[Продовження]

12 ½ до 4 год.

Промова екзарха Михаїла.

(Див. додаток) [додаток відсутній].

[Прізвище не вказано]

Ви сказали, що коли захочуть балакати, то нехай ідуть до вас. Я бачу, що всі члени Собору хочуть почути, що ви дасте у відповідь на те, чого ми хочемо. Ми всі хочемо почути і зрозуміти, що нас розділяє. Ми всі діти Ваші. Але ж подивіться, дітей так багато! Я гадаю, коли Ви нас любите, прийдіть до нас і дайте відповідь, а як не дасте, то вислухайте за що ми боремося. Щиро боремося, бо я бачу, що тут простісіньке непорозуміння. Ви не можете допустити, що стільки людей, може непропорціонально представлених тут, але вони знають, за їх спинами думають також, що вони помиляються.

Я думаю, що Ви, святий владико, помиляєтесь. Я гадав би, що вам треба вислухати те, що тут балакають, бо через перегородки балакати трудно. Та й я прошу, як і Собор просить слухати все те, що ми будемо казати, а затим на нараді обміркуйте і вносьте свої конкретні пропозиції. Тоді ми побачимо, що стіна розрушена. Що Ви вислухали те, що ми хочемо, і не даєте. Ми тоді одійдемо і збудуємо святу православну автокефальну церкву українську з іншими.

Мих[аїл].

Ввыслушаю то, что Вам будет угодно сообщить, и прочитаю просьбу, но обсуждать ее здесь, в официальной обстановке, я не считаю себя в праве и возможности.

Чехівський.

Вам, Ваше Високопреосвященство, перед Всеукраїнським церковним каноністичним, законно зібраним Собором я мушу засвідчити слідуюче, що церковні вселенські собори приймали скликання силою князя світу сього, силою імператорів, царів і визнавались законними. Всеукраїнський каноністичний Православний Церковний Собор, нині Святим духом керуємий, скликаний тут з представників окремих парафій, і скликаний по велінню віри, любові і надії – християнський православний, і бути незаконним він не може.

І коли Вселенські Собори, скликані царською владою, єпископи і митрополит визнавали каноністичними, ніхто не сміє і не може не визнавати цього собору каноністичним і дійсним. Бо він буде хулити основну заповідь Христа, що там де зібрались во ім’я моє, там і я серед них [23]. Той буде іти проти Христа, хто буде не визнавати тих українських церков, які об’єднані вірою і любовію православних християн. Що торкається вашого поводження, то воно веде не до любові, не до об’єднання. Не нас пастирі шукали, а ми їх, ініціатива єднання належить Всеукраїнському Церковному Собору, а раніше Всеукраїнська Церковна Рада зверталась до багатьох і казала: не слухайте того, хто балакатиме думками Пілата [24] і мішатиме об’єднанню з українськими пастирями.

Ідіть до нас з одною думою – будувати віру Христову і об’єднаємося з Російською церквою на основах братства, а не на основах підлягання государственного, яке остається не скинутим у самому духовенстві церковному! І от тепер, коли ми тут зустрілись, Собор з великою надією звертається і просить, щоб ті старі елементи, привиті державою, які владою князя світу цього внесені були в церков, щоб вони були усунуті і не мішали єднанню, і коли представник церкви російської екзарх Михаїл служить церкві Христовій, хай не каже, що «ми – держава», як казав Людовик XIV [25], а скаже разом з церквою – «ми всі одно» – і нехай не йде з незрячими пануючими верствами Москви, а нехай іде з вільним нашим братом українцем і скаже тут нам: «Я, браття, думаю з Вами разом будувати, я визнаю автокефальну Українську церкву, я висвячу не тільки одного єпископа, – всіх, котрих ви виберете. Я визнаю за Собором православність і канонічність».

Тільки така відповідь може бути того, хто приходить для єднання. Бо відколи «незаконність» кинута тут – це вже є обсуждєніє, а його неначе ухилялись. Через це ми ще раз звертаємось з повною любовію і бажанням єднання до Вас, вельмишановний Владико: во імя Христа, во імя страданій його, згляньтесь на наші муки і страждання. Згляньтесь на те, що кругом тьма невіруючих, атеїстів руйнує життя, що кругом душегубство, шириться, безліч зла і не йдіть проти любові і єднання з Українським Церковним Собором. Не треба говорити про якісь привілеї і наслідки старого режиму. Тут в братерському об’єднанні покажіть перед світом, що для Хрисга немає інтересів держави.

Прийдіть до нас, розділіть з нами віру Христову, і ми тоді ваші сльози будем рахувати дорогоцінними перлами. Вони занотовані будуть в історії як найвищі дари дорогоцінні. Цей поклик є щирий не до сектантства. Ми всі тут ідемо тільки до піднесення основних завдань православної віри в дійсному житті. Ми бажаємо братерства, християнського єднання без всякого ухиляння. Перед вами два виходи: або з пануванням старим, або з церквою, третього виходу немає. Ми чекаємо і віримо, що всі ті епіскопи і митрополити, які вірують в дійсність учення Христова, будуть вкупі з Всеукраїнським канонічним Собором.

Мороз.

Ви визнаєте церковний Всеукраїнський Православний Собор? (Відповідь потім).

Шевчук.

Дорогі брати, зневіра панувала нами. Ми чекали, чи прийдуть владики, що іменують себе українськими, на Собор. Мн бачимо, що екзарх України прибув на Собор, але що ж він каже? Що це не Собор, а «собраніє»! Як сумно моїй християнській душі чути ці слова. Браття, невже ми такі забуті сироти. Ні, браття, не може бути, щоб віра, любов нашого господа Ісуса Христа до нас, який прийняв муки великі за нас, менших братів, [не] зосталась з нами. Ні. дорогі бра ги, ми не сироти. Великий Спаситель світу є присутній тут. Він благословляє наш Собор і я вірю, що коли є ще хоть капля чоловічності, не тільки благодаті Святого духа, – Владика буде з нами. Хай він покаже тут, що образ Святого духа перебуває в ньому, і що він піде з нами. Я вірю в те і во імя Спасителя, як член Собору, я прошу сказати, чи віра і надія наші не будуть зраджені?

Чулаєвський.

Я схвилювався, коли я вийшов сюди, я хотів би звернутися до Владики, та не знаю, як назвати, чи батьком святим, чи братом мені його назвати, чи як інакше, – я не знаю.

Я той священик, котрий з перших років горів огнем бажання бути священиком, а не найомником. Я тепер, коли вийшов сюди після тих мук на протязі 8 місяців, які я положив на працю церковну Всеукраїнської Авторфальної Православної Церкви, я не знаю, як мені звернутись до владики, і до всіх владик, на очах котрих я являюсь преступником, позбавленим з боку канонів цього священницького сану.

Розуміється, що ті хвилювання, які охопили мене, вони цілком законні, цілком натуральні. Коли я їхав на Собор, я думав, невже наш архіпастир считає нас заблудшими дітьми і не буде нас шукати. І тепер, коли ці питання були підняті почесними соборянами, приглашать чи ні, – я схвилювався. Нам треба мати на увазі, що ми можемо приглашати нашого пастиря. Якщо він визнає нас неправославними, він мусить прийти научить нас. А може ми піднімаємось над тими церквами православними, котрі досі були, тоді нема підстав йому не бути разом з нами.

Ми ті, котрі виступили на шлях перетворення церкви, щоб наша Українська церква була світильником, щоб на цей шлях йшли люди, котрим відомо це діло, які хотять поставити церкву на таку висоту, щоб не хитався під нею фундамент так як за часи свободи. І через це понятні ті хвилювання. Пастир розуміє, що ми священики, котрі пішли на цей шлях, і миряни, ми всі приїхали, щоб обміркувати тут наше церковне діло, а через це Владика повинен дивитися на нас не як на вискочок. Всім нам відомо, що нас, як петлюрівців, предають суду. Я ж говорю, що це починається інквізиція над тими, які бажають, щоб церква була на висоті.

З самого початку мене не задовольняла служба. Я хотів бути священиком по совісті і буду ним, і ніхто мене не позбавить цього сану. Коли я звертався до митрополита Антонія і єпископа Никодима [26], і балакав про всі недостатки і порушення церковні, що священики правлять зовсім не так, як вимагає того церква. Антопій, хоч і гладив мене по голівці, казав: «малий ти ще стригун», у мене іменно тоді возмущався дух.

