Ординсько-генуезський договір 1387 року
та його передісторія
Віктор Талах
У статті здійснено переклад українською мовою тексту договору між Генуезькою Республікою та Улусом Джучі від 12 серпня 1387 року, проаналізовано його положення, на підставі даних Книги масарії Кафи за 1386/87 рр., інших джерел запропоновано реконструкцію подій, що передували його укладенню.
Встановлено, що договір був угодою про мир, яка поклала край збройному конфлікту між кримськими генуезцями та Джучієвим Улусом, відомому як «Солхатська війна». Причини конфлікту лежали у протиріччях між інтересами генуезьких колоністів та татарських володарів та влади у Криму, породжених передачею Південного Берега півострова генуезцям у 1380/81 р., а також, ймовірно, невдоволенням місцевого населення генуезьким пануванням. Записи «Книги масарії» не надають незаперечних свідчень на користь припущення, що в 1386 у Криму як хан – суперник Токтамиша діяв царевич Бек-Булат (відповідна гіпотеза грунтується на неоднозначному перекладі і тлумаченні латинських текстів і суперечить даним інших джерел).
При цьому інтереси місцевої влади та знаті у Криму не повною мірою збігалися з позицією ханського двору. У той же час головними ініціаторами мирного врегулювання конфлікту виступили, виходячи зі своїх загальнополітичних пріоритетів, центральні уряди Республіки Святого Георгія та Джучієва Улуса. Через це ханський представник Кутлуг-Буга у розпал війни підтримував приязні стосунки з генуезцями та отримував від них подарунки. Сам договір підтверджував status quo ante bellum та встановлював деякі додаткові гарантії його дотримання.
Документ: фізичний стан, публікації та дослідження
Договір 1387 р. між генуезцями і Токтамишем зберігається нині у Державному архіві Генуї (Archivio di Stato de Genova) у фонді Таємного Архіву Генуезької Республіки (Archivio Segreto, Materie Politiche, Negoziazioni e Trattati, папка 2729, док. 27), переплетений разом із текстами договорів Генуї з деспотом східної Болгарії Іванкою та османським султаном Мурадом I. Фізичні параметри документів Кейт Фліт описує наступним чином: «Розглянутий зошит складається з десяти пергаменних аркушів, чотири з яких списані з лицьового та зворотного боку, решта залишилися чистими. На зворотному боці є наступний запис, що перераховує зміст: «Мир із паном Морат-бегом, мир із Солхатським паном, мир із сином пана Добротиці. Усі були укладені Джентіле де Гримальді та Джаноне де Боско, послами Громади Генуї, 1387» («pax cum Morath beghi, pax cum domino Sorcatense, pax cum filio domino Dobrodze. Que omnes facte fuerunt per Gentilem de Grimaldis et Janonum de Boscho ambaxatores comunis Janue MCCCLXXXII»). Аркуші у доброму стані, хоча є деякі невеликі пошкодження у нижніх кутах кожного. Усі три договори написані гарним чітким почерком» [32, p. 13]. На думку тієї ж дослідниці, наявність скріпи нотаріуса (Signum Tabelionis) вказує, що це копія, виготовлена для уряду Генуї безпосередньо після підписання договору [Ibidem].
Ілл. 1. Фонди Державного архіву Генуї. Сучасне фото.
Вперше договір згадав та проаналізував у 1792 р. Г.-Л. Одеріко [38, p. 181-183]. Повний текст трактату опублікував у 1827 А.-І. Сільвестр де Сасі [40, p. 62-64], надалі його текст навів у своєму дослідженні Г. Кун [34, o.49-52]. Втім, Е. Бассо, який опублікував оновлену транскрипцію тексту в 1994 році [27, p. 277-280], досить критично відгукується про публікацію 1827 року, він, зокрема, вказує на «звичку Де Сасі впорядковувати, відповідно до орфографічних канонів класичної латині, написання деяких слів тексту» [27, p.277]. Крім цього, в публікації Де Сасі є пропуски слів (які, втім, як правило, на сенс не впливають), приблизно в півдюжині випадків некоректна транскрипція спотворює зміст тексту («subscripti» замість «compositi», «excepto» замість «exceptioni», «est» замість «supra», «petere» замість «redere», «conventu» замість «contractu», «exarari» замість «extrahii»).
