Просторові та еколого-господарські аспекти досліджень давньоруського селища Автуничі

О.П.Моця, А.П.Томашевський

Результати й матеріали довготривалих розкопок давньоруського селища біля с. Автуничі на півночі Городнянського району Чернігівщини закономірно привертають увагу багатьох істориків та археологів. Кількість відкритих об’єктів, їх склад, кількість та асортимент знайдених речей, а також їхні технологічні характеристики, просторове положення самого селища у синхронній йому системі заселення – всі ці та інші обставини дозволяють розглядати селище як певний еталон для даної категорії пам’яток. Інформативне значення досліджень в Автуничах, потужність масиву отриманих даних змушує пильніше придивлятися до вже виділених характеристик даної пам’ятки, визначаючи унікальне та універсальне [За 9 сезонів, починаючи з 1987 р. на селищі розкрито більше 2.5 га площі культурного шару. Тут виявлено 416 споруд, 228 ям, 130 залишків огорож. Із числа споруд виділено сьогодні 9 горнів, 20 кар’єрів, 26 лісохімічних об’єктів. Деякі споруди ідентифіковані як різновиди господарських будівель. Також повністю досліджено могильник з 64 курганів у трьох групах, де виявлено 74 поховання].

В літературі, числених публікаціях вже зформульовані визначні риси поселення біля с. Автуничі. В цілому вони виглядадають так :

1. поселення промислове, гончарно-лісохімічне;

2. оточуючі селище умови не сприятливі для аграрної діяльності;

3. забудова селища відзначається особливостями конструктивного та соціального змісту.

Крім того, окремий інтерес викликають етнокультурний статус пам’ятки, імпортно-торгівельні зв’язки мешканців селища та їх соціальна організація, технологія окремих видів виробничої діяльності. Нарешті, цікавий й одночасно принципово важливий комплекс питань, пов’язаних з встановленням та поясненням датування припинення функціонування цього поселення, життя на якому неначе згасло на межі ХІІ – ХІІІ століть, явно до катастрофічних подій 40-х років ХІІІ ст. Пошук причин та механізмів цього процесу поки що триває. Такі дослідження вимагають всесторонніх підходів, мобілізації різноманітних джерел та методик.

Автори даної праці переконані, що шлях вивчення географічних, екологічних та господарських особливостей Автуницького селища є надзвичайно перспективним, плідним та інформативно виправданим. Слід однак зазначити, що польові, кабінетні та лабораторні дослідження площі поселення та його матеріалів постійно тривають, а до наукового обігу вводяться все нові дані [Коваленко В.П., Моця О.П. Давньоруське поселення біля с. Автуничі на Чернігівщині // Проблеми вивчення середньовічного села на Поліссі. Тези першого польового історико-краєзнавчого семінару. – Чернігів, 1992. – с. 5 – 10; Моця О.П., Готун І.А., Коваленко В.П. Давньоруське поселення біля с. Автуничі : черговий етап досліджень // АДУ, 1992. – К., 1993. – с. 97 – 99; Готун І.А., Коваленко В.П., Моця О.П., Петраускас А.В. Давньоруське поселення Автуничі : результати останніх сезонів // Слов’яно-руські старожитності Північного Лівобережжя. – Чернігів, 1995. – с. 25 – 27]. Деякі положення та аспекти ще залишаються маловивченими або взагалі неозначеними. Враховуючи вищенаведене, зауважимо, що в цій роботі мова йтиме про найбільш очевидні, встановлені факти, явища та тенденції, які втім не претендують на абсолютну повноту та вичерпність. Скоріше мова йтиме про потенційно можливі умови та вірогідно документовані еко-господарські й просторові моделі.

Просторовий аналіз селища Автуничі слід певною мірою пов’язати з його історико-географічним положенням. За часів формування на Лівобережжі Дніпра державної території аналізований нами мікрорегіон, як складова частина Поснов’я, був пов’язаний з утворенням Сновської тисячі та організацією її адміністративно-політичних й поселенських структур. Пізніше, після Любецького з’їзду 1097 р., коли в дніпро-деснянському межиріччі почали конкурувати між собою два центри, Чернігів та Новгород-Сіверський, ця територія втратила значення “плацдарму Русі” на Лівобережжі. Місцеві поселенські структури розвивалися в більш самостійних та стабільних умовах, що і фіксується під час археологічних розвідок.

Цікаво, що у 20-кілометровій окрузі Сновська (сучасного Седнева) – центра згадуваної “тисячі”, фіксується відносно компактне скупчення давньоруських пам’яток, більшість з чотирьох десятків яких займає ізольовані масиви, зформовані колись під широколистими лісами та галявинами на сірих лісових грунтах (рис. 1) [Схему складено за допомогою суміщення фрагменту карти грунтів Чернігівської області масштабу 1:200 000, К., Укрземпроект. – 1966, та археологічної карти мікрорегіону. Останню реконструйовано на підставі : Пильник А.Г. Правобережне Поснов’я в Х – ХШ ст. // Минуле Сосниці та її околиць. – Чернігів, 1990. – с. 31 – 35; Сорокін С.О. Розвідка в пониззі р. Снов // Археологічні старожитності Подесення. – Чернігів, 1995. – с. 133 – 136]. Від суміжних територій цей масив відокремлений смугами хвойних або мішаних лісів та багнистими долинами рр. Замглай, Корюківка, Смяч. Зазначимо, що такі територіальні межі відповідають сучасним уявам про розміри “городових” волостей [Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. – К., 1989. – с. 99 – 97; Лапшин В.А. К вопросу о формировании округи древнерусского города (на примере памятников Суздальского ополья) // Историко-археологический семинар “Чернигов и его округа в ІХ – ХШ вв.”.Тезисы докладов. – 1988. – с. 94] та дещо суперечать новітнім спробам надто розширеного просторового розуміння Сновської тисячі [Коваленко В.П. Кордони та природні умови Сновської тисячі // Археологічні старожитності Подесення. – Чернігів, 1995. – с. 78 – 83]. Саме місто Сновськ розташоване на стику різних природних масивів – так звані екотоні, що є характерним для довготривалих центрів Південної Русі [Томашевський А.П. Природно-господарський аспект заселення басейну р.Тетерів у середньовічні часи // Археологія. – 1992. – № 3. – с. 53, 57].

Окрім Сновської протоагломерації формуються також поселенські скупчення навколо Стародуба, Вщижа, Трубчевська та інших центрів. Вони теж досить виразно пов’язані з окремими природними таксонами – опіллями, або навпаки, – лісовими масивами [Шинаков Е.А. Освоение ополий в Х – ХІІ веках // Брянские ополья : природа и природопользование. – М., 1991. – с. 75 – 83].

