наївні думки в автора, сучасника кількох європейських революцій і боротьби російських революціонерів з царатом: даючи кілька рад Олександру III, Драгоманів пише, що «добре було б, як би новий цар взяв усе це на увагу і перестав боротися з потребами, котрих вимагає час».

По доброзичливих порадах «благонамеренного» земського діяча, стверджує автор, що цар властиво не був противником політичної волі, аж поки «не піддався лихим радам». Цим Драгоманів підкріплював своїм авторитетом і без того популярну в кожного філістра легенду про те, що царат не є система засадничо ворожа нам, лише така, яка дається зреформувати, і то закликом до доброго серця справедливого монарха… Треба лиш, аби «поважні віком і станом громадяне» постаралися «вияснити новому урядові» його помилки на «своїх земських і других зборах… і через печать» [Народ, 1891, ч. 3, 19 і 20].

Програма льояльного й політично не вихованого та імпотентного земського лібералізму, що окреслена в наведеній тираді, і була програмою Драгоманова, який став божком наших радикалів і соціалістів. Суть політичної акції була для нього не основне (ближче чи дальше) повалення існуючого ладу, лише його «вговорювання» і постепенне реформування. Він числився властиво тільки «з земсько-ліберальним рухом Росії, на котрому одна тільки й може бути політична надія українофільства».

Через це то звертався він вороже проти всякої далекосяглої політики, що виховувала б маси до «останнього бою»; ставлячи понад усе хвилеві концесії, хоч би й зі шкодою для кристалізації революлійної ідеї. Він слабо розумів зв’язок ширшої національної програми з одиноко важними для нього справами просвіти й пасовиськ. Що тодішні національні сили України не дозволяли на активне поставлення ширшої програми, що для того треба було спершу провести муравлину підготовчу роботу, – це була лиш вимівка. Бо ніщо не перешкоджало дійсному прихильникові ширшої національної програми, бодай у пропаганді, зв’язувати її з потребами дня й з буденними інтересами мас, як це він сам робив, напр., з ще більш абстрактною й віддаленою ідеєю соціалізму.

Він попросту не розумів цих дальших цілей. Для нього такі, напр., слова як «право державне руське» – «темні», а що здійснити це право не можна було «у 1, 2, 3 каденції», то й не повинно воно було стояти в політичній програмі. По думці Драгоманова «на Україні патріоти шкодили русько-українській справі своїми нетерплячими виступами за самостійну Україну супроти москалів, котрі то виступи поверталися проти всякого розвою русько-українського» [М. Павлик. – Народ, 1890, ч. 2-3]. Як чується в цім кредо нотки старого українофільства, яке хотіло «примирить с собою правительство» і уважало, що всякі яскраві національні постулати лише шкодять справі нації, бо звернуть на неї і на льоялістів гнів всесильних, від яких, лише від них, кожний опортуніст чекає для себе рятунку. Далекі ідеї (як самостійність) могли б бути осягнені лише «всесвітними катаклізмами», на що ж, отже, було їх пропагувати?

Адже ж «реальний» політик з катаклізмами не числиться, і… не любить їх, уповаючи більше на «нормальний біг подій», на «поступ». Віра в «катаклізми», це ж була та сама віра в революційний зрив, у скоки, а це перечило законові «еволюції». Виступати з революційними націоналістичними ідеями, значило б бавитися в «пророків», а цих Драгоманів органічно не терпів тому, що мало було в них «гуманно-альтруїстичних думок», так шанованих політичними «вегетаріанцями», а за те багато «скаженої злості проти тих, хто не приймав віри пророків і апостолів» [Народ, 1894, ч. 4]; бо таке безоглядне віддання своїй ідеї вражало вилоялену від усякого сильного почуття плоску душу провансальського філістерства. Простіше йти до своєї мети через «просвіту» й «рівні права» всіх горожан в державі, які вже тоді й встановляють собі громадські порядки, які схочуть, і запровадять «коли не райське життя, то в усякому разі досить благополучне і щасливе» [М. Драгоманів. Рай і поступ]. Це «благополучне і щасливе життя» народа-раба під опікунчими крилами народа-завойовника й було ідеалом драгоманівщини.

Свою опортуністичну тактику пропагував Драгоманів і в Галичині. Тут, він думав, далекосяглі національні програми вже тому були непотрібні, що коли б шляхта мусіла уступати панування в краю «народу», то «впала би в Галичині і примусова польськість, котра не має другої підстави, крім у шляхотстві» [Народ, 1891, ч. 1-2]. Як у Росії треба було ховатися зі своїми кінцевими ідеалами, аби не залякати москалів, так і в Галичині він протестує проти висунення чисто «маніфестаційного» гасла поділу краю, бо тим українці «відіпхнули б від себе своїх найприродніших союзників, польських хлопів», а крім того відвели б увагу самих українців від «реальних» щоденних, буденних справ.

Для нього є догмат, що «русинам безпремінно треба стреміти до згоди з поляками, як і з другими сусідами» і він вітає слова гр. Ю. Чарторийського, що мовляв «не треба багато говорити про Відень і Київ, а треба зайнятися щиро нашими справами краєвими» [Народ, 1891, ч. 1-2]. Інтереси «працюючих мас» (думав він) усіх народів однакові, отже людям, що ті «інтереси боронять дуже легко було б зговоритися між собою, коли вони тілько не згадуватимуть ні про Польщу, ні про Русь Божію милостію» [Народ, 1891, ч. 1-2]. В цім і було оправдання (для нього і для всіх соціалістів і радикалів) їх ворожого відношення до ідеї самостійності та інших «абстрактних» ідеалів, оправдання їх опортунізму; займаючись лише «справами краєвими», народною просвітою й економічним подвигненням люду, уважаючи ці справи за одиноко важливі, – він замикав очі на великі цілі нації, на принцип влади (без якого всі тамті справи на ділі висіли в повітрі) і тому з легким серцем проповідував угоду між «трудящими масами», яка на ділі була угодою з існуючим політичним становищем.

Суттю його тактики була боротьба без боротьби, оборона без запалу й без віри, бо «віра заводить незгоду між людьми» [Переднє слово до Громади, т. І],

«лише (писав він) цю горожанську боротьбу (в Галичині) треба… вести для уникнення докорів в такій самій несправедливості, яку ми докоряємо полякам і жидам, під другим більш людським прапором, аніж релігійний і національний фанатизм» [Политич. сочинения и пр., стор. 388]…

Іншими словами, боротьба в ім’я якоїсь ідеї без любові до неї, без ненависті до ідеї чужої, без того, без чого не обходилася ні одна боротьба живих ідей на світі. Пісна філософія політичного євнуха…

І навіть ціле його так зване європейство, яке протиставляв він російському бунтарству, було в суті речі протиставленням російсько-ліберальної «постепеновщини» – ідеї всякої революції, якій не чужа була й Європа. Він протестував проти агітаційного тону політичних брошур і картав Марка Вовчка за її «українські бунтарські прокламації» [З починів укр. соц. руху, стор. 49]. Отже драгоманівщина була «подібна» до Кулішевого «державництва», яке протестувало проти всякого нарушения «ладу», хоч би й чужого, хоч би в ім’я національної ідеї.