Договір згадують і стисло викладають у роботах, присвячених генуезьким колоніям у Криму та східносередземноморській торгівлі, М. Мурзакевич [11, c.54-56]; М. Канале [29, v.I, p. 380; v.II, p. 21-22], А. Олів’єрі [39, p. 75], М. Волков [2, с. 181-182], В. Гейд [33, p. 206-207], В. Д. Смирнов [19, c.138, 142], А. Васильєв [42, р.179-180], О. Ч. Скржинська [19, с. 91], П. Лішіандреллі [36, p. 132], М. Баляр [26, p. 161, 458-461; с. 603-604], В. Чокильтан [31, p. 237-239], Є. О. Хвальков [34, p. 104-105], А. Л. Пономарьов [13, с. 20 – 21], О. В. Джанов [5, 94-102]. Детальний аналіз подій «Солхатської війни», яку завершило укладання договору, і самого договору 1387 р. наводить Е. Бассо [27; 28, p. 100-116]. Попередній переклад договору українською мовою опубліковано автором цієї статті в електронному вигляді у 2020 р. [22]. Однак, він грунтувався на застарілій транскрипції А.-І. Сільвестра де Сасі і потребує доопрацювання. Загалом цей документ викликає менший інтерес дослідників, ніж ординсько-генуезькі угоди 1380-1381 рр., разом із якими договір 1387 року зазвичай розглядається.
Ординсько-генуезькі взаємини у 1381 – 1385 роках
Час із лютого 1381 по березень 1382 року, коли в Солхаті намісничав Ільяс-бек [1], було свого роду «медовим місяцем» у генуезько-ординських відносинах. Солхатські сановники охоче відвідували Каффу, де їх щедро пригощали і обдаровували: наприклад, прийом Ільяс-бека 30 серпня 1381 обійшовся каффінському казначейству в 2087 аспров, причому на частування було витрачено 820 аспров [9, с. 168, 204] (у той час кінь коштував від 110 до 340 аспрів [9, с. 198-199], платня військовому морякові на сторожовій бригантині становила трохи більше 3 аспрів на день [2]); не менш багаті дари вирушали до Солхата: так, подарунки імператорському комеркіарію (головному кримському податківцю) Алут-Саїту, надіслані 11 червня 1381 з нагоди його вступу на посаду, оцінювалися в 1328 аспрів [9, с. 203]. Щоправда, генуезці були з лишком винагороджені: за лютий 1381 – червень 1382 «податок» (introytus) з Готії, поступленої італійцям за договорами 1380-1381 років, склали загалом 173,7 тисяч аспрів [3] [26, p. 93; 5, с. 107], тобто, близько 43 відсотків доходів із власно Каффи [26, p. 421]. Однак, дуже добре не буває дуже довго. На початку березня 1382 р. Ільяса в якості пана Солхата замінив Кутлуг-Буга, а наприкінці того ж місяця своє місце втратив і Алут-Саїт [5, с. 79; 9, с. 215]. Генуезці не забули друзів, і вже після того, як Ільяс та Саїт залишили посади, 26 квітня та 7 червня вручили їм пам’ятні подарунки [9, с. 215; 5, с. 80].
Іл. 2. Бенкет. Мініатюра з візантійського рукопису 1362 р. Париж, Національна бібліотека Франції, MS Grec 135, fol.18v.
Зміна правителя в Солхаті, здається, спричинила зміну в характері генуезько-ординських взаємин. Можливі ознаки напруженості з’являються між червнем 1382 і липнем 1383 р.