В нашому випадку важливо, що селище Автуничі виникло на важливій комунікаційній магістралі. У ХІ – ХІІ ст. тут зформувалося своєрідне гніздо поселень, віддалених від Сновута прируслових городищ. Це скупчення поселень розташувалося на вододілі Сожа-Снова, біля багнистих верхів’їв рр. Терюхи, Тетеви-Верпча лише з кількома сухими коридорами в районі сіл Добрянки, Ільмівки, Глибоцького на сучасному кордоні України, Білорусі та Росії. Тут же О.А.Макушніков локалізує літописний шлях “в радимичі” [Макушников О.А. О локализации летописной реки Песчаны и путь “в радимичи” // Слов’яно-руські старожитності… – с. 53].

Серію карт динаміки розвитку ситуації в автуницькому мікрорегіоні на вододілі рр. Терюхи-Глиненьки та Тетеви й Верпчі складено на підставі даних, зібраних Г.В.Жаровим [Жаров Г.В. Округа селища Автуничи в І – ІІ тыс. н.э. // Слов’яни і Русь у науковій спадщині Д.Я.Самоквасова. – Чернігів, 1993. – с. 76 – 78]. Інформація щодо цих 8 селищ подана в табл. 1 :

Табл. 1. Поселення автуницького мікрорегіону

Чотири схеми (рис. 2 А-Г) демонструють розвиток заселення з Х по ХІІІ століття. Нумерація селищ в табл. 1 та на рис. 2 однакова. Навколо селищ нанесено умовні п’ятикілометрові радіуси т.зв. ресурсних зон, з площі яких мешканці відповідних селищ отримували основний обсяг необхідних для життєзабезпечення продуктів. На рис. 2 А-В ресурсна зона Автуничів зонована додатково радіусами в 1, 2, 3, 4 км (відповідно 10 – 60 хв. пішої ходи від селища). За апробованою методикою аналізу ресурсних зон, кордони між сусідніми зонами, що стикаються, проведені з урахуванням потужності залюднення відповідного населеного пункту давнини. Потужність ця знаходить свій вираз у розмірах – обсязі площі та товщині культурного шару тієї чи іншої пам’ятки. Пропорційно величині площі та залюднення і “рухається” від селища його кордон з кожним із суміжних синхронних населених пунктів [Романчук С.П. Методика антропогенно-ландшафтных реконструкций территорий древнего освоения (на примере Среднего Приднеровья ІУ тыс. до н.э. – нач. ІІ тыс.н.э.). – Автореф. дис. канд. ист. наук. – Киев. – с. 13].

Наведені схеми динаміки заселення та розподілу простору між селищами (рис. 2) демонструють центральне, серединне положення поселення Автуничі серед навколишніх селищ. Наочно помітно також, що нові селища, які утворювалися навколо Автуницького, тяжіли до річкових артерій, а їх потенційні ресурсні зони стискали з часом серединну Автуницьку зону. На картосхемі ХIII ст. позначено лише місце Автуницького селища, натомість його колишню ресурсну зону поглинули сусідні селища.

Найбільш цікавою і показовою в усіх аспектах нашого аналізу є ситуація, що склалася в ХІІ ст. В цей час заселення мікрорегіону (в рамку окремої схеми рис. 2 входить 460 кв.км) набуло своїх найбільших параметрів за кількістю селищ, їх залюдненням та розповсюдженням. Спробуємо придивитися до цього хронологічного зрізу більш детально. Для цього здійснено зонування мікрорегіону у ХІІ ст. на двох картоосновах : грунтовому покриві (рис. 3 А) та на рельєфній географічній карті (рис. 3 Б).

Механізми формування та розвитку всього скупчення та власне поселення Автуничі стають доволі ясними. Карта освоєння грунтів (рис. 3 А) свідчить, що природними межами скупчення селищ на північному заході, півночі та північному сході були масиви т.зв. дерново-борових слабо-підзолистих грунтів, що зформувалися під сосновими лісами на піщаних грунтах. Ці грунти – найменш поживні в регіоні [Природа Украинской ССР : Почвы. – К.,1986. – с. 59 – 60]. З півдня, південних заходу та сходу мікрорегіон лімітується острівними та призаплавно-річковими масивами лучних боліт та низинних торфовищ. Зі сходу спостерігається суцільна смуга дерново- середньо й сильно підзолистих глеюватих та сильноглейових перезволожених грунтів. Ще їх називають дерново-болотними грунтами. Вони формуються під підтопленими мішаними або сосновими лісами [Там же. – с. 58 – 59]. На межах масиву таких же приблизно грунтів розташовані селища Хоробичі “Хоробор” та Андріївка. Автуницьке поселення на цій карті [Використано фрагмент карти Грунти Чернігівської області масштабу 1:200 000, К., Укрземпроект. – 1966] позначене на глейових дерново-середньо- та сильнопідзолистих грунтах. Основну площу в мікрорегіоні займають дерново-слабо- та середньопідзолисті супіщані або суглинкові грунти без оглеєння, які мають найбільш оптимальні агровиробничі характеристики серед місцевих грунтів. До цього масиву прив’язані селища Лемешівка, Берилівка, Старосілля-І та Старосілля “Кар’єр” (рис. 3 А). Перші поселенці мікрорегіону обрали, очевидно, не найбільш сприятливі ландшафтні грунтово-ботанічні умови, принаймні для землеробства. Подальше розселення та освоєння мікрорегіону йшло від центру – вододілу та верхів’їв вниз за течією річок до масивів потенційно більш сприятливих ландшафтів. Просторові обриси та кількість селищ, імовірно, визначалися на ХІІ ст. обрисами певних типів ландшафтів, агровиробничі якості котрих місцеве населення навчилося визначати в процесі господарського освоєння ойкумени. Орографічно-гідрографічна карта (рис. 3 Б) засвідчує привододільний, унікальний для цього скупчення, характер селища Автуничі. Цікавим є суміщення позначених кордонів умовних ресурсних зон селищ з радіусами у 5 км та реальними природними рельєфними та річковими межами. Приклади цього – зони селищ Лемешівка, Берилівка, Хоробичі – Хоробор”.