Він властиво не мав ніякої національної політики, бо завше застерігався якнайвиразніше, що при означенні головних ліній української політики треба виходити не з інтересів нації, лише одиниць, кляси або провінції. Так само він скептично ставився до унезалежнення Ірландії, бо вільна Ірландія «кривдила б» ульстерців; так від’ємно висловлювався і проти можливого прилучення угорської Руси до України, бо вона не зв’язана з нею економічними інтересами [Народ, 1891, 2 і 19]. За рідну школу змагався він, виходячи «з педагогічного, а зовсім не з національного принципу»; за автономію знову не з національного, а з погляду засад децентралізації, і т. п.

Скрізь і завше старанно ховав національний момент. Нація в нього не була підставою жадної політики. На її місце вступала «демократія», «одиниця», «народ», який мав перемогти не виявленням «націоналістичного» афекту, лише – пропагандою і просвітою!

Ці думки були лише публіцистичним перелицюванням проповіді наших кирило-методіївців, що знали також лише мирні засоби – виховання молоді й освіту; які думали перетворити Росію Миколи І в оперту на рівності і братерстві федерацію слов’ян.

Розвинути ті самі думки припало на долю учня Драгоманова, другого професора, який домінував над думками офіційного українства аж до 1918 р. – М. Грушевського. Автономію України (яка, звичайно, є «спільний інтерес України і всієї Росії») треба здобути (в момент революції!) «з можливим спокоєм і розвагою». Найважніше в світі, щоб автономія здійснювалася «не прихапцем, не серед боротьби, не в розпалі змагань» [М. Грушевський. – , Київ, 1917] (пор. драгоманівську «постепенність» і осудження «фанатизма»!).

Це тим легше осягнути, що деякі з українських постулатів «безсумнівні для всякої, просто тільки гуманної і культурно настроєної людини» [М. Грушевський. – ]. Треба було її в тім лиш належно переконати, – боротьба була не потрібна… Людині з цими поглядами довелося стати на чолі революційного українства. Його думками жило ціле офіційне українство, почасти живе (вже не як офіційне) й досі. Українство мало перемогти своєю «внутрішньою ідейною правдою», як думають про свою ідею квакери і духобори. «Ідейне» українство (між 1905 і 1914) на Наддніпрянщині вірило, що коли в світі ще панує «кулачне право», то це забуток старовини, який треба знищити, а не самому ним послуговуватися. Є два націоналізми – «добрий» і «недобрий», «поневолених і пануючих».

«Націоналізм перших – ворожий насильству… є творчий і поступовий. Націоналізм, що виступає в імені пануючої нації – виявляється в подавленні всякої іншої нації, спочиває на праві сильного» [Укр. жизнь, 1913, ч. 4].

Отже завданням українського націоналізму («поступового») було побороти «внутрішньою ідейною правдою» – насильницький націоналізм, при чому, завданням «поступового» націоналізму ніколи не може бути «підривати взаємне довір’я» між обома націоналізмами, ані опиратися на «праві сильного». Українські ідеї властиво є до прийняття для всякої «дійсно поступової людини в Росії», для «дійсно державно мислячих» груп, спершу – царських, потім – комуністичних» [Укр. жизнь, 1913, ч. 4].

В таких обставинах було б злочином «углубляти національний антагонізм, шукати принципіального оправдання шовінізму» [О. Саліковський і В. Саліковський. – Укр. жизнь, 1913, 4 і 9]. Точка погляду, що стояла на засаді конечного конфлікту обох ідей, тодішнім міщанським українством відкидалася принципіально, уважалася «помилковою і шкідливою». Думки, що українство «має свого ворога майже в цілій політично активній російській суспільності», п’ятнувалися як зрада української справи, що шкодила її правильному розвоєві [О. Саліковський і В. Саліковський. – Укр. жизнь, 1913, 4 і 9].

Оскільки чужа була такому українству психологія непримиримої активності, найліпше свідчить спосіб, яким вони опростачили Шевченка. Революціонізму його творчості ніхто не заперечить. І ось в інтерпретації провідників українства XX віку, «здебільшого не з помстою (борнею – Д.), а з милосердям єднається правда Шевченка». Пристосований до духового рівня гуманного семинариста, «лагідною істотою з масляничною гілкою всепрощення» [С. Єфремов. – Історія укр. письменства, с. 265] являється нам Шевченко, як ті методіївці, які хотіли «ворогів тисячолітніх» обняти.

Вороже за його революційність, відноситься до Шевченка й угодово-«державницька» політика. Для українського «радянства» (від Київської, чикаленківської «Ради», 1905-1917) не боротьбу мало стрінути українство з боку своїх противників, лише «привітання». Розуміючи національність як тільки культурно-племінну єдноту, «радянці» не могли знайти «в цілій всесвітній історії… ані одного прикладу, де… боротьба між народами базувалась би виключно на тім, що вони належали до різних національностей» [Укр. вєстнік, 1906, ч. 5].

Між українською нацією-«господарем» і її паразитом (Росією) могла бути національна «пікіровка», але про «національне порізнення або антипатію… не могло бути й мови». Українська справа була справою «чисто культурною», і, значить, вимагала «культурних» способів свого розв’язання. «Кожний скаже, що коли учитель і школа говорять не однією мовою, то це абсурд» [С. Єфремов. – За рік 1912, стор. 176], так само коли суддя не розуміє підсудного. Як справа чисто розумної доцільності (а не почувань і сили), національна справа могла, і повинна була, знайти розв’язання шляхом угоди, для тих «політиків».

Це був регрес, навіть у порівнянні з Драгомановим, бо політику «радянство» зовсім виключало. Тут Україна була «одна з галузок російського народу, що й далі хоче брати участь у загально державному житті Росії в напрямі до спільного блага всіх народів, які живуть під крилами двоголового орла» [З Київської «Ради», (Наш Голос, стор. 418)]. Нема нічого дивного, що в такім заложенні, всяка насильна зміна status quo або пропаганда використання відповідної міжнародної ситуації уважалася за злочин супроти «демократії», що відриває її від служения «правдивим» інтересам українського народу; ці ж, в переддень світової катастрофи, полягали на виборах до галицького сойму і на Просвітах.

Нема нічого дивного, що вірна своїм засадам, ця демократія, після вибуху війни в 1914 р., стремління використати міжнародну ситуацію для національного визволення нації проголосила «провокаційними впливами», і ще раз задокументувала готовість виконати «свій громадський обов’язок супроти Росії» [Укр. жизнь, липень 1914 р.]. Під час революції – головною задачею «буржуазного» провансальства було боротися з «демагогічним лозунгом самостійності», що висунули «невідповідальні» елементи, «позбавлені мудрої поміркованості і широкого (?!) розуміння національно державних завдань». Головне треба було «уникнути докору в самочинності», в «захватнім» способі акції [Укр. жизнь, 1917, чч. 3, 6; О. Саліковський. – там же, 1916, ч. 9]. Найстрашніше для них було, коли «рівний і спокійний» націоналізм ставав «бурливим і пристрасним», бо тоді ставав «явно небезпечним».

«Проти цих небезпечних (для кого?) сторін націоналізму, проти його виключності і егоїзму, – казали – треба поставити ідею справедливості, ідею загальнолюдських ідеалів і етичних норм (цілий асортимент помадкових провансальських «ідей»!), які цілком слушно М. Драгоманів, ідейний провідник українства, ставив вище всіх націоналістичних претенсій поодиноких народів» [Укр. жизнь, 1917, чч. 3, 6; О. Саліковський. – там же, 1916, ч. 9].

