10. Лжевчителі «современных вогнів»

Дмитро Донцов

Були лжепророки в народі, і у нас будуть лжевчителі. І многі підуть за їх погубною наукою.

(II Петра, 2)

І в Україну принесли

Великих слів велику силу,

Тай більш нічого…

Т. Шевченко

Перед смертю Шевченко зовсім ясно усвідомлював собі, що найстрашніша болячка, яка зжирала Україну, це були ті «шашелі», які тліли і роз’їдали націю зсередини. Вони були різні, але завершенням їх, перестерігав він, мають бути оті другі Івани, активні перевертні і слуги катів. А їх інспіраторами будуть ті темні сили, що назвуть добро – злом, а зло добром, і які злітатимуть на землю з пекла і вертатимуться до нього по нові накази: «как хвачу да памчу, в самий ад полечу стрелою»! – кракає московська ворона в Шевченковій «Містерії».

В день суду кінця доби, боротьба нового лицарства йтиме за найвищу, останню ставку. Сили, що напосядуться на Україну хотітимуть «скувати душу живу», «світ Божий в пута закувати», випити «живущу кров» людини, «серце розбити», «понести (наругатися) славу Великого Бога» – здійняти проти Нього бунт; таке зробити, щоб саме «пекло перелякалося», щоб «Мати Божа заридала». Всі демони з пекла будуть спущені з ланцюгів, щоб – руками Москви – та її попихачів – завдати останній удар Україні, якій (– це ворони теж «начитали» в книгах чорної магії –) доля призначила стояти передовим загоном проти диявольських сил. Що знаряддям сатанічних сил виступить проти України і світу майбутня тиранія Москви, це передбачити наперед помогла Шевченкові його геніальна інтуїція митця і пророка, наскрізь пересяклого мудрістю стародавньої культури України.

Народився Шевченко тільки десять літ після приборкання так званої «великої французької революції» 1789 р. Від неї почався тріумфальний похід наук Вольтера і Руссо, – по всій Європі, з їх головною ідеєю заперечення існування Бога. Здетронізувавши Його в душах «передової» інтелігенції Європи, чорні маги поставили натомість свого божка – людину з його плотським розумом, твориво замість Творця. Тероїна де Мерікур – була та, що її в урочистій церемонії інтронізувала паризька вулична юрба в криваві дні революції як «богиню розуму», хоч була вона звичайною повією. І хоч скінчила свою кар’єру ця «богиня розуму» в 1817 р. в однім з паризьких домів для божевільних, але її «вірним» удалося, в наші дні, обернути майже всю Європу в дім божевільних.

Рознісши свої ідеї по всіх столицях Європи, революційна Франція спричинилася почасти до революції в московському цараті. Але жовтнева революція 1917 року мала вже інших лжевчителів: один був франкфуртський жид Карл Маркс, другий – москаль В. Ленін… Що марксистів тягнуло до Росії, а ленінців до Маркса, це пояснюється ідейною близькістю їх лженауки і психічною подібністю євразійських, чи просто азійських рас, з яких вони вийшли. Науку тих лжепророків, через їх адептів, що вийшли з містечок «окраїн» царської імперії, з Литви, Польщі, України, почали вже від першої війни просякати в усе духове і політичне життя Заходу.

Їх мета – це було захоплення влади над світом, ступнево, з щабля на щабель, від нації до нації. А передумовою до цього було знищення чужої їм цивілізації Окціденту і християнської релігії. Замість культу Христа, чужого їм, прийшли вони будувати культ своїх ідолів, поставивши замість правди – брехню, замість добра – зло, скалічивши наш розум і душу; а на місце героїчної, лицарської волі, надхненої ідеєю правди і добра, поставили волю до зла, апотеозу обману, підлот, насильства і розбою.

Принесли адорацію матерії і всього матеріалістичного, мамони, гроша, «добробуту» й «миру» за всяку ціну, апелювали до найнижчих інстинктів плоті (шлунку і сексу) і душі (глупоти, продажності і страху), які спихають людину до ролі тварини. Дальше – культ людського розуму, культ найдивачніших доктрин – як соціалізм, інтернаціоналізм, атеїзм, комунізм, фрейдизм, марксизм, теорії «вибраних народів», новітніх і «біблійних», теорії «старшого брата», який – без жадних даних на те – претендує проводити народами культурнішими і вищими морально за нього.

Прийшла диявольська спроба сплюгавити все високе й шляхетне, що видала наша християнська культура в мистецтві, філософії, літературі, в релігії, в архітектурі, в політиці, в соціальнім житті; спроба всім тим великим вартостям причепити ганьблячу етикетку. Вірність традиціям ганьбилося як «реакціонерство» і «відсталість», любов до своєї нації, патріотизм – як «шовінізм», відпір усякому поганцеві, що вдирався в середину чужої йому нації, щоб загнуздати її, – як «ксенофобію», вірність до смерті своїй Землі – як «хижацтво» або «мілітаризм» чи «вузький націоналізм» і т. п.

І навпаки, свої облудні, напасничі цілі супроти народів – маскували вони привабливими, пишними словами – як «добро людськості», «народній добробут», «пацифізм», «загальний мир», «прогрес», «толеранція», «гуманність», «братерство народів», «справжня демократія», «рівноправність рас» і т. п. Все це була брехня, а оперуючи – і в першім, і в другім випадку – обманом і брехнею, вони зраджували, яка нечиста сила крилася за тими махінаціями – сила супротивника Христа. Недавно кардинал Вишинський в Варшаві прилюдно заявив, що в тім місті – з благословення Москви – існує до двадцяти товариств, де управляється культ Сатани. Це логічно, бунт Маркса і Леніна проти Христа мусить привести неминуче до сатанізму, що ми і бачимо в тій консеквентній заїлості, з якою послідовники тих лжевчителів всюди, передусім в душах нових поколінь, підкопують і нищать релігію.

