Примітивний інтелектуалізм

Дмитро Донцов

Який образ уявляється нам, коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирилометодіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціалізму? – Певно не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіявеллі або Мадзіні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і – яких же ж інших світоглядів!

Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діаметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин – і контемпляція, інтуїція – і логіка, агресія – і пасивність, догматизм – і релятивність, віра – і знання. Ось так коротко можна схарактеризувати оцю різницю.

ХІХ-ий вік – це був золотий вік розуму, а разом із тим і золотий вік нашого декадентського націоналізму. Шопенгавер, цей найзавзятіший ненависник вольового чинника і, заразом, його найліпший, хоч і несвідомий, апологет, – найяскравіше зформулював протилежності двох поглядів на світ: вольового та штелектуалістичного. Для Шопенгавера «сила, яка животіє і буяє в рослині, яка витворює кристал, яка тягне магнет до північного бігуна», яка діє в матерії як «втеча і шукання, розлука і получения», нарешті, як «тягар, що… виявляється в кожнім предметі, притягаючи камінь до землі, а землю до сонця», так само як стремління людини до життя, все це – «лиш різні форми виявлення» того, що «ми в собі називаємо волею».

Але цю «волю» відчуваємо ми в інших тілах лиш з аналогії з нашою власною, самі ж тіла знані нам тільки як уявлення нашої свідомості, як світ окремих феноменів, а на цьому світі панує не воля, а розум кавзальної причиновости, позбавлений усякої містики і всяких таємниць [A. Schopenhauer. – Sämmtl. Werke. В. 1, Die Welt als Wille u. Vorstellung, Inselv, Leipzig, s. 166]. Власне саме таким бачив світ і ХІХ-ий вік: це не був світ тих, що творять, а тільки світ тих, що його обсервують; не тих, що діють на оточення, а лиш тих, на кого діє воно і його механічний «закон». Не містична воля була рушієм життя, а цілком прозаїчні, відкривані розумом «причини». Треба було лиш пізнати ці причини й закони, – і ми запануємо над світом, над фізичним, так само як і над суспільним. «Знання – то сила», оце правило Бекона стало головною максимою не лише мужів науки, а й політиків минулого віку. Через знання – до опанування сил природи, щоб вони служили людськості та її меті. Через знання – до зреформування суспільності. Ось такими були гасла нової релігії розуму, яка в XVI-му віці дістала своїх пророків, у XVIII-му – перших «святих», а в ХІХ-му, мов лавина, летячи з гори в долину, забрукана і звульгаризована, дісталася до рук української демократії.

В цьому вигляді й засвоїв собі цю релігію наш демократичний «націоналізм». Вона, як жодна інша, прийшла йому до смаку. По героїчнім XVII віці, що скінчився для нас 1709 року, з його вірою в позасвідомі сили, що керують життям, це був поворот знудженої, спровінцюналізованої генерації до світу фактів. Для них людські вчинки керувалися не почуттями, а лише поняттями. Розум, як мотив, був конечною передумовою усякої акції. Світ людських учинків, так само як фізичний, не був позасвідомим світом, де головною моторовою силою був «безмотивний, внутрішній неспокій, що жене нас до безперервного руху» [G. Simmel – Philosophie des Geldes, München, 1922], лиш світ конкретних феноменів, видимих дій, з яких кожна мала розумну причину. Для них людина не те вважала за добре, чого хотіла, лиш те хотіла, що уважала за добре. Для них, як для Вольфа, розум був вільний уважати щось за добре або за зле, а у волі бачили вони безпричинну, «незбагнену силу», лиш її кожночасний вияв, «звичайний акт нашого осуду, що стоїть під впливом логічних вражень» (Годвін) [Leslie Stephen – History of English Thought in the 18th Century, II, ch. X].

Людина, як іпредмети фізичного світу, впроваджується в рух не сама з себе, не під впливом внутрішніх, а під впливом зовнішніх причин, там – «матеріальних імпульсів», тут – «переконань». Звідси простий висновок: треба лиги придумати логічний, ідеальний устрій суспільності і переконати людей у його «доцільності», і всі заплутані громадські справи, в тім числі і національна, розв’яжуться умлівіч. На доказ такої можливості Юм колись покликався на досліди Гюгенса, що видумав «найліпший модель корабля», чому ж не можна було так само видумати й «найліпшого моделю» співжиття людей або народів? [Leslie Stephen – History of English Thought in the 18th Century, II, ch. X] Це було б щось у роді «Нової Атлантиди» Бекона, «нормальним» взірцем суспільного устрою.

