Шевченко і прогресисти

Дмитро Донцов

… Але вони нічого з того не схопили, Його слова були для них закриті, не розуміли сказаного.

(Єв. Луки XVIII).

Околиця, в якій родився Шевечнко, вся дихала спогадами останнього тоді зриву козаччини… Дід його сам був учасником того зриву… Культура, якою з самого дитинства і потім був він пересяклий, була культурою не села, а того «панства козацького», яке формувало Україну як націю: «Четьї-Мінеї», Сковорода, «Історія Русів», Євангелія… Ввесь дух того «панства козацького» або «лицарства» як він його звав, – його погорда до привати, його героїка в службі високого ідеалу, його погорда до всього московського, войовничий дух, його глибока містика, – все це було тим, чим дихала творчість Шевченка і що було далеке і чуже тій українській інтелігенції, яка від другої третини XIX віку стала на чолі т. зв. «національного відродження» України. Тої інтелігенції, яка була перейнята або перечулена «народництвом» і ідеалізацією села, або вже занесеними через Москву «современними вогнями» інтернаціонального соціалізму і економічного матеріалізму…

Це все спричинилося до того, що по першім приголомшуючім враженні, яке зробила муза Шевченка на сучасників серед тої інтелігенції, не один з неї від його ідей відвернувся, а ставлення до нього пізніших українських «народників» і «прогресистів», що хотіли Україну «повести за віком» безбожництва та інтернаціоналізму, зовсім далеке було від зрозуміння духової суті Шевченкового генія. Одні з них – осудили його як революціонера, одержимого релігійними і історичними забобонами, відсталого від свого віку, другі – зробили з нього національного святого, навіть пророка, але не вникали в глибоку суть його слова, ставляючи на другий чи третій план його захоплення «козацькою романтикою» чи «біблійством»; у пророці натомість бачили лише герольда соціальної емансипації, ідилії і ширителя культу «рідної мови».

М. Драгоманов не зносив Шевченка передусім за те, що він «товк у дяка» Святе Письмо і ним перейнявся, замість за московськими і німецькими соціалістами виробляти собі «систематичний погляд на життя». Тому його «Кобзар» – була «слабенька» книжка, що «не могла мати сили». Козаки були для Драгоманова – «розбійники», не терпів він Шевченка за його «сепаратизм», що «все зло на Україні виходить від чужих, від москаля», що не хоче «братерської спілки» з займанцем.

Великий гріх поета був той, що йому бракло «нових соціально-демократичних думок». Все це було «вузькоглядство» Шевченка без жадних «провідних думок», і взагалі, що варті були «думки людини, якою володіли майже зовсім тільки пророки та спомини гайдамацтва», в порівнянню з «думками соціалізму XIX віку»? Шевченко прийшов воскресити приспаний дух нації? Але ж як це можна було зробити, коли «наука ще не вміє показати, що таке дух якої небудь породи людської.»

Як свідчить проф. Овсяніко-Куликовський, казав Драгоманов, що «містика здавалась йому витвором ненормальності і темноти думки»… Неуцтвом видавалися вченому професорові пригадки Шевченка про суд Божий і містичне значення, яке він надавав Слову, яке так нагадувало Слово св. Іоана. Все це були «перестарілі» погляди…

Обурювало його, що Шевченко не так переймався незавидним матеріальним станом народа, як браком свободи; що з його творчості визирав більше «православно-козацький патріот, ніяк син кріпаків». Мовляв, нема чого малювати картини Апокаліпсиса «в наші часи злагоди обичаїв і гуманності». Не гайдамаччиною, мовляв, осягнемо щастя, а безупинним поступом громадським» і «мимовільним зростом громадського життя», тобто якимсь історичним процесом, без акції нашої волі. Останній присуд неінтелігентного маніяка – «Кобзар» Шевченка нині «мало навіщо й годиться».