Хто піддавався гіпнозі тих лжепророків, той спільно з ними нищив всі формуючі вищі ідеї в суспільстві: ідеї Вищої Божественної сили, всякого високого ідеалу, отчизни, честі, героїзму, посвяти, відваги, щоби вони перестали бути центром, ідейно організуючим і підпорядковуючим собі сили відосередні, особисті, егоїстичні, матеріальні. Наша доба стала добою розпаношення всіх сил відосередніх (центрифугальних). Наступає атомізація суспільності, розбитої на безліч порошинок, чужих і ворожих одна одній, без порядкуючого центру; наступає духова і моральна анархія, де богом стає власне «я», і його примітивні потреби і приємності. З тою різницею, що на Заході засобом для здобуття ласки мамони і впливів став гріш, а на Сході – гасло «грабь награбленное», а під «награбленним» розумілося все «не моє».

Двом згаданим вгорі силам, Москві і комунізмові, удалося захопити владу в своїй країні і в країнах завойованих, а на Заході, – ті сили і ще сприяюча їм «демократична» тайна мафія, стремлять до цеї влади (до свого «світового уряду») на разі пенетрацією різних націй підступом і обманою чи грошем, загарбуючи в них ключені становища і чим раз ясніше схиляючись до порозуміння й союзу з силами диявола в Москві, до поділу з ним світу.

А маси, отруті духом мамони і гроша, стративши уміння розрізняти добро від зла, нездібні до великого ентузіазму в обороні своєї спільноти, дають себе обдурити, або налякати махерам Москви та інших орієнталів.

Шевченко передбачав останній зудар з тою антихристиянською, в своїй суті, силою, яка схоче науці своїх лжеучителів підбити «весь світ» і обернути людину в бездушну худобу. Передбачав теж, що перша, як звичайно в історії, перешкода тим силам в їх диявольських задумах – стане Україна.

Робота темних сил, спущених з ланцюга жовтневою революцією 1917 року, почалася властиво вже в перших роках XIX віку в Московщині, звідки ідеї французької революції, і мартинізму, перемелені в дусі московської ментальності, дісталися й на Україну. Вже М. Гоголь бачив, як «диявол без маски з’явився в світ», вже він за проповідь боротьби з тими ідеями, стягнув на себе брутальні напади того самого божка «прогресивної Росії» (і патріота імперської Росії), В. Белінського, який накинувся і на Шевченка. Останньому доля призначила виступити першим на Україні з палким протестом проти науки «современних вогнів» матеріалізму, лібералізму і атеїзму, в яких він побачив перші блиски того пекельного вогню, яким мала запалити і його Україну «нова Росія».

«Вірую» цеї Росії, якої пророків – А. Пушкіна, Некрасова, Бєлінського – Шевченко відкидав і не зносив, – це «вірую» й знайшло своїх прихильників в новій, що приходила на зміну козацької, еліті України. Це ж «вірую» й запалило своїм чортівським вогнем тих других Іванів, які – бачив автор «Кобзаря» – підуть за «современними вогнями» з чужини на згубу свою і країни своєї.

Це була та, що тоді народжувалася – «народницька» еліта країни, якої члени (як і деякі «братчики» – П. Куліш напр.,) вже за життя поета поверталися до «чужих богів», а кілька десять літ по його смерті одні злочинно, другі в щирім, але повнім запомороченню, «присипляли» Україну гарно замаскованою наукою «современних вогнів», щоб збудити її потім «в вогні, окрадену» з своїх найкращих національних цінностей та ідеалів і героїчного духа. Цим людям проголосив Шевченко невблаганну війну, кличучи одних схаменутися (покаятися), грозячи другим небесним гнівом, викликаючи на їх місце до проводу нації нову силу – воскресле козацтво нової доби.

Це була його боротьба з духовим «плебейством», як він окреслив це явище. Ще перед арештом, він різко протиставився тій «мудрості», що на Україну деякі земляки «принесли з чужого поля». Ця «мудрість» була в його пророчих очах – лише «великих слів велика сила, та й більш нічого». Були це початки науки тих чорних магів соціалізму, що за їх нехтування пізніше докоряв «невченому» пророкові «учений» туподум Драгоманов…

Жорстоко глузував Шевченко з модерних жреців «прогресу», з їх фальшиво-фарисейських гасел «волі й братерства братнього», з тих, що «перлися сонця правди» шукати в чужих землях, з «недолюдків», як звав їх. Жорстоко картав тих словоблудів, що прагнули Україну «повести за віком» атеїстичного матеріалізму, «просвітити современними вогнями», в яких бачив вогні сатани; знав, що перша заповідь визнавців тогочасної матеріалістичної мудрості була – «немає пекла ані раю, немає Бога, тільки я,… а більш нічого»; що «розумні слова» тих магів детронізуючих Бога своїм убогим розумом – є «брехнею підбиті». Глузував з їх «розумного маяку», що горить «у нашій кістяній коморі»; знав, що у зданій на цей лише «маяк» людини, при першому іспиті згасне він, а «в тую кістяну комору налізуть свині із надвору»…

Проти яких доктрин «прогресивного» віку виступав тут Шевченко, видно з того, що ідентично його вирази стрічаємо в автора «Книги битія», Костомарова, який писав: «філософія почала кричати, що то кепство вірувати в Сина Божія, що немає ні пекла, ані раю, і щоб усі поклонялися егоїзмові або інтересові». От що (бачив він) крилося за тою наукою «прогресу» – егоїзм і культ мамони! [Книга битія українського народу.]