Правда, кажуть вони, люди й досі дають себе вести афектам та інстинктам але це не значить, що апель до їх розсудку не змусив би їх скоритися правді, виведеній дедуктивно з розуму; що дійсність не можна б було підчинити його владі. Щастя людей залежить від поступу знання й думок. Те, що розум уважає за правдиве, гарне й добре, мусить стати законом громадського життя. Бо спонтаннотворчим чинником історії є інтелект, а що ж є історія, як не його поступове вдосконалення, як не розвій ідей, як не перемога нашого «людського» над нашим «звірячим», інтелекту над інстинктом? Без апелю до інтелекту не можна ані пізнати «закони» розумних суспільних відносин, ані упорядкувати останніх.

Всі ці безконечно наївні роздумування були для нашого провансальця аксіомами. Це ж про нього сказав Гете:

Was braucht er in die Ewigkeit zu schweifen

Was er erkennt, lässt sich ergreifen.

І в цьому погоджувався позитивіст з провансальцем. Чого не можна було схопити змислами, те для них, як та «воля», не існувало, то був забобон. Цей забобон ставав головною причиною всього лиха. Ігнорація, неуцтво – ось головні прокляття людськості. В області біології було неуцтво причиною холери та інших пошестей, надмірної смертности, недуг; неуцтво ж стало причиною всіх соціальних лих, починаючи від війни й соціального визиску і кінчаючи на національних сварах. Те, що можна було «схопити» (ergreifen), – людський добробут – було ідеалом, а осягнути його можна було систематичним використанням здобутого через науку знання й опанування природи. Всі соціальні недомагання можна було вилікувати через піднесення опертої на науці зовнішньої культури, яка визволяє людськість з нужди і турбот. Соціальна проблема стала проблемою удосконалення матеріального стану суспільності через науку.

Те саме знання мало принести щастя не тільки в соціальні відносини, а й у національні, неуцтво було причиною і національних свар, де діяв «незбагнутий» афект, що не хотів нічого знати про закони логіки. Разом з Боклем, наші націоналісти думали, що «найбільшим противником нетолеранції», як і всіх афектів, які роблять пекло з людського життя, «є знання». На його думку, лише «поширенню знання» завдячуємо ми, напр., скасування інквізиції, цього «найбільшого лиха, яке знала людськість» [H. T. Buckle – History of civilization in England]. Чому ж завдяки тому самому знанню не удалося б людськості запровадити рай і в міжнаціональні відносини? Таж supremus motor душевного й суспільного життя є всесильний інтелект! – твердили вони.

Ця теорія була так спокуслива для всякої демократії, вимагала від неї так мало, була так до вульгарности проста, що її моментально прийняло за свою ціле українофільство минулого [19] віку. Українофіли теж були «націоналістами», але без галасу. Причиною міжнаціональних ворожнеч були для них не вічні закони конкуренції між расами, не перенесена зі світу органічного до надорганічного боротьба за існування; причиною національних свар була умова відсталість, боротьба ідей, а головне – непорозуміння. Ніщо іншого, як непорозуміння, ігноранція, неуцтво, брак культури були й причинами, чому людські раси від тисячів років нищили одна одну. Аби цей «ненормальний» (і образливий для «нашого культурного віку») стан усунути, треба лише «науково обгрунтувати» ідеал людськості, треба тільки відчинити очі гнобителям і гнобленим на цю ненормальність, і все буде гаразд! Гноблених – відівчити від їх «шовінізму», гнобителів – від фальшивих ідей імперіалізму, і одних, і других – від національного засліплення. Яким способом? – Очевидно – освітою, переконуванням і пропагандою ідей вселюдського братерства…

Розумних причин до ворогування між націями нема, це ворогування підтримує лише жменька пануючих («царів та панів»). Історія це вічний поступ вільної думки, стале поборювання «забобонів», повільний шлях до тріумфу розуму над афектом і волею, над всім, що темне, «не-збагнуте», зачіпне й фанатичне, – що загачує людськості шлях до землі обітованої, – думали вони.