[М. Драгоманов – Шевченко, українофіли і соціалізм»,

М. Мухин – статті про Драгоманова у «Визв. шляху», Лондон,

Д. Донцов – «Дві літератури»,

«Вільна Україна, Спбург 1906,

Анд. Річицький – «Т. Шевченко в світлі епохи», «Космос», Берлін,

О. Г. Костельник – «Шевченко з релігійно-етичного становища», Львів 1910,

В. Щурат – «Святе Письмо в Шевченковій поезії», Львів,

С. Єфремов – Історія української літератури,

Д. Чижевський – Історія української літератури,

д-р А. Княжинський – Дух нації,

М. Шлемкевич – цит. твори,

статті про Шевченка в ЛНВіснику і у львівському «Віснику» 1922-39 С. Смаль-Стоцького, О. Гузаревої, Арака, Д. Донцова та ін. авторів.

М. Шлемкевич – Верхи життя і творчості, Нью-Йорк 1958.

Д. Донцова: «Якою мае бути література», – Торонто 1949; – «Від містики до політики», «Заповіт Шевченка», Лондон, Торонто 1950, «Погромник плебейства» («Гомін України» 11. 3. 61), «Чи Шевченко був селянським поетом» («Гом. Укр.») Різдв. число 1949), «Шевченко про Бога і націю» («Українець», 8. 3. 59); «Про нових Левітів» («Наша Мета», 3. 6. 50); «Бог і ближній у Шевченка» («Слово», Торонто, березень 51), «Євангеліє і суспільний лад» («Українець», 2. 2. 49); «Шевченко і фарисеї» («Гомін України» 7. 3. 59), «Козацька жінка у Шевченка» («Правда прадідів великих»).]

Драгоманов ширив свої морально-демобілізуючі теорії по смерті Шевченка, але коли читаємо гострий глум автора «Кобзаря» з туподумних земляків, які плямували козаків «розбійниками й ворами»; які вище Бога ставили своє плотське «я» і свій плотський розум; які хотіли Україну «повести за віком» безвірництва і культу матерії, – то виглядає, що глум Шевченка був спрямований і проти таких, як Драгоманов. Це мабуть тому, що ще перед Драгомановим заіснували на Україні «драгоманівці», головно з «разночинців», з інтелігенції різних станів.

Одним з перших і злісних був П. Куліш. Він теж – відвернувся від ідей «Кобзаря» на московсько-державницьку концепцію, – п’ятнував козацтво як банду «розбишак», які лиш сіяли розбій і безлад і заваджали Петрові й Катерині нести московську «культуру» на Україну. Шевченкова муза в Куліша була «півп’яна Муза», а в творах «Кобзаря» – було багато «сміття». Не Шевченковим шляхом «хижацтва» радив іти землякам П. Куліш, а стежечкою «культурної аполітичної праці», «не брязкотіти шаблюками», не уважати себе за нових «неофітів», бо – «політика не наше діло».

В усім цім виглядала в Куліша – за його власним виразом – «душа мелкопоместного пахаря», дрібного хлібороба, далекого нащадка колишніх «скіфів-орачів» або «татарських людей», що робили свою дрібну справу, горнучись під крила, чи батіг всякого завойовника. Куліш, повторяючи з такою ж злістю заздрісника, думки Драгоманова про Шевченка, міг би підписатися під словами незабутнього професора, що козакофільство автора «Кобзаря» – «річ остаточно пережита усіма освіченими малоросами», бо «наша малоросійська Україна остаточно зв’язана з Великоросією»…

Думки ніби відписані з творів якогось «чорносотенця» царських часів або з промови чергового червоного московського диктатора… Зрештою в наведених словах – з їх точки погляду – була рація – для «малоросів» ідеї Шевченка напевно були «річ пережита»…

Так, як соціаліст-анархіст М. Драгоманов, ідеолог нашого народництва і галицького радикалізму, і як «мелкопоместный пахарь» П. Куліш, – так само негували Шевченка і провідники українських соціал-демократів, К. Арабажин і ін., в їх часописі «Вільна Україна» (1906 р.). В очах К. Арабажина був Шевченко «зовсім неосвічений, не читав навіть К. Маркса, Сен-Сімона і Фур’є», отже не було «ніякої користі з його творів для народу». Бо ж народові треба було визволитися з «економічної підлеглості», потрібно було «хліба». А хіба про це говорив Шевченко? – «Було б великою шкодою, коли б ми замінили ясні, широкі ідеали нашого часу («современні вогні» цього «віку» Маркса і його московських учнів – Д. Д.) неясними поетичними думками та мріями Тараса, якого «світогляд був дуже плутаний», повний перестарілої «романтики» з її «історичними пережитками».