Всупереч «прогресистам» він називав «пребезумним» того, хто «в серці каже, що Бога немає». Навпаки, твердив, що «од Бога все, а сам нічого дурний не вдіє чоловік», «нічого не вдіє убогою головою». Це не були фрази, в тім лежала його основна думка, спільна всім містикам. Бо, деінде твердить він, що без уділення Божої сили – нічого не вдіє «душа убога». Засаднича ідея всіх апостольських посланій – що без живої незгаслої іскри Божої в людській душі і розумі, в почутті і в інтелекті, – людина перестає бути людиною. Іронізував з тих, які хвалилися, що на місце Бога: «возвеличимо на диво і розум наш і наш язик», знав бо, що без надлюдської Сили згори – «пониче неначе стоптана трава і думка їх і їх слова».

В розкиданих його поезіях і виразах дає він геніальну формулу звиродніння, без тої Вищої сили, духової потенції людини. Тоді людський розум, почуття і воля – все, мертвіє. Хто ту силу відкидає – той спідлюється: «в беззаконії мерзіє». Хто хвалиться, що може стати паном над землею «по волі розуму» свого, в того розум обертається в «калюжу» – пристановище «свиней», в які й обертається сама людина. А ті, які «не зрять Бога над собою», ті «не знають, що діють», «там бояться, лякаються, де страху не буде», ті, що не хочуть «пізнати Господа глаголи», тим «не розбити тьму неволі». Туманіє мозок, спідлюється серце, хитається воля, стає стерильною! Така геніально укрита суть за тими, ніби «випадковими» словами його «незримих скрижалів».

Те все сталося, обсервує він, з новою провідною верствою, інтелігенцією народницькою, що приходила за його часів, на зміну здегенерованому дворянству; з верствою, яка назбиравши «на чужині» мудрості соціалізму (входив у моду тоді), принесла й на Україну «розумне слово, брехнею підбите», щоб земляків «просвітити» й «повести за віком» матеріалізму. Цих, тоді лише провісників чужої мудрості, що пишним чортополохом розрослася під командою большевиків нині, уважав він за «плебеїв», протиставляючи їм національну мудрість старої козацької України; відкидаючи мудрість «з чужого поля», яка скалічила на думку Шевченка – розум нової інтелігенції, її характер та її волю, віддавши її в службу ідолам егоїзму та інтересу.

Як останній щабель у діл тої інтелігенції, намалював нам Шевченко страшний образ дияволового слуги – другого Івана і його «шашелів». Але перші щаблі тих «вольнодумців» були інші. Стративши віру в Вищу Силу, віддані виключно свому плотському розумові, ті інтелігенти народники й соціалісти, стратили всякий компас. Почали – за Драгомановим – прислухатися до всього що їм «німець скаже» – той чи інший, який вибрався їх «повести за віком».

Такими їх бачив Шевченко, й глузував з них, що приймуть наївно і сліпо всяку доктрину «з чужого поля»: скажуть їм нині, що вони «слов’яни», – з захопленням приймуть це. Завтра скажуть, що вони «моголи» – із тим погодяться, з таким же захопленням. Чи не блимає в цих глузуваннях поета – портрет нащадків народолюбців, які захоплювалися перше видуманим московським «німцем» слов’янофільством, а – по 1917 році – своєрідним евразійством большевицьким? Коли то «щирі демократи» й слов’янські «федералісти» перемальовувалися в охоронний колір «соціалістів-федералістів», а другі з соціалістів – в комуністів?

Або портрет деяких діячів останньої еміграції, коли «націоналісти» перефарбувалися в «демократів» «сучасної України», або в «рідномовних» патріотів «общей родіни», як інтернаціонального старшо-братнього цілого з столицею в Москві, а навіть в Тель-Авіві. Як докладно стоїть у Шевченка: «щож ти таке? – я не знаю, нехай німець скаже»! І нині так само як за Шевченка, навіть коли бачила, що з України чужинець «кров як воду точить» – вся та народолюбна «братія мовчить собі, витріщивши очі, як ягнята: «нехай! – каже, – може так і треба»? Бо іншої крім «сучасної» України – «не може ж бути»… Без віри, без інтуїції, здані на свій «хлопський», «плотський» розум, не вміючи розрізняти правди від брехні, без власної непохитної ідеї, ставала ця «братія» за виразом Шевченка – «дядьками отечества чужуго», а Україну «любили» як провінцію.

В парі з розхитаним інтелектом, – розхлябане почуття. Емотивні потяги, – потягнули їх не в гору, а в діл. Без високих ідеалів – їх душевною тонацією став в найкращім випадку, перечулений і плиткий сантименталізм, в гіршім – епікурейство. Чужа їм була минула історична велич рідної Землі, їм земелька «аби була добра для городу», байдуже під яким деспотом. Великі легенди і постаті славного минулого їх не зворушували – жито собі сіють, або панам служать. Їх галас про «патріотизм», любов до «братів убогих», про «братерство братнє» народів, «слов’янофільство» – це було фарисейство, на думку поета. Виїмки – виїмками (князь Репнін, княжна Варвара, граф Капніст, де Бальмен та ін.), але поза ними уявляв він тодішню Україну, як «руїну Трої» козацької, де все спало – як те панство по своїх маєтках, або як ті «мільйони полян, дулібів і древлян», що «сиділи нишком, слава Богу»…

Думка, спантеличена мудрістю «з чужого поля», розхлябані, спрямовані в матерію почування, брак великих задумів та ідеалів, ось що спостерігав Шевченко на «руїнах Трої» козацької, а це му сіло привести до паралічу волі. Де бракувало великої віри, ідеї і горіння до неї, там мусіла нидіти й воля. Вона, він бачив це, – заломлювалася або через те, що її тероризували, або через обдурення й спантеличення думки, яка не знала, де право, де ліво, або через скорумповання характерів. Скільки прикладів одного, другого й третього дає він в своїм «Кобзарі»!