Це спостереження ще більш справедливе та наочне стосовно вимежуваної сусідніми зонами ресурсної зони поселення Автуничі. Кордони реконструйованої п’ятикутної ресурсної зони з півніного та південного заходу, півдня та північного сходу підкреслені річками Глиненька, Тетева та їх допливами. Така природна індикація кордонів ресурсної зони є посереднім, але важливим підтвердженням правильності самої методики виділення та обчислення параметрів ресурсних зон давніх населених пунктів. На схемі (рис. 4) зображене суміщення вимежуваних контурів всієї ресурсної зони Автуницького поселення з контурами умовних зон, утворених радіусами в 1, 2, 3 та 4 км. Площа вимежуваної сусідніми зонами ресурсної зони Автуницького селища в ХІІ ст. могла складати приблизно 2 000 га, що становило 25% умовної площі абстрактної зони з радіусом 5 км. В скореговану умовами та обставинами площу вимежуваної ресурсної зони ввійшло повне коло з радіусом 1 км, майже повне коло радіусу 2 км (71%), також 20% площі з радіусом 3 км й лише 2% території, окресленої колом радіусу 4 км. На цьому ж зображенні більш детально подано склад грунтового покриву виділеного нами господарського простору мешканців Автуницького селища.

Одначе, для більш ретельного аналізу необхідні інші масштаб, точність та детальність базового топографічного та грунтового картоматеріалу. Спочатку детальніше розглянемо положення поселення. Окомірний ситуаційний план зкорельовано з топоосновою (рис. 5 А). У масштабі позначено приблизні розміри селища, розкопану площу та курганні групи на тлі сучасної фізико-географічної ситуації. Інформацію доповнює поданий тут же реконструйований ландшафтно-рельєфний профіль однокілометрової ресурсної зони Автуницького поселення. Помітно, що поселення займало похилі схили “амфітеатрового” вигину надзаплавної тераси моренно-зандрової рівнини. Саме селище та оточуючі його зі сходу та заходу похилі мисові виступи обернені на південь, до сонця, що створювало сприятливі мікрокліматичні умови для мешканців та їх землекористування. Схоже, що сира лука, яка підступає сьогодні до поля з поселенням, була в давнину більш виразно дренованою та обводненою. Можливо попередньо припустити, що рівень води, судячи за розповсюдженням об’єктів в нижній частині селища, заводненням відкритого розкопками колодязя та інших заглиблених споруд, був нижчим за сьогоднішній.

Табл. 2. Характеристики грунтів ресурсної зони Автуничів.

Для поглибленого аналізу грунтового складу ресурсної зони Автуничів з радіусом в 1 км (10 хв. пішої ходи) було синтезовано карту грунтів шляхом суміщення карт землекористування двох сусідніх господарств (колгоспів ім. Орджонікідзе та “Комуніст”), а також таксаційного плану лісонасаджень Рубіжанського лісгоспзагу. На рис. 6 подано схеми з основними характеристиками грунтів ресурсної зони з радіусом в 1 км. Окремо демонструється розповсюдження різновидів грунтів (А), їх механічний склад (Б), та ступінь оглеєності (В). Крім того, в табл. 2 подано дані про кількісний та якісний склад грунтів однокілометрової ресурсної зони селища Автуничі.

Найбільш оптимальним за тодішніх аграрно-технологічних можливостей виглядає великий масив, що оточує селище з трьох боків. Йдеться про дерново-слабо підзолисті супіщані та дерново-підзолисті пилувато супіщані землі навкруги селища та навпроти, через лучний клин, де містяться дві курганні групи (рис. 5 і 6). Ці грунти позбавлені надмірної зволоженості та мають непоганий механічний склад. Цікаво, що центр площі селища збігається з невеликою плямою дернових неглибоких сильноглейових пилувато-суглинкових грунтів. Так виглядає гумусований культурний шар поселення та ділянки ближніх давніх городів з точки зору типології грунтів.

Слід зауважити, що крім лучних земель та заплавних торфовищ (де розповсюджені різновиди легко- та середньосуглинкових грунтів), аналізована ресурсна зона характеризується відносно легкими за механічним складом грунтами. Одначе, обробіток грунту місцевими землеробами натикався на інші перешкоди : льодовикові валуни та невикорчуване коріння. До того ж, якість самих залізних частин орних знарядь, очевидно, була далеко не кращого гатунку. На поселенні знайдено декілька уламків залізних завершень знарядь обробітку грунту. Лише три з них (4 фрагменти) є достатніми для реконструювання їх основних виробничих характеристик. Всі вони зламані й носять сліди попереднього спрацювання (рис. 7).

Перед нами пошкоджені залізні наральники, що є залишками вузьколезових рал, лопать яких вужча за втулку. Проста конструктивна схема унеможливлює горизонтальний робочий хід такого знаряддя, яке було здатним лише розпушувати грунт та розсувати його втулкою, залишаючи борозну [Довженок В.Й. Землеробство древньої Русі. – К. : 1961. – с. 61 – 62]. За класифікацією Ю.О.Краснова ці знаряддя найбільш подібні до типу ІА1, який використовувався у прямо- або кривогрядильних ралах родини грядильних [Краснов Ю.А. Древние и средневековые пахотные орудия Восточной Европы. – М. : 1987. – с. 31]. Автуницькі знаряддя менші за розмірами ніж типологічно близькі екземпляри з Райків та Новогрудка, а також менші за т.зв. етнографічні рала, що теж до них типологічно подібні [Там же. – с. 31, 100]. Особливістю автуницьких наральників є їх слабопомітна права асиметрія й спрацьованість лез (рис. 7).

Палеоботанічний спектр пам’ятки широкий. Панівне становище в ньому займає жито та м’яка голозерна пшениця. Присутні також овес посівний; просо звичайне, посівне; ячмінь плівчатий; пшениця двозернянка [Пашкевич Г.А. Палеоэтноботанические находки на Черниговщине // Слов’яни і Русь… – с. 100]. На жаль, колекція зернівок на сьогодні ще невелика, і її хронологічна стратифікація поки що неможлива. Зауважимо лише, що подібна строкатість сільськогосподарських культур була притамана цьому мікрорегіону і в значно пізніші часи. Так, ще на початку ХІХ ст. на хуторі Рубіж та у навколишніх селах Автуничі, Лемешівка й Андріївка високі норми-об’єми висіву відзначені для вівса, льону, ячменю, ярової пшениці, жита, коноплі. До того ж, в кожному із сіл пропорція та переваги у доборі культивованих рослин були своїми окремими [Чернігівський державний архів, Фонд Р 942, р.1920, оп.1, діло № 148; р.183, оп.1. од. зб. 115].