Те саме в проповіді Шевченка, що виводило з рівноваги Куліша, Драгоманова й Арабажина, виводило з рівноваги й українського комуніста А. Річицького. На його думку Шевченко – «мужицький поет», бо він «основні елементи свого світогляду виніс із селянства». Рівночасно докоряє – як Драгоманов і Куліш, – поетові за «тупу замкнутість його націоналізму».

Шевченкове «відгородження від Москви» зве автор «відгородженням від світу», злоститься за проповідь «своєї мудрості», що в очах яничара-малороса є «національною обмеженістю і виключністю». Шевченкова релігійність в очах большевицького туподума є «складовою частиною селянського світогляду». Подібно як Драгоманов, яриться й комуніст Річицький, що «Шевченкова поезія заповнена Богом».

З задоволенням наводить Річицький, як Костомаров називав «мрії про місцеву (лише! – Д. Д.) політичну незалежність України – донкіхотством», та як А. Чужбинський, славив «русское оружіє» у віршах, які Шевченко називав «огидними і підлими». Взагалі Річицький малює Шевченка ідеологом реакційного селянства, відсталого від модерного віку індустріального прогресу і московського комунізму.

Подібно у Багряного – Шевченко це «забута постать», його доба минає разом з «задріпаними хуторами»; нова доба, що прийшла, «зрушить з злиднів» бідного українського хлібороба. Поет вмер – в добу «індустріалізації», електрики, машини, урбанізації». «Симфонія» матеріального і матеріалістичного «прогресу» заглушить слово пророка, а на місці його пам’атника здвигнуть елеватор. Шевченко вже своє «відспівав», а виворожуваний ним з давнини вік козацтва – «пропав». Не сурма козацька має об’єднати Україну, а «мотор» большевицький, акий і поведе її «в новий день»… Це варіант Річицького-Арабажина-Драгоманова.

Інші соціалісти, не лише критики, а історики й поети, тюпали за Драгомановим у своїй оцінці Шевченка. О. Назарук (радикал, совєтофіл, потім гетьманець і редактор львівської «Нової зорі») – знеславлювали музу Шевченка як музу «неморальну». Закидав йому кардинальні блуди в світогляді національнім. Писав:

«Катерина (себто Московщина – Д. Д.) зробила велику прислугу українській нації, зруйнувавши грунтовно гніздо розбійницьке на Запоріжжю (яке видало кн. Д. Вишневецького-Байду, Богдана Хмельницького і оборонців Європи – Д. Д.). Шевченко рішуче помилявся, думаючи, що вона (себто Московщина – Д. Д.) «доконала вдову-сиротину»…

Іншими словами, на думку просвіченого «современними вогнями» матеріалістичного «прогресу» редактора, – скасувавши гетьманщину, зруйнувавши Січ і запровадивши кріпацтво на Україні, – Московщина «зробила велику прислугу українській нації»…

Подібно М. Рильський, що ганьбив як міг Шевченків символ і пам’ятку козацької героїки на наших степах – могили. Рильський писав: «не від козацької могили рятунку ждати; тлінь і прах могили ті!» – були для поета, що розбивав лоба перед капищем Леніна…

Його випередив – далеко перед ним – вождь українських «ес-ерів» М. Шаповал, якому будівничі гетьманської історичної держави були – «хами і розбійники», а «пам’ятки їх культури треба кинути в піч».

М. Грушевський твердив, що в Шевченка «крізь блиск гетьманських клейнодів, війн і свар» видно, що «в дійсності герой української історії є – сірий народ»… Помилявся, мовляв, Шевченко, той Шевченко, який прийшов з проповіддю героїки і культу героїв, які всюди в нього є надхненні Божою силою вибранці, які провадять отой «сірий народ», роблячи з сірої маси – націю…

Для ідеологів нашого плебейства – комуністів, соціалістів, радикалів, народників – характеристичне, що згадані критики й негатори Шевченка з цього табору, М. Драгоманов, П. Куліш, М. Грушевський, Шаповал, М. Рильський, О. Назарук – кожний з них, ненавидячи Шевченкове «хижацтво» і його «вузькоглядний» національний патріотизм, кінчив кадінням справжньому, хижацтву Москви, чи в його царській, «демократичній», чи большевицькій формі.

