Будь нашою донькою, Наталко!
В.Скоропадська
У нашій газеті за 25 травня, у багатьох інших, на радіо, телебаченні розповідалося про сім’ю Ходемчука Валерія, який загинув під час аварії на Чорнобильській АЕС. Нині Наталка Ходемчук тимчасово працює у всесоюзній дитячій здравниці «Артек». Після зустрічі з нею домовилися, що Наталка напише про свої справи. Скромна і працьовита, з отим глибоким сумом в очах, який не афішується, а десь тихо бринить у людській душі, вона якось одразу викликала і симпатію, і щире людське співчуття.
І ось цими днями пошта принесла конверт, де було два листи. Один, від Наталки, а другий – від зовсім незнайомої людини. Наталя писала: «Трохи про себе. Уже працюю, а в роботі, серед людей, трохи відриваюсь від свого горя. Правда, трапилася ще одна прикрість – доньці зробили операцію. Апендицит. Та все вже позаду. Однак є й іскринки радості. До мене в гості приїхала рідна сестра – знайшла мене через газети, спасибі журналістам».
Другий лист, написаний чітким жіночим почерком, зворушував непідробною щирістю.
«Здрастуй, Наташо! Вибачай, що я з тобою на «ти». Але вважаю тебе своєю донькою. Ми з чоловіком пенсіонери. Живемо в достатку. Дуже вражені вашим горем. Наталю, ми запрошуємо тебе з дітьми до себе жити. У нас є кози, буде дітям молоко. Та й розміститися є де. Маємо чотирикімнатний будинок, машину, кольоровий телевізор, в дворі колодязь. Не відмовляйся, приїзди! Я знаю, що ти працюєш в «Артеці». Якщо тобі у нас сподобається, залишишся. Ще раз просимо – приїзди. І напиши хоч кілька слів про дітей, дуже хочеться їх побачити, які вони, чи здорові? Будемо зустрічати тебе на вокзалі станції Дебальцеве. Наша адреса: Донецька область, м.Дебальцево-4, Чапаєва 53-а, Буканова Зоя Олександрівна».
Це лише один лист, одна простягнута рука допомоги у скрутній ситуації. А їх сотні, тисячі. Не залишать у біді наші люди ні одну людину, ні ціле місто. Бо скільки там, у зоні підвищеної небезпеки, трудиться тих, чиє серце схвилювала біда Чорнобиля. І у всіх єдина мета – якнайшвидше ліквідувати наслідки аварії.
А я пригадала свою розмову у поїзді з літнім чоловіком, теж пенсіонером з Махачкали, коли їхала у відрядження в «Артек» до Наталки Ходемчук.
– А ти, дочко, скажи їй, якщо хоче, нехай до нас приїжджає з дітьми. Та й не тільки вона. Усіх приймемо… Бо радість і біда у нас на всіх одна.
Радянська Україна, 1986 р., 4.07, № 151 (19656).