Чому люди мовчки дивляться на спричинників зла? Чому на них «не плюють? Чому не топчуть»? Тому що «люди за шмат гнилої ковбаси» готові продати навіть матір, свою країну… Або тому, що замість чину, «дивились та мовчали та мовчки чухали чуби», тому що душею були – «німії підлії раби». Чому не «ставали за правду пресвятую і за свободу»?

Тому що за «мережану ліврею» ставали «донощиками і фарисеями»…

Тому що були «лакеями в золотій оздобі», «рабами з кокардою на лобі».

Тому що на «мільйони свинопасів» знаходився лише один козак…

Тому що є маса серед нас «грязі Москви», «перевертнів», які помагають москалеві «з матері (України) латану сорочку здирати».

Тому що стільки «землячків», аби їх «одягнути й обути», дають себе «в кайдани закути».

Чому гордо здіймаються пишні будови палат деспотів чужих?

Тому, що «похилилися раби»; що «здрібніли люди на землі».

Чому панує зло?

Тому що наплодилось багато «блюдолизів, золотом облитих», «тупорилих віршомазів», що деспота славлять, а за «пів дулі» стають «ніби без’язикі», готові для нього на все; тому, що навіть «стогнучи», за свого пана «Господа благали».

Тому, що на кожний мужній жест протесту, «юродивого» чи «єретика», – «люд мовчав і дивувався: що він діє? На кого руки підійма?»

Тому, що «люди, род лукавий, Господнюю святую славу, розтліли й чужим богам пожерли жертви, омерзились», побиваючи своїх пророків… Стали люди «сліпі і малі душею», філістрами, які замолоду може «повірують ще трохи в волю, а потім жити почнуть між людьми як люди»… Жити? Зі зламаною волею, заснутою думкою, з холодною душею.

От, як вже згадав вище, був сенс тих його поезій: відвертаючись від Творця до адорації творива, люди – «змерзіють» морально, в брудну «калюжу» для безрог обернеться їх розум плотський, «боятимуться там, де страху не буде», а через заник волі не здолають «розбити тьму неволі»…

Пластично змалював він – в одній новелі, до чого привели Україну блудні вогні магів «прогресу»: «Милі земляки мої! – земля ваша, як рай, як сад, посаджений рукою Бога-чоловіколюбця, а ви – ви тільки безмездні робітники в цім плодючім, розкішнім саді. Ви – убогі Лазарі, годовані окрушинами, що падають з столів розкішної трапези ваших неситих, пажерливих братів». Наслідки в світі фізичнім – каліцтва в світі духовім!

А коли це сталося, хмара пажерливих «рідних» шашелів людських, перевертнів, духових нащадків Кочубеїв і Галаганів, кинулися «катам помагати» догризати Україну. Символом їх зробив Шевченко постать другого Івана з «Великого Льоху», що (як його малює) буде з країни своєї «останню свитину здирати», буде знаряддям нечистої сили, помагати в грядучім Армагедоні – далекій Москві дусити і корумпувати воскресле козацтво. І коли ми поглянемо на наше сучасне, на те Шевченкове «майбутнє», то побачимо, що прониклива думка Шевченка геніально прозирала, як з початків виродження тодішньої «народолюбної» інтелігенції, як і всієї так званої «демократії», вийде її дегенерація наших днів.

Характеристика «нових ідей», нового «віку цього», у Костомарова і Шевченка відкидає їх гнилизну. Перше – вони нехтують силою, якою трималася вся історія України, вся її правда – відкидають її релігію; друге – вони дають себе збаламутити найспритнішому трюкові володаря пекла, – прийняти, що його нема, що нема пекла, ні нечистого духа, з яким насамперед повинна боротися людина в собі, щоб бути здібною поборювати зло у видимім світі. Нарешті – наука лжевчителів «современних вогнів» веде до падання до ніг ідолам матерії – «егоїзмові» та власному «інтересові»… Які б не були пишні фрази – з «великих слів», якими ті лжевчителі хотіли нас «повести за віком», всі ті фрази в останнім обрахунку викривалися як дурисвітство і обмана.

«Українофільство» чи «народолюбство» останніх ста літ, вже коли виступило на арену, навіть за життя Шевченка, виявляло свій плебейський, гелотський (голотський) характер, – діаметрально протилежний змістові вогненного слова Шевченка. Дальше ставало чим раз гірше, поки не скінчилося поколінням «демократичних» шашелів, з другим Іваном, що одверто стали під протекцію «духа злоби» і його попихачів у Москві.

Провалля було між тими українофілами і Шевченком!