У договорі 1387 р. згадано якійсь «договір, укладений між згаданим вище блискучим паном Кутлубугою від імені згаданого пана імператора, з одного боку, і Бартоломео де Якопо, правознавцем, на той час консулом Каффи, з іншого боку, у тисяча триста [прогалина] році з печаткою згаданого пана Кутлубуги» [28, p. 278]. Бартоломео де Якопо був консулом Каффи у 1365 р. й очолював похід, внаслідок якого було захоплено Солдаю. У зв’язку з цим можна було б припустити, що мається на увазі угода щодо Солдаї [5, с. 55]. Проте, у тексті 1387 р. зазначено, що договір з де Якопо Кутлуг-Буга уклав «nomine dicti domini imperatoris», «від імені згаданого пана імператора», а згаданим на початку документа «imperatore dignissimo Tartarorum» був «inclitus et excelsus dominus Toctamis», Токтамиш, який у 1365 р. був ще дитиною і жодних претензій на владу не виявляв. Ймовірно, слід погодитися з В. Гейдом і В. Смирновим, що йдеться про повторне консульство Бартоломео де Якопо в Каффі, яке встановлюється на основі акта від 7 березня 1382 р., що називає Де Якопо обраним консулом Каффи [30, v. I, p. 346, not. 4; 33, p. 207; 19, с. 138]. Він, мабуть, обіймав цю посаду між Іванічіо де Марі, чиї повноваження закінчились у червні 1382 року, та Меліадуччі Каттанеї, який став каффінським консулом не пізніше 28 липня 1383 року [4]. Необхідність укладання додаткового договору, здається, вказує на якісь ускладнення, що виникли у відносинах між сторонами.
Наступник Де Якопо, Каттанеї, у липні 1383 року доручає зробити переклади договорів з ординцями від листопада 1380 та лютого 1381 років, досить вірогідно, у зв’язку з виникненням якихось спірних питань, розв’язання яких потребувало звернення до документів. На загострення відносин між Каффою та Солхатом у 1383 р. прямо вказує пам’ятний запис на вірменському Євангелії з Галати. В ньому якийсь Саргіс, син Манктера, з Баберда (західна Вірменія, сучасний Байбурт) повідомляє: «У літо 832 [1383], коли хан Полат по Кафі вдарив і коли, йдучи, і святе Євангеліє забрали в полон в Орабазар» [17, с. 184]. О. Джанов вважає за можливе пов’язати цього Полата / Булата з Бек-Булатом, який безсумнівно з’явиться в Криму через три роки [5, с. 93, 95]. Однак, мова може йти про Булат-бека, брата Ільяс-бека або Кутлуг-Бугі («Olatbey fratri domini Sorchati»), згаданого в «Книзі масарії Каффи» за 1382 р. [9, с. 213] (таке припущення висловлює В. Чокильтан [31, р. 237], проте, він тут же змішує його з Бек-Булат-огланом).
Не зовсім зрозуміло вживання в вірменському тексті титулу «хан»: воно неможливе, якщо йдеться про брата кримського намісника, і сумнівно, якщо мається на увазі Бек-Булат-оглан. Із самого запису випливає, що історію викраденого Євангелія автор дізнався від когось стороннього; можливо, мав місце неточний подвійний переклад: спочатку хтось переклав частину імені Булата «Бек» вірменською мовою словом зі значенням «князь, правитель», а потім уже Саргіс (або його джерело) ще раз переклав його тюркським «хан». З іншого боку, в італійських документах XIV ст. для позначення ординських сановників використовувався термін «canni», «canni signori», «ханські», «ханські панове» [31, р. 237, n. 371], що його вірменський мандрівник міг сприйняти як «хан».