Розцвіла в нездоровім повітрі уярмленої нації, ця ідея неподільно запанувала над поколіннями нашого ХІХ-го і початку ХХ-го віку. Не було такої течії, від крайніх лівих до крайніх правих, де б ця ідея не панувала таким чи іншим способом. Спершу в першій ясній і скристалізованій програмі українства ХІХ-го віку, – у кирило-методіївців. Вони признавали, справді, що Україна була «розп’ята і замучена» її противниками, але, приписуючи їй власну забудькуватість і великодушність, твердили, що вона «не пам’ятає лиха», «готова простити їм усе» і навіть «проливати свою кров» за ворогів, як тільки тамті «просвітяться» і пізнають свої «помилки». Чужий імперіалізм на Україні був для «братчиків» явищем анормальним, причиною його була ігноранція. Треба її було розвіяти, «прокинутися зі сну і дрімоти» та «викорінити з своїх сердець безглузду ворожнечу» до інших народів, і на слов’янській землі настане спокій.

Це не був ляпсус. Це було глибоке переконання методіївців. Вічний гін народів до експансії не був для них іманентний поняттю нації, як, напр., іманентне поняттю газу стремління заповнити всяку порожнечу; ворожнечу між народами уважали вони чимсь штучним, прищепленим народам «царями і попами на загальну погубу», як у своїй незрівняніи демократичній мові висловлювалися методіївці [Ю. Охримович. – Розвиток укр. національної думки. Київ, 1922 рік]. «Розумні» причини – в світі фізичних явищ, і «розумні» аргументи – в світі надорганічнім, вони лише керували всім довкола нас, вони ж мали перемогти всі «темні» сили, що стояли на дорозі до царства чистого розуму.

Коли методіївці були перші, що зформулювали ці ідеї, то найзавзятішим їх популяризатором став М. Драгоманов. Вирослий в отруйнім оточенні російських патріотів, переконаний російський державник, релятивіст і еклектик з голови до п’ят, gente Ruthenus natione Russus, як назвав його Франко, – з приємністю вхопився він за тезу, так вигідну і так зрозумілу для кожного провансальця. На його думку, «сварки» між народами пояснюються лиш тим, що люди є «нерозсудні». Тепер цих «сварок» є менше – (шкода, що Драгоманів не дожив до наших днів!), але коли в давнину їх було більше, то це пояснюється, на думку професора, людською ігноранцією:

«Коли люди були менше розумні, ніж тепер, то між різними народами були часто сварки… І народи жахались один одного або ворогували поміж собою от так, як, напр., кінь жахається верблюда, або собаки ворогують з котами, і т. д.» [М. Драгоманів. – Чудацькі думки].

А звідси ясний для кожного драгоманівця висновок: як людському вихованню удалося погодити кота з псом, так повинно удатися привернути й мирне співжиття різних рас. Над тим, чи це завдання так легко виконати, як помирити верблюда з конем, чи, напр., лиса з курми, або вовка з телям, – над цим правовірні драгоманівці не задумувалися, бо таке ставлення питання перекидало б догори ногами ціле їхнє відчування світу, в якім prius-ом мав бути розум, а не від нього незалежні інстинкт та воля.

Та на щастя, світ думав власне так, як Драгоманів (бодай йому так здавалося), «і згодом розумніші люди стали думати, що такий нагніт одного [народу – Д. Д.] над другим – річ неправедна, крайнє нерозумна, невигідна для загалу навіть пануючого» [М. Драгоманів. – Чудацькі думки]. Шляхетним завданням українського «націоналіста» стало, отже, переконувати противника в «безглуздості» його агресії і невигідності її для нього ж самого, однією силою розумових аргументів; точнісінько так, як він гадав переконати Росію заперестати культурний гніт над українським шкільництвом «однією силою педагогічних аргументів» [там само].

Один з маркантних представників монізму, В. Освальд (полемізуючи з «мілітаризмом») писав, що відносини між націями повинні нормуватися розумовим принципом «енергетичного імперативу», який чисто «науково» наказує їм сидіти тихо і не тратити марно сил у непродуктивній борні [W. Ostwald. – Monistische Sonntagspredigten]. Як з точки погляду «енергетичного імперативу» плуг вище сохи, а полюбовне розмежування сусідів вигідніше вічних сварок і бійок, так, з тієї ж самої точки погляду, вигідніше є мирне співжиття народів, аніж їх ворогування.

