1. «Безумство віку цього»
Дмитро Донцов
Чи не обернув Господь у безумство мудрість віку цього?
(І Коринт., гл. І.)
Панічний страх, непевність завтра, шал забави і злочину, заник всякої дисципліни і респекту до якогось ідеалу, знецінення всього високого й шляхетного, бездумність ошалілої або оберненої в рабство маси, повна розгубленість і брак керми у правлячих верств і потворна тінь диявольських сил, що нависла над нами, грозячи загибеллю християнського Окциденту, – ось жахливі знаки, що звістують кінець «віку цього». Кінець не світу, а певної доби в історії людства.
Про подібну добу написано в літературі стародавньої Індії, про добу, коли
«прийдуть варвари, коли над землею пануватимуть володарі брутального духа й напасничої вдачі, віддані брехні і злобі. Вони вбиватимуть жінок і дітей…, вони захоплять майно своїх підданих… Добробут і побожність почнуть зникати, аж світ дійде до крайнього зіпсуття морального. Гріш стане всім, грошем здобуватимуть ранги, йому лише поклонятимуться люди; сексуальний гін стане єдиним зв’язком, що лучитиме чоловіка й жінку, брехня стане єдиним способом для осягнення успіху і жінки стануть лише предметом задоволення пристрасті. Нечесність стане єдиним засобом існування, слабість – причиною залежності, нахабство стане замість знання, багатий матиме славу вельмишановного, гарне вбрання заступить гідність… Пануватиме той, хто буде сильніший… Так вік Калі, вік розкладу, паношитиметься безупинно, раса людська наближатиметься до свого знищення («пралайя»). Але в останню годину пробудяться нові духові сили. Нова раса повстане, людей сильного нового духа, яка приверне лад і справедливість людськості» [Н. Р. Blavatsky – La doctrine secrete, synithese de la science, de la religion et de la philosophie, V. II. p. 93.]…
Чи змальована тут драстичними барвами доба не нагадує нашу добу «прогресу» і «найбільшого щастя більшості людей»?
Ще яскравіше говорив св. Павло про таку добу, коли то: «…прийдуть небезпечні часи, з’являться люди себелюбні, грошелюбні, чванькуваті, богохульні, брехливі, жорстокі, зрадливі, маючі маску благочестя, але не його силу». А відноситься це як до тих, що правлять народами, так і до тих, якими правлять. Про них можна в наш час сказати, як Ісус говорив про юдейських книжників і фарисеїв і про юдейську юрбу: «вони сліпі вожді сліпих, а коли сліпий веде сліпого, то обидва впадуть в яму.» [Єванг. Матв. XV.]
Таке спостерігаємо в наш фатальний час. Так і тоді «бог віку цього осліпив розум» тих що сидять на командних вершинах, і стали вони «сліпі». А тоді – «помішалося все в думках їх…, називаючи себе мудрими, стали безглуздими…, замінили правду брехнею… і стали служити тварі замість Творця». [Посл. до Римлян I, II Коринт., 4.] Хто зробив своїм богом – «твар», плоть, своє плотське Я, ті стали служити тим фальшивим богам, а їх «розум» недоумів зробив регулятором усього життя замість Правди – брехню «бога віку цього». Коли не рахувати «великої» французької революції, вже у першій половині минулого [19] віку прийшли до голосу на командних становищах «багато пустословів і ошуканців, особливо з обрізаних». [Посл. 2 Петра, 2; до Тіта І.]
Найважніші з них – в нашім столітті були: К. Маркс, В. Ленін (Ульянов), А. Троцький (Бронштейн), Ф. Достоєвський, Л. Толстой, П. Пікассо і З. Фрейд, найвідоміші злі духи нашого віку. Були це ті «слуги Сатани, що приймають вигляд слуг Правди», [Посл. II Коринт., XI.] в пишних одежах «ангела світу» і з брехнею на устах. Всі вони почали від бунту проти Божества. Маркс, а за ним Ленін, проголосили, що релігія – це «дурман для народу», бо відриває людину від «бога віку цього» – від плоті, в царство Духа. Це було перше: знищити в людині «образ і подобу Божу» – дух.
Дальше постановив Маркс знищити в людині душу своєю тезою, що ні пориви духа, ні душевні змагання не є двигунами людських вчинків, лише – звичайні звірячі плотські апетити. Те саме проголосив Фрейд, що «Бог – це омана, релігія – хвороба, а молитва – патологічна невроза», та що основою всього життя є секс. Це був заклик до найнижчих інстинктів і почувань «пролетарської» чи «інтелігентської» голоти. Ці кличі лестили слух тої голоти і тому вона пішла за ними, бо вони – «ловили лестивими словами» їх «нетверді душі». Бо давно про такі часи було заповіджено, що «прийде час, коли не прийматимуть люди здорової науки, а по своїх забаганках виберуть собі вчителів, щоб влесливими словами приємні були їх слухові», «від правди слух відвернуть і віритимуть байкам» різним. І підуть за ними «як безсловесна худоба, створена на зловлення і витереблення»… [Посл. Петра II, 2, II Тимот. 3 і 4.]