Наступний, 1384 рік, вірменські джерела пов’язують з усобицями в Джучієвому улусі: «час дуже недобрий, бо через величезні, як море, гріхи наші, в Північних сторонах, зі злого напучення скупчившись, князі і тисячники один одного умертвляють, уперто опираючись тому, щоб незлобність і немстивість зустрілися з усіма їхніми, тому ми, однаково невільні і розсіяні в краях чужини, знову будемо пограбовані через гріхи наші» [17, с. 186]. Емоційне свідчення сучасника подій знаходить підтвердження у положеннях договору 1387 р., що передбачають, що сторони утримуватимуться від «всіх і окремих вбивств, підпалів, пограбувань і руйнувань», з чого випливає, що перед укладенням договору це мало місце.
Іл. 3. Закладна плита фортечної вежі в Каффі, 1384 р. Фотографія О. Скржинської [1, с. 212].
Відомостей про внутрішньокримські справи 1385 р. у джерелах не збереглося. Однак, на початку цього року відбулася подія, що свідчить, з одного боку, про високий статус солхатського намісника в ієрархії ординських високодостойників, а з іншого, про його досить незалежну поведінку щодо центральної влади. За свідченням єгипетських істориків Ібн-Дукмака, Ал-Калькашанді, Ал-Макризі та Ал-Аскаляні 11 зу-л-хиджжа 786 р. х. (24 січня 1385 р.) до Каїра прибуло посольство з Джучієва Улуса на чолі з Хасаном, сином Рамазана, колись намісника Криму. При ознайомленні із привезеною послами грамотою виявилося, що вони, хоч і видавали себе за ханське посольство, насправді були послами «правителя земель Кримських»; проте негативні наслідки обмежилися усними закидами та переселенням у менш престижне місце проживання, надіслані ними подарунки султану були прийняті, а самі посли за кілька днів нагороджені почесними халатами та відпущені [23, с. 329, 414, 441-442, 452; 7, с. 93-95].
Можна було б припустити, що кримський намісник (швидше за все, ним залишався Кутлуг-Буга) відрядив місію до мамлюків за дорученням хана, але не пізніше як через півтора місяці до Каїра прибули посли безперечно від самого хана [23, с. 442, 452-453; 7, с. 93-95], з чого випливає, що попереднє посольство було місцевою ініціативою солхатської влади. Оскільки поїздка з Криму до Єгипту на той час була можлива лише морем, а Чорне море після Туринського договору 1381 р. повністю контролювали генуезці, факт посольства Хасана, сина Рамазана, показує, що восени 1384 р. Каффа та Солхат ще співпрацювали.
Генуезці в обстановці нестабільності та невпевненості зміцнюють свої опорні пункти. В листопаді 1384 року завершується будівництво нової захисної вежі в Каффі, 1 серпня 1385 р. консул Якобо Торсело закладає нову фортечну вежу в Солдаї [19, с. 199-200; 1, с. 95-96, 211-214].
Напередодні війни
У першій половині 1386 року генуезці все ще намагалися якщо не запобігти, то відстрочити збройне зіткнення з татарами. Принаймні, у травні з ординською стороною ще велися переговори, каффінська влада виділила консулу Тани (Азака) Стефано де Доріа 3029 аспрів у відшкодування витрат деяких «посланців, відправлених до Орди» («expenssis factis per dictum Stephanum conssullem in certis nonciis missis in l’ordo») [13, с. 20-21, нот. 38].
Значні витрати були понесені до 1 серпня 1386 на подарунки ватажкам ординського війська, що знаходилося під Каффою. Запис, вміщений на аркуші 312r каффінської книги масарії за 1386/87, повідомляє:
«Dominus Becbolat Inperator et duo alio gollani cum eo in exercitu contra Caffa necnon Cotolbogha bey dominos de Sorcati debet nobis pro cartulario massarie precedente in 241 et eis in racione debitorum et creditorum in isto in 328 in summa – sommos 333 karatos [sic!] 37 karatos 12» [13, с. 20, прим. 37].
У натуральному виразі розмір виплати, на думку В.А. Сидоренка, становив 68,3 кг коштовного металу [18, с.430].