Невисокі агровиробничі характеристики оточуючих Автуницьке селище грунтів, характер самих знарядь землеробської праці, асортимент та кількість вирощуваних культур свідчать, що аграрна діяльність мешканців мала на меті задоволення безпосередніх потреб життєзабезпечення людей та тварин їжею й сировиною для будівництва, опалення, інших виробництв, зокрема виготовлення одягу. Очевидно, що з моменту появи тут перших поселенців обробіток землі пройшов певні, властиві йому етапи. Спочатку – піонерне освоєння, вирубування та вивільнення ділянок з-під лісу для побудови селища та організації навколишніх польових ділянок, потім – подальше розчищення площ все далі від оселі й, нарешті, утворення системи лісового перелогу та багатопілля. До речі, під час спеціальної розвідки з шурфуванням навколишніх для селища територій майже повсюдно були зафіксовані численні дрібні вуглинки у верхніх шарах грунту та сліди борозен у материку.

Забігаючи трохи наперед скажемо, що спеціфічний розвиток місцевого тваринництва може свідчити про відносно малий об’єм угноєння польових ділянок та низький стан окультурення та доместикації селищного довкілля. Скоріше навпаки, експлуатація, механічна обробка землі без штучних засобів відновлення родючості мали виводити все більші площі староорних ділянок з безпосереднього господарського обігу. Одночасно, фази відпочинку, заростання полів мали скорочуватися, а ареал малоякісних ділянок-наділів розповсюджуватися все далі від селища. А це, у свою чергу, перетворювало аграрні клопоти у чим далі більш збиткову та неефективну справу за місцевих умов.

Моделювання аграрного потенціалу вимагає попередньо скласти хоч би приблизну уяву про залюднення селища та можливу кількість мешканців, що співіснували одночасно. Потрібну інформацію може дати лише могильник, оскільки проблеми житлобудівництва на селищі із специфічною забудовою поки що залишаються дискусійними. Некрополь складався з трьох груп курганів, які були повністю досліджені – див. таблицю.

Табл. 3.

* За свідченнями місцевих жителів ІІ курганна група нараховувала декілька десятків курганів. Тоді всього на могильнику поховано приблизно 90 осіб.

Для обчислення розміру колективу одночасно співіснуючих сучасників (n) можна скористатися формулою n= SV/t [Бессонова С.С., Бунятян Е.П., Гаврилюк Н.А. Акташский могильник скифского времени в Восточном Крыму. – К. : 1988. – с. 71], де t – тривалість функціонування могильника (приблизно 225 років); S – кількість похованих дорослих; V – середня тривалість життя (близько 38 років) [Алексеев В.П. Палеодемография СССР // СА, 1972, № 1, с. 17, 20]. Кількість дорослих приймемо як суму 47 визначених поховань дорослих, плюс 9 кенотафів – отримаємо 56 (або 68 із розрахунку 90 похованих). Отже, 56(68) × 38 років розділити на 225 років буде 10 дорослих. Отриману цифру можна подвоїти за рахунок дітей та старшого покоління батьків. Одначе є підстави для сумнівів щодо рівномірності розподілу кількості поховань за всіма хронологічним зрізами. З усіх 74 досліджених поховань відносні хронологічні визначення вдалося отримати для 24 поховань (35% усіх). У широких межах співвідношення в групі датованих становить 1/3 поховань ХІ ст. проти 2/3 поховань ХІІ ст. Якщо дане співвідношення розповсюдити на не визначені хронологічно зруйновані, пограбовані, безінвентарні поховання, то можемо припустити приблизну кількість у 30 осіб, які одночасно мешкали на поселенні. Нагадаємо, що мова йде про хронологічні зрізи у межах ХІІ століття. Додамо також, що артефактів, які вказують на кількість окремих осіб – мешканців селища, виявлено дуже небагато : 5 кресал, 6 хрестів, біля 10 обручок. Натомість виробничих знарядь знайдено чимало : 117 ножів, 90 брусків, 65 прясел.

Тепер варто повернутися до моніторингу аграрного потенціалу селища Автуничі. Спочатку нагадаємо деякі константи. При середній калорійності зернових 350 кал/100 г та індивідуальних добових потребах в 3050 кал. для однієї людини необхідно 870-1000 г зерна на добу [Романчук С.П. Историко-ландшафтный анализ древних систем хозяйства // Физическая география и геоморфология. – К., 1979. – Вып. 22. – с. 70 – 71]. На рік це складе, у середньому, 340 кг на одну людину. Урожайність зернових на дерново- підзолистих грунтах становить приблизно 2.6 ц/га [Там же]. Отже, на зернове харчування одного мешканця необхідно приблизно 1.3 га обробленого поля кожного року (1 га × 340 кг/260 кг = 1.3 га). Для тридцяти мешканців це, відповідно, складе 39-40 га на рік. Якщо ж врахувати, що за даних природних умов посівна щорічна площа становить 1/5 всієї площі посівного обороту, то отримаємо орієнтовну цифру в 200 га польових угідь.

Інша важлива галузь культури життєзабезпечення – тваринницьке господарство. В результаті досліджень виявилася цікава деталь : в стаді друге місце після великої рогатої худоби (32%) посідає кінь – 29%. Це дещо відрізняє Автуничі від інших синхронних слов’янських поселень Середнього Подніпров’я, де другу позицію звичайно займає свиня. На селищі Автуничі свині складають 24%, а дрібна рогата худоба – 15% загальної чисельності стада. Очевидно, що це досить відносні величини, як натомість і сама кількість в 59 визначених на сьогодні особин. Від чверті до половини з цього числа становили молоді тварини. Кістки тварин були знайдені, переважно, на площі селища та в могильних насипах, а не в спеціальних звалищах за межами житлогосподарств. Крім того, як показують дослідження в інших пунктах давньоруського часу, при розвиненому ремісничому виробництві кістки забитих тварин (як і шкіра) в значному обсязі йшли на виготовлення різноманітних речей (рукоятей, гребінців, елементів одягу, взуття, прикрас і т.д.). Деякі промисли вимагали використання кісткової сировини як флюсової добавки в термічних процесах.

