[Продовження]

З 7 год. вечора 10 ¼ год

Чехівський.

Засідання відкривається. Слово дається вельмиповажному нашому архипастирю Липківському.

Архипастир Липківський.

Святий Соборе [!]

Я мав з приводу удосконалення богослужіння української православної церкви скласти доклад досить подробний і грунтовеий, але ті події, які трапились, не дали мені змоги звернути належну увагу на ці дуже важну справу в нашій церкві, та признаться, я вже дуже втомивсь, і от через що я тільки коротко, в загальних рисах розкажу про те, що я думав раньше докладно викласти, щоб винести ті чи інші побажання, ті чи инші постанови з приводу удосконалення нашого богослужіння.

Треба сказати, що за часи з 1000 і більше літ в церковному житті застой. Такий же застой зробився і в житті богослужебних справ. Перш за все наше богослужіння не мало в собі характера живого. Як ми подивимся, служби Божі в церквах перших віків Християнства і послі, то ми побачимо, що всі богослужіння християнські бул пройняті духом живої творчости. Всі богослужіння пройнято духом пророчества. Виступали натхненні духом люде, пророки на богослужінні, які ту же складали свої молитви, свої псалми до Господа Бога. Тут же виступали промовами, з закликом до людей. Таким чином, богослужіння християнське було животворним єднанням християнської церкви з Богом.

І та вже творчість таким великим джерелом била, що багато дуже тих натхненних гімнів осталось і до нашого часу од цих старих часів. Ми знаємо, що багато було таких дуже гарних натхненних піснепівців, що складали гарні пісні і співали в церкв наприклад, Іван Сладкопівець [20], перекладали на ноти, й була жива творчість. Тепер уже богослужіння не має в собі характера творчости. Ми молимось тими піснями, тими молитвами, які складали в старовину. Це було підражання, а не жива творчість.

Отже, як наша церква стає живою, як вона буде утворювати життя, то необхідно дати волю живій творчості і християнському духу. Треба дати волю людині, натхненній творчістю, щоб вона складала пісні, молитви, і щоб це все вживалось нашим християнським народом. Наш український народ має велику здатність до Божого натхнення. Уже коли у всіх майже народах творчість захолола, український народ баг ато таки чого утратив, але жива творчість в українцях при службах Божих ніколи не зникала.

[Далі текст подається за друкованим примірником (ЦДАВО, ф. 3984, оп. 3, спр. 104, арк. 19 – 51). Текст було додатково звірено з рукописним варіантом. – Ред.]

Ще й досі співаються канти побожні, співи, молитви. Все це народна творчість перетворює і, таким чином, в нашому богослужінні дише живим духом народної творчости. Ог перше побажання повинно бути те, що у нашій живій церкві було чути живе слово причету, живе слово промовців, живе слово молитв, живі співи, взагалі, щоб наше богослужіння вийшло з того холодного стану тільки підражання, тільки істнування богослужіння, утвореного другими, і вийшло б на шлях живої творчости.

Але дійсно в народі не так багато талантів, сам творити не всякий може. Не може творити кожна людина, яка виконує службу Божу. Але єсть одна галузь богослужебної справи, яка повинна бути пройнята живим духом. Це спосіб виконання «ісполненія» тих чи инших молитов. В тому способі, як їх читати, співати; співати з почуттям, щоб вони впливали на душу. Отже, жива творчість в богослужінні повинна виявлятись не тільки в тому, щоб ми утворювали нове, не всякому це доступно, но всякому, хто бере на себе обов’язок правити службу Божу, доступно те, щоб він відправляв службу Божу як найкраще. Щоб він читав виразно, співав виразно, щоб його молитвенний настрій передавався і другим. Іменно ця народня творчість досить гарно обслужена. Недовго живе ще Українска Церква, але в цій галузі, в виконанні співів і читанні ми бачили дуже гарні зразки.

От, наприклад, чули ми дуже гарне читання священика. Він читав тут євангеліє, яке відчувала вся наша душа. В цьому читанні творчість виконання, артистичність виконання. От таким способом виконання співів бажано було б удосконалювати наше богослужіння. І треба нам побажати, щоб наша служба відправлялась так гарно, виразно, з почуттям, щоб кожний вкладав в неї всі почуття своєї душі.

Раніш служба Божа відправлялась на церковно-слов’янському язиці. Думали тільки про те, щоб скорше отбути. Тепер треба думати про те. як би найкраще передати людям почуття молитв, співів. Щоб слово Боже світило одвіку. Отже, друге побажання наше з приводу удосконалення богослужіння, щодо виконання, читання слова Божого, було б якнайкращим, і щоб в спосіб читання кожний, хто читає, вкладав найбільш своєї душі, свого натхнення.

Крім цього, треба ще ось що побажати в нашому новому християнському житті, з приводу удосконалення богослужіння. Треба ось ще що побажати, щоб як би то нам зробити так, щоб у нас хоч маленька служба в церкві відправлялась щоденно. Дуже великий сум забірає, коли бачили, що церква поставлена людьми, а вона майже зовсім заперта. Тільки по неділям та великим святам вона одперта. Як ми подивимось, наприклад, на життя католиків, – в кожному костьолі служать щоденно хоч і маленьку службу; отже, і нам треба побажати, щоб цей звичай був і у нас заведений. Миж иншим, тут докладчик докладав, що у нас на Україні в старину правилось щодня.

Коли священик не міг прийти в церкву, то приходили самі люде в церкву прочитати і проспівати обідню. Було б дуже бажано, щоб у нас щодня одчинялась церква, звонилось на збори, і нехай увечорі відправляється вечерня, а вранці обідня. Все-таки єсть в парахвії багато людей, що хотіли б помолитись щодня. Нехай би у нас була звичка така що денно служити.

Нарешті, що-до самого змісту служби Божої, щодо самого уставу, то саме головне питання – удосконалення, але і воно досить трудне. Через те, що цей устав складався на протязі сотні літ, склався остаточно 1000 літ назад і складався переважно для монастирів, а після перейшов і для нашого вжитку. Аби його всього виконувати, то треба було б весь час перебувати в церкві. Тому кожний настоятель мусив скорочувати цей устав все більш і більш, зараз з тих великих книжок вичитується тільки ½0 частина. Іде безсистемне скорочення уставу.

В деяких частинах дійсно устав богослужіння потрібує чи якогось скорочення, чи якоїсь другої зміни. Візьмемо, наприклад, літургію, і там ми найдемо те, що треба було б змінити. Наприклад, там єсть ектенії, коли готуються до хрищення. Це для нас зараз не потрібно, бо таких в церкві не буває. Потім багато занімає часу читання єктенії. Часто за одну службу читається по 2 – 3, так, наприклад, на просительній службі вона читається 2 рази. Часто буває так, що вечерня служба правиться рано, а утрішня у вечорі, а перед праздниками і вечерня, і утріння служаться увечорі, при чім, великих єктеній читається 2 – 3, а малих до 10 раз.