Я завше бажав реформи церкви, щоб я був світильником. Тепер, коли я писав до Владики Назарія, на що у мене єсть розписки, звертав його увагу на те, що робиться на селі, де поширюються секти, де вимагає чогось природа, тоді як ми, пастирі, сидимо байдужі до того. Тим же, які закликали до праці, щоби підняти церкву живу, тим казали – вискочки. Отже, коли я звертався з цим до єпископа Назарія, щоб він мені дав совіти, він присилав розписки в одержанні пакета, і нічого не відповідав. А у мене в душі палахкотіло горіння до праці. Тобі, Владико, це кажу.

Аби навіть пахло сектантством, я пішов би навіть на це, аби тільки збудувати живу церкву не по тим архаїзмам, не по тим канонам, які ми нарушаємо. Я не по ним буду будувати церкву, а потому заклику, який іде від церкви. Коли на мене дивились, як на вискочку, було дуже тяжко працювати. З [19]14 року у мене був дух реформи. Кожний із нас переживав дуже чуло цей стан, коли все обмірковуєш, дошукуєшся правди в самому собі. Коли ж ми тепер повстали на працю з історичного і каноністичного боку, з’ясувавши, що ми праві, нас обвинувачують, що будемо чинити насильство над населеням. Але це ділу нашому не пошкодить. Коли ми проповідники, то нам цей шлях не страшний. Щоб нам не прийшілось перенести, ми перенесемо.

І ти, Владико, не забувай, що ті священики, які виступили на наш шлях життя, будуть і надалі по ньому йти. Зверни увагу на це, повір нашій щирості і не будеш переслідувати нас. Невже я не бачу, як розвивається штундизм? Коли я просвіщаю народ, невже я роблю злочин? Невже ми всі робимо злочин коли хочемо, щоб наша Українська церква стояла на висоті своєї святості, невже ми робимо злочин, коли хочемо, щоб був паш єпископ.

Коли ми просимо Владику дати нам тих людей, які будуть нас задовольняти, коли мене не задовольняють всі представники сучасного духовенства. Невже Владиці трудно буде освятить кандидатів, поставлених нами?! Хто вст упив на наш терпеливий шлях, той не вискочка, а людина, яка хоче працювати, їх мусимо ми не обвинувачувати, а цілувати. Кінчаючи я скажу, що коли ти. Владико, плакав зараз, то будеш плакати і тоді, коли зрозумієш, що це є не сектантство, а бажання будувати святу церкву.

Шевчук.

Вельмишановні члени
Православного Всеукраїнського Канонічного Собору.

Той рух визволення Української православної церкви давно уже розійшовся по всій Україні і це є дійсно визвольний рух, а не кучка, як ото тепер часто визначають, нам кажуть, що це окрема кучка церковних бандитів, які роблять на Україні українізацію.

Ні, це не слаба кучка, а це є хвиля всієї людськості України і ця людськість хвилюється. Вона бачить, як церква Божа, господствующа православна церква держалась на підвалинах царизму, як вона утратила ту святість, котру раніш носила, якою жила ще за часів рівноапостольного князя Володимира [27]. В неї було внесено вплив того життя, котре небажане в цей час. Людськість схвилювалась, піднялась. Вона бачить, що ті єпископи, які призначались державною владою, вони як будто би не хочуть зрозуміти людей, не хочуть вислухати і дати згоду будувати свою церкву живу, як того хотілось би. Ми бачимо пережитки всякі.

Митрополит Антоній оставляє нас сиротами. Він уходе.

Я не берусь судити, які тому були причини. Всі ми знаємо, по яким причинам митрополит Антоній від’їхав. Осталась катедра митрополича сиротою. Остаються ще єпископи, котрі тримаються царською владою і з милістю Божою московського патріарха.

Ці єпископи дуже не хотять розуміти дійсності. Вони запевняють, себе, що це окрема кучка людей. Ніяк не хочуть погодитись з тим, що це є рух, котрий захоплює всю територію України. І от, коли ми почули, що до нас їде екзарх України, ми схвилювались. Ми думали, що коли цей пастир величезна людина, то вона зрозуміє нас, і ми почнемо будувати з своїм новим архіпастирем своє нове життя. Ми думали, що він нас обгорне, як дітей своїх, котрі так багато пережили. Так, їдучи на цей Собор, я і людськість вся не гадали інакше, що коли він великий чоловік, наш архипастнр, то він повинен до нас прийти і обміркувати наші справи. І тут на нашому Соборі людськість починала хвилюватись і звертатись до тих паст ирів головних, як до екзарха, так званого, України.

І думала людськість, що тут вона найде піддержку, нарешті, зараз ми маємо можливість бачити екзарха і з ним говорити. Нам дуже приємно і бажано це і ми просимо його, як архіпастиря, як великого чоловіка, не думати, що ми сектанти і єретики, ми, може, більш православні, як ті, що гадають, що вони правовірні, а ми од них одкололись. Ми в цю останню пору звертаємось до свого митрополита Київщини, щоб він нам поміг збудувати нове церковне життя.

І ось що ми чуємо від Владики. Ми благаємо дати нам рідних єпископів, об вони були прихильні до людськості, щоб інтереси духовні людськості були рідні для них, і щоб вони не були пануючими, а дійсними пастирями. Дайте нам таких кандидатів, поставте їх на Україну і це буде ваша величезна заслуга!

Нам на це Владика дав відповідь таку, що він не розуміє, нащо нам єпископи, коли єсть уже єпископи і ще будуть висвячені.

Я просив би уваги, що це єпископи не обрані людськістю України, їх не прохають, а прохають дати нам рідних єпископів. Ми з ними будемо творити церковне житгя. Владика цього не розуміє. Він не хоче розуміти, для чого нам ці єпископи. Бо вони рідні нам по духу. Вони підуть з нами рука об руку і ми почнемо з ними оновлення нашої Української автокефальної церкви.

Зараз я представляю собі ту картину, коли во «время оно», народ петроградський хотів і молив, і на колінах просив колишню царську владу, навіть самого царя, щоб він їм дав відповідальне міністерство, бо життя не стало. Народу гадалось, щоб помазанник Божий їх зрозуміє і дасть їм це життя, бо виходу другого не було, або з нами, або без нас.

Ця картина представляється мені зараз і тут. Віруючі, котрі просять собі життя не тілом, а духом, бажають найти собі якийсь вихід, бо життя для духу не стало. Там для тіла життя не було, тут для духа не стало. І от народ іде просити дати нам життя для душі. Але я боюсь, як зрівняти, що як там були розстріли кулеметами, щоб тут не ось розстрілу духовного. Щоб нам не отказали в тім, чого ми просимо.

Майже всі владики, котрі сидять по великих городах в своїх кабінетах, я знаю добре, що вони не знають селянського житя. Я знаю добре, що вони не знають навіть того, що віра в народі хиталась, а тепер зовсім падає. Вони не знають того, що в церкві стоїть 3 або 5 чоловік, а решта не ходить до церкви. Вони не знають, що народ шукає якоїсь правди у вірі. Знає народ добре, що правди в релігії немає, вона десь поза золотом ходить. І от цієї правди народ почав шукати, і рве. І порве на своєму шляху всі греблі, які будуть давити душу його, як порвав всі греблі, які давили тіло його.

І от я, як людина, яка свій вік прожила з сільськими дяками та попами, я певен і знаю добре, що за цією кількістю людей, яких ви тут бачите, ідуть мільйони, яким треба в релігії Христовій знайти іскру Божу. Цей представник народу шукає ту іскру. Він на ті листи, які розсилають єпископи по селах, не зверне уваги. Тільки частина може піде за листами, але друга, може менша, але глибша, міцніша, буде шукати правди, і вона її знайде. Річ в тім, що до цього часу, як ми замічали, не видко було, щоб вищі владики, які поставлені, як вони себе визнають, захищати віру Христову, щоб народ держати в благості. І досі для цього нічого не зробили.

Зараз ми знаємо, що одколюється декілька мільйонів людей і що ж робиться? Раніш, коли в селі появиться 5 штундів [28], туди летять священики, благочинні і навіть сам архієрей, – і все-таки не можуть уговорити. Через що? Через те, що він добре переконався, що сучасна церква – то тільки обрядова сторона. Що як приїде єпископ у село, і баби ідуть в церкву, чого вони йдуть? – Тільки дивитись, не молитись.