Потенційно розвиток місцевого тваринництва міг бути набагато потужнішим, враховуючи сприятливі пасовищно-кормові умови, притаманні як для всієї вимежуваної ресурсної зони селища, так і в зоні з радіусом 1 км. В останній вологі соковиті пасовиська займають приблизно 100 га, а в усій вимежуваній зоні селища – понад 300 га. Місця розташування кормових угідь на вологих луках, грубих пасовиськ у лісі та галявинах, на пожнивних ланах теж створювали сприятливе тло тваринництва. Означені угіддя й досі використовуються місцевими власниками худоби, а врожайність сучасних реградованих місцевих пасовиськ з переважанням тонконіга лучного, щучника дернистого, конюшини лучної та осок [Дякуємо співробітнику Музею ботаніки НАНУ Б.Б.Сітенку за визначення зібраних навколо селища лучних флористичних проб] досить непогана. Припущення, що кількість утримуваних на селищі тварин була значно більшою, підтверджує, зокрема, чимале число виявлених розкопками загородок для худоби та інших тваринницьких споруд [Готун І.А. Реконструкція ремісничих та господарських будівель давньоруського поселення Автуничі // Археологія, 1993, № 4, с. 65, 67]. Мабуть значна частина худоби, у першу чергу – культивовані тут коні, могли становити основну частку феодальної данини. Якраз під час перегону “живої податі” у місця її накопичення мешканці Автуничів могли знайомитися з новими зразками ремісничого виробництва, а потім вже відтворювати їх у себе вдома.

Знахідки кісток собаки, ведмедя, вовка, благородного оленя, птахів й кістяного наконечника стріли є свідченнями місцевого мисливства. Рибальский промисел засвідчують знахідки кісток сома й щуки та різноманітні рибальські знаряддя. Але говорити остаточно про ступінь розвитку цих занять та їх зна-чення в місцевому балансі життєзабезпечення, як і в цілому про м’ясну галузь поки що зарано – інформації недостатньо.

Одним з найбільш показових способів вивчення та репрезентації сили й спрямування антропогенних навантажень та перетворень у довкіллі є моделювання об’ємів спожитої деревини та обчислення площ відповідного обезлісення територій. Доречі, під час робіт на селищі було виявлено рештки типових для мішаних лісів порід : дубу, берези, сосни та верби.

Деревина була основою конструкцій більшості споруд, відкритих на селищі. Моделювання витрат на будівництво ускладнює та обставина, що лише приблизно 1/5 всіх досліджених споруд піддається функціонально-типологічному ототожненню та реконструкції. Не зачіпаючи складної проблеми автуницьких жител нагадаємо, що типова давньоруська хата площею близько 20 м2 будувалася приблизно з 10 кубометрів лісоматеріалів [Романчук С.П. До використання природних ресурсів Придніпров’я в епоху Київської Русі // Фізична географія і геоморфологія. – К., 1975. – Вип. 13. – с. 32].

Вивченню та реконструкції споруд поселення Автуничі присвятив спеціальну статтю І.А.Готун [Готун І.А. Вказ. праця. – с. 59 – 71]. На підставі наведених ним масштабованих графічних реконструкцій стало можливим обчислити рівні витрат деревини на спорудження різних типів господарських будівель. Так, приблизні підрахунки показують, що на дерев’яну частину споруд навколо горнового комплексу могло піти біля 1 м3 деревини; приблизно такий же обсяг – на загін для худоби; на шиш та овин – вже біля 2 м3; на покриття смолокурні – 0.4 м3 лісоматеріалів. Якщо припустити, що в середньому на споруду йшло десь біля півтора кубометра деревини і що половину з усіх виявлених на сьогодні приблизно 400 споруд було створено на основі дерев’яних конструкцій, то отримаємо 600 м3 деревини, або 3 га лісу.

Дещо збільшити цю цифру можливо, якщо ми підрахуємо, по-перше, ще не відкриті споруди на нерозкопаній ділянці селища, та, по-друге, – ремонтно-поновлювальні роботи (їх сліди неодноразово траплялися на розкопах). Нарешті, слід долучити до калькуляції ще таку матеріаломістку, але недовготривалу категорію об’єктів як огорожі-плоти різних конструктивних схем та призначення. Оцінити масштаби знищеного лісу для власне будівельних потреб можливо приблизно в 5 га за весь термін існування селища.

Зовсім іншого порядку є рівень використання деревини для побутового опалення помешкань та приготування їжі. Етнографічні аналогії та експериментальні дані свідчать, що мінімізовані середньодобові витрати на опалення слов’янських жител не перевищували 0.1 м3 деревини, до яких слід додати ще 0.05 м3 для приготування добового харчового раціону [Pleinerova I. Archaeological experiments at Brezno : building Slavic huts and living in them // Arcaeology in Bohemia 1981 – 1985. – Prague. – P. 289 – 300]. За рік одна сім’я (вогнище або домогосподарство) мала спалити, враховуючи сезонні температурні коливання, до 55 м3 деревини. В залежності від інтерпретації сімейного розподілу 30 мешканців-сучасників (від 3 до 6 сімей) сукупне середньорічне використання деревини для побутових потреб можна оцінити в межах 170 – 330 м3, або в середньому – 250 м3 на все поселення. За 225 умовних років існування ця цифра могла скласти 56 000 м3, або ділянку стиглого лісу в 250 га без врахування потенційного лісовідновлення.

Оцінка рівнів та об’ємів спожитих сировинних, точніше – мінерально-сировинних та паливних ресурсів на селищі Автуничі неможлива без розгляду виробничо-промислового сектору місцевого господарства. Тим більше, що ці галузі визначали своєрідний “імідж” поселення, його інформаційну сутність та значення, не кажучи вже про планувальні та еко-господарькі особливості, визначені як ознаки промислової спеціалізації [Коваленко В.П., Моця О.П. Давньоруське поселення… – с. 5 – 10].

Визначення використаного ресурсного потенціалу найбільш яскравої господарскої ознаки цього селища – гончарства вимагає хоча б орієнтовної оцінки вірогідного об’єму зазначеного виробництва, принаймі – для внутрішнього споживання. Такий погляд на кераміку та її виробництво лежить близько до т.зв. екології та демографії кераміки, які більш властиві, на жаль, сучасній закордонній етноархеології [Див. напр. огляд : Kobylinska U., Kobylinski Z. Kierunki etnoarcheologicznego badania ceramiki : przeglad problematyki // KHKM, 1981, № 1, s. 43 – 53]. Ми розглядаємо тут лише сировинний потенціал гончарного виробництва та його об’єм, не торкаючись числених складних проблем типологізації та хронологізації керамічних виробів, вивчення стильових особливостей, технологічних процесів, соціальної організації, сфер розповсюдження, етнокультурних ознак та багатьох інших аспектів.