Одним словом, в службі Божій треба також багато змін, щоб не було ріжниці. Але для того, щоб це зробити, щоб передивиться устав богослужіння, для цього треба великий досвід. Треба зібрати великий науковий досвід. Треба багато часу і знання. Це скоро зробити так не можна. Тому в справі удосконалення нашого богослужіння, нашої християнської православної церкви, може нам прийдеться обмежитись загальними побажаннями з приводу цього.

Правда, єсть в богослужінні де-які речі, які нам негайно треба було б так чи инакше вирішити. У нас довго дебатувалось питання про поминання в церкві, бо у нас якось так, як повстало поминання церкви, то уже кожний став поминати, як знає. Тут поминають старих українських святих, [тут Україну], а тут нічого не поминають. Треба було б вирішити одну сталу форму. Одні кажуть, що треба поминати уряд, другі кажуть, що не треба. Щодо церковних поминань: одні кажуть треба поминати патриарха Московського, другі кажуть всіх треба [ – ] і ніяких, а через це треба встановити якусь сталу форму поми­нання на службах Божих, бо ця ріжниця більш-менш хвилює.

І, перш за все треба сказати відносно поминання нашої вітчизни. Безумовно, позаяк ми на Україні живемо, то треба, ясно, виразно поминати ім’я України. Церковна Рада виробила таку форму:«Богом любиму і Богом бережену Україну». Так ми поминаємо, коли Ви знаєте, і так треба, щоб поминали скрізь.

Що торкається поминання уряду, то було багато по цьому суперечок. З цього приводу були великі [вимоги]. Одні требували поминати українську республіку; при инших умовах требували поминання особистого. Радянська влада, правда, в це діло не вмішується. Але все-таки повстає питання, чи поминати уряд, чи ні. От через що треба вирішити це питання [ принципово] – навіть з поглядів апостольських.

Апостол Павел учить молитись за уряд, щоб тихо і спокійно життя провадилось [21]. І в церкві, коли ми приносимо божественну євхаристію, ми молимось за уряд і просимо тихого життя. І треба сказати, що ця молитва не повинна залежати від того, як цей уряд відноситься до Церкви, бо, як ми знаємо, за часів апостола Павла уряд був дуже ворожий, а все-таки апостол Павел каже молитись за уряд і через це, по навчанню апостольському, на мій погляд, ми все-таки повинні за уряд молитися незалежно від того, як він відноситься до церкви.

Іменно цього вимагає наше невмішательство до держави. Бо як ми будемо поминати прихильний уряд, а ворожого ні, то це дасть змогу обвинувачувати нас в участи в політиці. Ми ж повинні молитись завше, щоб був для нас спокій, який біг не був уряд, а християни повинні рахувати його істнуючим по волі Божій і молитись за нього.

Безумовно, уряд не треба змішувати з [формою] урядування, як це було при царі, коли ми молились за самодержавіє. Християнство не повинно молитись за урядування, а тільки за уряд. За ту организацію, яка керує Україною, нашою вітчизною, а яка це організація, – це повинно бути для нас однаково. Це не діло наше, а діло державне, з приводу цього молитва за уряд у нас провадиться.

Дальше, в наших молитвениках прибавлено було ще військо. Може, нам можна було б [продовжувати] молитись і за військо. Пора було б вже перейти до мирного життя. Коли молитись за військо, то кожна держава була сильна цим військом, а нам, христіянам треба молитись, щоб ця сила зникла, щоб люди перестали між собою сваритись. Отже, я думав би, щоб наші молитви припинити за силу озброєну, а молитись тільки за Український уряд і всю людськість.

Що торкається церковної влади, у нас обговорювалось. Перш за все моляться тільки за першого єпископа і за свого місцевого єпископа, і це єсть та вища влада яка поминається на службах Божих. У нас на Україні після того, як Святейший Синод був скасований, раніш поминали Синод, митрополита і єпископа, а після – священики не знали, кого поминати. Стали поминати всіх патріархів, а далі Московського.

Зараз, позаяк у нас церква автокефальна, то підстава для поминання на службах Божих патріархів других сторон – восточних, московських – відпадає. Ми вже нікого з патріархів поминати не повинні. Ми повинні поминати вищу владу української церкви, а ця влада – сама церква. Крім святої православної української церкви, [поскілько] святому Собору угодно було обрати і поставити митрополита Київського і всія України, то безумовно, він, як об’єднуючий всю Україну, – треба поминати митрополита і місцевого єпископа. От і все поминання, яким і треба обмежитись.

Безумовно, як я кажу, ми повинні припинити поминання патріархів, це не значить, що ми від них відділяємось, що ми перестаємо їх поминати в звичайних службах Божих. Практика церкви показує, що всяка церква молилась за владу в межах автокефальної своєї влади. Для того, щоб все-таки показати наше братерське єднання з другими Церквами, для цього можна встановити урочисті служби Божі в певний термин года.

Наприклад, в першу неділю посту залишилось молебствіє – проголошування анафеми, які владі чинились, недогоджали і політичних діячів і всіх кого хочете. Мені здається, що тепер приходиться говорити не про анафему, а про те, щоб до себе наближати. Тому замісць молебствія з анафемою скласти молебствіє, де б провалилась урочиста молитва за всі Церкви православні. Ці молитви були б дійсно корисними і для людей і дійсно приємними для Бога. А на звичайних службах поминать тільки свою власну владу.

Закінчуючи цими короткими словами свій доклад, який заслуговує далеко більшого обговорення, я подаю такий проект ухвали по своїй доповіді. (Читає) [текст відсутній].

Слово належить священику Задорожньому.

Задорожній.

Святий Соборе!

Кожен член Собору має право висловити свою думку, як розуміє. Позаяк, якби ми слухали одного промовця, то вийшло б тоді, що ми повинні слухати діло одного, а коли ми зберемо колективний погляд, то це буде наше спільне діло.

Вельмипочесний от[ець] Липківський висловив свою думку відносно скорочення літургії. На мій погляд, в літургії єсть така жива творчість, як у пісні. 2 рядки стишков [ – ] і повторюються ті ж самі слова. Коли починається літургія, то читається велика єктенія, потім вживаємо «Благослови, душе моя, Господи», проспівають перший антіфон і потім знов приглашається [перейти] до [всіх] побожних християн. Коротенькі 2 – 3 єктенії, потім знову антіфони. Потім ще і ще трошки помолимось.

Що торкається тої ектенії, яка читається після… і просительної єктенії, то там, в першій єктенії, говориться за перенесення святих дарів, Господу помолимось і що ж торкається єктенії перед…, ми молимось про священиків. От що, милі брати і сестри, гадав би, нам треба було [постановити] особливо при архиєрейському богослужінні, щоб не нести митри перед батюшкою, коли виносять дари. Бо на митрі єсть корона, значить, символ гнобительства і рабства.