І от моє слово як селянина, і моя глибока просьба, як чоловіка глибоко віруючого во Христа, до всіх Владик і осібно до митрополита Михаїла, не думайте, що та агітація, яку ви ведете по селах, нас в чим-небудь упевнить. Частим не візьмете. Не думайте, що ви, проводячи цю агітацію, повалите ту половину, яка шукає нового. Ні, голос історії назад не повертається. Вона піде вперед. Наша селянська агітація піде вперед, а за нами піде ще 100 одколовшихся братів. А владики тим часом будуть сидіти в кабінетах, не знаючи життя, і будуть вести свою політику до кінця. Але дивіться, щоб політика ця не привела і до кінця Вашого ж панування.

Теодорович.

Я взяв слово з тим, щоб зробити деякі запитання митрополиту екзарху Михаїлу, але ж перш ніж робити це запитання, я звернусь до нашого Собору. Я вважаю, що митрополит Михаїл не є член Собору. Він тільки гість тут у нас.

Я вважаю, що право кожної людини мати той чи інший погляд на ті чи інші справи. Я розумію навіть, що можеш бути росіянином і не знати української мови. Тому я вважаю потрібним, коли буду звертатись до митрополита, запитати, чи він буде розуміти мою українську мову.

Екзарх Михаїл.

Я до сих пор понимал все, что тут говорили.

Промовець [Теодорович]

Коли митрополит Михаїл з’явився до нас, то це був великий момент істо­ричний. Я бачив сльози на глазах митрополита і на очах наших. Я хочу говорігпі до митрополита Михаїла як до архіпастиря. Дуже багато говорили тут про свої душевні переживання. З цього боку я теж міг би дещо сказати, але я утримаюсь.

Скажу спочатку, яких думок ми тримаємось. Що нас всіх привело сюди, до цієї непорушної стіни, до святої Софії, і що дає нам сміливість тут, перед Богом, Христом, піти проти нашого архіпастиря. Що нам дає ту сміливість? Я зараз пригадую факт з історії апостольського життя. Як я, священик, стою тут перед моїм архіпастирем і маю на те сміливість перед Богом, Христом і Матір’ю Божою, – я пригадую такий факт з історії апостольських часів.

Прийшли Апостоли в Єрусалим і зустріли їх первосвященики, і вони сказали їм – не можна робити того, що ви хочете, бо є вища заповідь – Божа [29]. Во імя цієї заповіді я насмілююсь робити запитання Владиці. Що таке християнство? Християнство, то мусить бути релігія безмежного удосконалення. То єсть заповідь Божа і ми мусимо іти до цього шляхом творчості, і мусимо весь час все більше і більше доходити до Бога. І ми находимо, що зараз не можна іти шляхом до цього самовдосконалення. Зараз такої можливості немає. Що ж стоїть тому на перешкоді?

Історія, через яку ми не могли до цього часу перейти. Ми звернули тоді увагу на ці мури і заборони і виходить, що Слово Боже дозволяє нам через них перейти. Які ж то є пута, що сковують живу творчість? То єсть ті закони, що звуться канонами. Ми тримаємося тої думки, що церква утворює канони в зв’язку з тами умовами, при яких вона живе, і церква 20-го віку може утворити канони тепер.

Нам скажуть, що ті канони утворювала Вселенська церква, а ви – тільки місцева. Хай тоді мені скажуть, як можна скликати зараз Вселенський Собор. І за тим ці канони будуть не для Вселенської Церкви, а для нас. Коли буде Вселенський Собор, ми будемо дуже раді поставити наші вирішення на цей Собор. Наше, так би мовити, вільне відношення до канонів каже, що канони обводять муром догматичності. Я пам’ятаю, що не чоловік для суботи, а субота для чоловіка [30]. Можна було б пригадати ще багато чого, але піду далі.

Як же мислиться нами організація церкви, яка нас зібрала? Вона мислиться на підставі автокефальності, соборноправності і українізації. Я певен, що і архіпастирю відомо, як наша церква підупала під владу московського патріарха. Я думаю, що і сам архіпастир не буде рахувати цього акту канонічним, моральним. Архіпастир мусить прийти до тієї думки, до якої сьогодні прийшов я, що за упадом щарської влади, волею Константинопольського патріархату, наша церква зараз мусить рахувати себе вільною.

Хотілось би сказати декілька слів по цьому. Я думаю, коли архіпастир не може не погодитись зі мною, що тільки тоді певний колектив суспільства може розвиватись вільно, коли він позбавлений зовнішніх перешкод. Коли я звернусь до таких великих колективів, як народ, то я скажу, що кожний народ рука Божа вела цілком іншими шляхами, і він мав цілком інший дух, відбиток. Це навіть спричинилося тому, що вони в вірі Христовій поділились. Це є сумний, але ж разом з тим дуже великий по свойому внутрішньому розумінню факт.

Коли слово Боже рознеслось по всьому світу, отже тоді всі народи стали служити Христу і кожний народ по своєму. Як він став служить? Як дозволила йому його природа в тих чи інших обставинах культури народності. Кожний народ ніс Христу саме, що є кращого, і він і зараз несе, але, щоб він міг принести дійсно саме найкраще, треба щоби він був вільний, без всяких перешкод. От ті перешкоди, через які ми вільно перешагнули.

Ми розуміємо, що тільки автокефалія дасть можливість виявити народові те, що він може найкращого. Коли Христос говорив притчу, він сказав: «Кожному рабу я дам по таланту. Кожний з цих рабів почали його розвивать і получили замість одного таланту більше. Тільки один приніс один талант, але Христос нічого не сказав йому, бо знав він, що господар ставив йому пута. Другі ж розпоряджались своїми талантами цілком вільно [31]. Отже, і нашому народові дамо талант, і ми мусимо його не тільки вдвоє, а в 100 раз побільшить.

І отже, тепер, коли нам ставлять перешкоди у вільному рухові, вільному розвитку, коли нам ставлять заборони, хто ближче до Христа: чи ми, чи ті, що ставлять нам заборони? І так я з певною вірою в Бога, Сина його Христа, і Святого Духа і його благодать, я кажу, що, коли ми перешагнули через заборони, які ставляться Московським патріархом, кажу, коли ми перейшли через цю грань, ми зробили по Божому, зробили по Христовому.

І я скажу, як казав апостол Петро в Єрусалимі: «Невже треба робити скоріше те, що вимагають люди, ніж те, що вимагає Бог?» [32] Ми зробили те, що вимагає Бог.

Буду говорить про соборноправність. Це питання нами більш-менш з’ясовано, але я хотів би поінформувати нашого архіпастиря, як ми розуміємо соборноправність. Такий лад існував в церкві апостольських часів. Коли архіпастир відмовляється назвати наше зібрання Собором, називаючи його зібранням, я пригадую історію апостольського Собору, як він проходив. Чи мислив Апостол так, як наш архіпастир?

Коли прийшли наші апостоли і порушили питання про відношення всесвіту християнського до іудейського, то там говориться, що вся церква обмірковувала це питання. І, безумовно, коли обмірковувалося це питання по суті, обмірковували його і Апостоли, але виносили постанови від імені не тільки божественних отців, а од імені всієї церкви: «Ізволілісь Святому Духу і нам» [33] – відносилось не до ієрархів, а до всієї церкви.

Я хотів би запитати присутнього архієрея. – Я тримаюсь того ж самого кредо, як і архієрей. З боку віри нас ніщо не поділяє. Чому ж Апостоли призивали всю церкву і рахувались з волею церкви і, коли виносили постанови, то говорилось: «Ізволілісь Святого Духа і нам». Чом же владика зараз, коли немає між нами різниці у вірі, відмовляється признати, що ми є Собор, уповноважений вирішити ті чи інші питання. Оце я мав сказати про соборноправність.

Тепер по суті. Я говорив, що в процесі історичного житгя наша церква відходить від заповіді Христа, де говориться, що: «Серед владик мусить бути господство одної одиниці над другою, а у вас хай цього не буде. У вас, хто хоче володіти – хай служить». У нас замість архіпастирів стали «владики». Не буду довго зупинятись на цьому. Архіпастирю, присутньому у нас, це ще краще відомо, і я з своїм досвідом не можу порівнятися з ним. Але скажу: чом в цей час, коли з історичної сцени зійшла царська влада, і ми бачимо в церкві зворушення, щоб підняти життя, ми в той же час бачимо, що влада церковна зайняла безпомічну позицію безсилля. Чому це? А тому, що ця влада стала владою Владик, а кожна влада мусить опиратись на тих, хто буде захищати її. Ця влада, що зійшла зі сцени, вона стала виразником певної пануючої верстви.