А. Л. Пономарьов запропонував наступний переклад тексту: «Государ імператор Бек Булат і два інших оглани, що знаходяться з ним у війську (exercitu) під Каффою, а також власник Солхата Кутулбуга бей отримали зі скарбниці (debet nobis) згідно з рахунком на листі 241 в картулярії 3 12 каратів… » [13, с. 20], – і дійшов висновку, що Бек-Булат «як давно було відомо завдяки його монетному чекану, небезуспішно оспорював трон у Токтамиша в 1391-1392 рр. (793-794 р.х.). Дані Масарії 1386 р. не дозволяють іншого тлумачення, крім того, що це була не перша його спроба взяти владу в Орді» [13, с. 20]. Саме із заколотом Бек-Булата він зв’язав початок війни Каффи з Ордою [13, c.20]. Думку А. Пономарьова підтримали Є. Хвальков [34, p. 104-106] та О. Джанов [5, 94-102].
Іл. 4. Подорож монгольського високодостойника. Мініатюра з книги Рашідаддіна «Збірка історій», перша чверть XIV cт. «Альбоми Діца», A, fol. 71, p. 53. Staatsbibliothek Berlin, Orientabteilung.
Дійсно, низка свідчень: повідомлення про міжусобиці у другій половині 1384 року, дивне посольство до Каїра на початку наступного, імператорський титул Бек-Булата у першій половині 1386 р. – справляють враження ланок єдиного цілого, а саме, заколоту проти Токтамиша, очоленого Бек-Булатом, який проголосив себе ханом и контролював Крим, що розпочався у другій половині 1384 року та тривав щонайменш до першої половини 1386 р.
Проте існує низка інших свідчень, які унеможливлюють такий перебіг подій. Відомо, що Бек-Булат-оглан узимку 787 р.х. (лютий 1385 – 1 лютий 1386 р.), був одним із провідників великого (у ньому брало участь до 90 тисяч вояків) походу, відрядженого Токтамишем до Азербайджану [16, з. 151; 24, с. 111; 37, p. 786], тобто всього за кілька місяців до згадки в «Книзі масарії» користувався повною довірою хана. Втім, сам по собі виступ одного з ординських царевичів, хоча б той і користувався раніше прихільністю хана, з метою захоплення престолу не був чимось незвичайним. Дивує те, що через три роки Бек-Булат знову посідає високе становище в державі Джучідів: московський митрополит Пимен та його супутники у травні 1389 р., під час подорожі Доном, «минухомъ Бекъ-Булатовъ улусъ», і відзначили велику кількість у ньому худоби [12, c. 96], тобто, на той час Бек-Булат цілком мирно володів великими і багатими землями. У червні 1391 р. у битві на Кундурчі Бек-Булат-оглан (в іранізованій передачі Бек-Фулад) був одним із командирів війська Токтамиша [21, с. 237; 23, с. 168; 24, с. 147; 37, p. 787].
У листі Ягайлу від 20 травня 1393 року Токтамиш називає його змовником і зрадником, але про жодні попередні зазіхання на ханський престол не згадує. Нарешті, крім неоднозначних записів у «Книзі масарії» немає жодних інших свідчень ханського статусу Бек-Булата у 1386 році. Під час «великої зам’ятні» 1361 – 1380 р.р. навіть найефемерніші здобувачі ханського престолу намагалися заявити про себе карбуванням монети, сам Бек-Булат вчинив так у 1391 – 1392 році, але його монети 1386 р. невідомі [18, с.424-427]. Натомість у 788 – 789 р.г. (лютий 1386 – січень 1388 рр.) у Солхаті карбувалися монети з ім’ям Токтамиша [15, c.43; 10, р.179, №538]. У сукупності ці обставини викликають дуже істотні сумніви дослідників у ханстві Бек-Булата у 1386 р. [6, с.538-539; 18, с.423-424, 427-428]. Ще менш імовірно набуття Бек-Булатом ханського статусу 1383 чи 1384 року: забагато виявляється тоді повстань і пробачень, і надто неосяжними великодушність і милосердя Токтамиша, якими в безперечно відомих випадках він не відзначався. Хоча тотожність Булата, про напад якого на Каффу повідомляє Саргіс з Баберда, і Бек-Булата, але як оглана, а не хана, цілком можливо.