Дальше, що торкається утрені, то, правда, на утрені читається 2 єктенії і 2 кафизми. Правда, їх не виконують. Тут уже можна в утрені й сократити. Читати шість псалмів. Але за всю службу я не чув, щоб їх вичітували. Що торкається поминання за Христове військо, ми знаємо, що Христос казав: «Через мою…» Так що бачите, ми не можемо вичитувати в церкві за військо, бо Христос забороняє всяке військо.

Що торкається уряду, то позаяк уряд каже – ми не визнаємо церкви, то нащо йото вичитувати. «Не мечіте бісер перед свинями» [22] сказано. Нема за що за нього молитись. Прямо за Богом бережену і Богом любиму Україну і всю людськість. Правда, сказано: молись за ворогів своїх, але ми не повинні метати бісер перед свинями.

Мороз.

Слово належить члену Собору Бутенко.

[Бутенко].

Шановні брати Собору!

Заслухавши доклад вельмишановного огця Василія, досить докладний і досить кожному зрозумілий, я хотів додати декілька деталів до цього докладу, а саме через те, що цей доклад має собі на меті зібрати матеріали, які накопились за цілі віки в Церкві і на майбутнє винести остаточно свої постанови щодо зміни статуту богослужіння.

Але поки ці 5 років пройдуть! Безумовно, праця тяжка і праця велика, і дай Бог, щоб вони за 5 років осилили її. До тих же пір, поки все остаточно вирішиться, нам в найближчі часи треба було б зробити ті зміни, які так яскраво кидаються в вічі. Перш за все, богослужебний устав це єсть той статут, де констатується, по яких правилах живуть члени церкви від самого початку. Цей богослужебний устав охоплює всю церкву, ту людськість, яка молиться, тих, що виконують службу і при виконанні служби ми бачимо, що цей устав через те порушається, що його порушає часто сама людськість.

Наприклад, візьмемо такий виголос у церкві: «Будьмо уважні, мир усім». Воно читається: «Будьмо уважні, мир усім», а в церкві людськість те, що робила, те й робить, а нам треба зробити, щоб ці безтлінні слова знову виконувались і людськістю, щоб слова «Будьмо уважні» не були для проформи, а щоб дійсно рухи припинялись і щоб священик казав «мир усім» при повній тишині. Нам треба приучить людськість слідить за виконанням [дисципліни].

В сельських церквах співається «Херувимська» і завдяки тому, що євхаристія [ісполнялась] при закритих дверях і під час «Херувимської» вони особливо серйозно моляться. А коли дійсно проходить головне богослужіння, то ходять з тарілкою.

Крім цього, порушує особливо зараз, увагу молящихся та конторка, яка видвигається в селянських церквах. Ці конторки треба безумовно [винести] на второстепенне місце. Треба, перш за все ввести дисципліну, щоб люди знали, що церква наша не тільки по-українському править, а щоб її впізнавали по її дісципліні. Московська церква завела у нас цю торгівлю, тому, що брались різні відсотки; причет турбувався за кращу торгівлю, а це порушало благость богослужіння. І так, моя пропозиція, щоб в українській церкві була введена дісціпліна.

Далі, ектенія – та, що торкається тих, що мають бути крещеними, її вичитують якось луже соромливо. Я в своїй парафії так поставив справу. В церкву є доступ усім. Один прийшов молитись, другий тільки дивитись. Отже, до літургії вірних можуть стояти всі, а з цього менту невіруючі мусять вийти. От ті зміни, які я додаю до доклала шановног о отця Василя.

Мороз.

Брата Щербаківського прошу до президії.

Данілевський [можливо, Данилевич?].

1) Я хотів би звернути увагу на те, що пропозиція вельмиповажного отця нашого Василія дещо змінити, дещо скоротити не є, так сказать, така новина, бо немає що казати, що це діялось в житті церкви усюде. Але я нагадаю одно цілком офіціальне скорочення. Мабуть, не всі ви знаєте, що за часів царя істнувала скорочена літургія, вона виконувалась так добре, що літургія Василя Великого проходила за 1 год. і 15 хв. Лігург[ія] Іоана Золотоустова теж. Висвячення дарів за 45 хвилин. Так що офіційно в православній церкві був такий чин. Його можна буде добути, хоча він був вироблений не для загального вжитку. Його можна найти.

2) Я хотів пропонувати, щоб були пригадані наші старі звичаї, які нашу службу відріжняють від других церков. Їх можна найти в требниках Пегра Могили. Безумовно, не все треба поновляти. Але багато єсть корисних. Нагадаю, наприклад, з обряду шлюба. У нас була присяга, а у Росіян її немає. А це повинно робити дуже велике вражіння.

[Прізвище не вказано.]

У деяких церквах є такі звичаї.

Данілевський.

Це тому, що по деяких церквах і досі є Требник Петра Могили і немає синодального требника. Я знаю один прихід на Полтавщині, де не було такого требника і тому там залишились старинні пісні, і взагалі там єсть немало хороших звичаїв.

Затим – 3-я річ. Надзвичайно цінна річ була б, щоб по всій Україні подивились по різницях. Там єсть забутки ріжних книжок і т. д. У нас заховалось багато рукописів, єрморогов [23] нотних. Серед них є дивовижні гарні паші співи. Взагалі, наші старі Київські співи зараз страшенно змінені і не відповідні духу українського народу. Дуже бажано було б, щоб ви дали можливість поновити ці співи або переслали їх нам. Ми використаємо їх на користь і славу української православної церкви.

Мороз.

Слово належить новонареченому єпископу о. Теодоровичу.

Теодоровичу.

Святий Соборе!

Я хочу підійти до цієї справи з иншого боку, чим підходили всі ті промовці, які порушували це питання після доповіді нашого почесного архипастиря. Я гадаю, що Собор не мусить розпливатись в дрібницях, і що ми стоїмо на свойому церковному життю на грунті творчості. Сама служба Божа витворить величезні зміни у відправі. Наперед нічого не можна сказати, бо ніхто не знає, як їх витворить чиста жива творчість нашої енергії, яка на протязі віків так яскраво виявлялась на церковному полі і яка, ми сміємо вірити, буде являтись і надалі.

Хочеться мені освітити питання з цілком з іншого боку. Порушити справу молитви. Що то єсгь молитва? То єсть єднання душ чоловічих з Духом Божим. Але ж Бог то єсть щось недосягаєме для нас. Божество ми не завше розуміли так, як тепер розуміємо. В тій мірі, як удосконалювалась душа чоловіча, все більш і більш розкривалось перед очима духовного чоловіка божество, так що можна зазначити, що божество в сфері християнства не було завше одно. Ми переходили од одних понятій, думок до других і цей процес повинен провадитись і надалі.

Так що божество перед духовними очима всесвітнього християнства воно є таке, що ускладняється, відріжняється і, звичайно, відношення наші до Бога теж ускладняються. В тій мірі, поскільки Божество в процесі нашого удосконалення розкривається перед нами, в тій мірі повинно удосконалюватись і наше відношення до Божества. Мусить підніматись наша молитва. В ній мусить відбиватись той дух, який би сказав би те внутрішнє відношення, з яким ми підходимо до Христа. А цей настрій, це відношення не по всіх епохах були однакові.

