2. Волхв нової України

Дмитро Донцов

«, віщун той молодий, він пломенів».

(Т. Шевченко – «Тризна»)

Волхв, віщун, пророк? Таким він був в очах тих, що приставали з ним, і – в своїх власних, і в творах своїх. Таким бачили його його приятелі з-поміж решток патріотично настроєного «панства козацького» (за його виразом), князь Репнін, княжна Варвара, граф Капніст та інші; таким бачили його, хоч пізніше, «коли прийшли гоненія», деякі від нього відійшли – «братчики» кирило-мефодіївські, почувши в його поезії «звук труби архангельської», а над чолом – «полум’яний язик» уздрівши, знайомі москалі бачили іноді Шевченка в страшнім унесенню, а тоді – «очі його просто палали, він скидався на пророка». І навіть жандарми московські бачили в його поезіях безмежне зухвальство». [ВУАН, Збірн. І, Шевченко і його доба, ДВУ 1925, М. Костомаров – Книга битія укр. народу, П. Куліш статті про Шевченка, «Киев. старина» 1883, IX, «Наше минуле» 1919, 1-2, «Киев. старина» 1900, т. 70.]

Інші свідчили про нього: «коли сперечався, то хвилювався, але в унесенню його не було ні злоби, ні пихи, був лише святий вогонь почуття правди і справедливості… В хвилини великого душевного схвилювання міг відштовхнути хоч кого виявом своєї загарливої ненависті» до всього, що йому нагадувало пониження і уярмлення людини і його нації – чи то було кріпацтво, чи спір про чорних большевиків – Петра й Катерину…

Він сам назвав себе «волхвом» – магом, чарівником, що стоїть в контакті з небесною Силою, не випускав з рук «свого Єзекіїля». Виховався він на півзабутих вже українською інтелігенціею праджерелах старої культури України, – на Патерику Печерськім, на Четьїх Мінеях, а крім того розчитувався в науках «халдейських магів і звіздознавців», у Сковороді – і, насамперед, в «Божественній книзі», якою була для нього Євангелія. І багато з езотерики християнства, мабуть, було відкрите йому. Через ту лектуру і через природу та через мистецтво, був він втаємничений в закони зримого й незримого космосу.

В обличчі природи вродливиці – матері України та її пам’яток історичних, міг годинами віддаватися самоті й медитації (своїм «думам»). Уникав «пів людей», як звав матеріалістів, «недолюдків». Чувся між ними як його Перебендя – «один як сонце високе». Писав (до Марковича) – «я одинокий і на Україні». Був – «всім несвій, і тут, і там». А «прекрасний світ, той рай земний (був) у всіх кінцях йому чужий». Такий в дитинстві, такий на схилі життя. В «Щоденнику» нотує, що «полюбив самоту», розкошував у «солодкій тиші ранку», коли бував сам-на-сам з природою. Уважав, що «не може бути нічого солодшого, нічого чарівнішого в житті, як самота, тоді людина занурюється сама в собі і бачить Бога на землі.» І ще – «не люблю гамірливої метушні». Ненавидів кошарний «колектив» на засланні…

Любив самоту, бо пророки стадами не ходять. Так, вглиблюючись в твориво, пізнавав його Твоця. Пізнати таємниці космосу і Божественної Сили, що його створила, війти в контакт з незримою динамічною силою Духа, що «всюди є і все наповняє», «дає життя» і нас «очищує од всякої скверни», – контакт з тою Силою, пізнання позафізичного світу, від якого залежить життя світу видимого, – ось до чого прямував Шевченко і як людина релігійна і як людина до нестями закохана в своїй Україні, якої другої чи рівної їй для нього не було на світі.

В цьому йому помагала ще його мистецька, вразлива на красу, натура, мистецька освіта, крім природи його країни, дивлячись на яку годинами перебував у мовчазній медитації. Видимий світ довкола бачив він очима предків, очима автора і читачів – «Слова о полку Ігоревім». Природа була для нього сповнена плотських і безплотних духів, одушевлена безначальним первнем, всі її стихії – вода, земля, повітря, вогонь. Альта в нього – «несе вісті», Дніпро – або «сердиться» або «регочеться», сонце – хоче «спалити землю» за те, що її люди «осквернили» за те, що кинула вона виклик зухвалий законам космосу; трава степу «гнеться мов жива», вітер розвіває думи кобзаря, місяць «нашептує» йому його пісню, могили козацькі говорять, з могил бухає вогонь душ погиблих в бою; Сатурн – «гладесенько стирає» все, що хоче затримати вічнотекучий час, поїдаючи свої діти, як тиждень поїдає дні, місяць – тижні, рік – місяці, а сторіччя – роки.