Не дивно, що й о. Костельник, ще до того як він «возз’єднався» з сталінсько-кагановичівським «православ’ям московським, – схилявся до москвофільства і теж у суті речі був негатором Шевченка. Пафосу пророка цей критик не здібний був второпати. Він добачав у Шевченка лиш «почуття», а не «розумовання» – «розум у нього ніколи не обняв серця». Він не бачив у вогні надхненного звише почуття блиску великої думки пророка, не бачив, як це все єдналося, як єднаються в одне гаряч розпеченого вугілля з його сліпучим сяйвом. Для цього критика не ясно, чи був Шевченко «віруючим чи недовірком»…

Не тямив, чи Шевченко був «чоловіком жорстоким, який хотів би розстроїти всякий устрій суспільного життя, чи благородним, що бажав для всіх спокою»… Патос і гнів, з яким Шевченко прагнув знищити світ зла, бере критик за «жорстокість», а «благородним» зве того, хто бажає всім «спокою» – себто і борцям за правду, і слугам диявола… Не знав, чи був поет «ніжний» чи «цинік», не тямлючи, що протиставленням ніжності не є цинізм, а суворість і опановання людських слабостей…

Боліє теж о. Костельник, що «на жаль, розум Шевченка не мав нагоди розвинутися так високо, щоб держати в рівновазі його велике серце». Іншими словами, – рефрен всіх політиків «холодного розуму» – жалує критик, чому горіюче патосом любові до правди серце поета не погасив холодною водою, не загнуздав він «розумом» калькулятора, що боїться руйнувати якийбудь лад, хоч би «лад» диявола і «бажає всім спокою», а насамперед собі самому… Шкода, що критик, аж до жахливого кінця свого життя, не зрозумів, що іноді хто гасить своє горіюче серце, того «розум» веде до зради…

О. Г. Костельник – між критиками Шевченка – стоїть на тій межі, яка розділює його заїлих негаторів від його не раз щирих, але бездумних прихильників і навіть звеличників. Бо є серед тих останніх такі, що славлять його за другорядне, або вифантазоване в нім, а часто зовсім не розуміючи істоти його генія і самої суті його проповіді. Причина? Причина, що був він «не від світу цього», що кинув виклик конаючому вікові матеріалізму, не даючи себе «повести за віком» тим, ані осліпити його блудними «современними вогнями» диявола, якого многі з народолюбців останніх ста літ брали за «янгола світу».

Один з чолових представників народницьких демократів у літературі початків XX в. був С. Єфремов. Його підхід до Шевченка наскрізь матеріалістичний. Для Єфремова був Шевченко знову – «геніальний мужик». Основа творчості поета – проповідь духової революції, народження нової людини – не існує для критика. «Причина терпінь України – пише він – не в «злих людях», а в невідповіднім політичнім устрою». «Підстави лиха» – не духового характеру, а «конкретного» – в «умовах життя громадського». Їх треба лиш змінити – і лихо щезне. «Сім’я нова вольна»? – це не громада людей нового духа, людей оновлених, а визволених від «матеріальних злиднів»,.. Проповідь нової людини («будьте люди»!) – це просто проповідь громадського устрою «без соціальних різниць»… Не моральне переживання принесе спасіння, а царство «розуму» людського…

Шевченкове «не древле слово», а «нове слово», яке оздоровить гниючий світ, – розумів Єфремов як «рідне слово» (рідна мова!), яке б «стало на сторожі інтересів (матеріальних) рідного народу». Містичну віру Шевченка в цілющу силу Слова, розуміє критик як «віру в живу силу рідного слова». Шевченко у нього – «мужик», хоч і «геніальний», а в «основі всіх своїх поезій Шевченка» лежали не заклики «схаменутися», переродитися духово, вицідити всю моральну гниль з свого серця й наповнити його «козацькою кров’ю чистою, святою», а – попросту «мужичий інтерес». Ось що лежало в основі його поезій, на думку критика.