Християнству в ріжні епохи ріжні завдання. Так, між иншим, у нас довгий час був напрямок аскетичний. Церква мислила, що мир лежить у злі, тому церква ховала людей од миру, щоб захистити їх від зла. Але тепер цілком пише явище. Тепер мета христіанізації миру. Ми кажемо: мир лежить у злі, але треба його хрестіанізувати. Треба йти в мир і в самому мирі припинити те зло. І, звичайно, молитва наша мусить набути иншого настрою, иншого змісту.

Нам найпочесніший архипастир в доповіді своїй зазначив, що в повній відправі служби Божої дуже багаго монашеського елементу. Чи ж елемент відбиває наш настрій? – Ні. Ми живемо зараз другим життям, настрієм. Та й божество ми мислимо інакше. По певному психологічному закону ми мусимо інакше мислити.

Є ще і третя причина. Як вам відомо, чоловік все іде наперед. В невпинному поступі він все удосконалюється, і наше удосконалення мусить спричинитись до певних змін в нашому порядку, молитовному порядку, в нашому богослужебному строї.

От три причини. Але повинно зауважити для релігійних людей, [що] кожна різка зміна дуже боляче відбивається на їх настроях, почуваннях, то є дуже і дуже делікатна справа. До них треба підходити дуже і дуже обережно. Бо часто замість того, щоб зробити щось найкраще, ми можемо заподіяти щось необережне і зробити зло. Треба пам’ятати завше, що наш дух зустрічається з божественним, в самих сокровенних своїх тайниках і хто його знає, що на кожну людину впливає, коли душа в тих найглибших тайниках підходить до божества.

На одного впливає зовнішній вид Божий, на другого – співи, на третього натхненне слово промовця, на четвертого – натхненна молитва. З цим треба бути дуже обережним. Вільна творчість мусить бути, але та, що сама стихійно виливається. Стихійно виливающаяся творчість – вона сама мусить робити зміни. Але ці зміни ніколи не можна декретувати. Всякий декрет єсть виявлення влади, а влада то єсть уже насильство. А виявлення влади не може бути у тій сфері, самій таємній, відношення чоловіка до Бога. Тому, коли кажуть, що треба те скасувати декретом, мені здається, що люди ламаються туди, куди їх не можна допускати. Тоді, коли ця законність загальним порядком відживає, одмирає – це натурально, але декретувати ми ніяк не повинні.

Це, я кажу, мій погляд щодо обставлення нашої служби. Сам нарід мусить переводити це рухом живої своєї творчости. Те, що відживає, мусить само по собі умерти. Для того, щоб цей процес удосконалювання з боку внутрішнього відношення до Бога, – молитва, щоб він пройшов якнайкраще, мусять бути притягнені всі наукові сили, цього погрібує саме розуміння відношення чо­ловіка до Бога. Це не тому, що чоловік може молитись тільки тоді, коли стане на коліни. Є ще глибша молитва. Є ріжні вдачі. Є такі люде, які не можуть молитись увечері і ранком, але зате у них бувають натхненні пориви, коли душа їх піднімається до Бога. Єсть люди, що моляться не словом, а в сфері творчості. Є люде, які дуже корисні для церкви – архитектори, скульптори, живописці. Період натхнення цих творців – то єсть та сама молитва. Щоб нам як найкраще перевести удосконалення, мені хотілось би, щоб ви мали правильний [погляд] на культуру.

Культура в цей час єсть той молодший син, який покинув отчий дом і пішов на бік [24]. Але зараз ми бачимо зараз процес повернення цього сина в отчий дім. І скоро-скоро ми дочекаємось того, що ми будемо вітати вдома молодшого сина. Скоро працьовники повернуться до своєї церкви. Тоді церква буде набувати живого, удосконаленого характеру, який личить високому відношенню до Бога.

Ось такими думками я хотів поділитись з вами, щоб, коли Ви роз’їдетесь, то мали правдивий погляд на культуру.

Відношення людини до Бога, воно мусить мінятись, як все в собі міняється, і отже, ми мусимо перевести в церкві зміни. Я не хочу затримувати Вашу увагу на дрібницях. Але все-таки де на чому зупинюсь.

Пан-отець Задорожний говорив про відношення до уряду, але таке відношення, про яке говорить о. Задорожній, не личить христіянству. Хоч Син Божий і сказав «Царство Моє не од миру сього» [25], але і до цього миру Він відносився з кротостто і любовію. Слова, які приводив пан-отець, треба розуміти в иншому значінні.

Затим, апостол Павло говорить, що треба молитись за уряд, який ставився до християнства дуже вороже. Зараз же, коли відокремленням церкви від держави поставило нас в умови творчости, церква залишена для самої себе, вона мусить набувати в самій собі сили, – цей акт не треба розглядати так, що він нам щось дає неприємне, але як акт, за який треба дякувати з точки погляду християнства. Ми в такому ж стані зараз, як христіянські общини. Вони жили самостійно, нікому не даючи відповіді. І зараз ми бачимо, що рух, який відбувається у нас в церкві, він має дуже велике значіння і навіть просто з вдячности я молився би за уряд.

Стороженко.

Колись, у дитинстві, ми з вами [на Україні] вчили по книжках, і там було: «Моя родина. – Небо, ельник и песок» [26]. А я ніколи не бачив єльника. – Мені пригадується те, що я бачив в російській церкві. Там поминали всіх святих, крім святих нашої України. Притому я думав, що говорилось це не про нашу велику Україну, а говорилось це про Калужську г убернію. Я говорю це для того, щоб була зверну та увага на те,, що де говориться про святих, то там сказано – Борис, Гліб [27], Ігор [28] [ – ] руські чудотворці.

Через те, що немає про це ніякої постанови, пропускають тих великих духовних отців, творців великої нації української. Бажано було б зазначати вселенських чудотворців і далі треба було б привикати до своїх святих. Треба привчати народ, щоб своїх він почитав найбільш. Дальше треба не тільки тим, що будуть їх почитати, треба, крім цього скласти ще популярний життєпис святителів і учителів, який би читався і церквою, і громадянством, бо в цьому єсть велика потреба.

Далі я хотів би сказати, щоб Собор ухвалив поминання на службі Божій, щоб було зазначено, коли ми поминаємо, – то чи «просто христіян», чи «православних христіян», взалежности від індивідуальних поглядів. Я думав би, що треба замість молитви про привернення до нас всієї людськости, читати «всіх християн».

Задорожній.

Це сказати відносно церковного благослужіння, я хотів би сказати відносно постів. Правда, більшість з нас, християн, вже не постять. Наприклад, я в піст їм скоромне, а як приходять прихожане, – я ховаюсь. Це єсть лицемірство. Треба знищити Петрівку, Спасівку. Що торкається Великого поста, то треба постити цілий піст.

Бр[жосньовський] [прізвище прочитується погано].

Шановні брати соборяне [!]