Глупота позбавлених розуму лжепророків і легковірність одуреної ними юрби, привели до хаосу наших часів. Обманом показалися всі їх принадні гасла і кличі. Обіцяли мир – а привели до невгаваючої повсюдної війни. Обіцяли добробут – а привели до нечуваної нужди на Сході, а на Заході – до небезпеки, що не нині, то завтра східня орда розтрощить всю економічну будову і весь добробут і комфорт Заходу… Обіцяли свободу, а привели до нечуваного рабства на Сході, і до нечуваної анархії на Заході, до свободи зраджувати свою країну, до свободи пропагувати розпусту і злочин, до розхитання права і всякої дисципліни…
Обіцяли піднесення культури, і привели до варваризації, здичіння і озвіріння на Сході, і до шалу забави і гону за грошем на Заході. Проповідували високі ідеали, а привели до інтронізації ідолів розбою і грабунку на Сході, ідолів черева, сексу і гроша та ідолів матеріального «прогресу» на Заході. Залякати, обдурити, підкупити – стало тактикою політичних гешефтярів, що не раз присвоюють собі назву провідників народу. Відхід в «привату», в задоволення найнижчих інстинктів, у насолоду, сліпа потульність маси супроти тих, що нею правлять – стали прикметами комунізму на Сході, соціалізму і демократії на Заході, який даремно пробує виблагати собі хоч невеличке місце під сонцем. Стратили люди віру в усе високе, шляхетне і героїчне.
Наша доба є свідком повного банкротства лжепророків, які займають командні місця в сучасній суспільності Європи і Євразії. Та і як могло бути інакше? Бо як могли бути плідними їх обіцянки, коли ті, що «обіцяли свободу, самі були рабами тління»? [Посл. Петра II, 2.] – самі визнавали за богів тільки матерію і плоть? Як могли осягнути щобудь зарозумілі провідники, які хоч «завше чогось вчаться», але через свій, відходом від джерела Правди, скорумпований мозок – «не можуть дійти до пізнання істини»? [Посл. II Тимот., 3.] Як можуть нації осягнути щось, коли дають себе вести «лжевчителям», яких «брехні вони вірять»? [Солун. ІІ, 2.] Як може не наступити страшний час, коли ті пророки остаточно виявлять свою політичну й духову імпотенцію, коли «їх безумство виявиться перед усім світом»? [Тимот. II, 3.] Це й наступило в наші дні.
На Сході – тіло, душу й думку мільйонів, обернених в двоногу худобу, обплутали кайданами, а вето їх активність економічну, духову й політичну забгали у велетенський концентрак нових фараонів. На Заході – до того ж прямує тайна мафія, намагаючись, торуючи собі шлях, атомізувати морально та інтелектуально національні спільноти, вбиваючи поволі в них моральну і суспільну дисципліну, нищучи всі релігійні і національні традиції, навіть всяку національну й расову спайку, що робила з них одну цілість, витворюючи хаос, сподіваючись на нім здвигнути своє «світове царство» з одним «світовим урядом».
Ці дві сили уважають Україну за головну і першу перешкоду на дорозі до їх вимріяної мети. Тому всі лжепророки і вчителі тих сил, служителі «бога віку цього» засудили її в своїх планах, на національну смерть. І многі – і в сліпій юрбі, і серед сліпих її вождів на нашій не своїй землі, «повірили брехні» герольдів тих диявольських сил і «дали себе їм вести» і – завести. Звідси безнадійне шамотання – від часів Драгоманова – нашої політичної думки, плазування перед чужою мудрістю, шукання опертя у ворожих сил, – нашої радикальної, соціалістичної, комуністичної, прогресивної чи демократичної лжееліти.
В такі критичні, переломові часи, хаосу «на вершинах» і розгубленості «на низах», націям, не засудженим на смерть, посилає Вища Сила пророків. Чернець Герберт XVI в., писав: «поки Бог жидів карав, з ласки своєї посилав їм своїх пророків; тепер на них гнів Божий, не мають пророків»… Пророком, післаним Україні, був Тарас Шевченко, який знав, що за гріхи її «праведно Господь великий» карав Україну. Шевченко був тим пророком візіонером і містиком, який відкрив нам, незрячим, за що карає нашу країну Господь, відкрив страшні грядучі дні «страшного судилища» кінця нашої Доби. Відкрив як Україна, коли її сини «схаменуться» (покаються), вийде на правдиву путь з грядучого хаосу. Відкрив хто, яка нова когорта велетнів і яким способом виведе її «із тьми, із смраду, із неволі», з «безумства віку цього», відкрив шлях духового переродження, духової революції, заповідаючи, що коли на нього не вступить, – «не стане й сліду на землі» від неї…
Так заповів він нам – свої «печалі, тії незримії скрижалі незримим писані пером», скрижалі свого Заповіту. Що значать ці слова? Це, що трактував свій Заповіт, як свою проповідь трактували апостоли Назарея: – бо й вони як і він, пивали свої слова не так, як Мойсей, «не на скрижалях кам’яних, а на плотських скрижалях сердець», – на незримих скрижалях! І – як слова апостолів, і його слова «були писані не чорнилом, а Духом Бога живого» – отже незримим пером! – для тих, в кого «бог віку цього не осліпив розум». [Посл. II Коринт. 3.]
Примітки
Подається за виданням: Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 7 – 11.