Правду уявляв нібито собі Шевечнко «не грізною карателькою з мечем у руці, а лагідною істотою з гілкою всепрощення» – так дефігурував ідеї грізного пророка народолюбний критик, вкладаючи йому тут і далі ідеї анемічного українофільства своєї доби. Заповідь повстання козацтва як реальної сили майбутнього? – цього критик не доглянув у Кобзарі. Ні, козакофільські вірші – це були просто «кольорові малюнки історії»; не дороговказ, а «сум і жаль за минулим», та й все!

Суворий осуд недолюдків, шукання-виглядання справжньої людини, – це були просто «запальні єреміяди», а згодом Шевченко від них перейшов на «реалістичний світогляд»; «пориває з облудними фантомами колишнього» і суть упадку України бачить нібито вже головно в недобрім соціальнім і політичнім устрою. Але це на другім плані, між іншим. Протестував Шевченко не проти панування Москви, а тільки проти «царського деспотизму»…

Бога, якого присутністю – писав Річицький – «була заповнена вся творчість Шевченка», і що так обурювало Драгоманова, – не доглянув Єфремов у Кобзаря. Суть останнього – поринання в загадку відношень між світом зримим і незримим, роля в нашім світі Божого Провидіння, віри як могутнього чинника людського життя та історії, – про це не знайдете нічого у цього критика. І не дивно – в очах покоління «народників» все це були «забобони», «фантоми», які чомусь знайшлися в світогляді великої людини, але на ці «дивацтва» не треба було звертати уваги…

І вони іменували Шевченка пророком! Думаючи, що пророк це той, що проповідує знищення того чи іншого режиму і культ рідної мови в рідній школі… Ні Бога, ні містики, ні караючого меча, ні заповіді боротьби, ні культу лицарства козацького – цього всього народник не хотів бачити, а коли бачив, уважав за неістотне, за якийсь вибрик поета-фантаста. Пишучи про дикунський випад проти Шевченка ідола «поступової» Московщини, В. Белінського, завважує Єфремов, що тут був початок «суперечки між українцями і поступовими росіянами»…

Був! Лише така ж «суперечка», такий же ж антагонізм психічний зарисовувався вже між Шевченком і «поступовими» його земляками, жерцями «совремєнних вогнів» диявола. Наймаркантніший доказ, як ці жерці зовсім не розуміли Шевченка є те, що на думку Єфремова, тим «апостолом правди і науки», якого виглядав з тугою Тарас, – був… М. Драгоманов, його туподумний і злісний нищитель!

З тої самої школи критик, але з більшим ще нахилом до «лівизни», Д. Чижевський. Рідко спиняючись на тім, що говорять, а більше на тім, – як говорять поети, цей критик закидає Шевченкові «неясність образу «воскресения» України, мабуть тому, що уважає його за «сина села» в дусі «народолюбної» інтелігенції; його стремління були «ніяк не до сучасності», але й «ніяк не до минулого», а «лише до майбутнього». Що Шевченко майбутнє уявляв як воскресения минулого, – критик як демократ не добачив. Зрештою, Шевченко – «як поет, і не міг сказати цілком ясно те, що мусять сказати політики», хоч у дійсності в його поезіях ясніше вказані політичні дороговкази нації, аніж у писаннях многих народолюбних політиків…

Спробу погодити культ лицарства й героїки в Шевченка з староукраїнофільськими теоріями «селянства» і «демократизму» робив ще один критик (Княжинський). Він бачить у Шевченка «м’яку вдачу і вроджену ніжність», що заперечують всі, хто знав Шевченка; він уважає, що всі українці, незалежно від клясової приналежності є «нащадками гордого козацького народу»… Але тих нащадків (як і предків) Шевченко ділив на «лицарів» і «плебеїв».