Щоб це ворогування спинилося, треба лиш «переконати» ворогів в його безсенсовності! Поколінню, хворому на надрозвиток інтелекту, промовляли до переконання ці наївні аргументи. Вірив у них і Драгоманів. Так, найбільшим аргументом проти надання українству «державно-правного характеру» було в нього те, що ці стремління не можуть витримати критики «освіченого» чоловіка; що їх відкинуто «науковою критикою і аналізою». Для нього те, що відкинула наука, не сміє існувати в житті, бо ним же ж «кермує розум». Афект у соціальнім житті не грає жодної ролі і він радить перенести «точку опертя соціального і політичного руху в Росії з почуття і віри па пауку і розрахунок» [M. Драгоманів. – Полное собрание сочинений, «По вопросу о малорусской литературе», Париж, т. II, стор. 401]. Наука ж, розум, критика, аналіза, переконування, а не інстинкт і воля мають вирішити і національну проблему.

Це було якесь політично-національне толстовство. Толстой також проповідував, що не треба бути фантастом, аби вірити, що спершу в цілій Європі, а потім і на цілій кулі земній запанує братерство народів, як тільки вони відповідно «просвітяться» і зрозуміють «безглуздість» їх ворогування [Л. Толстой. – Царство Божие внутри вас]. Слідами цього толстовства, спопуляризованого Драгомановим, пішла і майже ціла українська публіцистика. Галицькі молодоукраїнщ хвалили Драгоманова за те, що той не ставляв української «квестії з формально-націоналістичного боку», тільки «з педагогічно-практичного» [Молода Україна, ч. 2. Львів], себто, не з точки погляду іраціональної волі нації до життя, лише з погляду логічного обгрунтування. Так само людина, яка витиснула свою печать на українофільстві між першою і другою революціями, уважала, що боротьба українства за існування – була «ідейною боротьбою», боротьбою не двох виключаючих себе взаємно воль, лише боротьбою ідей, при якій все є змога переконати противника аргументами логіки [С. Єфремов. – За рік 1912, стор, 12].

Навіть українська революційна публіцистика трималася думки, що «національне питання» [себто, міжнаціональна ворожнеча, – Д. Д.] це щось ненормальне, нерозумне, щось «видумане» («буржуазією», як у методіївців – «царями й попами») для того, щоб штучно нацьковувати один нарід проти другого [«Неіснуюче питання» С. Войниловича (Наш Голос, стор. 283)]. При відповідній «просвіті», сатанська полуда, накинута на очі «народу» (згл. «пролетаріату») спаде, і позбавлені своєї «буржуазії» (згл. «панів та царів») народи зіллються в братерськім союзі, у вічнім царстві всесильного розуму.

В повній згоді з наведеними думками, твердив один із головних українських часописів перед революцією, що «говорити про неприязнь» росіян до нас можна лише в «патологічному стані». «Неуцтво» («невежество») пояснює багато з того, що українці беруть за неприязнь, за негативне відношення до їх національної справи» [О. Саліковський. – «Укр. жизнь», 1912, ч. 2]. Тому-то драгоманівці були переконані, що «доводи розуму і справедливості» змусять противника змінити своє негативне відношення до української національної справи [«Укр. жизнь», ч. 7-8, 1912, ст. 51; ч. 6, 1922, ст. 12-13], бо виною такого відношення є тільки «непоінформованість» чужинців, «прискорбное заблуждение, которое объясняется очень плохой осведомленностью» відносно українських змагань [там само].

Такий менш-більш був зміст цілої української преси. Перше тон їй надавав Драгоманів, по 1900 році – М. Грушевський. Для нього так само жадання українства диктувалися не спонтанною волею нації, не її іраціональним стремлінням до життя і влади; українські домагання є логічним висновком розважань над розумним устроєм соціальних і міжнаціональних взаємин. Як такі, ці жадання є «безсумнівні для всякої, просто тільки гуманно і культурно настроєної, людини», хоч би й з ворожого табору. Тому-то ці домагання треба було «аргументувати більше від розуму».