Шевченко кликав до віднови слави давньої Київської і Козацької держави незалежної від Москви, – народолюбці, як Куліш або Драгоманов, – падали до ніг ідолові московської імперії…

Шевченко кликав до політичних і релігійних традицій давньої України, – Куліш відвертається від перших, Драгоманов від других…

Шевченко зогрівав серця для великої місії України, – «народолюбці» проповідували культ малоросійського, провінціяльства (провансальства) під крилами чорного орла…

Шевченко кликав до великого змагу за свою правду, – народолюбці шукали угоди з «правдою» чужинця…

Шевченко апелював до воскресіння, викликав з могил дух давнього лицарства запорозького, з його традиціями хреста і меча, – драгоманівці культ хреста визнавали за «забобон», апель до меча – за символ «диких, старих часів». Вірили в автоматичну «еволюцію» і «мирне порозуміння між народами», передусім з Москвою, їх ідея не виходила поза обсяг провінціяльства, їх душа, народолюбців, ігнорувала духовий світ, обмежуючись лише «матеріальними інтересами народу», їх чин – зводився до запобігання ласки кожної чужої сили.

Так було на Наддніпрянщині, а в Галичині навіть Франко спершу піддався ідеям «современних вогнів», голосив, що «не герої ми і не богатирі, ми лиш каменярі»; що треба «патріотичний меч перекувати на плуг»; що наша ціль це «людське щастя й воля», наш божок – «розум владний без віри основ». Від нього царство свободи, «не від Бога нам спаде»…

Але той самий Франко бачив, що зробили «поступові ідеї» в душі галицько-українсьхої «поступової» інтелігенції кінця XIX віку: він знайшов так «мало правдивих характерів, а так багато дрібничковості, тісної глупоти»; так мало «правдивої любові» в тій расі «отяжілій, сантиментальній, позбавленій гарту і сили волі, так плідній на перевертнів», хоч і бачив серед них «чистих і гідних всякої пошани» людей…

Ці винятки і власна віра дали йому змогу вирватися згодом з смертоносних обіймів драгоманівського Вія, і вступити на новий, майже містичний шлях національної героїки (Мойсей), закликати «до бою» в ту мить, що вже надходила, своїх «Єгошуїв» (які з’явилися в 1914 р. в Галичині), які «із номадів лінивих, люд героїв створять». Аналогічний заклик у Шевченка, який кликав з могил своїх Гонт, щоб прийшли на зміну «мільйонів свинопасів» приспаної країни…

Але в понурі дні XIX віку було інакше… Захоплення етнографією, народними звичаями, мовою, побутом, рідною природою – все це був культ своєї провінції, який не віддаляв України від «общаво целаво», від чужої імперії. Політична акція, яка почалася в формі легальної боротьби в Галичині, а в формі підпільної революційної акції на Наддніпрянщині, не виходила з рамок боротьби за права рідної культури або в крайнім випадку за зміну режиму.

Проби пропаганди самостійництва й сепаратизму перед 1-ою війною були спорадичні, а коли й мали прихильників, то не в величезній більшості драгоманівської інтелігенції, яка не зійшла з старого шляху. Декламували про народ, але ввесь світогляд народу став їм чужий.

Народ лишився релігійний, вони, що пішли «за віком» були в цій справі або богоборці, або невтральні.

Народ знав, що в житті важить сила, не слабість, вони – були наївними «пацифістами» і вірили в автоматичну, без боротьби, еволюцію до «вселюдського щастя».

Народ був відданий своїм звичаям і не любив зайд, які «сараною сіли» на його землі, а демо-соціалістична інтелігенція плямувала ті почуття як «шовінізм» і «ксенофобію».

Народ був настроєний приватно-власницькими почуваннями, вони плямували це, як «реакціонерство» і «буржуйство».

Єдино, що вони шанували і переймали від народу – це була його предківська мова, але вона у них стала чимсь мертвим, – мовою для мови, незалежно від того, що на тій мові виражалося; тому й легко приймали всяку чужинецьку єресь надхнену чужим і ворожим нації духом, подавану в «рідній мові». Навіть культура, яку вони на цій мові несли народнім масам, часто була пересякнена духом обожуваних московських ідолів, як Бєлінскій, Пушкін, Толстой, Достоєвскій, Горькій, а у декого навіть Ленін, чи жид К. Маркс.

Душа тих людей була затруєна вірою в можливість порозуміння з «новою Росією», бо з нею мали спільних «святих» і спільний «коран»; ідея сепарації від імперії аж до 1918 р. плямувалася лівими, як ідея шкідлива, голошена «найгіршими елементами», і ніхто з них не думав, що «нам силою доведеться здобувати свої права», аж їх не «приневолено самим творити нашу долю». Метою їх було – «злитися в одну братерську сім’ю народів, в один майже народ», щоб «постала всенація».

Цю духову настанову демо-соціалістичної і радикальної «еліти», в 1918 р. М. Грушевський характеризував як «духове холопство, холуйство раба, якого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі і холопства, його апологетом і панегіристом» [«Нар. Воля», «Наш приятель», статті Дивнича, Іванейка, «Сучасна Україна».] – таким, яким став три роки потім сам автор цієї характеристики. Це були ті, які Україну (передбачав Шевченко) – «присплять лукаві і в огні її окраденую збудять».