Неправильне теж є твердження автора, що всьому українському народові вроджений «справжній демократизм». Бо ввесь час свого існування ані до упадку політичної незалежності, і устрій, і психіка України далекі були до «справжнього демократизму». Також щоб спиляти «гострі канти» Шевченка, що так разили і разять кожного «демократа», ставляє критик тезу про українців, як «масу одноверствово-сформованого народу», в якім «нема провалля між верхами і низами». Теорія ця бездоказова і під неї не можна підвести ані української, ані якої іншої нації, а потрібна вона критикові мабуть, щоб боронити тезу про «селянськість» Шевченка, тезу таку милу українофілам другої половини XIX віку. Твердить критик, що «хоч і «віщує» про різні справи поет, але «знайти на них інтуїтивні «откровенія» словним засобом» – не завше удається поетові – «не знайшов їх і Шевченко до кінця свого життя»… На нашу думку знайшов і ще як!

Принижує Шевченка й стягоносець новочасного плебейства і «малої людини», «філістра» колишній ідеолог «творчого» націоналізму Іванейко-Шлемкевич. Шевченко як пророк, як віщун воскреслого лицарства Дніпрового, як борець за правду Євангелії, не існує для Іванейка. «Гайдамаки»? – там «забагато публіцистики». Твір слабий і «формально, і стилістично», а головно – «змістово». Зміст, ідея «Гайдамаків» – от що разить душу звеличника «пересічі» і «малої людини». Точнісінько так, як разив плебейську душу Драгоманова.

«Сон»? Але і в нім «політична публіцистика». Цей вираз ми знаємо: у демократичних критиків: поезія, яка виходить поза суто-особисту, і то архисантиментальну, анемічно-тужливу лірику, а горить вогнем вищих ідеалів, – зараз охрещується швейками ім’ям «публіцистики»… Виразник душі нашої «пересічі», «малої людини» – обурений, що деякі автори свої твори про Шевченка «насичують цитатами з козацько-гайдамацьких, програмових творів» Кобзаря. Це все так осоружно і нудно «малій людині»! їм протиставляє вона такі «шедеври», як «Наймичка»…

Бо для «філістра» – «суть життя» це не те, за що вмирали Гонта, «неофіти». Ні, «суть життя» для них це «життя роду в нас», – плодження і розмноження. «Найглибша сфера» людини для філістра не порив угору, не боротьба за вищі ідеали, – а навпаки, все приземне: – «гін росту і множення – анімальна сфера». Так він і каже – найглибша в людині це не її духова, а «анімальна сфера». Не божественна іскра, заложена в людині, а те плотське, що лучить людину з животиною, не з Творцем, а з тваринами. Хто, як Шевченко (та й поети, що пішли його слідами) поривав людину вгору, від тілесно-душевної царини, до того у критика – ледве укрита відраза.

Коли пише Шевченко про нашого Вашінгтона чи нового Гонту, – то це, мовляв, тільки «мрії». А коли в поета з’являється «візія вільного суспільства» («сім’я вольна, нова»), так це не велика вільна нація, а суспільство на плебейський смак. Бо уважає критик, що нове вільне суспільство, про яке думав Шевченко, це ніщо інше як анархічна вільна спілка ненависника Шевченка – ідеолога нашого малоросіянства – М. Драгоманова! Це – «що пізніше знайде вияв у драгоманівськім громадівстві» – себто в анархізмі, в соціалістичній отарі…

Сліпить їм очі Кобзар, мусять його обсмарувати драгоманівсько-москвофільською «гряззю», деградувати до позему Драгоманова і свого власного, мусять з «козака» зробити «свинопаса». Нездібний глянути вгору, поза свою укохану привату «малої людини», Іванейко навіть у поемі присвяченій культові Божої Матері, – бачить лише «тему родини, матері і дитини». Тільки!… Ідеї правди, щоб перетворити ввесь світ, і що дзвенять в «Неофітах» згадано, але «основною темою» й тут все таки є «тема родини, матері і дитини», ближча швейкам. Правда в «Марії» є езотерикою, але «не є завданням» критика займатися езотерикою. Дійсно йому така чужа всяка езотерика і містика, що дід Трохим у «Наймичці» – це в нього «далекий попередник» Йосипа, мужа Марії, «опікуна Марії і її Сина». І тут думка зосереджується на приваті і на земнім.

