Донос у прокуратуру

Ю.Гуленко, спецкор «Кіровоградської правди». м.Кіровоград

[І тут, і всюди – скрізь погано]

Глибока тріщина пролягла між директором і колективом будованого кіровоградського заводу тепловозних двигунів

З директором будованого заводу тепловозних двигунів О.М.Алексеєвим ми розмовляли майже три години. І весь цей час Олександр Макарович говорив так, ніби проголошував добре завчену промову. Я намагався прочитати на його обличчі хоч що-небудь з того, що про нього написали в листі до редакції і говорили зі мною при зустрічах кілька десятків трудівників підприємства. Але даремно: все ховалося за незворушною маскою.

Він говорив і говорив про завод і проблеми, про те, що робить для наведення порядку… В цей потік слів мимоволі чи навмисно вплітав фразу «Я – молодий директор. Може, й не все вдається».

Що ж, самокритика – річ потрібна. Але за умови, що вона глибока і щира. А що криється за самокритичною, на перший погляд, фразою Олександра Макаровича «…не все вдається»?

– Коли Алексеєва призначили директором, – говорить бригадир слюсарів-складальників, депутат Новенської селищної Ради м.Кіровограда В.М.Сенченко, – думали, він добре поведе справу. Повів, тільки не в той бік. Насамперед, настроїв проти себе буквально весь колектив. Грубістю, іноді й хамством. Якось звернувся до нього з проханням проінформувати робітників, як вирішується житлова проблема. У відповідь почув: «Не лізьте не в свою справу».

Колектив тривожить багато проблем. Насамперед, майбутнє підприємства: чи його будуть добудовувати, чи ні. На порозі – зима. Зараз значна частина трудівників цеху нестандартного устаткування працює під відкритим небом, виконуючи важливе завдання для атомних електростанцій [1]. Настануть холоди, а приміщення для них немає. Міністерство виділило кошти для того, щоб у блоці допоміжних цехів до зими була зроблена м’яка покрівля, двері, вікна. Та тут нічого не робиться. Чому? Про це та інше люди хочуть мати докладну інформацію.

– І дістали її, – каже секретар комсомольської організації заводу, електрозварник В.О.Писменюк. – На всі наші хвилювання Олександр Макарович відповів: «Чого це я на кожне апчхи буду відповідати».

На виробничій базі директор буває рідко. А коли приїжджає сюди, то уникає зустрічей і розмов з людьми. І все ж якось зустріч відбулася. Та вона ще більше ускладнила взаємовідносини, підігріла образу людей на свого керівника.

– З тієї зустрічі, – згадує бригадир слюсарів-складальників М.О.Ткаченко, – запам’ятав тільки те, що Алексеєв нас усіх обізвав ледарями. На додачу кинув: «Нам з вами не по путі, всі пишіть заяви на звільнення».

Чи ж заслуговує на такі образи колектив? Ні. Ось довідка про його діяльність. В першому півріччі, наприклад, план по випуску продукції виконав на 127.7 процента, по продуктивності праці – на 121.4 процента. Значить, незважаючи на нездоровий психологічний клімат, який створив сам директор, люди працювали і працюють з високою віддачею, бо розуміли і розуміють свою відповідальність перед державою.

О.М.Алексеєв переконаний, що скарги в редакцію, інші установи – це підступи недругів, яким поперек горла стала його суворість, стиль роботи. Але ж проти його стилю буквально весь колектив. І найгірше, що Олександр Макарович не розуміє і не хоче зрозуміти, що не можна відгороджуватись від людей, бо керує виробництвом, де кожен повноправний господар. А керувати – значить йти до людей, радитись з ними, залучати колектив до управління виробництвом, розв’язання легких і важких питань. Він же будує свій авторитет на адміністративних віжках. Не рахується ні з чиєю думкою, і не випадково, що ніхто не вірить у свого керівника. В ньому побачили й гірше – байдужість. І всі виробничі упущення, яких все більшає і більшає, прямо зв’язані із ставленням керівника до людей.

– Справжню діловитість, самодисципліну, – констатує заступник директора В.І.Кравченко, – Олександр Макарович підміняє грубим окриком, демонстрацією «начальницького» вигляду.

Так, так, у директора немає підтримки і серед працівників адміністративного апарату, громадських організацій. Явище досить рідкісне.

– Якось на планірці, – скаржиться головний бухгалтер заводу В.П.Бровко, – я заступилась за ветерана війни і праці начальника відділу капітального будівництва В.А.Тарана, якого директор образив. За це і я потрапила в немилість. А то намагалась ознайомити Олександра Макаровича із фінансовим становищем підприємства – слухати не захотів. До його приходу на рахунку мали 227 тисяч карбованців, а тепер тільки вісімдесят. Збільшилось наднормативних матеріалів. Все це результат того, що йому, бачте, амбіція заважає радитись з нами, як економно вести справи.

– Мій обов’язок, – говорить старший економіст Г.С.Охримович, – слідкувати за виконанням державних планів. Директор же більше турбується про виконання просьб із установ і організацій про виготовлення то воріт, то огорожі або тамбура тощо. Непланової продукції видали вже на 52 тисячі карбованців. На неї затратили немало фондового металу. Пробувала пояснити, що такі дії недопустимі. У відповіль почула: «Не ваше діло». Наступного ж разу моя порада обернулася тим, що мене просто вигнав з планірки.