Річ в тому, що коли ми підходим до розгляду питань у богослужебних діяннях, всім нам треба було б найти ісходний пункт. Що ми хочемо від нашої служби? Це єсть натхнення для практичного життя. Божа служба [ – ] то єсть джерело тих огоньків, котрі можуть світити для церковно-практичного життя окремої душі, котра визнає себе чоловіком.

Який ісходний пункт можемо ми для себе найти [?] Ця справа, ця думка об тім, що наша відправа не задовольняє християн, [ – ] то річ зовсім не нова. Коли ми поцікавимось матеріалами, котрі були в загоні у руських і котрі наближались до вольнодумія в минулі часи, то ми дуже багато найдемо матеріалів, між иншим, відносно богослужіння.

Я читав багато. Дуже мене поразили погляди Ієронима [29], Піпіна [30] про те, що богослужіння повинно нам давати. Вони кажуть, що ми в богослужіння повинні нести огонь христіянського життя. Натхнення для практичного життя. Миж иншим, вони дають цілий ряд практичних порад.

Ієроним каже, що ми повинні в богослужінні звернути увагу, щоб воно відправлялось якнайкраще. Яке воно зробе вражіння на членів церкви, від того залежить, що власне члени церкви понесуть додому, який порядок в церкві, де все впливає на душу божу. Він же зазначив, що в нашім богослужінні дуже багато повторяємосги. Звертає увагу на те, що і євангеліє на протязі цілого року читається щороку одно й те ж, одне й те ж, при чим сама суть, [більш] легка для розуміння. Вона так розкладається на будні дні.

Що ж торкається до свят, [ – ] вони дуже однобічні. Може, це єсть вина проповідників, але треба зазначити, що євангелля зовсім не читається. Сама головна книга, де лежить шлях до безмежного удосконалення, – святе євангелія, дуже мало читається. Читаються коротенькі зачала. Отже, треба було б нам подбати, щоб на наших богослужіннях, при відправах служб Божих головнішу увагу звертали на саме слово Боже, на читання його, на його роз’яснення.

Ми чуємо багато молитов, які підвищують наш розум, нашу душу до Бога, котрі зв’язують наш дух з Божим, но все-таки слова христіянського практичного знайомства з теорією христіянства у нас не буде, бо в будні дні ми, обтяжені своєю працею, не маємо можливости завитати в церкву Божу, і не можемо ознайомитись з потрібним євангеллям, яке там читається.

Тут багато було розмов про церкву, про ріжне відношення в молитвах наших за уряд. Звичайно, відносно цього ми повинні зазначити, що в священному євангелії, науці Христовій, нам сказано молитись за уряд, відноситись з повагою. Ми не можемо рахуватися з тим, як він відноситься, але повинні молитись за нього.

Відносно постів. Коли ви ознайомитесь з матеріалами, представленими на Собори російські відносно постів, то ви побачите, що вже і в ті часи зверталась увага, що треба зробите великі зміни в поділу [нашого] богослужіння. Наприклад, для вінчання одведено за весь рік всього 100 день. Далі, єсть багато людей, що не розуміють постів, що вони мають значіння і оздоровительне. Тому давно вже казалось, що треба ввести скорочення. Дуже міцно тримались тільки того, щоб додержуватися Великого посту.

Саме головне те, щоб ми роз’яснювали науку християнства. Було б дуже необережно передати справу читання євангелля настоятелям, через те, що дуже багато з євангелля, з науки Христової, остається для народу невідомим. Бо коли ми додержуємось певного церковного ладу, то ми додержуємося цього ладу і користуємось вказівками, які нам залишили отці Церкви.

Преосвященний Пишні і Ієроним звертають увагу на те, що в відправах служби Божої єсть дуже багато повторяємости. Що в відправах служб Божих, в порівнянні з статутом, єсть дуже багато скорочення. З одного боку, кажуть, дуже багато повторяємости, а з другого – скорочення. Ми повинні зазначити, і зараз дуже добре знаємо, що вони провадят ься невпорядкованим чином. Отже, ми повинні просите Всеукр[аїнську] Церковну Раду, яка має могутність скликати досвідчених людей в житті Церкви. – обговорите ці справи, бо нам байдуже відноситись до цієї справи не можна, в якій, може, відкривається сама суть релігії.

Закінчуючи свою промову, я мушу зазначити, що в нашому богослужінню єсть дуже багато того, що ми мусимо залишить і на що звернути увагу, – на читання слова Божого, на казання, як у нас поширене слово і коли воно зможе заходити у всяке серце, зможе запалювати нашу совість християнську – це буде половина нашої справи.

Як ми до порядку богослужіня віднесемося уважно, як Церковна Рада збере для цієї справи знавців богослужебного життя, то ми на другому Соборі зможемо це затвердити. З другого боку треба, щоб Собор дав змогу настоятелям мати свободу в читанні слова Божого.

Цілком погоджуюсь зо всім тим, що говорили промовці, що Церква повинна бути одкритою на ввесь час. Все-таки, я кажу, – ми повинні звернути особливу увагу, щоб слово Боже, наука Божа, відкривалась на кожній службі. Щоб там лунало роз’яснення слова євангелля, котре [мало] б легший доступ до наших сердець. Отже, тоді ми відживемо.

Конкретна пропозиція моя така: просити Всеукраїнську Церковну Раду подбати про те, щоб не було повторяємости – в одну всенощну десять єктеній. Ми зараз молимось за оглашених, котрих у нас нема. Щоб ми могли звернути увагу на… постановку казаннів, щоб на кожній службі ми могли слухати роз’яснення слова Божого.

Чехівський.

Хто за те, щоб запис спинити? (Приймається). По скільки часу дати слово? Хто за 5, хто за 3? (Більшість за 3 хвилини).

Теодорович.

Я дозволю собі зробити невеличкий перший додаток до тієї промови, яку говорив. Бажано було б відновити наші звичаї, а саме про те, як колись в старовину ставили себе на суд Божий в першу неділю посту. Я згадав про те, що найпочесний архнпастир говорить про анафему. Звичай такий: ставлять свічи посеред церкви без свічок. Кожний віруючий ставить свічку і говорить: ставлю свічку на суд Божий. Такий звичай відбувався по всіх церквах на Україні.

Другий додаток. Повинно внести в порядку зміни богослужіння замість «владика, благослови» при митрополичій катедрі «найпочесніший отче, благослови».

Третйі [додаток]. Слід бт було зробити Центральній Раді [так в тексті. мабуть, Церковній Раді] розподіл нового заповіту на 52 неділі, себто частини, щоб кожну неділю читалась нова частина нового завіту.

[Прізвище не вказано.]

Для нас, як для церковних революціонерів, що віта[ють] удосконалення богослужіння, для нас може мати велике значіння те братство, яке істнує на Кадетському шосі. В церкві цього братства я сам був на днях. Там єсть деякі великі зміни, цікаві для нас. На чолі цього Братства стоїть Арт. Спірін, який написав дві книжки, які я раджу прочитати. Там, наприклад, єсть такі зміни.