Пороги Дніпрові – питаються за своїми «дітьми», Босфор «трясеться з козацького плачу», плачу невільників, посилає вістку на своїх хвилях у Чорне море, а «море ревнуло Босфорову мову, у Лиман погнало, а Лиман Дніпрові тую журбу-мову на хвилях подав»; Дніпро «зареготався» й збудив Великий Луг і Хортицю. Хортиця почула – «і Дніпр укрили байдаки» з «гістьми до султана», – вся природа у Шевченка не пестливо-ніжна, а могутня й сувора, повна незримих духових енергій.

До них звертається не раз поет, як Ярославна в «Слові о полку Ігоревім», до вітрів – «Стрибожих внуків», щоб не метали ханові стріли на воїнів князя, просить Дніпра-Славуту про вістку від свого «лада», звертається до «світлого пресвітлого Сонця», як до «господина» – може неясні спогади про сонячного Бога Аполона, культ якого дійшов аж до Києва, або про передхристиянського ясного й плідного Хорса?

Шевченко говорить безнастанно про «сонце Правди», розуміючи під тим певно наше, згадуване в молитвах, – «умноє (спіритуальне) сонце», яке прагнув «хоч крізь сон побачить». Наш народ подекуди й досі має сонце за «відблиск лиця Божого», а колись на Україні дівчата молилися до сонця як перші християни молилися до схід сонця, куди зорієнтовані і нині наші церкви. [Твори і Листування Шевченка, О. Воропай – Звичаї нашого народу, Мюнхен 1958.]

Він читав книги «про зв’язок душі людської з світилами небесними», посилав свої думки до сонця й до місяця «вічного без краю», як і душа людська, якій «почину й краю немає». «Вогонь небесний» притягав його думку до себе, той що в нашім народі уважається «святим». Відчував він, що видимий світ – є лиш вияв духової Сили; що подвійна є природа речей – матеріальна й духова, всюди відчував подув незримої духової Сили, всетворчої і всекермуючої, присутньої і в природі, і в людині, в усіх переломових годинах життя її і нації, в усіх славних і трагічних закрутах історії.

Образ «золотого сонця» над овидом, що розсівало всюди свої проміння, сприймав він як «ораторію без звуків», перейнятий її – «чудовою гармонією». В такі хвилини – він «носився думкою Бог зна де, в яких надземських просторах». На явища природи, на твори мистецтва дивився він «мовчки, стримавши віддих» як «на вияв Божественної краси», і «під її добротворчим впливом», він «відчував себе інпюю, оновленою людиною». Коли споглядав на небо в чудову місячну ніч, це була для нього «картина така прекрасна, що лише в німім благоговінні (адорації, подиву перед чимсь величним) можна було оглядати її». Іноді лінії і тони краєвиду нагадували йому «щось з могутніх акордів Гайдна».

Він, що – як свідчать його писання – знав Бетховена, Баха, Моцарта, Белліні, Россіні, Вебера, Шуберта, Шопена, Бортнянського, Ліста; він, який подивляв Рубенса і Канову; він, якого переймало тремтіння ентузіазму, коли прислухався «взнеслим мотивам наших церковних співів», які «стрясали всією його істотою, підносили душу вище небес», робили її «кріпкою і мужньою», він, як мистець, через «божественне мистецтво» (його вираз) міг пізнавати Бога. Він «дякував великому Богові» в такі хвилини за те, що Той «обдарував його почуттям людини, яка бачить чудове, досконале в його нерукотворнім, безначальнім твориві»… [Твори і Листування Шевченка, О. Воропай – Звичаї нашого народу, Мюнхен 1958.]

Через контемпляцію цієї краси божого творива, в такім душевнім стані піднесення, знанім всім «одержимим», – містикам, поетам, як Данте чи композиторам як Бетховен, він як і ті, шукав контакту з Божеством. Це був стан, у якім ці вибранці Долі доходять до вищого ступеня духового розвою. Шевченко сам писав про це – що в творах цих артистів з Божої ласки, – укрита якась «незбагнута Божа таємниця». Ці митці – «вони брати наглі лише по плоті», але надхненні звиш, уподібнюються «янголам Божим» (себто – Його післанцям) – «їх лише створив Він по свому образу і подобі, а ми тільки незугарна юрба й нічого більше».