Як присутньому архіпастирю, так і нам відомі статті 42 – 43 зводу законів бувшого Російського уряду. Відомо також йому, як і нам «Руководство прав церковних» [34]. Архіпастир погодиться, що раніше церква залежала не від Христа, а від імператора. Що за політичні провини кощунно піднімалось слово Христово. Проте великі злочинці політичні часто були дуже хорошими християнами. Так той же будинок Софії було реставровано гетьманом Мазепою [35]. До 15 церков построєно ним же, при гробі господньому служать його ж подарунками [36]. За що ж прокляли його в церкві? Мені архіпастир скаже, що «ми, може, цього не визнавали». А я скажу: «де ж був архіпастир, чого він не протестував?» Правда, я можу скажу, що огець Мацієвич [37] протестував. А другі?

Мороз.

Може, ви будете говорити конкретніше?

Теодорович.

Я перехожу до соборноправності, вона мислиться нами, як мислив той пастир, який скликав Апостолів з заповіту Сина Божого. Що є українська культура. Владиці відомо, як і всім нам відомо і це, і те, що культура, поширюючись, може триматись за певним народом в його різних формах. Культура, правда, переходить з народу в народ, але в кожному народі набуває відмінних рис. Ми рахуємо, що і у нас культура мусить бути українською.

Скажу ще декілька слів щодо тактики. Візьму відозву за підписом архієпископа Михаїла. «Не ідіть за тими священиками, які за преступні діяння низводяться з чину свящеікггва». І рядом нижче говориться, що Владика визнає:

1) право наше на рідну мову в церкві;

2) право порядкувати своїми ділами в церкві самим; і

3) вони цілком розуміють, що у нас є бажання мати і свого керівника, і отця.

Тепер вони визнають і навіть, коли говорять про мову, вони кажуть, що вони благословляють це. Прошу дуже, як я мушу це розуміти: «латинський вираз» (здається, в перекладі «єсть церква рідная»).

Тих людей, які ідуть попереду, карають, позбавляют ь сану і слідуючих – благословляють. З одного боку Владика мислить одне, а робиться – друге. Таку такі ику знаходжу негідною високого сану!

Яковлів (Харків).

Коли я їхав на цей собор, коли я взяв на себе велику ролю бути членом Собору, я знав, що будуть перешкоди з боку єпископату. Але, коли б мені сказали, що тут проісходить – я не повірив би. Що ми звемо єпископів, а вони не йдуть. Я бачу, що немає віри там, серед єпископів, які боялись підійти до нас на верству. Я не буду судить їх, я скажу тільки: я бачив ваші сльози, але я бачив сльози і народу. І от я боюсь, щоб ваші сльози не зробились водою, якою омивав руки Пілат [38]. Тільки з нами будувати церкву. Хто не з нами, той проти нас!

Тарнавський.

Шановні брати Собору!

Я якраз один з тих пан-отців, котрі волею Владики Антонія і єпископа Назарія низведені у «мірское состояніє». За що ж нізведений я? Я, котрий завше дбав про оновлення християнського життя, той, котрий своїм кредо має неподільне начало правди, любові і братерства! За це я нізведений у «мірское состояніе».

Чи був же суд наді мною? Ні. Було слідство, яке роив єпископ Нікодим, коли тікали денікінці. З ним воно і пропало. Коли митрополиг Антоній довідався, він розборонив мене і дав можливість правити. Але потім знову течія друга. Знову заборона, знову «нізведення в мирський стан». І от тепер я запитаю всіх присутніх, бо я думаю, що питання це цілком ясне: митрополит Антоній, котрий виїхав невідомо куди і зараз відсутній, він мусить бути згідно з канонами також нізведений в «мірское состояніє»?!

Вибачте, архіпастире, котрого я бачу в перший раз, але котрий може чув про мене бо багато про нас балакають! Я священик місга Києва, відкомандирований на Полтавщину. І от, приїхавши туди, я одверто сказав народу: «Я вам скажу, я такий-то». «За що ж, кажуть, заборонили і «нізвелн» Вас у мирський стан?» «А от за те, що я мав сміливість правити службу на українській мові». Далі я вам зауважу, що в такій місцевості, де іде величезна агітація проти українства, я об’єднав всіх мирян в українській церкві і всі вони не мріють навіть тепер повертатись на церковно-слов’янську мову.

Владико, архіпастире, я зараз хочу зазначити, що я весь час ріс у місті Києві. У мене були сумніви, як поставиться до української церкви народ на селі, і от тепер я ще більш переконаний в тому, що коли його освітлюють, як робив Христос, народ цей іде за тим, хто возвіщає святу правду. Багато казали тут. Я не буду втомлювати. Це правду зауважив голова, що коротше треба балакати. А після яскравих промов про те, що відомо з історичного, каноністичного та православного боків архіпастирю Михаїлу також, як і там, я гадаю, що зайве і балакати.

Ми прийшли сюди для праці. Ми прийшли сюди не для того, щоб переконувати когось! Коли я балакав з представниками російського духовенства, вони виявляли себе переконаними в тому, що це правда. Тільки казали: «Але, як же ми скажемо про це? Я старий, у мене діти». Мені соромно було. Хіба мужності у вас не хватає зазначити це? Коли чоловік зробив якийсь злочин, – убив, обворував, – ми жахаємось цього чоловіка. Але тут ми зібралися для святого діла – оновлення Української церкви.

Владика архіпастир Михаїл каже, що не може назвати наше зібрання Собором. Але він і без архіпастиря єсть Собор. Я хочу зазначити, що всі ті пан­отці і присутні громадяни, які ясно уявляють картину, повинні сказати, що общеніє тут з забороненими і нізведеними священиками єсть признаніє їх, для тих, хто входе в ці стосунки. Я просив би віднестись з увагою до цього болючого питання. Нам не «розділєніє» потрібно, а щира Христова любов. І на цьому у нас буде згода, чи доки ми працюємо, чи після нашої смерті, коли будуть працювати наші діти і наші унуки. Але ми повинні дати собі відповідь, чи так робимо, як вимагає наше сумління? Я вірю в Бога, в Духа, ніколи не відступав від догматів православної церкви. Хто ж може роз’єднати нас, тих, хто з’єднаний і вірою, і надією на милосердного Бога. Ніхто.

Ми знаємо, хто продав Христа! Первосвященики і книжники. Законники, ті, котрі дуже гарно знали закони, але ховались за ті ритуали, за ті маленькі правила, котрі й убили дух того народу, котрий повинен був прийняти Христа Спасителя. Ми не повинні закривати очі на це. Для нас святе письмо мусить бути основою нашого життя. Ним ми повинні керуватись. І, коли ми бачимо, що говорять одне, а роблять друге, там правди немає. Я сам читав відозву: «Любіть, а далі не йдіть з ними і т. д.» Треба якось прийти до згоди на підставі щирої Христової любові.

Я кажу, щоб була ця згода, не повинно робити того нахабства, котре виходить від людей часто несвідомих, котрі повинні учити любові. Так було на з’їзді, який працював на Чернігівщині. Єпіскоп Олексій [39] дав згоду правити на українській мові, а потім на нараді духовенства казав: «Не допускайте цього всіма силами». Мені це свідчить за те, що в серці цього пан-отця немає ніякої віри, ніякої Христової любові. Так не може робити представник християнства, кого я закликаю до щирої правди.

Екзарх Михаїл.

Если на меня говорят, что я Пилат, то я буду терпеть, но если будут говорить на моих епископов. то я принужден буду уйти.

Докладчик.

Я взагалі ілюструю приклад. Дійсно, ми не можемо бути суддями. Я тільки кажу, що не повинно бути такого роду поведінки. Я, як представник Собору, його сцященства вірю, що благодать Духа Святого зібрала всіх тут присутніх і тому архіпастир Михаїл повинен конкретно сказати, чи може бути надалі спільною наша праця і на яких умовах, і тоді Собор одверто скаже чи так, чи інакше, а історія буде нас судити. Вибачайте, якщо сказав образливе, але всі ми страшно схвильовані. Всі бажаємо миру, любові і єдності християнської.

Мороз.

Єсть дві пропозиції: 1) припинити запис промовців і 2) обмежити промовців 5 хвилинами.

Ходзицький (Київ).

Почесний Соборе.

Одна справа тут ще не освітлена. Не проведена та думка, чому ми роз’єднані з православною церквою, яка поруч з нами молиться. Для чого і як це сталося? Пригадуються мені перші дні, коли нам приходилось вставати на українську велику церковну дорогу. Було нас небагато, невеличкий іурток, але ми були об’єднані силою, яку ніщо не переможе. Це вірою в церкву Українську.