Цієї дрібноміщанської психології не покинуло «радянство» (від Київської «Ради») і по війні світовій і російсько-українській; і в, особах своїх найвидатніших провідників лишилося воно на тій самій дрібноміщанській точці погляду на справи політичної тактики. Один з маркантніших представників цього «радянства» (тепер У HP), сумбурністю свого розуму і гістерічністю політичної психіки, що могла скакати від канібальського шовінізму до сантиментально-солодкавого плазунства перед чужою ідеєю, – так формулював тактичні завдання українства: воно має стреміти передусім до «вічного мира», а коли мусить боротися за повну національну свободу, то це не через засадничу непримиримість його ідеї з ворожою, лише через «войовничий московський примітивізм мислення…, від якого всім народностям доводилося боронитися», але від якого можна було противника й вилічити.

Отже гаслом нашим має стати – не засвоєння українським народом і собі цієї «войовничості» (на це не позволяє дрібноміщанська «гуманність»), лиш – старатися прискорити «духовне переродження» московського народу, яке привело б його від «егоїстичного» до «етичного» мислення, від «брехні» до «правди-істини». На щастя якраз в тім напрямку йде «людськість!» Це й є найважніше, а не те, що українство виказало за мало сили. Правда, покищо в світі є «перевага грубої або матеріальної сили», але ж так завше не буде, і українство переможе не тоді, коли само набереться тієї сили, а коли в світі переможуть «правда, справедливість і взагалі вимоги моралі». Засади «грубої сили» мусять колись зникнути, бо суперечать «демократичним принципам, свободі, рівності, праву, справедливості, правдивій цивілізації і доброзичливості». Коли досі до порозуміння не дійшло, то це чистий припадок; ясно, що «коли один нарід організує взаємні відносини… фізичною силою кулака, а другий моральною силою внутрішньої правди», то вони зговоритися не можуть. Але колись ця сподівана хвилина таки наступить, а що «загальний мир можливий тільки при пануванню спільної правди для всіх», то не лишається нічого іншого, як… переконати москалів «як жити без кулака» і «викликати в них розуміння о правді життя і етиці національних взаімовідносин»… [L’orient libre, Прага, ч. 3, 1924 р, (стаття С. Шелухіна)]

Я навів цю тираду тому, що вона характеристична для цілої психіки «провансальства», а ще й тому, що рідко коли доводиться читати таку квінтесенцію простацької глупоти, очайдушного плазунства перед ворожою ідеєю, і органічного невміння навчитися чого-небудь з подій життя… Ціла ця своєрідна «тактика» нашого провансальства (переконування противника), доведена до абсурду в утопії вченого пацифіста Бертрана Рассела – «Ікар або будуччина науки», який переконався, що одинокий шлях створити нарешті здорову й щасливу суспільність, це – викрасти одного певного дня всіх пануючих на якийсь острів, і – вштрикнути їм таємну «субстанцію», яка прищепила б їм зичливість до своїх ближніх… З цієї утопії можна сміятися, але ще більше з подібної ж утопії наших провансальців, якої з них мабуть ніякими «субстанціями» не вдасться вигнати.

Великою помилкою було б думати, що цей принципіальний опортунізм в тактиці властивий лише ідеологам українського «провансальства» з року 1905; такий самий був цей опортунізм і по 1917, коли лише проти волі, змушений фактами, лусгв змінити свою угодову тактику, але не вмів надати їй розмаху й потрібної для моменту неприєднаності. Помимо своєї фразеології, і соціалістичне українство терпіло на ту саму недугу.

Це відноситься в першій мірі до найстаршої української партії. Героїчний період цієї партії був від 1900 до 1906, себто, доки вона ще не стала соціалістичною, доки була РУП. Пізніше партія поволі перемінюється в групу, якої завданням є вести свою партійну працю, не викликаючи революції, лише стараючись стати на її чолі, коли вона вибухала, і шукати знов пристосувань до всякого status quo, який би короткотривалий він не був. Це відноситься до тактики партії в соціальних питаннях (для партії найважніших), і ще більше до питань національно-державних (для партії другорядних).

Властиво цілий час свого існування в партії безперестанно було актуальним питання… про потребу її існування, як окремої організації, а не частини чужої, російської («Спілка», обласництво, ліквідаторство, тощо). Партія не могла внести до своєї програми гасла самостійності як щось таке, за що треба змагатися; бо боротися можна лише за «науково обгрунтовані і доказані тези», чого не можна, нібито, було сказати про тезу самостійності. Для соціаліста на першому плані все було його вульгарне розуміння «об’єктивного ходу історії». А той «об’єктивний» хід оправдує твердження, «яке, виходячи з тісного зв’язку України з великоросійським (?) ринком, відкидає можливість існування економічної самостійності України» [Проект резолюції по націон. питанню О. Скорописа для груднев. з’їзду 1904 р. РУП. (Об’єднання, Відень, листопад 1924 р., стор. 84)].

З цієї точки погляду на право нації на самовизначення партія не зійшла аж поки її не поставили перед доконаним фактом події революції, і національний сантимент українських мас, (якого партія не розуміла), який не хотів нічого знати ні про «розвиток капіталізму», ні про «наукове обгрунтування» національної революції, ані не мав страху властивого соціалістам рішати питання рубом. Але й це «навернення» сталося не відразу: перш за все старі діячі партії стреміли справу українську зв’язати з ділом демократії всіх народів Росії», а одна закордонна організація цих діячів, що повстала під час 1-ої світової війни (хоч і під іншою маркою), прокламуючи, так довго поки існував царат, безуслівну самостійність, по революції за базу своєї тактики взяла «надію, що Україна не стріне жодних перешкод у творенні свого національного життя» – з сторони кн. Львова і Керенського [Вістник Союза визвол. України, ч. 15, IV, і ч, 6, V, 1917]…

Все це було не поважно. З спонтанною волею мас партія не числилась, ані не думала будити її, чи накидати свою волю подіям; думала лише пристосуватись до подій, людей, «законів» суспільних і їх чужинецьких інтерпретаторів. Деякі договорювались до твердження, що коли національні домагання соціалізму українського «не можуть тепер… з’єднати українського пролетаріату», то партія, як окрема організація, мусить ліквідуватися. «Бо коли російська революція (1905) не поставила гостро національного питання на Україні, то в добі реалізації її кличів ми не сподіваємося стрінути на порядку будучого дня національного питання нашої країни» [Наш голос, стор. 356].

Розвиток капіталізму, російська революція – ось були ті сили, від яких робив наш соціалізм залежним не здійснення, а навіть поставлення лише, як свій постулат, боротьбу за самостійність! Він відмовлявся від боротьби за цю ідею лиш тому, що «тепер» не вдалося для неї з’єднати мас… Те саме казав і Драгоманів, який викидав з тактичного плану партії всі питання, яких не можна було полагодити «в 1, 2, 3 каденції»: одна психіка, той самий посибілізм. І в суті речі, цей посибілізм соціалістичний нічим не різнився (крім фразеології) від «буржуазного». Бо коли український міщанський націоналізм, (в пам’ятній записці ген. Денікіну) [О. Доценко. – Літопис укр. революції, Львів, 1924] головну вагу в тактиці клав на конечність «усунути недовір’я і неприязнь» та «антагонізм між двома рідними народами», то тієї самої тактики тримався й український соціалізм, липі заміняючи слово «народи» словом «пролетаріат».