Розпочинаючи таке дослідження, мусимо здійснити певну послідовність взаємопов’язаних визначень. Почнемо з приблизного визначення загальної кількості кераміки, знайденої на селищі. Аналіз інвентарних описів у звітах свідчить, що за всі сезони розкопок до колекції було відібрано близько 36 000 в основному профільованих фрагментів і ще приблизно 97 000 фрагментів (переважно – стінок) було знайдено й зафіксовано взагалі. Разом ця цифра складе 133 000 фрагментів кераміки. Автуницьке поселення демонструє досить високий рівень насиченості культурного шару та об’єктів керамічними рештками, оскільки на одну окрему споруду (їх 775 сьогодні) припадає 171 фрагмент посуду. Для порівняння, на інших широко досліджених селищах Чернігівщини цей показник менший. Так, за даними, люб’язно наданими нам О.М.Веремійчик, на селищі Петруші на 1 будівлю припадає 40 фрагментів, на селищі Шумлай – 155 фрагментів на 1 об’єкт. Таке ж співвідношення спостерігаємо і в перерахунку кількості фрагментів на одиницю розкритої на селищах площі.

Отже вважаємо отримане нами число 133 000 фрагментів вихідним і спробуємо піти далі, зазначивши попередньо, що основним об’єктом дослідження тут є, безумовно, кухонний посуд, а серед цієї останної категорії – середньостатистичні за пропорціями горщики. Вони складали левову частку всього керамічного комплексу. Підрахунки показали, що автуницькі горщики, як і взагалі розвинені давньоруські горщики найбільш масових й вживаних розмірів та пропорцій, розбиваються в середньому на 60 окремих фрагментів. При цьому 30% припадає на верхні, т.зв. виливні фрагменти, 51% – на тулубні стінки та 19% – на придонні частини. Важливо, що як виявляється, таку ж кількість (60 фрагментів на 1 посудину) дає аналіз сховища готової продукції, дослідженого в Києві на Подолі О.П.Калюком та М.А.Сагайдаком. Тут 12 000 аналізованих фрагментів склали 200 посудин [Калюк О.П., Сагайдак М.А. Склад керамічної продукції ХІІ ст. з Київського Подолу // Археологія. – 1988. – Вип. 61. – c. 36, 46].

У справі визначення об’єму спожитої сировини велике значення мають вагові константи та їх співвідношення, зокрема середня вага одного фрагменту. Було проаналізовано більше 700 фрагментів довільно обраної кераміки в основному кінця ХІ – ХІІ ст. з окремих комплексів та шару поселення. В цілому, при співвідношенні сукупної кількості фрагментів і по функціональних частинах посудин (вінця-стінки-денця) – результат склав в середньому 18 грамів на 1 фрагмент [Фрагменти стінок, вінець та денець розподілялися за параметрами розмірів на 5-6 груп від 1-3 до 9-11 см2 поверхні; підраховувався кількісний та процетний розподіл фрагментів за цими групами розмірів; отримані дані корелювалися з ваговими співвідношеннями].

Табл. 4 Характеристики автуницьких горщиків

Тепер можемо обчислити середню вагу одного горщика. Не маючи в своєму розпорядженні цілих форм посуду всіх визначених розмірно – пропорційних груп для відповідного зважування, ми спробували отримати необхідні дані за допомогою такої інтегрованої характеристики як об’єм та місткість. У фондах Національного музею історії України, де зберігається колекція речей з поселення, була відібрана для експерименту й опрацьована невелика (не статистична) добірка з шести найбільш повно склеєних горщиків, найтиповіших за своїми розмірами та пропорціями [Користуючись нагодою, щиро дякуємо М.В. Панченку за всіляке сприяння в роботі над статтею]. Горщики обмірялися та зважувалися з урахуванням дефектних частин, а їх об’єми (місткість) підраховувалися за методикою М.П.Грязнова [Грязнов М.П. Техника графической реконструкции форм и размеров глиняной посуды по фрагментам // СА, 1946, № 8, c. 314 – 317]. Отримані дані вдалося взаємно зкорелювати та визначити взаємозалежності між різними характеристиками посуду (див. табл. 4 і рис. 8).

Практично всі ці горщики відносяться до одного інтервалу розмірів та об’ємів. Одначе, врахування динаміки зростання об’єму, розмірів та ваги всередині даної групи дозволило за допомогою екстраполяції поширити отриману тенденцію на інші розмірні групи горщиків. Були застосовані методи числової калькуляції та графічної апроксимації (рис. 8).

Дані про параметри всього масиву кухонних горщиків були взяті з досліджень О.В.Пархоменко, котра проаналізувала керамічний комплекс автуницького селища, здобутий в перші сезони розкопок [Південноруське село ІХ – ХІІІ ст. (Нові пам’ятки матеріальної культури). – c. 56 – 57, табл.6 с. 178. – (В друці)]. Ми дещо змінили розроблену таблицю, додавши деякі свої позиції. Мова йде про об’ємно-вагові характеристики посуду, що в кінцевому рахунку дало змогу отримати, на основі відсоткового розподілу горщиків за розмірами-місткістю, вагу 100 горщиків, взятих в представницькій пропорції. Такий підхід наближає нас до порівняння з етнографічно відомою гончарською “сотнею” [Лысенко С.И. Очерки домашних промыслов и ремёсел Полтавской губернии. – Одесса, 1900. – c. 359 – 360]. Таким же чином визначилася й орієнтовна вага всіх знайдених на селищі горщиків. Результати подані в табл. 5 у вигляді розширеної характеристики Автуницького кухонного посуду.

Таблиця 5.

Середня вага типового горщика, як бачимо, склала 1.3 кг.

Повернемося до кількості всіх 133 000 фрагментів і помножимо це число на вагу одного середнього фрагмента (18 грамів) й отримаємо приблизно 2.4 тони кераміки, знайденої на селищі. Розділивши ці 2.4 тони на середню вагу одного умовно-середнього горщика (1.3 кг) отримаємо 1 846 посудин. Інший засіб обчислення кількості посудин : розділити всю кількість фрагментів (133 000) на 60 фрагментів (від одного середньо статистичного горщика) й в результаті цифра складе 2216 посудин. Відносно незначна різниця цих двох обчислень пояснюється тим, що в наведених кількісно-вагових калькуляціях щодо горщиків не враховувалася невелика частка інших типів посуду (зокрема – столового).

Отже, отримана середня цифра в 2 000 горщиків видається достатньо коректною. Вагові параметри вихідної керамічної сировини зростуть, якщо врахувати втрати, пов’язані з т.зв. “усушкою” та “усадкою”, тобто об’ємно-ваговим зменшенням виробів під час термічної обробки. Коефіцієнт цей в залежності від якостей сировини та технології може коливатися в межах 5-7-14-20 % [Рахимов М.К. Опыт творческого освоения поливной керамики // Художественная культура Средней Азии ІХ – ХІІІ века. – Ташкент, 1983. – c. 191; Рисцов В. При гончарному крузі. – К., 1987. – c. 132, 148; Легенький Ю.Г. Мистецтво народжене вогнем // Від ремесла до творчості. – К., 1990. – c. 60 – 61]. Відповідно нашим умовам, можемо стверджувати, що вага сировини, яка пішла на виготовлення знайдених на селищі 2 000 горщиків може бути оцінена в три тонни.