В ектенії моляться за робітників, як найбільш пригноблену верству. Ми молимся, за патріархів, духовенство, тим більш нам треба молитись за пригноблену верству.

Друге, що я помітив, те, що слово «раб» з церковного вжитку виключено. На мій погляд, у Бога рабів немає, а є вільні сини. Це слово взято з політичного життя. У нас же рабів немає і тому можна замінити його якимсь иншим словом.

Малеча.

Я ненадовго затримаю вашу увагу. Наша церква Божа на цьому Соборі воскресла. Отже, мусімо тепер як можна тісніше зв’язатись з минулим нашої церкви. Ми допіру продовжуємо нашу історію, і тому повинні зв’язатись з тим, що було цікавим. До цього мусять спричиниться такі факти.

Я доповню промову Стороженка. Він казав про українських святих. Дійсно, на українському Соборі я чув від одного промовця, що коли наша Церква підпала під владу Москви, то українські святці переглядали в Москві і багато святих повикреслювали і, нарешті, про них забули, а вони для нас мають велике значіння, їх дух живе меж нами. Спомин про них з’єднає [ін]ші церкви і зв’яжеться з минулим.

Таким чином, я пропонував би, [щоб] Рада церкви подбала про [вишукання] святих отців і вшанування їх. В одному з календарів товариства Петроградського багато мається наших українських святих, і як вони почнуться знову вживатись, то це спричинит ься до того, що наша церква буде рідна народу.

Чехівський.

Брати, В богослужінні є дві сторони. Є Божа сторона – вплив [з]гори, і людська сторона. Ця людська сторона підлягає апольогічним і псіхольогичним законам. Приймаючи на увагу цю сторону, треба дбати, щоб богослужіня не притомлювало людини, бо піднесення вгору теж може…, коли людина пере[в]томлена, от через то число співів і довжина промов повинні бути розраховані на середню силу людську. Це також треба мати на увазі.

Потім, основою всякого навчання, а в даному разі і релігії, є самодіяльність, не пасівна участь, але активна. От через що задача пастирів церкви викликати цю самодіяльність громадян в церкві Божій. Через це я цілком приєднуюсь до першого пункта резолюції. Ця воля може вилитись в те, що на протязі неділі може бути призначена одна служба для вільних відправ.

Часом бажано, що самі віруючі виявили хоч трохи самодіяльність, і це буде часто вигодніше того, що він чує на протязі цілого місяця. Кожний принесе в цей день свій подарунок. Один вивчить текст євангелія напам’ять, і прочитає його так, як скаже його серце. Другий виуче вірш релігійний. Третій проспіває якусь релігійну пісню, яку він вивчив… І ось така самодіяльність буде викликати і слово навчання, і це буде підготовка для того, щоб і читати з розумінням і промовляти від душі, що і складає основу богослужіння. Що[б] дійсно у нас не було кимбала звенящого і міді бряцаючої [31], богослужіння повинно найти самодіяльність.

Тепер переходимо до голосування.

[Прізвище не вказано.]

Я хотів звернути увагу на необхідність на місцях в тих церквах, що не українізовані. Там в церквах поминають патриарха [Петро]градського Антонія [32]. Треба роз’яснити людськости, що його не можна тепер згадувати.

Чехівський.

Основна резолюція моя така. (Читається) [текст відсутній]. Додаток Теодоровича. (Читається) [текст відсутній]. (Резолюція приймається).

Додаток [І]. Бржосньовського: 1). «Євангеліє читається кожну службу». (Одпадає за неясністю).

Додаток 2). «Казання обов’язкові». (Приймається).

3. «Доручити Раді переглянути службу Божу». (Приймається).

4. Додаток Теодоровича про відновлення звичаїв.

Чехівський.

Про звичаї у нас була уже ухвала: «Розглянути їх і подати на затвердження Собору».

Побажання відносно зміни «Владика, благослови» на «найпочесніший отче, благослови». (Приймається).

Чехівський.

Це не принципове питання. Не голосуючи передати його в комісію в формі побажання. (Приймається).

Внесення професора Данилевського. Пропонував би поновити ті відправи, які зараз забуті. Тут єсть побажання, щоб служба була щодня. Такі коротенькі служби єсть у Івана Богослова, служба апостолів і т. и.

Чехівський.

Разом з цим побажанням я ставлю побажання про вживання Коп[т]ської літургії [33]. Хто за те, щоб комісія прийняла це до відому і виконання? (Приймається).

Пропозиція Холодкевича, щоб викинути слово «раб» з тексту.

Чехівський.

Дійсно, це слово мало своє особливе значіння. Зараз це слово являється пережитком. Я це слово вважаю поставити на голосування… Хто за пропозицію т. Холодкевича?

Теодорович.

Слово «раб» вживається в відношенні до Бога. Ми безумовно є діти Божі. Але ж на мою думку ми не мусимо це підкреслювати, що ми не що більше, як діти: навпаки, чим сміреніш ми будем підходити до Бога, тим милостивіше божество буде до нас відноситись.

Чехівський.

Христос каже: я не хочу рабів, а хочу тільки друзів. Слово «раб» не буде свідчить про смірення, а про приниженість. Через не все ж таки в цім слові є відтінок, який противен Христовому розумінню.

Левицький.

Я хотів з приводу слова «раб». Я місяців 5 тому назад подав докладну записку з приводу слова «раб». Думаю, що кожний із нас того погляду, що слово не віджило і зараз тим більш зовсім не підходить до життя: наша церква вільна і народ там вільний. Ми не хочемо бути рабами, навіть у Бога. Не хочемо були рабами і не будемо. Воно не достойно вільної церкви української. Ми тільки сини Божі. Ми ідемо до нього не як раби, а як вільні люди.

Чехівський.

Хто за те, щоб не вживати пережитку старовини, – слова «раб»[?] – Слово «раб» не повинно вживатись.

[Прізвище не вказано.]

Я все ж таки хочу нагадати, що Христос звелів називати себе рабом Христовим. І я стою за те, щоб сохранити наказ Божий. Це був образ, а не в розумінні слова «раб» в загальному змісті.

Додаток священика Потапенка: «Всесвітню церкву, Україну, український уряд і всю людність». – Хто за? Хто проти? (Меншість). (Приймається як побажання до матеріялу комісії).

Теодорович.

Ця справа розглядалась і була ухвала. Там сказано, що святе письмо було б поділено і роз’яснено.

Св[ященник] Бакалинський.

Я просив би читати «соборноправну і автокефальну українську церкву». (Приймається як побажання до комісії).

Переходимо до докладу в справі містецтва. Слово належить професору Щербаківському.

Пр[оф]. ІЦербаківський.

Високоповажні брати!

Предметом викладу моєї невеликої доповіді буде українське містецтво. Власно, частина містецтва. Доклад про частину ви чули. Це доклад про українські церковні співи. На мою долю випало розказати вам про творчість українського народу в сфері пластичного містецтва, того містецтва. яке постигається оком, про церковну архнтектуру, про фрески, про инші побутові речі і утварі і т. и. В одному з сьогодняшніх докладів Кулицького [мабуть, Козицького. – ред.] вас уже познайомили з цілим рядом питань, і я в самих коротеньких рисах скажу про те, що ще осталось не освіченим.