Олександр Макарович не терпить заперечень, зауважень, критики. Нерідко безпідставно накладає стягнення. На приклад, 17 червня видав наказ про зняття з начальника цеху нестандартного устаткування П.П.Чуракова 50 процентів премії за несвоєчасне виготовлення металоконструкцій для управління водопровідного і каналізаційного господарства. Про те, що цех виконує якесь замовлення, Павло Павлович не знав ні сном ні духом, бо в той час перебував у відпустці.

Заступник начальника цього цеху А.О.Духовний подав заяву про переведення на посаду технолога першої категорії. Директор «задовольнив» просьбу так, що Анатолію Олексійовичу довелось скаржитись в облпрофраду, яка примусила керівника відмінити наказ.

– Коли я запитав Алексеєва, за що мене перевели на нижчеоплачувану посаду, – розповідає А.О.Духовний, – він відповів: ти багато говориш, А було так. Якось нагадав директору, щоб впровадили чіткі функціональні обов’язки. А то попросив пояснити, яким користуються положенням про матеріальне заохочення інженерно-технічних працівників.

Недавно обласний комітет народного контролю наклав на О.М.Алексеєва грошове стягнення за використання службового автомобіля для власних потреб. Директор вирішив за державний рахунок побувати у вихідні дні в Харкові. Про цей факт народних контролерів повідомив начальник гаража будованого підприємства В.І.Баранов. А невдовзі його було звільнено з роботи. Причому, наказ видано, коли В.І.Баранов був у відпустці, без погодження з профкомом. А перед цим начальника гаража було премійовано за доброякісну технічну готовність автотранспорту. За що ж тоді звільнено хорошого працівника?

Директор же свої зловживання, які обійшлися підприємству в двісті карбованців, пояснив… необізнаністю з тим, що можна робити, а що ні. Погодьтесь: дивне пояснення дає людина, яка переплутала власну кишеню з державною.

І вже ні в які рамки не вкладається діяльність, яку О.М.Алексєєв активно розгорнув останнім часом. Замість керувати виробництвом, колективом, він оббиває пороги адміністративних органів, щоб обвинуватити бригаду В.А.Калька в одержанні нетрудових доходів.

Справа ось у чому. 14 квітня вона була відряджена у колгосп імені Кірова Устинівського району для будівництва сіносховища. Робітники, розуміючи важливість завдання, працювали щодня по 12-14 годин, а також у вихідні і святкові дні. В результаті об’єкт з оцінкою «відмінно» здали 10 травня – більш, як на місяць раніше нормативного строку. За виконаний обсяг робіт колгосп на законних підставах виплатив зарплату. Бригаду нагороджено похвальною грамотою. Кіровський райком партії теж відзначив завод за дострокову здачу сіносховища.

Але Олександр Макарович вирішив проявити «принциповість». Він пише прокурору Устинівського району скаргу, в якій доводить, що бригада свої гроші одержала незаконно. Звідти надходить відповідь, що оплата праці проведена правильно. Таке ж заключення і РАПО. Директор не задовольняється цим і напразляє нову скаргу прокурору Кіровського району м.Кіровограда. Не будемо вдаватися в розвиток дальших подій. Скажемо, що є роз’яснення Держкомпраці СРСР від 8 липня 1985 року № 460-23, де ясно сказано, що за виконані роботи в колгоспах або радгоспах працівники підприємств, організацій і установ одержують зарплату сповна, згідно існуючих розцінок в сільськогосподарському виробництві. А розмір зарплати, що зберігається по місцю основної роботи працівників, встановлюється тими, хто їх направляв у господарства і в залежності від важливості завдання, яке вони виконують.

Здається, все зрозуміло. Не зрозуміло тільки, чого добивається директор? Може, хоче показатись борцем за справедливість? Але хто повірить в це, коли недавно перед колективом скомпрометував себе, використовуючи службове становище для задоволення власних потреб.

Можливо, нездорова обстановка на заводі і не виникла б, якби вчасно в справу втрутилася партійна організація. Адже справжніх зборів, де б відверто і чесно обговорили становище, чомусь уникали.

– Тридцятого липня, – говорить секретар парторганізації В.І.Лунгул, – ми планували заслухати директора про стиль і методи роботи на відкритих партійних зборах. Але представник Кіровського райкому партії «порекомендував» нам змінити порядок денний. Однак це не змінило думки колективу – директор втратив авторитет, лишився нашого довір’я.

Це ставлення до ситуації заводчан, тобто «знизу». А яка думка «зверху» – Кіровського райкому партії, міськкому Компартії України?

Кіровоградська правда, 1986 р., 6.08, № 181 (17543).

[1] Чим важливіше завдання, тим в гірших умовах треба його виконувати. Бо інакше не буде героїзму. Із того, що завод зветься “тепловозних двигунів”, ніяк не може випливати, що він не причетний до совєтської ядерної програми. Адже відливати бюсти В.І.Леніна для установки на АЕС – то вам не абищо…