Так писав Шевченко, і напевно був сам один з тих втаємничених, бо такі хвилини ентузіазму переживав він сам; бо писав, що коли вони находили на нього, – в нім «душа рвалась, душа ридала, розум горів». Не були це, певно, мляві сльози розжалоблення над якоюсь своєю бідою, а сльози ентузіазму, екстази, коли надхненому митцеві перед очима серця нагло встає ота «незбагнута (плотським розумом) Божа таємниця».

Він писав, що такі митці «уподібнюються ангелам», і як раз і про такий стан душевний, і майже тими самими словами – говорив св. Августин, коли писав: «людська душа може бути схоплена і взнесена вгору Божественною силою геть з цього життя в інше, в життя янголів навіть заким ще звільниться вона з свого тіла смертю», тобто за життя ще людини. Таке «схоплення», унесення в незримий світ Вищих сил, – мабуть переживав Шевченко в ті хвилини, про які писав – «я так відчуваю дивну, приємну середину між сном і бдінням», або, як він казав – «сонну солодку тишу ранку», себто час, коли душа людська блукає ще «Бог зна в яких просторах», коли в душі митця дозрівають і оформлюються геніальні концепції, коли мов блискавка приходять ясно сформовані давно шукані ідеї, коли родяться архітвори Бетховена або Гете, або – Шевченка.

Цей його стан це був стан всіх «великих втаємничених» («ініційованих»), про які читаємо в свідоцтвах всіх майже релігій, коли особливими церемоніями відкривалися таємниці всесвіту і його Творця допущеним до того. Про ці таємниці, про езотерику релігії багато знайдемо в євангелистів, і в посланіях св. Павла, і в Апокаліпсі, під різними назвами – «таємниця укрита від віків у Бога», «тайна Христова», «тайна волі Христової», «таємниця Божа», або «царства Божія» або «таємна укрита премудрість Боїка», тайна, яку в інших мовах перекладають словом «містерія».

Це «отровеніе» безперечно мав і Шевченко, або «самоініціацію», через контемпляцію природи, через святі книги лаврські Києва, через Сковороду, через мистецтво. І коли ми простудіюємо його «Кобзар», то знайдемо, що в стремлінні пізнати цю «правду Христову, укриту», він переходив сам ті щаблі, ті тайни, якими в античні часи переходили в Елевзинах чи деінде, вибранці, яким в храмах, в печерах гієрофанти відкривали ці таємниці («секретні доктрини») законів космоса і його Творця. І так – Шевченко свідчить, що він «занурюючись в собі, бачив Бога»…

І в стародавніх містеріях хто мав дістати ініціацію, – мусів в глибині душі своєї знайти Божу іскру… Шевченко, медитуючи в природі, чув ніби ораторію без звуків… Бачив «світ незримий»… Чув і бачив те, чого інші не бачили й не чули, як це бувало з Жанною д’Арк та з іншими містиками. І тоді, «стримавши віддих», прислухався і вдивлявся в відкриту йому божественну красу і – «ночував себе іншою, оновленою людиною»…

Як Савло, коли переродився духово, ставши з Савла Павлом. Його душа, що їй «початку і краю немає» вступала в розмову з духами світил небесних, – пише він… І чи ж не знаємо ми, що того вчили в містеріях старого Риму всіх кесарів при ініціаціях? Він хотів побачити «хоч крізь сон» своє «сонце Правди», чи не те «сонце Правди» – «світ разума», про яке співається в тропарі на Різдво Христове, – яке вперше уздріли «звіздам служащії» три волхви колись? – чи не є це те Сонце, яке бачити навчали втаємничених, в античних містеріях, вправляючи їх складними ритуалами, в сон?…

В цих стародавніх містеріях втаємничувані повинні були насамперед очистити своє серце, при чому символічну роль грали меч і кров… І чи не нагадує це слова Шевченка про потребу модерній людині «розпанахати гниле серце», вицідити з нього гнилу кров і налляти «козацької тої, чистої, святої», про потребу очистити своє серце? Що ж дивного коли він у хвилини екстатичної медитації – «бачив Бога»? Сказано ж, що «чистії серцем Бога уздрять»…