На еміграції по першій світовій війні вони почали знов промосковську пропаганду (віденська «Нова доба» – В. Винниченка, «Борітеся – поборете» – М. Грушевського, празька «Нова Україна» – М. Шаповала, паризькі пробольшевицькі «Українські вісті» – Севрюка і Борщака, а в Галичині – «Нові шляхи» – А. Крушельницького, М. Рудницького і Ф. Федорцева). Ось якою була філософія одного з речників зміновіховства на еміграції перед другою світовою війною: «треба належати до свого часу», а «хотіти жити, як колись жилося, або як колись будемо жити» – це «божевілля», бо «ніхто не знає, що буде змістом завтрішнього дня»… Вираз типовий для цеї інтелігенції, якій ані в думці було бажати самим формувати «завтрішній день», його зміст своєю думкою і своєю волею. Для них була не держава, а «хата ідеал українського патріотизму», а «формула українського найглибшого патріотизму» – це «де згода в сімействі, де яир г тишина», «треба стримуватися в напастях» на зрадників»…

Найважніше дбати за «фізичне здоров’я» своєї раси, а «побіч нього» (на другім місці) – допускається «віра в можливість осягнути духову довершеність»… Найбільший гріх націоналістів, що вони «не хочуть прийняти української дійсності такою, якою вона є», – тобто створену займанцем… Своя ідея, щоб нею знищити створену чужинцем дійсність на Україні? – це є «ставлення доктрини понад живим організмом», не боротьба за цей живий організм!… «Фізичне збереження нації» – ось найважніше гасло (хоч би за ціну рабства). Вони проти вогнів «абсолютного динамізму» Дон-Кіхота, «які відривають Санчо-Панса від щоденних простих обов’язків»…

Санчо Панса став героєм національного «відродження» ідеологів «малої людини», філістра… Найстрашніша річ для них – це вірність великій ідеї і посвята для неї, бо це просто «ідолопоклонство перед теорією»… Взагалі «не треба прив’язувати виключної ваги до якоїсь ідеї» – всі ж бо вони прямують до «вільної України»…

Як в царині ідеї, так не повинно бути ні формування, ні ведення в царині чину: «провідник українських людей – це їх висловник»… Герої в історії, прометеї різних постатей Шевченка, основники великих націй, держав, релігій все це в очах філософа плебейства – «Дон-Кіхоти»… Провідник «українських людей не накидає їм своїх фантастичних експромтів і не ексцитує екстатичними видивами». Взірцем провідника є для плебея – «отаман чумацької валки», провідник безвольним повинен бути «поплавком на поверхні стихії подій і людей на Україні»…

При такій настанові Санчів-Пансів їм осоружне навіть духове формування нації в дусі одної ідеї, осоружна героїчна психіка; в поезії львівського «Вісника», особливо у Маланюка і О. Теліги, вони не бачуть нічого опріч «ніцшеанської бомбастики, відруховості і примітивізму».

Нарешті, як все буває в таких випадках, ненавидячи українських Дон-Кіхотів, вони стають навколііпки перед тиранами Москви з їх диявольською роботою на Україні. Уважають, що нове кріпацтво, запроваджене на Україні Москвою, «прийняло українське село», а колхози і совхози – просто «нагадують традиційну українську асоціативну групу»…

І навіть на тих варварів, що колись перед ордою московською руйнували Україну, – наші Панси засвоюють погляди московських учених (большевика Покровського), – що «уявляти собі половців як якусь чужу і темну «азіатську» силу, що важкою хмарою висіла над «представницею європейської культури» – київською державою, ми не маємо найменшої підстави»… І взагалі «хижаки, злобні варвари, в світлі нових (московських – Д. Д.) дослідів, не виглядають так страшно»… Чужинець («німець») є більшим авторитетом для нашого плебея, як «Слово о полку Ігоря», а «реабілітацію» по смерті давніх і сучасних Покровському московських варварів, речники «прогресу» приймають за свою. І такі маячення називають «призначенням нації». [Д. Донцов – «Московська Отрута», «Націоналізм», «Подстави нашої політики», «Дві літератури нашої доби», «За яку революцію», Ю. Липа – «Призначення нації».]

По другій війні, ця «прогресивна» інтелігенція, до якої пристали й деякі перекинчики з націоналістичного табору, – дійшла до повного політичного й духового банкрутства, їх ідеологи одверто кличуть еміграцію служити червоним ідолам. Вони вже трохи «погоджуються з Марксом», що один з перших підніс прапор знищення християнської цивілізації в Європі і це погодження, на їх думку, мало б бути «ідейною еволюцією націоналізму». Доктрини? Вони не потрібні, бо не треба «зв’язуватися з жадною філософічною системою», треба лише уважати, «на розвоєві тенденції світу» і дати себе «вести за віком» лжевчителям диявола. Треба дійти до признання того «фактичного стану», який він створив на Україні. А України, за яку словом боровся замучений Шевченко, України Базару, Крут, нових «січовиків», лицарів Зимового походу, СВУ в 1930 роках на Наддніпрянщині і націоналізму в Галичині, УПА по всій Україні – «такої України не може бути», бо доба «шабельної романтики» і «героїв з лісу» скінчилася…

Ідеал вождя для них – це політичні реалісти, які, звичайно, «схильні признавати і керувати ідеями, що вже втілились в якийсь порядок зовнішнього світу», хоч би й чужий і «створили собі виконавчу апаратуру для дій» – апарат примусу, якому радять коритися «реальні політики» нашої лівиці. «Політичний ідеалізм», чи взагалі «ідеологія», за яку треба щойно боротися, то у них смішна річ, «іраціоналізм», «дух анархії»; «Людина визвольного руху» – віджила своє, натомість має прийти людина капітулянтства. Зміновіховство 1930 років – виправдується, ідеальний вождь – це той, хто звиває власний прапор і їде в ставку (колись) татарського чи (нині) московського хана «пити кумис», або, як писав Шевченко – «з московської чаші московську отруту»… [М. Шлемкевич – «Галичанство», «Загублена українська людина».]