Коли ж наші демократи переконували стару Росію, що в її ж інтересах є «сприяти» українському націоналізмові, уникаючи «непотрібної й небажаної боротьби», то на тій самій точці стояв і наш соціалізм, звертаючись до большевицької, або керенськівської Росії. Що більше, навіть у своїй соціальній боротьбі ніколи не накидали вони своєї концепції, своєї ідеї масам, так само як і своєї самостійної політичної тактики, ідучи й тут за подіями (за «демократією», за чужоземним імперіалізмом, за совєтською системою і т. п.), за «настроями», як їм здавалося, мас, або за сильнішою волею тих, що накидували її подіям.

Блискучу автохарактеристику нашого соціалізму, його тактики, дав один з визначніших його представників. Боротьба між націями як тактика це дійсно щось «небажане і непотрібне», бо ж усі народи ідуть до однієї мети. Навіть під час революції тактика боротьби видавалась соціалістам чимсь дивним. Накидати комусь свою волю? – Але ж їх правда в їх думці – це не є воля, що бореться з другою такою ж «правдою», правда є спільна! І чи не є абсурд боротися за неї, коли мається «за собою справедливість, правду, совість, цілу купу гуманітарних ідей, виводів науки, здорового розуму»? Ясно, що коли пануючий нарід, що прийшов до влади, визнає всі ці прегарні речі (а він їх визнає!), то ніщо не стоятиме на шляху до порозуміння…

Соціалісти вірили в демократію як таку, вірили, «що нам зовсім не… фізичною силою доведеться здобувати своє право». Таж закони розуму, а не афект, панує в світі, «так логічно», так «послідовно», так згідно з її властивими засадами було б, коли б російська демократія прийшла до українців і сказала: «Українці, ми помилялись… Тепер ми бачимо, що ваші домагання справедливі. Отже ми російські демократи… одходимо на бік і уступаємо вам право порядкувати на вашій землі» [В. Винниченко. – Відродження нації].

Так уже вчили Костомарів, Драгоманів, що сварки між народами, це непорозуміння (винні в тім лише «царі і пани»), що все можна зговоритися на вимогах «справедливості» і «спільної правди», з якої «логічні» висновки обов’язують усіх. Що ж дивного, що соціалісти шукали визволення не власною силою, лише, за рецептом д-ра Расселя – шляхом духового «переродження» противника? Що «революційні» соціалісти зовсім забули революційну засаду – «права не дають, права беруть», і навернулись до філістерського очікування наданого права, очікування ласки? Реалізації цього «права» очікували соціалісти від кожночасного представника пануючої нації, від кожного режиму, від демократії до совєтської влади.

Вірні нашій міщансько-соціалістичній доктрині, примату «розуму» і логіки над афектом, вони були крайно здивовані, коли представники пануючої нації не робили «логічних» консеквеицій з власних доктрин, лише зміняли ці останні, коли ця консеквентність нарушувала інтереси пануючої нації. Провансалець не міг зрозуміти, чому в представників пануючої нації «давня емоція брала гору над розумовими виводами і заявами». Соціалістичні Манілови сподівалися і вимагали, – щоб доктрина (так як і в них) і в їх противників панувала над почуваннями, навіть коли б вона йшла в розріз з «несправедливим чуттям члена пануючої нації» [В. Винниченко. – Відродження нації]. Що «принципи» всякої нації випливають з її емоцій, з її волі, а не навпаки – цього прекраснодушні наші «революціонери» ніяк не могли собі усвідомити, вірячи в «переродження» мозку своїх невблаганних противників.

Вони не ставили справи спору двох народів у площині спору за владу над людністю й територією спірної країни, ходило ж тільки о втілення принципів демократії, а хто ж ліпше розуміється на тім, як це зробити на Україні, як не наші українські демократи? Це була справа доцільності й переконання. І в цьому відношенні наше соціалістичне дрібноміщанство ні в чім не різнилося від міщанства «буржуазного». В прихильність до них ворожої їм нації вони повірили «одразу, без вагань». Інтересе їх «колишньої в’язниці» стали «їм близькими, своїми», бо вони почувалися «органічною частиною… єдиного цілого» [В. Винниченко. – Відродження нації], а не самостійною нацією.

Вірячи, що захоплення влади над нашим краєм Росією мало ціллю тільки запровадження і тріумф тих чи інших засад, а не панування яко таке, – вони радо міняли свої засади (демократію на «радянство»), переконані, що коли лиш приймуть засади противника, то в нього відпаде всякий імпульс «прагнути до захоплення влади» [В. Винниченко. – Відродження нації]. Що їх найбільш займало, – це якби таки уникнути революції, не нарушити «порядок». «Зробити революцію було б не тяжко, але ж чи привело б це до нашої мети? Чи дало б лад нашому краєві?» Їх ціллю, цих соціалістів, було «провадити революцію в організованій, продуктивній формі» [В. Винниченко. – Відродження нації], «з музикою», як казав Тичина.

Нашим соціалістам треба було такої революції, яка б «здійняла ще на вищий щабель революційний дух мас» і «вела б до здійснення національних постулатів», але одночасно «не викликала братовбійчої (?) різні поміж російською і українською демократіями»; «революційно, але без вибухів» [В. Винниченко. – Відродження нації], одним слово кажучи, милою їм мовою російської демократії, хотіли робити революцію «во всю прыть тихими шагами». Одиноке, на що вони «орієнтувалися», так це «на добре, широке серце російської демократії», навіть на чудо («грім перемоги»), яке «зм’ягчить круте серце царату» і доведе «до парламентаризму і до волі націй» [В. Винниченко. – Відродження нації].

Такої віри трималися революційні соціалісти. В наївній зарозумілості уважали соціалістичні міщани «схоластиками» або «бандитами» тих, які вірили лише в закон боротьби, «реалістами» ж були ті «революціонери», які мріяли про «зм’ягчення» серця противника… Свої домагання «реаліст» мав висувати «не як протестуючі домагання, а як нагадування», бо «сумніву (в розм’якле серце противника) нема місця» в ніжній душі соціалістичного міщанина. Великі гасла революції, «свято великих днів, сяючі очі обивателя, все (було) для нього запорукою, що нікого не буде обіжено». Вони вірили в ласку противника «довірчиво, безхитросно, простодушно» [В. Винниченко. – Відродження нації]. Про яку революцію тут було думати?

«Сяючі очі обивателя», який з своєю обивательською «простодушною» психікою підходить до розв’язання світових проблем; який в момент великої історичної катастрофи – благає, аби його «не обіжено»; який під час жорстокого конфлікту двох ідей «без хитрості» мріє про ненарушення згоди з чужою ідеєю, яка несла смерть його нації, – все це варто зафіксувати. Такої чисто маніловської «пошлости», обивательського туподумства, сантиментальної провінціальної обмеженості і ентузіазму раба ледви чи можна найти ще в літературі пригноблених націй. Чи не все одно, до якої партії належать люди з подібною психікою, чи не однаково, які гасла виписують на своїх прапорах, «буржуазні» чи «соціалістичні», автономічні чи самостійницькі? Вони споганять всякі від одного дотику своєї слизнякуватої, плебейської душі. Вони звали себе соціалістами, демократами? Але хіба це не плагіат з Грушевського, Драгоманова, Костомарова, Старицького? Не найщиріше, неприкрашене, трусливе дрібноміщанство, що чесноти свого рідного запічка хоче піднести до значіння регулятора відносин, які усталюються тільки силою, фізичною й моральною?