Правда, тих доказів ворожа сторона не вислухала, і події не пішли за радою професора, але – тим гірше для подій! Бо засадничо мають рацію все таки не події, не та «темна» сила, що панує і над людським розумом, і над вчинками людей, і над їх мотивами, – лише прекрасний розум. Ці докази від розуму, «коли б були услухані в свій час, витворили б тривку моральну зв’язь між українським громадянством з одного боку, російською державністю і великоруським (?) поступовим громадянством з другого» [М. Грушевський. – , (вид. 3), Київ, 1917]. Дотеперішня непримиренність українського і неукраїнського націоналізмів для Драгоманова, так само як і для Грушевського, є, отже, станом патологічним, викликаним «нетямущими» ігнорантами… Яким домом для божевільних мусіла видаватися шанов. професорові історія, яку робили Олександри, Цезарі, Кромвелі, Наполеони, Мадзіні та інші «нетямущі» і «некультурні» люди, що ось вже кілька тисяч років тримають людськість у «патологічному» стані! Ганді і Лев Толстой мусять видатися для людей цієї психології одинокими світочами людськості…

Тією самою психологією були заражені навіть революційні кола Наддніпрянщини. Рука в руку з ними йшли і революційно настроєні галицькі кола. «Молода Україна» писала, що боротися за свій революційний ідеал треба «зброєю знання, одинокою зброєю наших часів». І далі: «знання і наука, що нині змінили весь овид землі є для нас одинокою зброєю до боротьби з нашими ворогами», «свячені ножі» засадничо відкидаються… [Молода Україна, 1906, ч. 6] Особливе значення набирає це кредо з огляду на час, у який воно виголошувалося. Це був час прологу до першої революції на сході Європи, 1900 рік, час, коли, по признанні самих визнавців того кредо, ніколи положення української нації не було так подібне до положення за часів Хмельницького.

Та прекраснодушна професорська ідеологія була в нас так поширена, так загально прийнята серед офіціального українства, так сама собою зрозуміла, що її сліди безперестанно надибуємо і в нашій поезії.

«Коли ти любиш рідний край,

то так і знай,

що гук війни, огонь Перуна,

дочасні, як і свист бича,

і щастя дасть не блиск меча,

а вільна школа і трибуна», –

так звучала драгоманівщина, перелицьована на вірші одним з корифеїв нашої поезії минулого [19] віку [М. Вороний]. Уривок цей не виїмок, він так само характеристичний для української поезії, як цитовані уривки з Драгоманова і Грушевського для української публіцистики. В нім відбився цілий недолугий світогляд тих часів позбавленої усього здорового й сильного інтелігенції нашого fin de siècl’a. В покоління з відумерлою волею, засудженого на безчинне спостерігання, орган цього спостерігання, розум, зробився силою, що будує й руйнує світи, нищить зло й насильство, запроваджує щастя й добро…

Типовим представником драгоманівщини в Галичині (хоч наприкінці життя він її й вирікся) був Іван Франко. Всевладність людського розуму для нього найвищий закон. Інтелект і для нього та зброя, якою кожна гуртова одиниця (отже й нація) має боротися за бажаний для неї лад, головна підойма реформ. Він питається:

«А ще скажіте, як сей лад

перевернути хочем ми?

Не збруєю, не силою

огню, заліза і війни,

а правдою і працею

й наукою» [І. Франко. – ].

Як бачимо, в наддніпрянця і в галичанина стрічаємося навіть з одними і тими самими словами на висловлення їх спільних думок. І ці думки не були вийнятком у Галичині. В другім збірнику того ж автора читаємо:

«Най кождий в руки меч береть

зблизився слави час.

Не думаю сталевий меч

ми шляхом мира йдем;

тільки науки й правди меч

врагів спалить у пень» [Із днів моєї молодості].

«Розум владний без віри основ» – ось його мета, а наука – той «спокійний і щирий провідник», що «шукає виходу з стежок блудних», на які зайшли одиниці, народи, ціла людськість, батожені «егоїзмом» і «ненавистю» [там само].

«Наука, поступ і всі заходи просвітні» – були для того покоління тараном проти «царства темноти». «Висока думка» того покоління була його мечем, а мова – одинокою зброєю. З гордістю неофіта проголосило воно, що «над силу ума вже більшої сили й на світі нема» [В. Мова. – Козачий кістяк].

«Не неволя чужа і не сила меча

гаслом стали: «освіта й наука».

Проти нападу злого, і тьми, і бича

це найкраща в житті запорука».

Це покоління покінчило з старою романтикою, уважаючи, що навіть сам Іван Котляревський, «не гетьман польовий, а культурний», який усім їм «вказав шлях літературний», шлях школи й просвіти, що вів націю до щастя [М. Вороний. – На свято відкр. памяти. Котляревського]. Що ця філософія таки дійсно була загальна, хай на доказ послужить і цей маленький вірш, взятий з одного галицького журнала для дітей (рік 1924):

«Шаблю, порох та пістолі

можуть мати й дураки,

але розум, цей дар долі –

лиш правдиві козаки.