Варто зазначити, що в числі одержувачів каффінського срібла влітку 1386 р. разом з Бек-Булатом названий солхатський намісник Кутлуг-Буга, який менше ніж через рік з’являється в званні беклярибека правого крила, тобто, другої після хана особи в державному управлінні, при Токтамиші.
Можна ще припустити, що хан виявив поблажливість до надто марнославного родича з ханського уруга (так Токтамиш вчинив раніше щодо Арабшаха і Кунче, втім, ті були проголошені ханами до його воцаріння), але щоб він не тільки пробачив, а й підніс на вершину службових сходів заколотника – карачу – в таке заохочення бунтівництва неможливо повірити.
Що стосується запису в книзі масарії, «Dominus Becbolat» та «Inperator» можуть позначати двох різних осіб, у текстах XIV століття не було ком між однорідними членами речення. Щоправда, у такому разі дивно, чому «імператор» згадується після «пана Бекболата». В. Сидоренко вважає, що в тексті переплутаний порядок слів, і спочатку він виглядав: «Государ Імператор, Бекболат та два інші оглани» [18, с. 424]. На користь припущення про неуважного переписувача свідчать: обставина, що відмінкове закінчення прикметника «alio» не узгоджується з іншими членами речення (якщо розглядати це слово як прислівник «alio», «в іншому місці», фраза втрачає сенс); спотворений запис «gollani» – зазвичай у генуезьких документах це слово писали «oglani»; та «karatos» замість «saggio». У такому разі Бек-Булат виявляється не ханом, а огланом, як його називають Ібн-Хальдун та лист Токтамиша Ягайлу [21, с. 237; 23, с.392-393]. Однак, у тій же книзі масарії наявні ще два записи зі згадкою «(Бек-)Болата імператора» – на аркуші 328r: «Item ea die in Becbolat Imperao in CCCXII sommos», «в цей же день Бекболату імператору в 312 соммов», – і на аркуші 335r: «Item ea die pro Bolat Inperatorе et sociis in CCCXII sommos», «в цей же день для Болата імператора та товаришів 312 соммів» [О. Джанов, особисте повідомлення, 2022].
Припущення, що порядок перерахування одержувачів коштів був спотворений відразу в трьох місцях, на перший погляд, дуже сумнівне, але в запису на аркуші 312r зазначено, що текст на аркуші 328 переписаний туди із спільного джерела: «з картулярію попередньої масарії на (аркуші) 241 і там у дебіторських рахунках, і в кредиторських у цьому (картулярію) на 328 (аркуші)», переписувач-рахівник, не вникаючи у зміст, переписав на аркуші 328r одержувачів грошей у тому порядку, в якому вони були на аркуші 312r, а потім повторив на аркуші 335r, пропустивши ще й цього разу початкове «Bec» в імені «Becbolat».
При усній передачі відомостей (а первинні записи «Книги масарії», мабуть, надиктовувалися переписувачу) чи копіюванні вручну текст міг суттєво спотворюватися. Втім, є більш просте пояснення записам, де «Імператор» слідує після «Бекболата»: бухгалтерська книга – це не дипломатична грамота, й особи могли перераховуватися в ній не відповідно до політичного статусу, а, наприклад, у порядку зменшення призначених для них сум, тоді «Бекболат, Імператор» означає тільки, що для підкупу близького очільника ординського війська генуезці виділили більше, ніж далекому хану, тим більше, що звітувати перед Токтамишем про точний розмір отриманого хабара Бек-Булат, ймовірно, не збирався. У жодному разі не можна робити далекосяжні висновки на підставі поодиноких записів, якщо відомості, що містяться в них, не відповідають іншим наявним даним.