На Україні підмосковській проповідувати цю «генеральну лінію» стало обов’язковим, на еміграції ж її проповідують прогресисти добровільно. І. Франко, таких земляків своїх, звав «людьми з рабським мозком і серцем», «отяжілими сантименталістами» або «лінивими номадами» і «перевертнями». А самі ж ідеологи тої «поступової» інтелігенції звали їх (у хвилини просвітлення) «соглашателями» (Шаповал), «вихолощеними марксистами» (Винниченко), інші – «філістрами», «пересіччю» або «малою людиною», «субстратом» (Шлемкевич-Іванейко) – автохарактеристики!

Були це, як їх звав Шевченко, люди «малії душею», «душевбогі», «недоуми», «раби» і «лакеї» в душі. Хитливі й непевні, вони не позволяють навіть перевертнів картати. Для Драгоманова «слово ренегат – це дике безглуздя», бо «не сміє своя нація деспотично заявляти – ти наш і до скону лишишся нашим!» І йому вторує М. Шаповал, проклямуючи «право вільного переходу від нації до нації» [Д. Донцов – «Московська отрута», «Націоналізм», «Подстави нашої політики», «Дві літератури нашої доби», «За яку революцію», Ю. Липа – «Призначення нації».] навіть ворожої.

Недурно ця порода «малих душею» – уперто і заїло ненавиділа касту лицарську. Вже Куліш, який величав себе «мелкопоместним пахарем» (малоземельним хуторянином) ненавидів в козацтві такий самий лицарський первінь, що цвів колись і в Зах. Європі… Субстратчик Ю. Липа ненавидить Дон-Кіхота… Винниченко злобою дихав на відроджене козацтво в Україні – мовляв, «кріпак спішить на шляхтича перевернутися»! Волів босяка, аби не козака… Все це те саме явище, яке завважив ще Шевченко, коли дорогі земляки його готові були сльози ревні проливати над долею бідного Яреми, «хамового сина», але як перемінився він в козака Галайду, зганили його «розбійником, вором»…

І не треба думати, що ця ненависть до лицарства або до «панів» у людей породи Санчо-Пансів випливала з їх протесту проти гнобителів, визискувачів і т. п. Бо з тої ненависті до «панства козацького» вони хутко приходили до ідейного або чинного вислуговування перед шайкою большевиків. Ні, їх ненависть до лицарства, до «дон-кіхотів», до «розбійників» гайдамацьких це була просто ненависть людей іншої психічної породи.

Відраза від «дон-кіхотства», цебто від героїки і боротьби ішла червоною ниткою і в літературі. Коли «прогресисти» виводять Дон-Кіхотів, то «малих та слабеньких» («Дон-Кіхот з Етенгайму» Я. Галана), які не самі йдуть на Голгофу, а їх нещасних тягнуть як вівцю на заріз. Подруга Антея (М. Чернявського) – «тріпотно-пестлива і щиро-чутлива», Дон-Жуан вироджується в них в брудного шимпанза (герої Винниченка), а Прометей (Олеся) – квилить як мала дитина або снує «думки жалібненькі» і проливає «сльози дрібненькі» (Воробкевич). Запорозький лицар Сірко – виходить у них карикатурним пацифістом (Черкасенко). Всі вони співають про «втому в борні», про «розпуку і тугу», про пасивний біль.

Боротьба – це «злодійська наука» (Маковей), мріють вони про «тиху, затишну хатку», не терплять людей «з незалежною поставою» (Винниченко), Шевченко у Бучми – виходить замість Прометеем – розчавленим хробаком, жалують, що щастя як приводить, то «мірою боротьби», а не страждання й сліз». Як доля вдаряє їх, то у них лиш «у грудях тихенько щось лебедить і благає о поміч у муці». Не дурно Тичина признається, що як вибухла революція, то «стояв перед нею, як теля перед новими воротами» [М. Шлемкевич – «Галичанство», «Загублена українська людина».] На ту ж квилячу ноту (тільки славлячи свого пана) заводять Сосюри і Рильські.

Дві психіки – одна, як та Богдана, що прагне «за віру християнську стати» і націю «визволяти», а друга як Барабаша, що воліє з чужинецькими панами – «в упокою хліб-сіль уживати». «Визволяти» і – «уживати» – дві психіки, два життєві ідеали, двох різних каст, двох типів людських. Можуть речники плебейства видумувати нібито програми і дороговкази політичні, – але їх основою, джерелом є їх – плебейська психіка, до якої пришиває потім їх «язик велеречивий» різні «реалістичні» програми. Зрештою – всі вони кінчаться наказом припадати до ніг якогось чужого ідола.

Тоді навіть не криються з тим, що «ми – без догмату, наша думка адогматична» – як признається один з совєтських українських авторів, або як на еміграції «прогресисти»: що нісенітницею є мати віру, виступати з якимсь догматом, з якоюсь ідеологією. Бо життя ж міняється… Отже пощо вірити твердо в свою одну ідею? А там, де вмирає догма, вмирає віра. А де брак одного і другого, там нема твердого «ми хочемо!», лише мляве «нам хотілося б»… Або, як писав один з совєтчиків: і хочеться «від партії, і треба піти геть – і немає сили піти геть!» Так власне заходить той стан, коли – як признаються підсовєтчики, – починає чужий пан «мов на налигачі вести їх слухняних куди треба» йому. Тоді їх – «завше хтось веде і ми ідем послушні, аж нам скажуть: «стій»! Тоді питають вони з розпачем: «чому ми не з волею криці? Чому ми як масло на рушії подій? Мов приблудна сука під чужим вікном»?