Можем волю здобувати,

непотрібний порох твій,

не потреба кровці лляти,

лиш бери все розум в бій» [Світ дитини, Львів, 1925, січень].

«Справедливість і взагалі вимоги моралі» та те «духовне переродження» людськості під впливом розуму – були двигунами історії!..

Цей свого роду «світогляд» відбивався і в цілій зигзакуватій політиці українства, вся вона була наскрізь пересякнута драгоманівською вірою в силу розуму і переконання, і то «буржуазна» так само, як і «соціалістична» чи «радикальна». Вся вона властиво виходила з заложення, що непримиренне ворогування між народами – байка, щось штучне, що дасться усунути взаємним порозумінням; вся вона не раз апелювала до драгоманівського порівняння «пса і кота», аби «переконати», кого треба, в «безглуздості» їх неприєднаного до нас відношення, та в можливості, в обопільних інтересах modus’a vivendi між народами, мріючи про «автономії», українські Швайцарії і інші утопії. Нічого ж не було легшого. Чи релігійне почуття, як тепер національне, не було колись також страшним вибуховим матеріалом, причиною страшних війн? Але, нарешті, між різними вірами запанував мир і злагода. Чи ж не можливо так само приборкати силою розуму і національне почуття, як приборкали поволі людожерство, рабство, інквізицію та поєдинки?

«І коли ідея релігійної свободи пройшла шлях розвою, де спершу її не признавали, коли панувала нетолеранція, потім з’явилась терпимість, але з широкими привілеями пануючої церкви і лише вкінці прийшла доба повної свободи сумління, – то той самий шлях розвою доводиться перейти і національній ідеї до хвилини її остаточного тріумфу в указанім нами сенсі» [М. Чубинський. – «Укр. жизнь», 1, 1912].

Вправді, людська природа міняється дуже повільно, але може ж змінитися «точка погляду»! Лише більше доброї волі і віри в «тріумф справедливості».

Це була, отже, їх дорога, дорога українських націоналістів від методіївців, що лишилися глухі на гамір 1848 р., через Драгоманова, що переочив визвольну боротьбу ірландців, мадярів і балканських слов’ян, – аж до тих авторів меморандумів до Денікіна і Совєтів, що були глухі на шум революції, яка почалася на Україні в 1917 році. Нічого з «почуття», нічого з «волі», ніяких аксіоматичних національних правд, лише «наука», «розум», «аналіза» і «переконання» є тим шляхом, яким ідеться до пізнання правди взагалі і до її запанування у світі.

Як питання тієї чи іншої системи оранки, так і питання національних взаємин було питанням доцільності як таке, вирішувалося воно розумом і переконуванням. Піднести в вищий стан господарство чи клясу, або націю, мала тільки освіта, всеобіймаючий засіб на всяку соціальну біду. Провінція до всього підходила зі своєю міркою: не тільки проблеми буденного життя, не тільки дрібничкові спори за межу, але й проблеми світового розміру вирішувала вона намовлюванням, уговорюванням, закликом до «здорового хлопського розсудку», найвище – позвом до суду…

Примітки

Данте Аліг’єрі (1265 – 1321) – італійський поет.

Макіявеллі – Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527), італійський політичний мислитель.

Мадзіні Джузеппе (1805 – 1872) – діяч італійського визвольного руху.

Шопенгавер – Артур Шопенгауер (1788 – 1860), німецький філософ.

Годвін Вільям (1756 – 1836) – англійський політичний мислитель і письменник.

Юм Девід (1711 – 1776) – шотландський філософ.

Гюгенс – Християн Гюйгенс (1629 – 1695) – голандський вчений-природознавець.

Бекон Френсіс (1561 – 1626) – англійський філософ і політичний діяч; трактат «Нова Атлантида» – 1626 р.

Гете Йоган Вольфганг (1749 – 1832) – німецький письменник. Донцов цитує слова Фауста з 5-го акту (сцена «Північ») другої частини трагедії «Фауст».

Бокль Генрі Томас (1821 – 1862) – англійський історик і соціолог.

В. Освальд – Вільгельм Освальд (1853 – 1932), німецький вчений-хімік і філософ.

Толстой – Лев Миколайович Толстой (1828 – 1910), російський письменник і мислитель.

Ганді Магатма (1869 – 1948) – діяч індійського національно-визвольного руху, теоретик і прихильник ненасильницьких методів боротьби.