Сам критик признається, що його замилування до привати, основа життя, – це «мати, доні і пісня» в «Садку вишневім», де – «батька немає». Це рефлекс душі того «мелкопоместного пахаря» П. Куліша, відраза до мужньої постановки справи в житті, яке розуміють як «рай», «ідилію», – «сидіти нишком», як з них глузував Шевченко. Критик сам признається, що його інтерпретація Шевченка – це голос «субстратної верстви» нації, смердів, голос «примітивної демократичності» (окреслення В. Щербаківського), суспільства «матері і сина і добра людей», одним словом тих «миру і тишини» ідилічної малоросійщини, або гоголівського Миргороду, того Плюшкина – писав Гоголь, – у якого на перший погляд не розбереш, чи перед вами мужчина чи баба…

«Неофіти»? В них, правда, «над життям діють вищі сили, добро і зло, і в цій боротьбі добро родини! уступає ідеї правди», але… «як і в давніх поемах цього циклю першою цінністю, мірою всіх інших цінностей, була родина», – так і в «Неофітах» – «вона далі є основою життя»… Накидаючи Шевченкові свої смаки і ідеї, критик переконує нас, що – «від початку живе і діє в душі Шевченка протоісторичний ідеал хліборобського гіперборея, втілений у візії раю без врага і супостата, раю спільноти родин серед садків вишневих» – одним словом того кулішівського «мелкопоместного пахаря», чи винниченківського інарака в соціалістичнім «раю», або драгоманівського «русина, що просить немного» – де орати і де спати, а про решту думати полишає якомусь завойовникові…

Тому різкою дисгармонією вривається в цю примітивну концепцію Шевченка – Шевченко справжній. Як це не прикро критикові, але «в Шевченкові діє і щось інше, може з іншого расового наверствування (очевидно! – хто не є в душі сантиментальний ідиліст, той напевно не українець! – Д. Д.), те щось однобоко і покалічено бачене нашою публіцистикою». А до «публіцистики» критик зачисляє очевидно і ті твори Шевченка, які головно присвячені культові не «плебея гречкосія», як хотілося б Іванейкові, а «лицарських синів». «І те друге – читаємо в критиці – вистрелює сценами боїв і помсти» – себто просто боротьби. «Це з одного боку Бог християнської любові і прощення,… і з другого боку грізний Єгова, Бог гніву і помсти»…

Це суперечність, що «нею роздерта душа Шевченка», і автор бідкається, що «знайти інтеграцію тих суперечних мотивів» не дало Шевченкові «підірване здоров’я». Крім того на думку ідилічного критика цей відрив від ідилії, від «мирного хліборобського життя» і в житті нації, і Шевченка від хутору до Січі Запорозької пояснює він – так страшно наївно – «межовим положенням України» – по сусідству з «ордами». В дійсності «Бог гніву» це у Шевченка не Єгова. Єгову він не визнає, бо він у нього «сердитий іудейський Зевс», – а той Бог, який з’являвся св. Іоанові, заповідаючи «день гніву Божого». А той осоружний критикові дух лицарства України, зродився не з виїмкового «межового положення України» з різними ордами, бо з тими ордами билася еспанська і французька шевальєрія, вся західня шевальєрія билася з сараценами в хрестових походах, з турками під Віднем билося українське лицарство, разом з німецьким і польським.

Отже ні при чім тут ніби виїмкове «межове положення» України. Тут просто укрита нехіть субстратного» автора до всякої героїки, до цілого стану, підвладного не ідилічному розпруженню, а суворій дисципліні, стану з вищими ідеалами життя, не ідилічними з їх основою – шлунком і сексом. Тому там, де ця дисципліна виявляється навіть у «мирних хліборобів» (в «Катерині»), Шлемкевич протестує проти неї, проти «закам’янілого закону», який «не вміє розуміти емоціональних ухилів» (не розуміє їх і Тарас Бульба в відношенню до сина Андрія… Д. Д.). Тут критик цілою симпатією є по боці емоцій «бунтарів» проти «твердого невблаганого закону». У нього – «співчуття для бунтарів»-філістрів переходять навіть до поблажливості до національних яничарів.