Ту саму психіку, що в Драгоманова, в лібералів, і в соціал-демократів, мали й інші соціалісти; передусім ті, які виписали на своїм стягу «борітеся поборете», але які також вірили в «розм’якшення серця» і «переродження» мозку свого противника, що був для них як «трудящий люд» одночасно і приятель. На голосних фразах тут також не збувало але не було й тіні свідомості засадничої протилежності інтересів обох народів, ані шляхів, якими нації здобувають собі місце під сонцем. Для українського соціалістичного «народництва» ціллю політики було не визволити націю, лише об’єднати людськість в одну соціалістичну спілку. В такім разі справа «трудящого люду» кожної окремої нації спихалася до значіння «місцевої проблеми», яку розв’язувати треба було не інакше, як «шляхом міжнародньої революційно-пролетарської взаїмності». Тому то ціллю «есерів», як і ціллю соціал-демократів, було «вживати всіх засобів, щоб досягти миру» між братніми народами, щоб «спільно захищати інтереси трудового народу». Свідомості, що муситься силою вибороти право нації на самовизначення, в «ес-ерів» так само мало, як і в їх соціал-демократичних братів. Вони вірять, що це самовизначення можна осягнути порозумінням з «глибоко і щиро демократичним» московським урядом.

Для них самостійність не ціль, лише етап до «федерації». Вони твердо вірять, що коли «народ» прийде до влади в країнах, що ворогують між собою, – закон боротьби за існування в надорганічнім світі умлівіч стратить свою силу, а його місце заступить закон «солідарності». І хоч, за їх же признанням, «українці від часів Кирило-Методіївського братства, через Драгоманова аж до новітньої доби, марно доказували необхідність децентралізації та федералізації Росії», – то все ж і тепер цієї тактики не треба залишати: «доказувати» далі… Потім прийшли до самостійності, але не тому, що це був категоричний імператив усякої здорової нації, лише тому, що «іншого виходу не було». Але цей вихід є лише Seitensprung, який великодушно треба вибачити, бо хоч і через сепаратизм, то українці все йдуть до своєї старої мети – до «майбутньої відбудови та відродження сходу Європи». Бо, «що на сході Європи мусить витворитися якась така наддержавна Унія та Союз, це є річ певна» [М. Шаповал. – Революц. соціалізм на Україні, т. І; Вільна спілка, жовтень 1921; Нова Україна, Прага, 1922].

Я вже звертав увагу, що цей не прикритий опортунізм українського провансальства походив з засадничої байдужності до справ організації влади в цих людей, яких овид не сягав дальше полагодження «місцевих справ», культури, економічного добробуту, – політики рідної дзвіниці. На грунті такої «політики» (а такою вона була помимо велемовних фраз про соціалізм) вірили вони, що можливе було й порозуміння з кожночасною московською владою (з царатом, демократією, советами). Ця політика «малих діл» і уникання за всяку ціну розриву з існуючим ладом, не раз вироджувалась просто в звиклу філантропію. Драгоманів радив займатися лише такими справами, які можна полагодити в 1, 2, 3 каденції парламенту, соціалісти (політична партія!) за найважніше завдання, під час голоду на Україні, вважали займатися доброчинністю, себто – шукати «тих форм праці, якими вже тепер можна було б покласти грунт для припинення того руїнницького процесу», в який кинула край війна.

Практично ця «політика» зводилася до праці з (чужим) урядом, і то «не для політики або підкопу… влади, а для реальної культурної та господарської праці» [М. Шаповал. – Революц. соціалізм на Україні, т. І; Вільна спілка, жовтень 1921; Нова Україна, Прага, 1922], і цю практику «малих діл» (що так нагадує «мінімальнішу» програму Драгоманова) революційна партія радить не в момент загальної стабілізації відносин, лише (в 1922 р.), в хвилину найкритичнішого стану большевицької влади на Україні! Цією тактикою вона нагадувала соціал-демократів, які устами свого найвизначнішого провідника, в розгарі війни (1915 р.), проголосила найважнішою і «цілком актуальною» ціллю української політики на Вел. Україні… агітацію за народну школу [Укр. жизнь, 1915, X, ІІ-ХІІ, (стаття В. Винниченка)].

Та сама «революційна» партія «есерів» за найважнішу свою задачу в добу революції уважала «уживання всіх сил для здержання не лише молоді, але цілого працюючого люду від непотрібних жертв і виступів», повторяючи до знудження прекраснодушні аргументи російського лібералізму, що офірував свою співпрацю царатові.

«Ми не були революційною партією (признається один з провідників есерів), що непохитно переводить в життя свої погляди, а… добрими сусідами, що намагаються зо всіма жити в згоді: і бога не гнівити, і чорта не образити. Ми не були «соглашателями» (угодовцями) по суті, але своєю м’ягкотілостю допомагали створенню для «соглашательства» об’єктивних умов» [Нова Україна, чч. 1-7, Прага, 1922].

Ледви чи можна додати щось до цієї автохарактеристики політичної нікчемності «революційних» філістрів! Співпраця з усякою владою, яка дала б їм змогу рішати свої «місцеві справи», здійснювати «мінімальніші» або просто філантропічні, чи шкільні програми, того, що можна зробити й осягнути «тепер», працювати «на користь єдиного цілого», а не тільки рідного краю, без «братовбійчої війни» – в усім виявилася так характеристична для асіх українських партій байдужість на точці влади, властива ідеологам племені (не нації), які обмежували свої стремління справами чисто локальної природи.

Як під тим взглядом різнилися представники чужого націоналізму, передусім російського! Наші провансальці дивилися на елемент влади з точки погляду тих «вигод» економічних і культурних, які їм ця влада несе. Представники російського націоналізму – дивилися на ці «вигоди» з точки погляду влади, чи вони ведуть до скріплення, чи до ослаблення чужої (взгл. своєї) влади. Большевики на всяке, навіть хатнє, питання на Україні, дивилися з точки погляду закріплення їх влади. Всі питання для них були передусім питаннями воєнними й політичними.

В наших «есерів» навпаки; всякі питання воєнні й політичні були передусім питання харчові: вони готові були визнати всяку владу, яка дала б їм змогу займатися філантропією для «трудящого люду», як Драгоманів готов був простити Александрові III багато за його «полекші» народові. По другій стороні, навпаки, в першій мірі ставляли питання влади, і ніякі поступові аграрні реформи для «трудящого люду», напр., не відвернули російських революціонерів від обрахунку з Александром II і П. Столипіним. В цім говорив інстинкт членів нації-пана, для яких всякі економічні уступки для, кляси чи для нації ілюзійні, поки в їх руках не опиниться політична влада. В цій свідомості – в одних, і в браку її в наших провансальців, і є різниця між політикою і філантропією.

Про методи політичної боротьби правих партій можу тут не згадувати, вони принципіально виключали з цих метод елемент революційний, уважаючи його за чинник виключно анархістичний. Менше більше ту саму ідеологію опортунізму, коли можна так сказати – принципіального опортунізму, стрічаємо й серед галицької політичної ідеології, і то знов таки всіх відтинків, від «клерикалів» та «трудовиків» до соціалістів усякої марки.