Спочатку ми просили Владику дозволити нам правити тільки з українською вимовою і в світлий день Пасхи помолитись вкупі. Нам не дозволили і в день Святої Пасхи ми не мали змоги помолитись. Але сталась пригода. Можна було вже всім зібратись у парафії. Єпископ дозволив нам читати євангеліє з вимовою українською, тільки після промови. Знову не дали нам змоги побалакати на рідній мові.

Що ж будемо ми робити, коли мати нас учила балакати, а начальству треба інакше. Коли ж ми стали молитись на українській мові, то бачимо, що єпископ дозволяє, і знову-таки було неясно, бо по одній резолюції епіскопа Назара можна було, а дальше не можна. Тоді ми вирішили самі і служили на українській мові.

Що ж далі? Єпископ зупиняється позаду життя, він не йде поруч з народом. Тепер ми маємо високий Собор і Собор звертаєгься з мольбою: Ваше преосвященство, не опиніться ззаду життя! Я два рази бачив, коли народ плакав. Коли ж ми в церкві Макарівській душились і молились вмісті. Коли ми закликали його до себе і всі плакали, то він насмішливо сказав: «Я знаю эти сльозы, они вас ни к чему не приведут. Я не имею возможности, бо другой церкви нет». Наші сльози ці вимолили у Бога, що ми мали тут зібратись, і ці сльози перед непорушною стіною вимолять надалі спільну працю.

Хомичевський (Волинь) [40].

Всечесний митрополите Михаїл і Всечесний Всеукраїнський Православний канонічний Соборе автокефальної Української церкви!

Зараз мені здається, що я уже говорю останнє слово. Серед всіх промовців з приводу надзвичайного акта україшзації церкви, хочу сказати останнє слово, додати останній акорд для всіх тих надзвичано болючих, які тут отзвучали.

Для всіх нас ясно, що момент надзвичайно трагічний. Що Українська церква переживає надзвичайно відповідальний [мо]мент, і невідомо, хто буде найбільш відповідальний за наслідки після сьогоднішнього дня, який може бути останнім днем, а може і першим, тих страждань, які ми переживаємо, бо ми боїмося, що далі нам скаже митрополит Михаїл і весь єпископат російський.

Ми боїмось, що ця хвилина буде надзвичайно тяжкою, але ми надіємось і покладаємо всі сили душі, що цей день буде останнім, і минеться після цього все страшне. Ніколи ні одна велика ідея, думка не з’являлась разом, без страждання. Філософи кажуть, що ні один принцип не падає з неба. І найбільш великі народжуються шляхом страждання, одірваності. Найяскравішим прикладом до цього можуть служити перші часи християнства. Так само шляхом страждання і одірваності народжується зараз нова Українська автокефальна церква. Вона надіється, що може з сьогоднішнього дня, а може завтрішнього, коли нам скажуть одверто слово миру Владики православної церкви, настане вільне життя Української церкви.

Очевидно, з усіх промов, що ніяких догматичних перешкод немає, немає їх і між вірою. І навіть між західною [41] грецькою церквою і західною римською не було ніяких догматичних перепон, одна тільки відсутність єдності, спершу через особисті суперечки патріарха [42], а далі кожна церква пішла вже своїм шляхом. Цей день може бути тим, коли надалі буде спільне життя, або розходження. Коли нам скажуть – ми не знаємо. Но одкинуті, ми не зможемо ніяк підійти до тих, хто нас одкидає. Ми, правда, маємо багато можливостей.

Ми можемо приєднатися до всякої іншої православної церкви. Коли нас тут не зрозуміють, то Вселенська церква зрозуміє, і вона буде судити не нас, коли нас одкинуть, а тих, до кого ми звергались. Ми звертаємось як до своїх братів по Христу. Ми віримо, що вони нам не відмовлять. Ми перед всім світом скажемо, що вина на тих, хто нас відкинув, до кого ми йдемо, з ким ми не хочемо мати суперечок. Це останнє слово, яке ми можемо сказати. Всі ті ріжниці, суперечки, всі ті персональні скарги, вони ніщо в порівнянні з тим, що може бути після сьогоднішнього дня.

Мені здається, що вислухавши всі наші скарги, всі ці надзвичайно безкорисні промови в дусі теперішнього [мо]менту, всепочесніший митрополит Михаїл зрозуміє, що він не вправі взяти на себе сміливість відмовити. Це буде надзвичайно сумний з його боку крок, надзвичайно відповідальний перед тими, хто буде надалі. Мені не хотілося, щоби таку вину на себе брав митрополит Михаїл. Мені, навіть, здається, що всі ті, хто з таких чи інших суперечок дозволив розділення церков Східної і Західної, – він не дозволив зробити цього тепер.

Зараз в надрах Російської церкви ми можемо бачити дуже багато течій, які наріжно тримаються віри. Проте, все-таки люди ці є люди одної церкви, їх не одганяють, бо бачать, що думка повинна розвиватись. Ми бачимо ріжні богословські течії і вони не розділяються на окремі церкви. Не в догматах віри є розділення церкви, а в особистих рахунках на Україні, в суперечках, в тім, що представники двох сторін дуже між собою посварились.

Митрополит Михаїл є нова людина, для нього ніякі образи, які можна було уловити тут, Михаїл не повинен брати на себе. З любов’ю Христовою мусить він пропустити їх і тільки пам’ятати, що, коли він відповість негативно, він розірве ту нітточку, яка зараз простягнулась. Ніяких перешкод для єднання немає, ніяких, ні догматичних, ні каноністичних. Коли єсть ріжниця в поглядах окремих людей, то єсть вона і в Російській церкві. Є тільки ті перепони, які збудувались з непорозуміння окремих людей, і було б дуже сміливим і відповідальним кроком з боку митрополита Михаїла сказати, що він наш Собор визнає дійсним Собором Української автокефальної церкви. Може бути питання про територію, мусять бути окремі общини, але і вони мають право просити собі окремого єпископа. Ми звертаємось до єпископа Михаїла з проханням допомогти нашій Українській церкві, може зараз і малій, але в майбутньому Всеукраїнській.

Зараз питання стоїть тільки про те, щоб запобігти роз’єднанню. Зараз питання стоїть тільки про те, чи може митрополит Михаїл одкинути тих людей, які ідуть до нього і просять благословення.

Коломійцев (Київ).

Всечесний Соборе.

Не треба чекати надзвичайного, не треба розказувати про те, що всім давно відомо. Справа ясна, як Божий день. Нас обвинувачують, що нас Собор не автокефальний. Апостол Павел зауважив: «Не сообраз…» (читає) [текст відсутній]. На цих підставах ми уже маємо право будувати. Крім того, ми зараз воіми очима бачимо митрополита Брест-Литовського і Гродненського – екзарха Михаїла. Ця назва до цього часу мала силу, але з тих віків, коли наша Українська церква підупала під владу Московського патріархату, в 2 прав[илі] 6-го Вселенського Собору [43] от. Теодора і 28 пр[авилі] 4-го Вселенського Собору [44] – властвовати над другими, над Україною, не мали права.

Говорю, не з великим бажанням маємо честь бачити зараз всечесного митрополита Брест-Литовського і Гродненського. Ми бачимо і просимо його щиро, щоб він зглянувся на те, що у нас діється. Як зауважив один з попередніх промовців, ми просимо митрополита, а він до цього часу не знає в чім річ. Всі ті, що оточили його навколо, не давали точних відомостей, як стояла в дійсності справа. Даремно, стільки я намагався піти щиро побалакати з митрополитом, але не було дасу. Тепер же я прошу, Йому з’ясували, що тут тільки кучка, а тепер митрополит бачить, що це є Собор.

Митрополите Брест-Литовський і Гродненський, милі браги, знайте, що дійсно тіло без голови не може бути. Чи може ж бути тіло без голови? Хто обирав митрополита Михаїла? (Шум: Не треба, досить!).

Милі брати, два слова. Я сказав, щоб всечесний митрополит був наш. Я слізно прошу його, щоб він був дійсно наш.

Левицький.

Шановні брати Святого Собору і митрополите Михаїле.

Ви розумієте, що я схвилювався. Я хотів би питання про єднання поставити прямо. Через що ж воно вийшло, нібито надзвичайне. Нам треба ясно, просто од душі поставити питання. В чому тут діло? А в тому. Поставте питання про правду. Чи є з нами правда? Коли з нами правда, то нам нічого не страшно, бо ми перед Богом шо відповідь. Коли немає, то діло наше мертве.