Чи вичерпують отримані цифри (2 000 горщиків вагою 3 тонни) можливості автуницького гончарства ? Сировинний та агрегатний потенціал, виявлений на селищі підказує, що далеко не вичерпує. Сировинний аспект виглядає так : в об’єктах, ідентифікованих як глиняні кар’єри (їх 20), було вийнято породи загалом 240-300 м3. Беручи до уваги, що 1 кубометр керамічної сировини важить 1.7-2 тони отримаємо приблизно 600 тон (300 м3 × 2 тони) видобутої в кар’єрах сировини. Тут не враховано кар’єри, які ще не виявлені, а також величезний видовжений об’єкт кар’єрного характеру (глибиною від 1.5 м) та довжиною більше 15 м, що залишився поки що лише виявленим, але не дослідженим. З 600 тон керамічного тіста можливо було виготовити 400 000 стандартно середніх горщиків, або 100 000 штук плінф по 6 кг ваги кожна. До речі, залишки дещо своєрідних, явно місцевих за тістом та технологією, плінф знайдено принаймні в 12 окремих місцях на розкопаній площі селища. Підрахунки, зроблені нами за методикою Г.Н.Логвина [Логвин Г. Київська мистецька школа Х – початку ХІІ ст. (Мій ракурс бачення) // Теорія та історія архітектури. – К., 1995. – c. 31], показують, що означених, потенційно можливих, 100 000 штук плінфи вистачило б на побудову Іллінської (440 тон), або Вщижської (550 тон) церков.

Втім, сама місцева керамічна сировина ставить більше питань ніж прояснює відповіді на низку технологічних проблем. Петрограф О.І.Кравченко, технолог к.т.н. Б.І.Тереховський, професійний гончар С.І.Спасенков [Щиро дякуємо всім цим фахівцям за цінні консультації та проведені дослідження] в тих чи інших формулюваннях констатували, що зразки сіро-блакитного, жовтуватого та більш темно-коричневого грунтів, відібраних в кар’єрах, очевидно не могли складати основну (за вагою та об’ємом) частку керамічного тіста. Сировина ця відзначається надзвичайно дрібною дисперсністю та емульсійністю, і скоріше за все, вона є мінеральною (кварцевого походження) алевритовою породою.

Означена порода дуже “пісна”, не “мастка” за гончарською термінологією : вона не утворює при розминанні необхідної ліпної тривкості. Ця речовина схожа на т.зв. “глей”, який набагато легший за гончарну глину. Посуд виготовлений з нього не витримує й 10 приготувань їжі і є фактичним браком кераміки та, одночасно, найкращою сировиною для іграшок і дрібної пластики [Падалка Я.І. Як стати гончарем // Від ремесла… – c. 87 – 88], знайдених, до речі, в Автуничах. Зауважимо, що порівняльне зважування зразків автуницької кераміки та її синхронних типологічних аналогів з Подніпров’я та Волині продемонструвало цілком помітну більшу легкість (меншу вагу) посуду з Автуничів.

Така сировина могла використовуватися лише як один з компонентів гончарної маси, що утворювалася із суміші піску, гончарної або жирної каолінової (враховуючи структуру та колір кераміки Автуничів) глин. Відповідно відома на сьогодні пісна сировина могла складати лише не більше третини ваги та об’єму потенційно придатної для роботи маси вагою(600 т × 3) 1800 тон. Де брали (якщо брали) решту необхідної сировини, поки що невідомо.

Втім, кількість глинищ та етнографічні аналогії [Пошивайло О. Етнографія українського гончарства. – К., 1993. – c. 109] дозволяють припускати, що доволі вірогідним варіантом тлумачення отриманої картини можна вважати повне використання лінз високоякісної сировини в кожному з цих мікрокар’єрів. Розкопками виявлені залишки невеликих специфічних пошукових кар’єрів та перепланування, в зв’язку з цими пошуками, ділянок попередньої забудови. Коли випрацьовані кар’єри залишали, їх краї згодом обвалювалися разом з непотрібною у виробництві породою, що і відображається в результатах аналізів низькоякісних сировинних проб з глинищ. Не можемо відкидати можливість інших пояснень, зокрема довізне походження чималої частки необхідної сировини. Очевидно, що подальші роботи, спеціальні поглиблені аналізи готових виробів та сировинних зразків дозволять більш грунтовно відповісти на означені тут складні проблеми.

Значно більший обсяг місцевого гончарства, котре, вірогідно, задовольняло й потреби округи [Орлов Р.С. Возможности древнерусского гончарного производства на Полесье // Проблеми вивчення… – c. 27 – 30], підтверджує розгляд власне виробничого устаткування, а саме – горнів. Реконструкція горну [Готун І.А. Вказ. праця. – c. 62] дозволяє обчислити потенційно можливий об’єм та продуктивність селищних горнів. Об’єм робочої опалювальної камери складає в середньому 300 літрів. Розділивши цю величину на об’єм середнього горщика (6-7 л), отримаємо 45-50 посудин на одне завантаження й випал. Такі ж результати отримаємо при графічному моделюванні (заповненні) об’єму горну на кожному з трьох потенційно визначених поверхів завантаження в плані та перетині. Для цього використано графічні моделі горщиків стандартних об’ємів в 5.25; 2.25 та 1 літр. Один горн здатен при ремонтуванні (а такі явища зафіксовані на місцевих горнах) витримати до 50 випалювальних циклів [Gajewski L. Badania nad organizacja produkcji pracowni garncarskich z okresu rzymskiego w Igolmi // AP. – 1959. – T. III, Z. 1. – s. 117]. Отже, всі більш ніж 2 000 знайдених на селищі горщиків могли бути випаленими під час 40 випалів-завантажень одного горна. Але на селищі вже виявлено 9 горнових споруд і всі вони працювали, хоч і не одночасно.