Розуміти мистецтво не так легко, як здається. Зрозуміти доклад про українські співи вам було легше, у вас для того був грунт. Кожному з вас в дитинстві мати співала пісні. Нарешті, в соборі ви чули найкращі зразки співів в найкращому виконанні, і тому не тільки зрозуміти і відчути українські співи вам було легко.

Що ж до мистецтва – вам буде трудніше, тому особливо, що я не можу показати вам наочно зразки мистецтва. Я не можу показати вам ні в оригіналах, ні в знімках і фотографіях, та навіть аби і показав, то ви не зрозуміли б, бо ви не підготовлені вашим вихованням. Крім того, ми переживаємо добу захоплення матеріалізмом. Останні годи людськість придбала надзвичайні багатства в матеріальному напрямку. В кінці XIX ст., [на початку] XX ст. були видумані пароплави, залізниці і т. д., але що до духа, до душі людськости, то тут можна нічого не робити. Що до поповнення оточення людського зроблено надзвичайно багато, а що до змісту – нічого не зроблено.

І тому, коли людині приходиться розуміти те, що виходить від серця, – це дуже трудно і серед вас, я думаю, не більш 10 чоловік розуміє ці прекрасні фрески, які вас оточують в соборі. Бо це доба, яку ми минаємо, несприятлива для того. Це зробиться тоді, коли людина повернеться до духа, коли не тільки мозок, але й серце будуть працювати. Наші сини, діти будуть більше щасливими. Їх серцям будуть дані ті переживання, які не випали на нашу долю.

Далі перейдемо до містецтва. Я зупинюсь тольки на двох-трьох моментах, і прошу вас на хвилину забути, що ви тут, в соборі, й перенестись в ту добу, коли не було ні Софії, ні… коли на Київських горах стояли ідоли, і наші предки приносили їм поганські жертви. Володимир рішив зробити акт християнства. Раніш, ніж зробити це, він послав киян во всі сторони, щоб придивиться там до віри. Вони повернулись і кажуть, що коли ми прийшли в Царгород і подивились на службу, то ми не знали, чи ми на небі, чи ми на землі.

Що примусило оцих киян, наших прапрадідів поставити на перше місце християнську церкву? – Краса. Вони богословії не розуміли, але у них серце було, у них душа мала остільки велике поривання до естетики, що вона їх товкнула до пласт[ичної] краси храму, що вони сказали: «Ах, як справді хороше».

Пройшло 600 років і через Україну їде в Москву ангиохійський єпископ [34]. Він залишив для нас надзвичайно цікаві записки. В них він описує храми Божі і свої вражіння. І от він теж каже, що він не знав, де він був [ – ] чи на землі чи на небі.

Проходить ще 50 з лишком років. їздить по Україні піп кацап Лук’янів [35]. Він теж залишив записки і, ви бачите, але він навіть вилаявся по кацапському звичаю: «от, противні хахли»… і т. и. Він вилаявся в розумінні, «яка краса була тут».

Я взяв ці три мента для того, що[б] доказати, що в минулому отці наші надзвичайно відчували цю красу. Коли Володимир хрестив киян, він привіз майстрів з-за кордону, і вони почали будувати церкву. Будував її і Ярослав, будували діти його. На жаль, я не маю часу, щоб зупинитись на цьому соборі. Тільки зараз можу зазначити, що зараз ви бачите не той собор, який був: ви сидите на 2 аршини вище, чим сидів Володимир [36]. Раніш він був облямований мармором. Замість іконостасу стояла маленька мармурова і тільки Нерушима Стіна осталась нерушимою.

Я боюсь, що ви не відчуєте цієї краси. Я не можу не сказати вам, що це особливо цікаво, коли заходе сонце, Божа Матір стоїть на золотому фоні. Творці, які творили її, були одірвані од землі і хотіли потягнути маси людськости теж туди, на небо. Але проходять часи і коли ви подивитесь на зразки більш пізнього мистецтва, то ви зобачите на цих українських образах уже землю, а не небо. Людина ввела страшно багато елементу земного, людського побуту.

Ви бачите, що на образах малюють всяке життя, між іншим на ці[й] стіні, де намальовано 4 святих, тут був намальований Володимир і вся його семья. Це був звичай мальовати в церкві того, хто її будував, і ви можете бачити, як на празничних іконах малювався титарь. Єсть цілий ряд таких надзвичайно цікавих образів. Так, на одному образі намальований Хмельницький.

Особливо улюбленим був образ, який можна назвати національним українським, це образ Покрови. Там малювалась маса людей, на яких накладався покров. На Запоріжжі єсть дуже цікавий образ, на якому намальована Матір Божа, яка покриває покровом велику кількість запорожців. Але національні риси найбільш вилились не в мальованці і не в цікавих облаченнях, які ви бачили в службах Божих. Ці облачення являються зразками творчої роботи українців монастирсько-цивільних откосів [sic], але найбільше слово сказала Україна [ – ] це в архітектурі.

Я казав вам, що це не буде зрозуміле для вас містецтво, і коли я почну вам говорити про архитектуру, то я якраз і думаю, що ви мене не зрозумієте. До того часу, поки не визнавали український нарід за окремий, не визначали окремим і його містецтво. В залежности від того, хто панував, українське містецтво називалось чи то польським, чи руським. Тому дуже цінну частину ми можемо бачити в польськім і руськім містецтві.

В останні часи наше містецтво нарешті визнано. Єсть спосіб дуже легкий відріжнити особливі стилі. Особливість архітектури в тім, що суть полягає в тому, як архітектор мире між собою дві лінії: горизонтальну й вертікальну. От треба поставити будинок. Від того, як він мірить ці дві лінії, залежить стиль архітектури. Візьмемо – як греки мірять ці дві лінії. Я боюсь, що не всякий бачив з вас, як будувались грецькі храми. Він будувався так. Бралась лінія горизонтальна, потім ставився ряд колон. Потім на кожні[й] товщі колони маса вертикальних ліній. Це прикривалось горизонтальною лінією, потім вриваються знов вертикальні і, нарешті, трьохкутником закінчується боротьба вертикальних з горизонтальними.

Що робе Рим? Прошу пригадати арку. Візьмемо літеру «П», а в ній – дуга.

Я вам це говорю і боюсь, що більшости з вас це буде не зрозуміло. Коли вам говорять про пісню, то ухо нагадує вам її. А коли я вам нагадую, то вам нічого не пригадується. А через те я і говорю, що дуже трудно зрозуміти, що таке український стиль. Там таке примирення вертикальних з горизонтальними, яке ще не дав ні один нарід.

Прошу пригадати звичайну трьохбанну церкву. Не ті церкви, які виросли за часів Петра Першого, а старі, оті трьохбанні церкви, які на протязі віків творив український нарід, трьохбанні, – де 2 – 3 стоїть бані. Одірвемо одну баню. Получаємо грань, потім вісьмикутник і знову… Коли ви подивитесь, то получається вертикальная і косая, вертикальная і косая. Получається ползуче нахилення лінії.