Головними практиками опортунізму були там «народовці», теоретики (не занедбуючи й тактики) – радикали. їх «перша і остаточна ціль» була «помочи двигнути матеріально та справді просвітити наш нарід». Аж коли ця «остаточна» ціль осягнеться, буде час подумати й про «високополітичні справи», а поки що «двигати» свою мінімальну програму – потихо «правним способом», себто не робити «нич такого, що було б противно… конституції» [Народ, 1892, чч. 7-8; 1890, чч. 1, 2-3, 8, 19]. Так формульовано засади галицької політики ще в 1890 році, поручаючи їх «всім любителям правди і робітничого люду», – і від того часу ці засади ледви чи змінилися.

Треба було спершу побиватися «особистої та краевої волі» без «національної нетерпимості», що є «спадком варварства» [Народ, 1892, чч. 7-8; 1890, чч. 1, 2-3, 8, 19], спільно з відповідними елементами інших народів, в рамках існуючої державності, а тоді вже «само собою настане воля і для української нації». На змагднні до «матеріального добра люду» та «на праці над просвітою» і кінчився тодішній галицький націоналізм, «позатим слідує шовінізм».

При запровадженні демократичного ладу, розв’яжеться й українське питання «само собою», бо ж «мазурському людові зовсім не в голові русинів полонізувати» [Народ, 1892, чч. 7-8; 1890, чч. 1, 2-3, 8, 19]. Займатися такими речами як самостійність національна або навіть поділ краю -– уважалося досить довгий час за брак доброго демократичного тону. Крім того, займатися такими справами значило б марно тратити енергію народу, занедбуючи «інші, на око дрібніші справи» і працю коло «нещасливого положення бідного люду». «Взагалі такі шумні, лише національному почуванню схибляючі програми» є лише «покривкою для занедбання щоденної повільної праці над здвигненням простого народу».

Нам українцям було «ще завчасу запалюватися такими далекими і непевної вартості справами» (як поділ Галичини, самостійність), «коли нарід наш бідує гірко і йому цілком інші річи дошкулюють». Ідея самостійності вже тому с фантастичною та нереальною, що «доля робітничого люду в такій самостійній державі могла б навіть погіршитися». Крім того самостійницька програма «зовсім не числиться ані з силами нашого народу, ані з політичними межами, що ідуть по нашій країні». «Самостійність політична в наших часах це діло страшно коштовне». Для її виборення потрібно «затрати такої маси сил і капіталів, що ними любесенько, в межах існуючих держав, можна устроїти людові робітньому далеко корисніше життя».

За устроєння цього «кориснішого життя» радикалізм не вагається хвалити й царя Александра Ш-го за визволення з-під ярма «німецької буржуазії» естонців і лотишів, хоч це зроблено лиш на те, аби «потім віддати їх в опіку російським урядникам»… [Народ, 1892, чч. 7-8; 1890, чч. 1, 2-3, 8, 19] В тім звучать вже нотки засадничого політичного опортунізму соціальних радикалів супроти всякого політичного ладу, що забезпечить їм «кавалок чорного хліба» і «повільну працю» над своїм «двиганням»; за можливість цієї «повільної праці» радо зрікаються вони «шумних» програм і «далеких справ».

Так формулювалося завдання галицьких політиків у кінці минулого [19] віку, але уважний читач, який уміє поставитися понад фразеологію, побачить у тій формулі катехизм опортуністичного галичанства: тоді – «стремління робити все правним способом», тепер – «автономія», тоді – «ми прикроїли свою програму спеціяльно до потреб Руси Галицької», тепер – галицько-володимирська ідея й повне ігнорування самостійних змагань цілої України, тоді – відкинення самостійності як чогось занадто «коштовного», тепер – заклик – «рахуватися з цифрами і фактами»; розрахунки що війна не принесла нам нічого, крім «горя й занепаду культури й моралі та економічної руїни». Тоді – «мінімальніша програма», тепер – здійснення «умовин, необхідних до мінімального правильного розвитку суспільного життя», тоді – застереження проти «ідеалістичної» політики завтрішнього дня, проти політики «катастроф», тепер засада, – що «краще оминути велику програму малими реальними здобутками, ніж іти геройськи у бій» [«Діло» по проголошенню «автономії», чч. 164, 166, 1924 р.]. Психологія осталась та сама.

З тими менш більш принципами боротьби виступало й галицьке молодоукраїнство. Вже 1905 року воно думало здійснити свою ціль «без національного ворогування до народніх мас інших націй» [Молода Україна, 1905, ч. 1]; це гасло стало догмою соціалістів аж до останніх часів, коли їх частина (з націоналістичним забарвленням) мусіла зійти з кону політичного життя, а та, яка лишилася (комуністична), отверто зрікалася власної національної політики, посунувши тезу 1905 року до політичного ренегатства.

Звичайно всякий політик мусить числитися з обставинами, але – не бути їх невільником. Самі галицькі опортуністи писали, що «коли нам практична дорога заложена, то ми повинні виробити собі певний теоретичний світогляд», в дусі якого треба бодай виховувати маси, поки вони не дозріли ще активно за той ідеал виступити. Але такого ідеалу – крім «мінімальнішої» програми й «повільної праці» не було… Вони самі кликали своїх противників «показати виразно програму по всім питанням», зауважуючи, що «хто її не показує, той або її не має, або хитрує» [Народ, 1892, чч. 2, 7-8].

Можна сміло сказати, що наше провансальство національної програми не мало, бо її не показувало, від неї відмахувалося, як від чогось нереального. «Далекими ідеями» захоплювалися вони, втягаючи їх у свою тактику, лиш тоді, як їх накидувала їм хвилина, аби зараз після того, коли спадали гребені масового піднесення, знову вернути до старої тактики закулісових пересправ і до пред’явлення рахунку за «податок майна і крови»; до тактики обчисленої не на виховання мас, а на торги з державою, до т. зв. парламентського кретинізму. Перемагала знову «мінімальніша» програма; що ж до максимальної, – то її не старалися переводити іншими засобами, лише як нереальну, – забували.

Коли ж старалися від часу до часу й про неї щось згадати, тоді виявлявлась безгранична безпринципність «ідеологів», які в одному і тому самому часописі – протягом одно тижня вміли до тих «далеких» ідей зайняти діаметрально суперечне становище. Уживаючи несмертельного виразу провідника хліборобів-державників, самостійність була для них «тактичним» питанням, чимсь таким, як абстиненція від виборів, чи що. Отже питанням не засадничим, не властивою ціллю нації, лише справою, яка може виринут нині, а завтра зовсім зникнути з круга питань, що займають партію. Не дивно, що при такім погляді на максимальну програму, рідко кому приходило в голову зробити з неї зв’язуючий осередок для цілої політики т. зв. малих діл, розглядаючи її з точки погляду не моментальних користей, а відповідно до того, чи вона наближає чи віддалює націю від її мети.