Нарешті ми можемо уявити масштаб паливно-енергетичних витрат керамічного виробництва. Експериментально та етнографічно встановлено, що в середньому на одноразове випалення півсотні типових горщиків в горнах подібного типу може бути витрачено від 0.7 до 1 м3 деревини, в залежності від технологічних та сировинних умов процесу випалу [Малина Р., Малин Я. Прыжок в прошлое : эксперимент раскрывает тайны древних эпох. – М., 1988. – c. 162 – 165; Домбровский О.И. Керамическая печь на скифском городище “Красное” // История и археология древнего Крыма. – К., 1957. – c. 191, 208 – 209]. Тоді на випалення виробів з 600 тонн керамічної маси потрібно буде спалити 5 600 м3 деревини, або звести 23 га стиглого лісу. Якщо ж 600 тонн грунту – це тільки (місцева) третина всього обсягу переробленої тут керамічної маси, то для випалу 1 800 тонн гончарних виробів мало бути зведено 75 – 100 га лісового масиву, враховуючи стадії попереднього висушування виробів, нагрівання горнів, тощо.

Автуницьке селище подає певні приклади потенційно комплексного використання природних ресурсів. Наприклад, та ж сама “пісна” нежирна глина-глей могла використовуватися в якості так званої “валяльної” глини. За технологією вона мусить легко розтиратися у воді і створювати мулову кашицю, яка вбирає жир й очищує продукти обробки шкір [Легенький Ю.Г. Вказ. праця. – c. 60] в спеціальних земляних “ковбанях”, схожих на деякі автуницькі споруди. Дьоготь, що його виробляли в числених “майданах”, відкритих в Автуничах, теж використовувався для обробки шкір, тканин, пеньки, канатів, снастей.

Лісохімічні промисли, порівняно з гончарством, виглядають за місцевих умов більш “екологічними” та ресурсозберігаючими. Сировиною для смолокуріння були обкоровані пнища хвойних дерев, що простояли після порубки від 5 до 15 років [Мельниченко Л.А. Про лісохімічні промисли Полісся // Велика Волинь : минуле і сучасне. – Житомир, 1993. – c. 175 – 176]. До цього процесу також залучалися гній та торф, якими накривали ями [Гошко Ю.Г. Промисли й торгівля в Українських Карпатах. – К., 1991. – c. 94]. Дьоготь отримували з попередньо обдертої березової кори – берести. Сама деревина, очевидно, йшла на інші потреби. Отже, мова йде про використання в даному випадку вторинних ресурсів. Можливо для економії часу та сировини мешканці поєднували в часі та просторі гончарне та лісохімічне виробництва, свідчення чого виявлені під час розкопок.

Динаміка розвитку селища, його промислової спеціалізації поступово, але неухильно руйнувала комплексний характер лісового розгалуженого господарювання. Це врешті-решт зменшувало або взагалі вичерпувало ресурси як безпосереднього життєзабезпечення мешканців, так і мінерально-паливну базу функціонування ремесел та промислів.

Показовим в цьому аспекті є підведення остаточного балансу площ, звільнених від лісу, який колись оточував перші покоління Автуницької громади. На фінальному етапі існування селища ділянки посівного обороту мали займати принаймні 200 га, причому лісовий перелог за умов масового використання деревини став вже практично неможливим. Потреби побутового опалення мали залишити без лісу ще 250 га; будівництво – 5 га; виробництва та промисли – не менше 100 га. Селищний та цвинтарний майданчики, приселищні городи та вузол доріг займали не меньше 20 га. Нагадаємо, що лучні масиви охоплювали в ресурсній зоні селища близько 300 га. Отже, в абсолютних цифрах, від лісу було вивільнено майже 900 га, що складає половину всієї реконструйованої площі ресурсної зони селища. Ця площа також значно перевищує межі одно- та дво-кілометрових господарських зон, найближчих до селища. Залишки лісів знаходилися, імовірно, в найвіддаленіших, не зручних для видобутку та транспортування окраїнних кутках приналежної селищу ресурсної зони.

Наслідки знелісення були багатоманітними та різнопроявними. Назвемо зміну водного балансу території, підвищення рівнів грунтових вод та підтоплення вже й без того перезволожених грунтових масивів мікрорегіону. Кардинальні зрушення мали статися в складі рослинного покриву. Чагарники на пустищах, а головно, – заболочені луки та болота приходили на зміну колишнім лісам. Зміни гідрорежиму, рослинного покриву відкривали шлях процесам грунтової ерозії та деградації фізико- хімічних та механічних властивостей грунтів. Прямим результатом цього мали бути суттєві погіршення в аграрному господарстві. Годі й казати, що разом із лісами зникали популяції лісових екосистем, мисливська фауна, лісові плоди. В підсумку, все це було проявами досить виразної, антропогенно- техногенної локальної екологічної кризи. Масове розповсюдження подібні за механізмами явища поширилися в Україні за доби пізнього середньовіччя внаслідок суцільного та стрімкого поширення залізорудних, селітряних, лісохімічних, деревопереробних промислів та товарних відносин.

Основа збалансованого стійкого життєзабезпечення на Поліссі – комплексне лісове господарювання [Моця О.П., Томашевський А.П. Розвиток господарського природокористування на Поліссі в середньовічні часи // Проблеми вивчення… – c. 25 – 27] було поступово дезорганізоване промисловою спеціалізацією й притаманною їй надмірною експлуатацією природних ресурсів. Схоже, що ця криза могла бути доповнена певними технологічно-виробничими проблемами й відповідними труднощами у збуті продукції.

Вигідне центральне положення селища в усій сукупності угрупованнь (рівновіддаленість, комунікаційні перетини) було важливим в часи виникнення місцевої ланки заселення на стратегічно важливих напрямках одержавлення та шляхах сполучень. Згодом, коли ці функції відійшли в минуле, такий серединний статус став, очевидно, шкодити розвитку вже промислово спеціалізованого в цей час селища, лімітуючи необхідні ресурси. Помітно, що поступово формувався також своєрідний вигляд та планувальна структура селища, в яких домінували не житлово-господарські (власне – сільські), а промислово-виробничі комплекси.

Зміна геополітичного становища Автуницького селища, як і всього Поснов’я та інтенсивна промислова діяльність за конкретних еко-ландшафтних умов, лімітованих просторово-центральним положенням селища в гнізді поселень – такі вагомі чинники сукупно впливали на історію та долю селища. Посилення дії кризових еколого-господарських факторів зумовило поступове пригнічення життя на селищі та його поступовий занепад. Склад та характер артефактів свідчить про свідоме залишення будівель, ламаних та пошкоджених речей та відсутність серйозних ознак катастрофічного знищення селища в часи монголо-татарської навали середини ХІІІ століття.

Джерело : Археометрія та охорона історико-культурної спадщини, 1997 р., вип. 1, с. 28 – 42.