Я хотів би вас спросити, шановний архіпастире, чи є з нами правда, чи ми шукаємо неправди. І коли Ви вирішите, то це буде вже багато, бо це прихилить Вашу до нас душку (!). Бо ми неправди не хочемо. Ми бажаємо шукати правди.

По-друге. Мені хотілося б просити і благати Вас про одне, щоб Ви зрозуміли всю величність моменту історичного, щоб Ви зрозуміли, в який [мо]мент пей Собор зібрався. Щоб Ви своєю душею зрозуміли, чого народ хоче. Чи привели його сюди велика потреба? Коли Ви це з’ясуєте, то Вам легше буде поставити питання, як Вам поставитись до нас. Вам сам Бог поможе стати на ту дороги яка лучше. Зрозумійте, що тільки правда і любов привела нас сюди.

Вельмишановний архіпастире, на цей Собор з’їхались представники всієї України. Це той рух, який прийшов сюди і шириться по всій Україні. Чи він живий, чи мертвий? Для Вас це питання важно. Коли цей рух мертвий, він присуджений на смерть, а коли він живий, а він живий, бо він росте. Чи єсть така сила, яка спинила б цей рух цілого народу? Майте на увазі, Всепочесний отче, немає тієї сили, яка спинила б його прагнення до правди і до любові. А з цього висновок, що, коли цього діла ніщо не спинить, то і не можна його спиняти, бо це ж буде гріх і перед Богом, і перед історією.

Ви сьогодні нам об’явили, що нам можна служить на українській мові. Це нам ясно уже 5 років з початку революції. Для нас тут ясно тільки те, поскільки несправедливі Ваші порадники, які тільки на 5-му році вирішили, що нам можна служити на українській мові. Виходить, що нам велять не править, а у нас правлять. Я просив би Вас, Владико, зрозуміти, що народ не йде на зло, а єсть іменно бажання правди і любові, і що це єсть не видима кучка, а рух, який ніхто і ніщо не спинить. Я просив би Вас, Владико, про це дома подумати! Воно ніколи не згине, і воно буде рости – це прагнення народу до правд^і любові!

Я хотів би звернути увагу Вашу на те, Владико, що перед Вами стоїть ніби не хлопець! Я маю 79 років і за мною тільки громадської роботи 43 роки. Перед Вами стоїть людина, яка бажає тільки правди і любові, і я за мої 43 роки громадської праці маю право прохати Вас, щоб Ви подумали над тим, що ця справа народна, велика, свята. І Ви, може Вашою любов’ю, добрістю, Ви подумайте, що іти проти живого діла, значить іти проти Бога. Ми просимо Вас, поможіть нам. Поможіть з приводу висвячення єпископів, щоб цей [мо]мент був великий, щоб ми Ваше ім’я згадували повіки-вічні. А коли цього не буде, то історія скаже, що весь народ звергався до Вас з любов’ю, а їм відповіли каменем. Ми просили риби, а нам дали гадюку [45]. Я вірю в те, що Ви цього не зробите.

Екзарх Михаїл.

Я гадюки высвячивать не буду, чтоб вы не думали.

Левицький.

Це тільки порівняння, я не хотів Вас образити. Послідня моя просьба була така: з любовію ми до Вас звертаємось. Поможіть нам в справі висвячення єпископату. Ми віримо, що Ви це зробите і хай Вам Бог помага!

Сандорський.

Я раніше всього звернусь до Вас, шановний Владико. До цього часу мало сказано про бажання селян. Я запитую, чи бажано почути слово тих, серед яких я повертався. Раніш всього селяни передають Вам щире привітання, соборяни. Це надзвичайно великий [мо]мент, який заставляє всіх хвилюватись. Я схвилювався. Може я загубив ту ніть думки, яку мушу передати Вам. Так, отже, не я буду балакати, а в моєму лиці – село.

Вітаю вас, тих людей, які взялись за святу працю визволення людей з самого гніту, поневолення, темряви. Коли дивитись на цих щирих людей, хочеться думати, вірувати, що скоро настане той час, коли здійсниться те, що багатьом здавалось лише мріями. Передавали, що велике і святе діло за Вами. Ви повстали на боротьбу у великий час, коли більшість знехтувала учення Христове, і навіть самого Христа. Піднімаючії прапор культурно-простих людей, Ви тим самим закликаєте братерство до з’єднання, спайки. Ви зрозуміли всю красоту того ученія, яке до цього часу не провадилось. Мені передавали, щоб слава Христова знову засяяла, і щоб слово Христове воскресло, і пролунало не тільки по всій Україні, а по всьому світу. Щоб лице нашого пророка Шевченка теж прояснилось і сказало, що тепер я знаю, хто Ви. Робіть же і знайте, що на Вас покладає село надії, а до святих владик звертається з тим проханням, щоб вони не сіяли тієї розні, яку вони сіють серед селян.

Бакалинський (Полтавщина).

Дорогі Брати соборяни
Першого Українського Собору і шановний епіскопе.

Уже всі говорили багато про величність моменту. Не буду задержувати багацько часу вашої уваги. Ви знаєте, які великі часи ми переживаємо. Оновлюється стара Росія – наша дорога Україна. В крові темного народу заливається вся земля. В цей час людськість шукає порятунку. Релігія з старим формалізмом одживає. І там, де мусило б бути найбільш братерства, любові, там найбільше було недостоїнства.

Люди шукають нових шляхів. Утворюються нові принципи релігійного життя. Вимагається соборноправність в житті церкви, з самого початку до кінця вимагається виборність. Я хочу тільки одного, щоб той рух, яким охопив всю країну, щоб ці принципи, на які ми опираємось, не привели до реформації. Коли ми прохаємо братерську церкву висвятити нам єпископа, щоб ми могли мати свою окрему церкву, я вірю, що це має зробитись. Хай не роблять того, що зробила світська влада. Ми кличемо і прохаємо піти назустріч ш.ому бажанню, щоб не сталось катастрофи, яка приведе до з’єднання. Я кажу, хай же на наше прохання, про котре ми всі говоримо від народу і духовенства, яке пішло з цим народом і стражданням хоче взяти будуче життя, хай до цього народу простягне руки єпіскопат. Хто має вуха слухати, хай слухає [46]!

[Прізвище не вказано]

Вельмишановний Владико!

Обращаємось до Вас зі своєю робітничою думкою. Я не сумніваюсь, що Ви як прийшли і побачили багато людей з зарання підготовленим настроєм, то Ви могли не побачити того всього, що Вас оточує, р думаю, не побачили Ви і того, що висить ззаду Вас. Я прошу тільки, щоб Ви запам’ятали і знали, що робітники пам’ятають: «Незрячі прозрять, німим отверзуться уста, прорветься слово як вода…» [47].

Чулаєвський.

Почесний Соборе, я не зрозумів одного виразу Владики і хотів би поставити запитання. Деяким соборянам Владика, коли читав листа, і прочитав, що ми прохаємо висвятити нам певного кандидата в епіскопи, він сказав, що цю неділю зайнятий. Я зрозумів, що владика не відмовився, і має посвятити? Я переказав декому, що день цей у владики зайнятий.

Чехівський.

Владика казав, що головною причиною розбрату, відсутністю єдності являється недовір’я до єпископату. Що єпіскопат іде до нас, а ми не довіряємо йому. Я хотів запитати владику: які заходи будуть вжиті, щоб знищити це недовір’я до єпископату, старого російського, на Україні. Які заходи будуть вжиті, щоб знищити це недовір’я ? Бо це правда. Він правду сказав владика, що є недовір’я, і воно положено цілим рядом фактів.

Ми тут чули з офіційних доповідей з міст, що є такі єпископи, які звуть себе христовими, а служать силами примусовими, русифікаторськими на Україні і, таким чином, силою творять насильство над народом. Є такі єпископи, які казали на мову – «базарна». Знущаються, глумляться над самим дорогим людським. Що зроблено для того, щоб спинити це глузування, щоб спинити єпископа Амвросія [48], який називає мову «базарною». Щоб спинити глузування єпископа Герасима [49] на Поділлі, який називає українську церкву «охохлаченой», щоб єпископ не дозволяв собі такого глуму, бо воно робиться не во ім’я Христа, а во ім’я примусової русифікації. Що робиться для того, щоб спинити той глум і глузування, який принижує людську гідність тут скрізь по єпископату.