Наше провансальство «ніколи не відділяло українське питання від загального плану суспільного і політичного оновлення Росії», себто нації паразита [Укр. жизнь, 1916, ч. 1 ()], в нашого провансальства не було свідомості, що українська національна ідея є революційна ідея. Воно не припускало, що для її перемоги потрібний революційний запал. Звідсіля його ненависть до «шовінізму», «афекту», «пристрасті», як головних чинників боротьби: ті почуття непотрібні й шкідливі для принципіального угодовця. Він не розумів, що національна ідея, це ідея, яка керується гаслом «або-або», і звідсіля його ненависть до понять, що виражаються словами «експансія», «панування», «влада».

Бо угодовець «бореться» не за владу, а за «рівність», за «визволення» (економічне й культурне) ціною угоди з владою. У нашого провансальства не було хоч би такої непримиримості проти чужої ідеї, яку плекала – в найбезнадійнішу добу, перед царатом – ППС. І в провансальців зроджувався не раз бунт проти існуючого, але не получений з глибоким почуттям права зайняти місце того існуючого; так, як найсміливіші вибрики учня проти свого учителя ніколи не виходять з почуття права зайняти його місце на катедрі.

Я цитував двох скрайніх ідеологів двох скрайніх партій – великоукраїнської й галицької, про так звані закони суспільного розвою. Хто так механічно розумів їх, не міг засвоїти ідеї чинного втручення в біг подій; історія для них не сміла мати скоків, якими є революція. Думки про революцію – то було «якобінство». «Такі державні думки ішли… поруч із старою наукою про природу, наукою, яка, навчала, що бог творить у світі чудеса, а потім коли й добралась до того, що побачила порядок у змісті всього на світі, то все таки думала про скорі зміни» [З починів укр. соц. руху, стор. 138].

Це все було, розуміється, «ненауково». «Наукова» була лише «постепеновщина», – найвища річ для провансальців. їх почуття про світ з’явищ є стаціонарне, як поняття старої математики про число. Поняття змінності існує в них лише як так звана еволюція, але ніколи як революція. Вони ніколи не поставлять остро своєї ідеї, все спершу «оцінюють ситуацію», все нюхають, яка ідея на їх думку висить у повітрі або сприємлива масі «народу», і за нею ідуть. За царату – вони були культурниками, за Керенського – демократами, за большевизму – комуністами, по фактичнім розвалі Росії – самостійниками, в Галичині – незалежниками або «автономістами» – nach Bedarf.

Спертися на сили нації й виступити з ідеєю, яка б – хоч гляділа в будуччину – але ішла в розріз з пануючою в даний момент, вони ніколи не були в силі. Боротьба з ворожою нам ідеєю визнавалася лише тоді, коли противник не лишав їм жодної дороги до угоди, в противнім разі – угоду робилося; але й то не з примусу, а з «підскоком», з захопленням, роблячи рекламу противникові, з повною вірою, що це не «передишка», а остаточне завішення боротьби, яка є «непотрібна і небажана»: найбільш деморалізуюча форма компромісу. Накинута боротьба відбувалася в атмосфері неясності й туманності, на яку хорувала й сама ідеологія, яка ніколи не ставляла питання на вістря меча навіть у рішучі моменти; яка всякий конфлікт з «народом», «пролетаріатом» або «трудящим людом» чужої нації уважала за непорозуміння, що якнайскорше мусить і повинно закінчитися. Ясно, як впливала на розвиток конфлікту й його вислід наскрізь ворожа всякій ідеї боротьби, така ідеологія.

В тім зачарованім колі блукав наш «народолюбний» рух. Він дебатував там, де мав гукати до мас. Він критикував там, де мав публічно оскаржувати, і заключав угоду, де мав вести безкомпромісову боротьбу. Нація не була для провансальця causa sui, і тому він мусів дусити в собі пробуджений афект, навіть у момент бою. Він не міг прийняти гасла ксенофобії, бо «людськість» була ж одна родина, а всі люди – «брати»… Виступати різко проти чужої нації – це була зрада ідеї «пролетаріату» або взагалі «робітного народу», та також «інтересів гуманності»… Війна? – це ж була руїна тисяч «Я» і добробуту, найважніших речей на світі для провінціала… Коротко кажучи, провансальство не могло вийти з круга угодових понять у своїй акції, бо саме поняття нації не було для нього поняттям аксіоматичним, самовистарчаючим.

Яка теорія, така була й практика, яке «Що», таке і «Як».

Їх політика, що визнавала лише те, що дасться осягнути «тепер», у даний момент, органічно не в силі була дивитися на боротьбу за існування між націями, як на щось довготривале й природне. Діловці не бачили в війні нічого крім руїни. А ось які підсумки боротьби за визволення робить орган українських «есерів» і «есдеків».

Сцена відбувається при брамі раю, де товпляться представники різних українських партій, що боролися між собою на землі і які домагаються, щоб їх впустити до раю. І ось що каже їм св. Петро (такий як повинен бути в уяві «революційних» філістрів):

«За що ви різалися, за ідеї? Кому ж з того користь? А хто ж ту ідею здійснив? Добру ідею прийме найлютіший ворог, коли переконається в її користі, а до злої не змусите людей жодним насильством… Не сваркою, не мечем, а ділом треба переводити ідеї в життя… Ви вмерли всі за ідею, але в тім жодної нема заслуги. Це й дурень зробить. Вмер, бо не вмів зробити нічого путнього для ідеї. За це в рай шляху немає… Не велика річ вбити людину або самому загинути від неї: велика річ жити з людьми по людяному, навчити людей бути людьми. Це найвища ідея людського життя. Навчіться на землі співати одну пісню (св. Петро називає – «де згода в семействі»). Переводьте свої ідеї не биттям, а спільним людським життям» [Нова Україна, VI, Прага, 1923].

Що можна додати до цієї філософії дрібного міщанина? І чи всі ті розводження про «користь» від боротьби, падькання над людьми, що вигинули «надаремно», і віра, що добру ідею й ворог прийме, і бажання співати з ним спільну пісню – «де згода в семействі», – чи ці нотки не взяті живцем з політичного лексикона наших «буржуазних» і «революційних» філістрів? І це має бути підсумок кривавих літ боротьби!?

Мимоволі нагадується друга цитата, не з нашого провансальця, лише – з європейця. Ось як оповідає, в імені свого героя, ірландського націоналіста, Пер Бенуа в «Шляху велетнів» про психологію боротьби націоналіста:

«Наглий окрик, «Нехай живе республіка!» перервав тяжку мовчанку. Це був Джемс Коннолі. Він підійшов до Пірса, обидва міцно обнялися… Ніколи, як у цю хвилину, не усвідомив я собі того великого контрасту між цими людьми. В одного, – у Коннолі – тверда віра в побіду. Його груба плебейська комплексія потребує цієї потіхи. Для нього зусилля завжди повинно мати безпосередні й реальні наслідки… Пірс, навпаки – душа аристократа й поета, може боротися, знаючи що буде подоланий. Його царство не від світа цього. Його зір сягає дальше, ніж хвилева поразка. Він бере на себе посів зерна, якого плоди, він це знає, збиратимуть інші покоління».