Крім деяких критиків, які підкреслювали у Шевченка моменти козаччини і релігійності (Р. Смаль-Стоцький та інші співробітники львівського «Вісника», як Арак, О. Гузарева та ін., крім Ю. Русова, почасти Л. Білецького, О. Кониського, Щурата) – інші тут згадані не бачили в Шевченкові того, ким він справді був. Одні бачили в нім ідеолога голотської, босяцької, комуністичної України, другі – хліборобської, але ніхто не хотів бачити в нім барда України козацької, яким він – з духа, з виховання, з походження і з переконання був. В очах тих критиків «народників» носіями його правди були не герої, не лицарі святії, а «народ», або «сірий народ», скоріше народ як якась неоформлена маса, кисіль, людська отара, безклясове («одноверствове») суспільство, – в кожному разі не ті «воїни Христові», не «лицарство славне», якого співцем був поет.

Відкидаючи Шевченкових героїв як головний чинник здвигнення України, вони відкидали й ту їх силу, якою прагнули Україну здвигнути – оружну боротьбу і молитву (див. «Гайдамаки», «Чернець» та ін.). Критики з народницької інтелігенції думали «здобувати волю» мирним шляхом – «просвітою, наукою», методою братерського порозуміння з чужими тиранами, і ті свої думки приписували авторові «Великого льоху»…

Чужі були їм трагічні й захоплюючі видива Шевченка про грядущий Армагедон, про останнє «судилище», про призивний клич «Заповіту», про караючий меч і про революцію духа, до якої накликав той «бібліець». Правда, за яку в їх очах кликав боротися Шевченко, це не була та, до якої він справді закликав на страшний змаг. У них – це була правда інтернаціональна якась – в теорії, на ділі в інтерпретації москаля, – «мудрість не своя». Навіть ту сім’ю «вольну нову», яка ввижалася йому по тім, як Дніпро «понесе кров ворожу в синє море», – поясняли вони як сім’ю інтернаціональну в «спілці» з займанцем, або коли розуміли що під своїм виразом думав Шевченко, – то таврували його за це, як реакціонера, «вузькогляда» і шовініста.

Їх правда, яку підсовували Шевченкові як його власну, була не «в своїй хаті своя правда», а правда чужа – того чи іншого ідола, перед яким курили свої «современні вогні» жерці так званого «прогресу», не та своя, основана на історичних традиціях князівської і козацької України. Була це їх правда – мрія про ідилію, про щастя матеріального добробуту, щастя плодження, і добробуту віддаленої від гамору життя – провінції, яка «сиділа нишком, слава Богу». Недурно один з тих критиків бачив у героїчнім епосі козацтва у Шевченка лише «публіцистику», осоружну йому…

Осоружну тому, що «публіцистика» – це заняття справами публічними, загальнонаціональними, які так далекі були «малій людині», закоханій у своїм домашнім «раю»-ідилії, в своїй «приваті», або мріяли як їх здобути… Не любили його якраз за те, що був апостолом меча і хреста, а другі – соромливо замовчували ці основні мотиви його творчості.

Але найбільше його ганили за «біблейство», за те, що «повно Бога» було в його творах, за те, що його національна правда була оперта на ідеях Галілеянина і прастарих відгомонів та міфів і релігії давньої Еллади. Справжнього його і звеличники і хулителі «прогресивні» – не хотіли бачити, не розуміли. Тому та народницька інтелігенція, ті жерці облудних наук здегенерованого «прогресу», – «нічого з того не схопили. Його слова були для них закриті, не розуміли сказаного».

На ділі його суть була в чому іншому. Він був автором «містерій», містиком, пророком, ясновидом, післанцем незримих вищих сил, які – вірив – були тісно пов’язані і з нашою душею, і з земським світом, без діяння яких не збагнути Долі ні людини, ні нації; з якими – він через ревеляції пророчі шукав контакту, з якими радився; які дають народам силу Духа, без якого нема сили фізичної, без якої гинуть і пропадають культури, цивілізації, держави і нації. Він був тим грізним післанцем, який кликав Україну від ідилічного сну до духового пробудження, кликав «схаменутися», кликав на страшну для ідилістів путь боротьби і страждань, на шлях Голгофи, на шлях Армагедону, якого вогонь очистив би безстрашних, бо – «вогонь запеклих не пече», але який мав спалити дощенту той вік атеїзму і царства диявола, за яким баламутні жреці хотіли «повести» («повести за віком») приспану Україну. Таким містиком-пророком і був автор «Кобзаря».

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 207 – 222.