Що зроблено, щоб церкву не робили знаряддям старої русифікації? Що зроблено для того, щоб не робились представниками єпископату політичні доноси? Що зроблено для того, щоб спинити ті вчинки, що робив єпископ Валеріан над членами Кирило-Мефодіївського братства [50] в Каневі? Що зроблено, щоб спинить політичні доноси, котрі йдуть з інших країн? Бо недовір’я людей не в слові, а в ділі. «В ділах їх познайте їх», а не в слові [51].

І от, щоб знищити недовір’я, треба зробити на ділі знищення цього недовір’я. Треба на ділі показати, що єпископи не служать русифікації і омосковленню України. Що вони не служать інтересам пануючих, які панують над українським селом і містом, користуючись церквою. Це є основна підвалина. Коли єпископат знищить це і піде дорогою великої людини на Україні, великого дорогого історика Костомарова [52], який вивчив українську мову, любив її, сидів за неї по тюрмах і потім, правда, залишив Україну, але це вже загальне лихо великих людей на Україні старого часу.

Коли вони відкинуть русифікацію і самі почнуть проповідувати, що коли Ви хочете стати блггжче до Христа, то кличте рідною мовою, тоді це недовір’я щезне і буде повне довір’я. Коли ті українці, які є в єпіскопаті, зрозуміють, що вони повинні віддатись життю церкви Української – тоді того недовір’я не буде. А для цього єдиний шлях – разом з Українською автокефальною церквою і її каноністичним Собором.

Або віра і об’єднання, або роз’єднання. Ми не вимагаємо нічого, крім того, щоб визнали Українську церкву. Інших вимог у нас немає. Тоді як з їх боку є ці цілий ряд фактів, що свідчать, що вони нічим не стісняються, навіть політичними доносами, щоб тільки пошкодити справам Української церкви. І от для об’єднання треба знищити і цю сторону на Україні – панувати і силувати когось.

Ніяких ні економічних, ні соціальних та інших утисків не може бути на Україні. Це тільки одна вимога для спільного єднання і для спільної роботи на піднесення жизні Христової і серед українців, і серед росіян.

І Український Собор, і Українська церква ідуть на повне єднання з Російською церквою, але на підлягання, на залежність вони не можуть піти, бо вони зрадять інакше Христу.

Святий владико і шановні члени Собору!

Питання про утворення нашого українського єпископату давно хвилює море нашого церковного життя. Те ж питання турбувало і турбує мене. Не тільки турбує, а мучить душу з релігійного і догматичного погляду. На цьому грунті я переживаю в своєму особистому житті цілі трагедії. Якісь 2 місяці тому назад, коли питання виникло про те, щоб висвятити єпископа Собором, це стурбувало мою душу, і я на другий день подав прохання в Церковну Раду про звільнення мене від всяких посад.

Далі, коли у Всеукраїнскій Церковній Ралі виникла думка про те, що на Соборі буде висунуто це питання, я прохав тоді президію Центральної Ради [мабуть, церковної] дати можливість мені виступити з контрдокладом, і президія дала мені таке право, і на повістці, бачите є моє недостойне ім’я. Я заготовив цей доклад. Я змочив його своїми сльозами. Там я доказував, що церква не може бути без єпископа, а єпископ мусить бути рукоположений. Ми не можемо самі висвятити єпископа, бо це буде порушення віри.

Недавно я знову виступив, дуже коротенько, проводячи ті ж думки, але після сьогоднішнього дня, вислухавши і побачивши, що діється, я находжу, що мій доклад буде зайвим, а це доклад призначений на завтрашній ранок, тому прошу почесний Собор зняти його з повістки тому, що як угодно буде владиці висвятити нам єпископа, то немає мені про що і баалакати, а коли владика не захоче зробити цього – тоді я завтра не в силах буду читати свого доклада.

Екзарх Михаїл.

(Дивись додаток) [текст відсутній].

Мороз.

Всі ми прослухали про те, що в серці владики прокляття буде до тих, хто порушив пастирську волю. Про це виступали професори і діло кончилось тим, що їм суд виніс той висновок, який був зарання складений. Ми на це діло витратили півдня. Були балачки, що з цього нічого не вийде. Тепер ми могли наочно бачить, в чому діло.

Тут і балакали, і плакали, і просили, і молили, а відповідь одна, що ми Вас не визнаємо. Хай і зберуться Всеукраїнський, Всеросійський і Вселенський Собори, а потім тільки можна буде балакати про автокефальність.

Тепер, любі брати, для нас ясно, як нам треба проводити надалі справу. Добре, але нам владика Михаїл зробив запрошення. Я хотів би, щоби Собор обміркував цю справу. Щоб не було приватних виступів. Щоб це мало дисциплінарний вигляд. Справа з запрошенням нами передбачена. Ми йому написали листа і просили, щоб він нам дав листівну відповідь. Він прийшов замість цього сам, але відповіді теж не дав. Тому я думав слід нам якусь комісію обирати.

[Прізвище не вказано]

Я гадав би, що безумовно треба. Треба рішуче з ним поговорити. Для цього треба скласти комісію.

Мороз.

Я боюсь, що це буде відволікання нашої праці. Дорогі брати, я пропонував би тепер ніяких комісій не обирати. Вони всі чули, чого ми хочемо. Хай обміркують і дадуть відповідь, а коли не хочуть, то й не гідні нашого високого Собору, і нашого народу вести далі цю плутанину. Коли ми стали на шлях революційний, то ми мусимо самі обрати архієпископа і в неділю його висвятити.

[Прізвище не вказано]

Я все-таки пропонував би вислухати архієрея не на словах, а просити листовну відповідь. (Шум).

Мороз.

(Шум). Прошу, заспокойтесь.

[Прізвище не вказано]

Шановне братерство. Більшість нашого Собору наперед усе передбачила. Ніяких більше комісій.

[Прізвище не вказано]

Я ніяк не можу погодитись з тим, щоб не йти на нараду. Ми цим принципово закреслюємо свою автокефальність. І те, що ми є православна церква. Коли стояти на тому грунті, ми не маємо ніяких перешкод, щоб туди не йти, і коли ми будемо відмовлятись від обміркування, то ми тим підкреслюємо, що ми інша церква. Або вона, або ми.

Голоси.

Чого нам туди йти?

[Прізвище не вказано]

Попередній промовець казав: знову ми не хочемо іти в церкву. Це не є церква, це «Союз руського народу» [53].

[Прізвище не вказано]

Я прошу Собор відзначити, що є кардинальне питання про єпископат. Для нас, священиків, одступитись од слова Божого неможливо. Коли ми обмірковували в приватному засіданні, пан-отці сказали, що всі засоби треба вичерпати і тоді сказати своє рішуче слово. Ми звертались до митрополита, але ми не звертались до Вселенської Церкви. Треба це зробити. Це питання не таке, що його треба вирішити в день, в місяць.

Голоси.

Треба! треба!

[Прізвище не вказано]

Тут є в Києві полтавський єпископ Григорій [54], як останній крок, можна просити його через полтавських делегатів взяти участь в освяченні єпископа І неділю.

[Прізвище не вказано]

Я не можу нічого відповідати і знаю тільки, що він як вікарний єпископ не получив уповноваження.

Бей.

Шановні брати Собору!

Ви чули, як митрополит Михаїл сказав, що він може дати нам кандидатуру. Я хотів би вас запитати: а як той кандидат буде до вподоби нам, то чи можна погодитись, щоб вони висвятили для нас? Треба запитати, якого саме кандидата вони дадуть. Обміркувати цю кандидатуру і коли вона приємлема – прийняти. Це буде той компроміс, який нас всіх з’єднає.

Голоси

Коли його немає з нами, то він не наш і нам не до вподоби!

Теодорович.

Прошу дуже. На цій нараді священиків, яка утворилась і винесла ухвалу, мені було доручено організаційну справу. І зараз духовенство говорить, що знову треба зробити нараду. Як духовенство ставиться, буде у нас нарада чи ні?

Голова.

Повинна бути. (Духовенство за нараду, миряни – проти).

Теодорович.

Я ставлю питання умовно. Майте нараду на увазі. Засідання відбудеться. Хто схоче прийти, прийде. Ні – не треба.

[Прізвище не вказано]

Шановні брати обмірковують справу зараз, чи іти членам Собору на запрошення, яке зробив митрополит Михаїл. У нас зайшли балачки і ми не розуміємо один одного, а в чому наше непорозуміння. Ми не вияснили, для чого він просе. Ясно, що він просе тільки для того, щоб малодушних перетягнути на свій бік. Я з певністю скажу, що малодушних у нас немає і іти нам туди нічого.