Тут два світогляди! У наших «революціонерів», що, як той мужик, бачать лиш те, що можуть намацати, зачисляючи решту до «метафізики», зусилля мусить мати «реальні наслідки» – нарізку двох нових десятин, зменшення податку або урядову субвенцію; коли цього нема, вони відкидають боротьбу. Плоди, які збиратиме не нинішнє покоління, – це фантазія, а ідея, в ім’я якої борються за це, – нікчемна ідея. То «царство не від світа цього»; це фантастична держава «милостію божію»; це є щось «окультного і непотрібного». Мільорд (з того самого роману) промовляє до сера Р. Кезмента:

«Я певний того, Роджере (що нас подолають)… А одначе, не зважаючи ні на що, щось вийде побідним з цієї боротьби, це щось є душею Ірландії. Вона вже завмирала, вона вже гинула… Наші ліберали волочили її по англійських зібраннях. У безплідних парламентарних базіканнях… стратила вона культ твердого чину, що визволяє і відроджує»…

Це «щось», та «душа» народу – це була абстракція для нашого “Bauer”-а, який «не їсть того, чого не знає»; для якого безсмертним було лиш «тіло». Цінністю для нього є намацальне, «мінімальніше». Вічна воля, “species” нації, що осущається століттями, зусиллями кількох генерацій, що стоїть понад добробутом і щастям одиниці й народу, над «тілом» – того не визнає демократ, ліберал, соціаліст, а передусім плебей, для якого порожній звук боротьба за ідеал.

Нема нічого дивного, що ця точка погляду не давала змоги нашому демократичному народолюбству зрозуміти противника, ані його ідеології, ані метод діяння, ані мети. Він усе мірив своєю провінціяльною міркою. Позбавлений всякого почуття агресії, він не може собі уявити, щоб це почуття було моторовою силою й у других. Тому то він вірить, що треба лиш погодитися щодо головних, засад, а тоді зникнуть причини спору. Тому він усе блукає, мов у тумані, в політиці противників, впадаючи то в одну несподіванку то в другу.

Признається один маркантний провансальський «революціонер»: «Ми, українські соціал-демократи, вихолостили марксизм. Ми вірили в його життєву, творчу силу», але засвоїли з нього лише «одну його половину; об’єктивний хід подій». «Ми прийняли з його тільки те, що може він нам дати незалежно від нашої волі, від наших прагнень; – механічний розвиток соціальних відносин; не маючи самі жагучого, одважного прагнення знищення, в самих його основах, в самім його грунті, капіталу, ми й другим не вірили, не розуміли їх».

Соціаліст думав, що треба «нам» прийняти «засаду» противника (совєти) і «сама собою спинилась би війна з російською радянською владою». Твердження, що бажанням Росії є панувати над нами, «буржуа» уважав вигадкою людей перейнятих «націоналістичною фразеологією». Що противникові ходить не о принцип, а лише о владу; що він стремить передусім до «знищення», – що в боротьбі нашій панує не розум, а інстинкт, – то було китайською грамотою для наших сантиментальних провансальців [В. Винниченко. – Відродження нації, II, стор. 92, 94, 163]…

Дикун, як каже Спенсер, є цілковито під впливом безпосереднього вражіння від явищ, які закривають перед ним уявлення про будучі приємності або неприємності. Таким був і наш дикун, і тому він цілковито піддався впливам чергової декларації, обіцянки Троцького (Ліги Націй), програми договору, не зважаючи на дальший зв’язок явищ, на внутрішню, незалежну від заяв, логіку подій, на не заявлені, а правдиві мотиви дій. Звідси не тільки вже згадане органічне невміння зрозуміти політику противника, але й вічний перехід від надій до зневіри, політична гістерія [В. Винниченко. – Відродження нації, II, стор. 92, 94, 163].

Не розуміючи противника (що було конечним для самої можливості змагання з ним), вони ще менш розуміли масу, той звеличуваний ними нарід. А це ще більш унеможливлювало їм боротьбу. Засада, що правдивим двигуном історії все є незначна меншість, яка несе масі свої ідеї (інша справа – від чого залежить прийняття тих ідей масою) – ця засада була цілком не до прийняття нашому демократизмові. Сантиментальний культ народу не позволяв «накидувати йому свою волю», відкидання волевого чинника не позволяло йому розвинути належно відпорну силу нації. Глибшою причиною цього пересадженого «народолюбства» був брак віри в свою правду і в свої сили. В боротьбі зовнішній цей брак віри в волеву сторону людської психіки привів до шукання порозумінь з ворожою силою, замість опиратися їй; у відношенні до власної нації – це привело до безперестанних хитань і числення з «настроями маси»; до ослаблення, до занику тих функцій, без яких усякий керуючий осередок нічого не вартий.

І тут знов початок дав Драгоманів. Він досить пасивно ставиться до спору між москофілами й, українофілами: «Чи розділимось і ми (писав він) на твердих і м’яких, куди нарід наш сам схоче піти, те й буде». Він був проти «архиєрейського духа» в партії і проти «якобінства», розуміючи під тим активне накинення своїх ідей масі. В своїй плебейській пошані до маси він навіть радив «залишити; кожному… кандидатові поставити свою програму в згоді з його виборцями» (sic!). Він ніколи не є певний і не бачить «нізвідки, щоб більшість народу була тепер за нас», а без цього акція для нього неможлива. Але навіть і «деспотизм більшості» зовсім «не є його ідеалом».

Недовір’я до творчої ролі діяльної меншості досягає в нього того степеня, що він протестує проти назви одного симпатичного йому часопису «Волею», бо «Воля» можуть зрозуміти, не тільки як Freiheit, а й як Wille, а це вже «якобінство» і «деспотизм»! -– Але з цією своєю наївною наукою він – у своїм підсвідомім Я – був розбраті: він зве себе «старим анархістом»-прудонівцем, чи не одиноким на всю Європу, де «якобінські люди пішли скрізь» і навіть «жалує чому не родився деспотом… був би мав більший вплив на цілий ряд молодих поколінь» [Переписка М. Драгоманова з М. Павликом, VI, 190 і VII, стор. 267].

За це ще докоряв Драгоманову Франко. Драгоманів, на його думку,

«не злучив в одну органічну цілість думок специфічного російського хлопофільства… На його думку суспільність – це власне тільки продукт робочих, в нашім краю хлопських мас. Переважно білоручки в нього, як і в більшості російських соціологів тієї доби, ідентифікуються з експлуататорами і п’явками народу… Невідродний росіянин, він все стояв на вірі в якусь містичну «волю народа» і його вроджену інстинктову здібність до осягнення «правди» в суспільних відносинах. їй, народній масі і треба було лишити «будову нового ладу». Він за вузько розумів поняття суспільності, за низько ставив вагу і ролю інтелігенції» [ЛНВ, (стаття І. Франка про М. Драгоманова), 1906].

Цей погляд Драгоманова дуже заважив на формуванні політичної психології наступних поколінь. Тим поглядом перейняті в нас і досі всі ліві групи, як на Великій Україні, так і в Галичині. Той погляд, що виключає творчу ролю активної меншості («інтелігенції» Франка) – є й досі причиною трусості наших національних «верхів», невміння активно вести за собою маси; страху виступити з ідеологією в даний момент у масі непопулярною; причиною їх безнадійного опортунізму, який, щоб бути «з народом» у момент історичних поразок, конче йде в Каноссу… Нашій «національній меншості» бракувало чеснот, потрібних усякій аристократії: відваги вибирати й приказувати: наш Гриць усе ховався за пліт «громадської думки» і «волі народа».

Примітки

Каносса – замок в Італії, славний тим, що в 1077 р. туди прибув германський імператор Генріх 4-й, щоб покаятись перед папою Григорієм 7-м. В переносному значення – поразка, капітуляція.