І чи не нагадують мову всіх містиків, всіх «втаємничених», а подекуди слова Христа, слова Шевченка про «вогонь чистий», який прагнув «засвітити в своїй хаті» (в своїй душі) – розпалити закладену в нас всіх іскру Божу, той вогонь, що Христос «зніс на землю і так прагнув, щоб він скорше спалахнув» у наших душах? Або слова Шевченка про «живу, цілющу воду», якою хотів «покропити свою хату» (душу), що коли нап’ється її, то «серце затихне як голодна дитина», яка утишила свою спрагу, чи це не нагадує слів Христа про «живу воду», що по ній вже не будемо мати спраги!

Коли йому були доступні таємниці вищих сил, незримі нам, звиклим смертним, то мав він і дар пізнавати їх. Чим, через який орган приходило йому те пізнання? Через дар властивий ясновидам. Не плотські органи сприймання відкривали йому той «світ незримий», не людський розум, а щось інше, як це бувало у пророків, або, за його виразом – у «синів сонця Правди». Він сам зраджує чим він бачив це. Каже, що «дивився на світ душею», оком душі, «третім оком» містиків, тим, що зветься по англійськи second sight. В нашій підсвідомості – ми оперуємо інстинктом, в свідомості – логікою, дедукцією, «плотським розумом», в над свідомості втаємничених, великих пророків, великих митців, – інтуїцією, ревеляцією, ілюмінацією.

Поет каже, що «світ незримий» він «приймає в душу». Його «думи – серце розривають», не мозок, таємні речі – «серцем прозирає», очима серця. Від містерії природи – «не може відвести своїх духових очей». Ось був той – теж; незримий орган – яким прозрівав незриме, не так званий обожании матеріалістами людський «тверезий розум», який часто не міг збагнути не лише незримі, але й добре зримі речі. Паскаль писав про це: «розум має спиратися на знанню серця. Воно бачить і відкриває, розум порядкує.» Улюблений Шевченком автор «Наслідування Христа» писав:

«природний людський розум огорнутий глибокою темрявою… Може трохи лише розрізняти добро від зла, правду від брехні, бо не має повного світла правди», бо «люди помиляються, коли судять за свідченням своїх органів змислів». [L’imitation de Jesus Christ, par Thomas a Kempis, Кн. III., роз. 50.]

Один з найцікавіших представників старої нашої духової культури, Іларіон Київський, писав, що «сердечні очі» – головний орган до пізнання правди; хто ж дивиться не маючи їх, – є «осліплений незнанням». Напевно ці автори вичитали свої думки в тій «Божественній книзі», яку безперестанку вивчав Шевченко, стоїть бо там – що правда пізнається тоді, коли «дух премудрості і откровенія просвітить очі серця» людини; що «слухом почуєте, і – не зрозумієте, очима дивитиметесь, і – не побачите» поки «не зрозумієте серцем». [Ефес. І.]

Ці «духові очі», «очі серця» – це дар інтуїції, а моясе й сприймання ревеляції і мав Шевченко, геніальнии дар пізнання і відрізнення правди від брехні, добра від зла, краси від гидоти. Цим даром інтуїції, силою і магією свого слова і поясняється те розтрощуюче враясіння, яке зробила візіонерська поезія Шевченка на тих його сучасників, які вміли її розуміти. В книзі про «Містиків Франції», пише Д. Ропс: «контемпляція, інтуїція, ясновидство – бачать речі більш яскраво, ніби зблизька, віч-на-віч. Наприклад – пише автор – роздумувати про пекло, це – значить бачити, що перед вами намальований лев, бачити ж пекло очима візіонера – це бачити, що перед вами живий лев». [Daniel Rops – Mystique de France, Paris, 1941.] Це візіонерство дало змогу і силу Шевченкові – відкинути як брехню «мудрість віку цього», «мудрість» жреців «современних вогнів» так званого «прогресу» і дегенерації, протиставляючи їй «премудрість Божу таємну», хоч це й стягло на нього тоді й стягає досі злобу атеїстично настроєної інтелігенції.