[Прізвище не вказано] [Полтавська течія].

Я тільки боюсь ось чого, мені здається, він сказав «висвячу в неділю вашого кандидата».

Голоси:

То здається!

[Прізвище не вказано]

Шановні члени Собору!

Представників як представників послати не можна, але хто хоче, той може піти. Я звертаюсь до Собору і кажу, що ходити на це зібрання як представникам не слід, але приватно чому не піти? Ми повинні бути поінформовані про те, що там робиться.

Мороз.

Прошу всіх заспокоїтись. Без цього я нікому слова не дам.

[Прізвище не вказано]

Шановне братерство!

Ми всі слухали єпископа. Він досить ясно показав своє обличчя. Мене після цього дивує, коли кажуть, що можна буде прийнять кандидата, якого нам мають висвятити. Який же це може бути кандидат з того боку?

[Прізвище не вказано]

Є чутка, що висвячувать будуть Погорілка.

Погорілко.

Я таких чуток не міг поширити. Я не висвячуюсь.

[Прізвище не вказано]

Триста років тому край наш довели до того, що народ український потрапив у неволю і загубив свою государственність, зробився паралітиком. І от тепер, коли посланий ангел, щоб збаламутити воду, – ми, розслаблені звертаємось до цього ангела – пастиря, щоб він повів нас до води і зцілив [55]. Але чи можемо ми на це сподіватись, колгг уже зараз нас не захотіли повести. Я сам полізу в цю воду і не буду дожидати їх. Я хотів би звернутись до вас браги, не шукані тих, кого вважаєте за пастирів, а самим йти. Коли Хома положив персти в рани господні, він повірив [56], а ви не вірите власному воскресінню, хоч ви уже у власні рани поклали сьогодні персти.

Мороз.

Ітак. шановні члени Собору, митрополит Михаїл пропонував, щоб Собор обрав комісію і послав на обговорення. Дехто це питання підтримує. Давайте тепер проголосуємо. Прошу наготовити картки, тих, хто підтримує, піднести руки. За посилку – 27, утримались – 4, проти – море. Значить, подавляючою більшістю голосів Собор ухвалив не посилати.

[Прізвище не вказано]

Я хочу сказати, що коли я приїду в свою церкву, то я скажу там, що я раз пробував не допустити [до висвячення єпископа] і другий раз пробував.

Мороз.

За тим рахую засідання Собору зачиненим.

16 год. дня.

Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 104. – Арк. 199 – 242. Стенограма.

Примітки

23. Мт. 18:20.

24. Пілат Понтій – римський вершник, з 26 р. н. е., намісник Іудеї до 36 або 37 р. н. е. У літературних джерелах вживається термін “прокуратор” (це – анахронізм). Згідно повідомленням Євсевія Кесарійського, Пілат наклав на себе руки в 39 р. н. е. У християнській літературі згадується в зв’язку з тим, що погодився на страту Ісуса Христа. (Мт 7:2; Мк. 15:1; Лк. 21:3; Ів. 18:31).

25. Вислів належить Людовику XIV (1638 – 1715) – королю Франції в 1643 – 1715 рр.

26. Никодим (Микола Кротков, 1868 – 1938) – єпископ Чигиринський, 2-й вікарій Київсько єпархії у 1911 – 1921 рр. (з перервою). З 1921 р. – єпископ Таврійський і Снмферопільськи (з 1922 р. – архієпископ). Ув’язнений в грудні 1936 р. Помер у в’язниці 21 серпня 1938 р.

27. Володимир Святославич Великий (955 – 1015) – київський князь (980 – 1015), що здійсни хрещення Русі, за що був канонізований і одержав титул “рівноапостольного”.

28. Тобто штундистів – членів штундистської секти.

29. Дії. Гл. 4-5.

30. Мк. 2: 27.

31. У тексті стенограми йдеться про Христа, але в Євангелії йдеться про “господаря”. Притчу викладено: Мт. 5: 14-30.

32. Див.: Дії. 4:19; 5:29.

33. Це формула, якою починались постанови Вселенських Соборів.

34. З тексту стенограми неможливо встановити точну назву документа.

35. Мазепа Іван (1639 – 1709) – український державний і політичний діяч, гетьман України (1687 – 1709). Політична програма базувалась на засадах козацько-гетьманської державності й соборності українських земель. Головна мета в політиці – об’єдігання українських земель. Час перебування його гетьманом названо “Мазепинським ренесансом”.

36. У м. Єрусалим у храмі Гробу Господнього під час богослужіння використовують речі, подаровані гетьманом Іваном Мазепою.

37. Мацієвич Арсеній (Олександр) (1697 – 1772) – церковно-освітній діяч, проповідник, письменник, автор “Житія св. Димитрія”. Вихованець КДА. З 1742 р. – митрополит Ростовський. У 1763 р. виступив з публічним протестом проти секуляризації церковних і монастирських земель. З 1767 р. засланий до монастиря на північ Росії, але не припинив боротьби. Помер, замурований в Ревельському казематі.

38. Після дозволу на страту Ісуса Христа Понтій Пілат сказав, що він “вмиває руки” в значенні, що зняв з себе будь-яку відповідальність і відтепер вона лягає на іудейських священиків і народ Іудеї. (Мт. 27:24).

39. Тут йдеться про Олексія (Готовцева) єпископа Звенигородського.

40. Хомичевський Микола (Борис Тен, 1898 – 1983) – протоієрей УАПЦ. композитор, поет. Брав участь у визвольних змаганнях в Україні 1918 – 1921 рр. З 1921 р. – настоятель Собору св. Софії, 2-й заступник Голови ВПЦР у 1924 – 1926 рр. У 1923 р. засуджений в справі Степана Орлика до 6 місяців умовно. Вдруге ув’язнений 8 серпня 1929 р. на 10 років таборів. Після повернення з таборів був професійним перекладачем, письменником.

41. Не Західною, а Східною – Грецькою.

42. Мабуть, патріархів.

43. 2-е правило VI Вселенського Собору стверджує всі правила, ухвалені попередніми ями і забороняє відступати від них або вносити в них зміни.

44. 28-е правило IV Вселенського Собору:

“… тільки митрополити понтійського, азійського та фракійського округів, та єпископи у іноземців вищевказаних округів нехай рукопокладаються від… святійшого престолу святійшої константинопольської церкви, і кожний митрополит вищезгаданих округів разом з єпископами області нехай рукопоклалає єпископів єпархій”.

45. “Чи ж то серед вас є людина, що подасть своєму синові каменя, коли хліба проситиме він? Або коли риби проситиме, то подасть йому гадину?” (Мт. 7: 9-10; Лк. 11: 11).

46. Мт. 13:9.

47. Див. п. 19 коментарів від 14 жовтня 1921 р.

48. Амвросій (Палянський) – єпископ Вінницький, вікарій Подільської єпархії у 1918 – 1922 рр. З 1922 р. – єпископ Кам’янець-Подільський. Заарештований у 1925 р. Помер у 1931 р.

49. Герасим (Строганов) – єпископ Балтський, вікарій Подільської єпархії у 1918 – 1922 рр. З 1922 р. приєднався до “обновленців”.

50. Братство св. Кирила і Мефодія утворилось з І ВПЦР, і, виконавши своє завдання, тобто кликання Всеукраїнського Собору 1918 р., перестало існувати. Метою створення Братства було допильнування вчасного скликання 2-ї сесії Всеукраїнського собору. Працю розпочало в лютому 1918 р.

51. Мт. 7: 20.

52. Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – український історик, етнограф, письменник. Основоположник народницького напряму в українській історіографії. Як письменник належить до харківської школи романтизму.

53. Союз русского народа” (1905 – 1917) – чорносотенна організація в Російській імперії, що виникла в жовтні 1905 р. Своїм завданням ставила збереження самодержавства, пропагувала великодержавний шовінізм та антисемітизм. Керівництво Російської Церкви підтримувало діяльність цієї організації.

54. Григорій (Лісовський) – єпископ Лубенський з 1922 р. Архієпископ Полтавський з 1923 р. В сані митрополита – з 1926 р. Помер 17 березня 1927 р.

55. Випадок зцілення ангелом в купальні описано: Ів. 5: 5-9.

56. Потім каже Хомі: “Простягни свого пальця сюди та на Мої руки подивись. Простяпш й руку свою, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий!” (Ів. 20:27).

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 142 – 170.