З такою зламаною волею з «еліти» робиться плебс, пасивне знаряддя нового Джінгіз Хана, який іде «пройти світ, переорати землю, стерти кордони, помішати всі нації в одному струмені чорної маси потоптаних рабів». Тоді вони коряться цій чужій силі, яка «ломить їх» і «веде туди, куди схоче», тоді вони вирікаються своєї Правди і «стріляють в позавчорашнього самого себе» – в усі шляхетні традиції – культурні, політичні і релігійні – старого Києва. Тоді, як Тичина на Україні, а його звеличники тут, рішають «поцілувать пантофлю папи» на Кремлі, пантофлю диявола, [М. Шлемкевич – «Галичанство», «Загублена українська людина».] кличуть «розмовляти» з катами України і орієнтуватися на «сучасну Україну», бо іншої, Шевченківської «бути не може»…

В тім, м. і., була геніальність Шевченка, що він вже за свого часу, змалював куди приведе його «шашелів» – наука лжепророків «современних вогнів», що хотіли Україну «повести за віком» матеріалізму і атеїзму.

Чи ж не бачимо серед речників «прогресивного» українства на Україні і на еміграції, – отих Шевченкових «дядьків отечества чужого»?

Чи не бачимо «лакеїв» чужого пана, «грязі Москви»?

Чи не бачимо тих, що кричать черговому «батюшці» в Кремлі – «ура»? Або «донощиків і фарисеїв», які кожного патріота дєнунціюють як «фашиста», «антидемократа», «антисеміта», як ворога «власть імущих»?

Чи не бачимо, як хиляться, як той Ярема, перед кожним «поганцем»?

Чи не сміються з того, хто (як у «Сні») не хоче говорити «по здешнему», по «сучасно-українському»?

Чи не бачимо коло них диявола, що як та ворона єднає їх собі одних «муками», других «золотом», а інших «чинами», або обіцянками професійних брехунів?

Найважніше для нас є те, що Шевченко вказав недвозначно на джерело розкладу «прогресивної» інтелігенції: багно матеріалізму було тим джерелом. Рішила та «еліта» нації, що ідея існування Вищої сили добра і сили зла – є вигадки («немає пекла, ані раю»); що «немає Бога», немає Творця, є твориво, є «тільки Я», тільки фізична істота з її фізичними лише потребами; про ціль існування нації мають нам розповісти не «високі могили», не укритий в них дух прадідів, не традиції віковічні народу, а – «куций німець» – чужинець, за яким – одним чи другим – і тюпала покірно «поступова» інтелігенція. З тою різницею, що за Шевченка тими чужинцями були осоружні йому Бєлінські, Нєкрасови і Пушкіни, а сто років по його смерті – крім них ще Леніни, Маркси, Бронштейни-Троцькі…

З тою різницею, що тоді гукали «немає Бога», а тепер «науковим» стилем доводять, що теза ідеалістичної філософії, ніби «основою світу є ідея, дух, що існує першим і скоріше від природи, створивши її» (отже Бог!), що ця теза – «ще не доведена наукою», отже цю «гіпотезу» треба занехати (Горновий)… З тою різницею, що тоді коли Шевченко кликав воскресити в собі духа старого лицарства нашого, духа України, – Драгоманов, пізніше, відповідав, що «наука ще не може показати, що таке дух якоїсь породи людської».. І там «наука», і тут «наука»!

І так само, як та інтелігенція, яку на налигачі вели спритні лжепророки, «не бачила духа нації (бо його «не показали» їх фізичним очам), так само вона не могла прийняти й Духа Істини, що про нього читаємо в мотто до «Сну» з св. Іоана: «Дух істини, єгоже мір не может пріяти, яко не видить його, ніже знаєт його». Тому приймали «прогресисти» те, що їх «холодний розум» – «видів», бачив – хоч би це й були штучні вогні або брехливі деклярації магів диявола, замаскованих (для фізичних очей) під бабусю Червоної Шапочки…

Коли таке наступило, в остаточнім рахунку наступило затьмарення розуму, спідлення характерів, і змиршавіння волі, заник віри… Тоді – треба безнастанно повторяти геніальну формулу апостола Якова – тоді «двоєдушні» інтелектом люди стануть «нетверді в путях своїх». Тоді їх, як говориться в Апокаліпсі, «виригне Господь з уст своїх». Тоді стануть вони безборонні проти тих трьох чортівських засобів, до яких береться скорумпувати їх душу диявольська сила (три ворони з «Вел. Льоху»). Тоді покірно плетуться вони на кожен оклик зайди – «дайош»!, «Льос-Льос»! або «Герш ту, хамів сину»!

Геніальність Кобзаря була в тім, що він охопив проблему проводу в універсальних розмірах, бо дегенерація «прогресивного» чи там «демократичного» провідництва має місце не лише на Україні, але в цілім західнім світі (паралельним явищем є дегенерація комуністичної «еліти» в Московщині). Це завважив вже цитований мною Едмунд Борк, коли в часи французької революції писав, що «вік лицарства (шевалєрії) скінчився, наступає вік софістів, економістів і калькуляторів», тобто – те що обсервуємо тепер: вік безідейних гешефтярів і крутіїв на Заході, і такої ж безідейної – в планетарній мірі – орди нового Аттіли на Сході, з яким ті перші калькулятори хочуть в добрій спілці поділити світ.

Геніальність Шевченка була в тім, що він бачив наперед дегенерацію «поступової» орди і хотів повести Україну не «за віком» матеріалізму і схудоблення, а проти цього віку. Що рятунок бачив лише в воскресенні лицарства на Україні, нової провідної верстви, овіяної суворим духом старого Києва, містикою нашого вічного міста, над яким поставив колись знак Хреста апостол Андрій і якого патроном, як і патроном козацтва, був св. архангел Михаїл.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 120 – 141.