Ця геніальна його інтуїція йшла в парі з даром ясновидства, тобто з даром заглядати в майбутнє й в минуле і в далеке від нього сучасне, дар душі бачити щось поза віддаллю простору і часу, а значить і дар пророцтва. Це значить, вміти – як він казав – «уноситися думкою Бог зна куди, до далеких надзоряних просторів». Стан, коли «хочеться вийти за далекий овид» й поглянути, «що за ним криється». Стан, коли його думка, відірвана від всього земського, – «край світа по хмарах гуля» або «поволі з Богом розмовляє», екстаза митця, що «співає Господню славу», посилає душу «на край світу». Його думка «орлом сизокрилим ширяє-літає, аж небо блакитне широкими (крилами) б’є», «покидає землю», «прощається з нею», понад «лугами, берегами, нетрями, широкими степами, байраками», кидає всьому земському своє «прощай» («прощай, світе!»), бо тепер «шле думку аж до Бога» («його розпитати» про майбутнє), для людей – «стає незримим».

Душею відходить з цього світу, щоб бачити речі світу незримого; пише про те, що переживає «між сном і бдінням», в сновидчім стані, коли, як він каже, «кесонному сняться» речі невидимі для других. Коли «прощається з землею», коли стає «незримим», чи не є це стан подібни’й до того, що переживав апостол Павло, коли казав, що будучи в сновидчій екстазі, він сам не знав – «чи був у тілі, – не знаю, чи вийшов з тіла – не знаю, Бог знає»? Коли був «схоплений до третього неба», де чув «таємничі слова, яких не можна переказати людям»? [Твори Шевченка.]

Шевченко теж терпів, що його слів «не чули оглухлі люди». Д. Ропс у своїй книзі про містиків Франції пише, що знана містичка Люсі Крістіна в своїм «Журналі» писала про подібний свій стан: «мені здавалось, що я перенесена була в інше життя, в простори, які вже не є землею. Там душа пізнає Бога, як жадні слова не дадуть Його пізнати.»

«Що неба дістане коли полетить» той, в кого «виросли крила», – ідея Шевченка. Тому княжна В. Репніна звала «крилатою-небесною» музу Шевченка, тому він сам часто вживає символ орла: «орли України» – козаки, «орле око», «мов той орел». Тому мабуть Шевченко особливо перейнявся найбільш езотеричним євангелистом – св. Іоаном, якого емблемою є якраз птах-орел, птах, який потужним летом злітає до неба, до того, що «з початку було» – до Слова, до найвищих вершин тайнознавства. Тому у Шевченка таке містичне значення має Слово. Тому бере мотто до свого «Сну» і «Посланія» з св. Іоана, тому в символіці поета таку роль грає вогонь – символ св. Духа, тому такі близькі й свійські Шевченкові апокаліптичні образи і грозьби автора Апокаліпса, як і його мова. Голос Шевченка порівнювали сучасники з громом архангельської сурми, а якраз Іоана і Якова прозвали за їх проповідь – «громовими синами».

Обдарований такою силою духовою, Шевченко мав і дар прозирати майбутнє, отже – пророкувати. Цей дар мали душі, які могли «витати» (його улюблений вираз) – «Бог зна де», поза межами даного простору й часу. «Витав» своєю душею в тих просторах і Шевченко. Бачив минуле: перед його духовим оком ставали з могил козаки, входили в його «хату» – в його душу, їх тіні – на пораду, на розмову.

Йому все «верзеться» якийсь козак, він бачив як над Холодним Яром витають душі гайдамаків, а коли візіонуе грядучий Армагедон, – бачить метання душ давно померлих. Він вміє «перелетіти Лету» – ріку забуття і побачити літа давно минулі, які невблаганний час потягнув з собою в невідоме і незриме сучасним, літа, які в уяві інших – «Сатурн гладесенько стирає». Коли бачить ці тіні минулого – здається йому ніби «читає історію України» («Акаши-хроніка» – містиків).

Про це явище, про цей виїмковий дар казав Шатобріан в «Le Genie du Christianisme»: «у снах (і коли «несонним сниться» – Д. Д.) дорогі істоти з різних кінців світу (і часу – Д. Д.), іноді дорогі вмерлі з’являються з могил друзям»… [Твори Шевченка.] Чи це не випадок Шевченка? Вмів він «перенестись во время оне» – в далекі віки, в часи Гуса, в добу Нерона і неофітів, або св. Андрія на київських горах. В однім оповіданні пише:

«нападає на моє старе серце тута і я переношуся в віки давно минулі і бачу його (св. Андрія), сивоволосого, статечного, кроткого дідугана як проповідує з писаною великою книгою в руках».