Вислухавши це, ви самі упевнились в тому, як трудно зрозуміти містецтво взагалі. Більшість з вас не може мати конкретного образа, тому що ви не бачили зразків і тому, що ви не могли відчути це. Зараз я мушу кінчати. Я прошу перейти до тих конкретних пропозицій, які я дуже хотів би, щоб Собор прийняв. Я не можу, не маю часу зупинитись на подробицях і з приводу ріжних панагій, хрестів і т. д. Це зрозуміти дуже трудно, я тільки прошу, щоб всі ви надалі пам’ятали, що хлам, якого сила по церквах, то не єсть хлам. Що там бувають надзвичайно цінні речі, які треба дуже і дуже берегти. Пропозиція моя конкретна буде така:

1. Берегти предковічні старовини церковної української утварі.

2. Ні одну церкву українську без дозволу академії не повинно руйнувати або перероблювати.

3. Аби церкви на Україні будувались в предковічному українському стилі.

Чехівський.

Ніхто слова не забірає? – Ні.

Справа ясна. Пропозиції читать ніхто не вимагає? (Ніхто). Хто за пропозиції? (Приймаються одноголосно).

Позачергова заява:

[Прізвище не вказано.]

Щоб провести це в життя, те. що казав докладчик, при державній академії єсть майстерня, яка ставить собі метою відродити фрескове містецтво станкове; відродити старинне шитво, керамництво. В майстерні виконують все це по можливости як найкраще. Там можна заказать вироби по адресі…

[Прізвище не вказано.]

Позаяк я завтра залишаю Собор, я хотів би дати Собору деяку інформацію, яка буде мати велике значіння для нас.

По скінченню Собору кожний з нас, з’явившись на село, прийметься за яку-небудь діяльність, і, безумовно, коли ми почнемо більш рішуче виявляти свою діяльність, то нам будуть ставити ще більше перешкод. Кожному з вас прийдеться українізувати парахвії. Перше, що вживається проти нас – це подається заява, що насильственним путем провадилась українізація. І от в юридичному відношенню при українізації парахвій мусить бути зачитаний декрет і [дальше] акт мусить бути такий, що: «заслухавши декрет…» і т. д. Це буде перша отшивка.

Друге, вороги кажуть, що «тепер всіх дезертирів будуть рукополагать». Тому обов’язково треба тих, що будуть рукополагати, питати про їх відношення до військової служби.

Арх[иєпископ] Липківський.

Архітектор обіцяє завтра після служби дати пояснення відносно будівлі і архитектури Софії.

10 ¼ год. вечора.

Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 104. – Арк. 19 – 38; Спр. 105. – Арк. 73 – 97. Стенограма.

Примітки

20. У тексті помилково написано “Іван”. Треба читати: “Роман”. Роман Солодкоспівий – видатний візантійський гімнограф, автор і творець близько тисячі кондаків. Народився в Емесі (Сирія) у другій половині V ст., був дияконом Кирова храма Божої Матері в Грецькій Церкві.

За легендою мав дуже неприємний голос, але дякуючи Богородиці був наділений і дивним голосом, і винятковими здібностями до складання пісень. Про це чудо під назвою μεγάλη άντίληψις (“велике осягнення”), що відбулося в одному з східних монастирів див. Halkin F. Bibliotheca hagiograpica graeca. – Bruxelles, 1957, t. 3, p. 67; Delehaye H. Propylaeum ad Acta Sanctorum. – Bruxelle, 1902, p. 95 – 96.

21. Рим. 13: 1 – 7.

22. Мт. 7: 6.

23. Ірмологіон, або Ірмолой (грец. “ірмос” – “сплетіння” та “логіон” – “вираз”) – пам ’ятки нотно-лінійного письма в Україні, записані п’ятилінійною. т. зв. “київською” квадратною нотою. Збірники містять мелодії і тексти традиційних церковних співів, що уживаються в християнському богослужбовому обряді. Відомі перші ірмологіони що відносяться до 12 ст.

24. Притчу про блудного сина викладено: Лк. 15: 11 – 32.

25. Ів. 18: 36.

26. “Небо, ельник и песок…” – рядки з вірша М. О. Некрасова “Школьник”.

27. Борис і Гліб – молодші сини київського великого князя Володимира Святославича. які у 1015 р. були вбиті за наказом старшого брата Святополка Окаянного. Канонізовані 1072 р.

28. Ігор – великий князь київський (912 – 945), який загинув мученицькою смертю. [Але він не був ристиянином. Може, кн. Ігор Ольгович (загинув у 1147 р.) – але він не був чудотворцем.]

29. Блаженний Ієронім Євсевіі Софроній (340, Стридон, Далмація – бл. 420) – один з найвідоміших західних отців церкви чернець, аскет. До прийняття християнства отримав у Римі широку світську освіту. Здійснивши паломництво на Схід, ненадовго повернувся до Риму, потім знову його покинув, оселився в Палестині. Автор церковно-історичних праць (“Про знаменитих мужів” тощо), повчань і проповідей. Йому належить текст Вульгати – перекладу Біблії з давньоєврейської на латинську мову.

30. З тексту не зрозуміло, про кого йдеться. [Августіна?]

31. “Коли я говорю мовами людськими та ангельськими, та любові немає. – то став я як мідь та дзвінка, або бубон гудячий”. (І Кор. 13:1). В російському варіанті не “бубон”, а “кимвал”.

32. У тексті помилково згадано патріарха Петроградського. Насправді ж йдеться про митрополита Київського Антонія (Храповицького). ім’я якого згадувалось під час богослужіння в усіх церквах України навіть після його втечі за кордон (через брак інформації на місцях).

33. Копська (Коптська) літургія – відправлялась у церкві монофізитів в Єгипті серед коптів, тобто охрещених єгиптян. Текст її приписується св. Кирилу Олександрійському.

34. Див. Муркос Г. Путешествие Антиохийского патриарха Макарня в Россию в половине XVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским (перевод с арабского по рукописи Московского Главного Архива Министерства Иностранных Дел). – Москва, 1896-1900, Випуски 1 – 5.

35. Мається на увазі московський старець Леонтій (Лук’янов). Мандрував до Єрусалиму для поклоніння Гробу Господньому, двічі заїзджав до Києва (1701) і залишив нотатки про свої мандри. Назва цих нотаток: “Лета 7209, месяца декабря в седмойнадесят день хождения во Иерусалим старца Леонтия”. Рукопис зберігся в бібліотеці графа А. С. Уварова, уривки надрукував “Черниговский листок”. – 1862. – № 4-8. (Див. Закревский Н. В. Описание Києва. – Москва, 1868. – В 2 т.)

36. Князь Володимир (988 – 1015) не міг перебувати в Софійському соборі, оскільки собор почали будувати у 1037 р.

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 324 – 344.