Pro domo sua
Дмитро Донцов
Ця інтерпретація Шевченка написана для тих немногих, які здолали відвернутися від облудних доктрин «з чужого поля», що їх безжалісно картав Шевченко. Сучасні речники «віку прогресу» і матеріалізму, напевно цю книжку огудять. Це нормально, бо «анатему» кидали вони на автора і за попередні його писання.
Перші спроби автора вирвати українську думку (в царині культури і політики) від домінації Московщини і поставити її на самостійний шлях («Модерне москвофільство», Київ 1913, «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», Львів 1913) – були окричані «прогресивним» українством як шкідлива «єресь».
Моя критика (під час 1-ої війни і по ній) московської ментальності, як чужої Україні і взагалі Заходові, і заклик їй протиставитися, як і нашій «зміновіховщині» («Культура примітивізму», Київ 1918, «Мазепа і мазепинство», Київ 1919, «Підстави нашої політики», «Дурман соціалізму», «Вісник», «Заграва» і пр.), засуд драгоманівства і проповідь потреби повстання людини «нового духа» – мислі, почуття і волі («Націоналізм», «Де шукати наших традицій»), нарешті піднесення – замість завмираючого партійництва – нової організаційної ідеї («Партія чи Орден»), – це було окричане «прогресивними» колами (і большевиками) як пропаганда шовінізму, ксенофобії, чи аморального, хижацького «вузького» націоналізму, як ретроградство і реакцію. Окричано тими, які протиставляли моїм думкам – ідею «Союзу трьох Русей», «Федерації народів Східньої Європи», інтернаціонально-демократичного капітулянства, «постепенної еволюції», або просто зміновіховщини і «льояльної співпраці» з большевизмом.
Заклик (під час 2-ої війни і по ній) заклик навернення до давніх історично-релійгіних, політичних і культурних традицій України, до традицій «прадідів великих» («Дух нашої Давнини», «Правда прадідів великих», «За який провід», «Наша доба і література», «Туга за героїчним» «Заповіти Шевченка», «Московська отрута»); навернення до містики старого Києва в боротьбі з дияволом («Від містики до політики», «Хрест проти диявола» і ін.) – викликали таку саму нагінку на автора з боку «прогресистів»-драгоманівців і нової «зміновіховщини», з їх пропагандою політичного капітулянства, «малої людини» як ідеалу сучасності, і хилянням перед містикою «чужих богів» з їх речниками ленінами, сталінами або райсами і марголінами.
Не буде дивно тому, що й цю інтерпретацію творчості Шевченка, як пророка нової України, з його зворотом від лженауки «современних вогнів» матеріалізму, до духового переродження і створення нової еліти нації, – стрінеться з таким самим відношенням догоряючого драгоманівства. Це розвитку української думки не змінить, бо по 2-ій війні й по грядучих страшних катаклізмах, скінчиться вік матеріалізму разом з речниками московських та інших мафій, «не стане ідола святого, не стане й шашелів», які розтлівають Україну і світ.
До певної міри, ця книжка нав’язує до ідеї, кинутої 35 літ тому в «Націоналізмі» («Містика і реальне життя», ч. III, 3), де автор писав: драгоманівське «українство все протиставляло – «містику» і «реальне життя», програму максимуму і мінімуму, відхрещувалось від «далеких ідей», від висовування «чисто маніфестаційних гасел», що відвертали увагу від «реальних щоденних справ»… І в цім була головна причина страшної кволості українства… «Замки в повітрі», Шевченка, «фантастичні омани» – без них не обходився, на своїм шляху, жаден народ, що прагнув ліпшого майбутнього. Не критися з тими «замками в повітрі», а тримати їх образ стало перед нацією для перенесення цих замків, цього містичного ідеалу на землю. Як віра втілюється в Церкві, так містика – в політиці. «Все починається з містики і все кінчиться політикою» (Пегі). Лише велика містична ідея дає глибокий сенс щоденним змаганням народу».
Пророком цеї містики лицарства Запорозького і був для нас Шевченко.
Примітки
Подається за виданням: Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 225 – 226.