Зазирає і в минуле, і в майбутнє. Хоче «проникнути зрячим оком непроглядну темряву грядучого». Міг «нагло відчути свіжу живу силу духа, яка одна лиш може створити чудо в нашій імагінацїї… відкриває дивний світ найбільш величних і граціозних видив». В такім стані візіонерської екстази – пише поет – «я бачив, я дотикав ці чарівні образи, я чув цю небесну гармонію, я був одержимий воскресшим духом живої, святої поезії» – тої святої поезії, яка одна лише робить з людини творіння, сформоване по образу і подобі Божій, як пише він в другім місці.

Про майбутнє писав: «є щось таємне, незриме, що натякає нам на наше майбутнє» (і майбутнє нації) – нещасливе чи щасливе, та «не все ми в силі збагнути ці таємні натяки». Він з своїм даром ясновида – був у силі збагнути багато з них і нам переказати, що він збагнув.

Як древні ясновиди й пророки, він промовляв до «ненароджених», картав «грядучих тиранів», які нагадували тиранів нашої доби; бачив упадок сучасного йому тиранства, прозирав його причини – занепад опорної сили пануючої касти, на яку те тиранство спиралося (поема «Сон»), пророкував воскресения нового лицарства України, візіонуючи добу «страшного судилища», ясно малюючи страшений зудар диявольських сил Тьми з силами Світла («Великий льох»); умів в хаосі сучасного прозирати «знамена времени», коли зійде на нашу землю Правда, і бачив – подібно св. апостолові, те, що – «не плоть і кров відкрили» йому, а Вища Сила…

Як немногі вибранці Долі, він навіть бачив наперед час своєї смерті. В лютім 1861 р., в своїм останнім вірші, прощається він з своєю Музою, щоб «рештувать вози в далекую дорогу, на той світ…, до Бога». Подібно, як передбачав день своєї смерті Г. Скоровода, а ще давніше – св. Павло, коли Бог відкрив йому, що «хутко має покинути храмину свою». [Твори Г. Сковороди, Шевченка, Єв. Матв. 16.]

Був «одержимий воскресшим духом живої, святої поезії», був обдарований тим, що зветься «дарами Духа Святого», як написано у св. Павла: – «одному дається Духом слово мудрості» – це слово вищої, не плотської мудрості – дав Шевченко нам… «іншому віра» – і хто мав її більшу й глибшу, ніж він?… «іншому – пророцтва дар», – цей дар мав він як ніхто інший, як побачимо далі… «іншому розрізнення духів», – і тут він «як сонце високо» стояв над своїми живими і ще ненародженими земляками, геніально за всіма масками розрізняючи духів Добра від духів «злоби піднебесних», духів Правди від духів брехні.

«Все ж це створює Святий Дух, розділяючи кожному зокрема, як Він хоче» [Посл. І Коринт. XII.] – так, як розділяв за нагної давнини, князів київських, лицарства козацького й Лаврських святих, коли напр., з ченців Лаврських, як оповідає Патерик Печерський, один мав дар бачити духовий світ (Ісакій), другий – бачити майбутнє (Дам’ян), інший знов – розпізнавати духів добрих від злих, демаскуючи людей одержимих чортом (Матвій) або – дар передбачати майбутнє (Єремія).

Все це – для атеїстичної, зараженої чадом «современних вогнів» нагної інтелігенції, було очевидно лише «гарними тенденційними оповіданнями» (Д. Чижевський), але про ці «тенденційні» стани багато говорить Євангелія і перейнятий нею Шевченко з’явився як справжній пророк, що приніс своє «откровеніє» поснулим землякам. «Пламенем взялось» його слово пророка, «трубним гласом» звістував він їм Правду, відкриту його віщому зорові. Кликав покаятися («схаменутися»), бачив кару, що спаде на Україну, за те що «чужим богам пожерла жертви, омерзилась». Був «світочем, що сяє в темнім місці поки не зійде ранішня зоря в серцях наших». Був справжнім волхвом, що будив мертвих, що кликав їх бути готовими – з хрестом і мечем – стрінути страшну добу страждання і воскресения. Був голосом вопіющого в пустині.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 12 – 23.