План Каффи у середині XIV cт. (за С. Бочаровим).
Як випливає із подальших записів каффінського казначейства, понесені генуезцями витрати на подарунки бажаних результатів не принесли. Бек-Булат у зв’язку з Кримом найближчими роками не згадується. Він, вочевидь, пішов із півострова.
У той же час у зв’язку з військовою загрозою в Солдаї 29 травня 1386 р. новий консул Федеріко Астагверра закладає ще одну оборонну вежу [19, с. 205; 1, с. 97-98]. Згідно Е. Бассо «татари почали з того, що намовляли сільське населення проти генуезців, спираючись на невдоволення, породжене податками колоністів» [28, p. 101].
Початок воєнних дій
Вірменські джерела однозначно говорять про збройне зіткнення між каффінськими генуезцями та ординцями у 1386 році. Запис на рукописній збірці з Національної бібліотеки Франції, виконаній священиком Арістакесом, каже: «[…] в літо Вірменське 835 [1386] [5], покровитель – Телець, у гіркий час, в ханство Тохти і при пані [міста] Криму Сайїсале, який, сам знявшись в похід, на Кафу пішов, передову стражницю раптово (атакував) і багато шкоди завдав, і багато бранців узяв, і награбованого виніс, і багато монастирів та церков сплюндрував, і спалив зовні фортеці, але всередині не зміг. А потім вирушив на Суута [Солдайю?] І повернувся переможений, осоромлений і зламаний. І (напавши) на багато інших окружних сіл – до Хипчага, включаючи і Йічел (?), багато тягот приніс до країни. І багато з його воїнів, простромлені, загинули, розчавлені під колесами, і багато інших поранено» [17, с. 188]. О. Джанов (з посиланням на В. В. Трепавлова) зіставляє найменування правителя Криму з перським «сійас-і алі», «верховний правитель» [5, с. 93]. Очевидно, що перша частина походить від арабського «siyāsa», «правління, управління (світське)», і загалом слово є титулом, а не особистим ім’ям.
Військові дії на думку А.Л. Пономарьова розпочалися після червня 1386 р. [13, с. 20-21]. «Книга масарії Каффи» за 1386-1387 рр. (на жаль, у повному вигляді вона не опублікована; добірки витягів, що мають відношення до «Солхатської війни», наведені А. Пономарьовим та А. Джанова [13, c.18-21, прим. 27-38; 5, с. 94 – 101, прим.129-141, прим.129-141]) починається з 1 серпня 1386 р. і відразу вводить нас у розпал військових приготувань. У місті діє раніше невідоме там «Officium Guerre», «Відомство війни», яке мало контролювати військову діяльність колонії, і зокрема постачання зброї та боєприпасів [28, p.101-102]. Вже перший бухгалтерський запис за 1 серпня стосується закупівлі у попередній період болтів (стріл) до арбалетів, нові асигнування на ті самі потреби виділяються за два тижні [13, с. 19, прим. 34]. У місті, мабуть, не вистачало зброярів, і «Книга масарії» повідомляє про прибуття в місто «magistri de bombardis», «майстрів-гарматників», та «magistri veretonorum», «майстрів з арбалетних стріл». Аналіз імен виявляє, що з них були представники як романських народів, і греків і навіть мусульман. На думку Е. Бассо, це «є очевидним свідченням поспішності, з якою намагалися організувати арсенал» [28, p. 102].
Одночасно вживаються заходи щодо налагодження поставок продовольства до Каффи з-за меж Криму (ймовірно, отримувати його в достатній кількості на півострові виявилося неможливим). Через якогось Доменіко де Кастільйоне налагоджуються закупівлі в Пері [6]: з серпня 1386 по вересень 1387 звідти до Каффи було ввезено 5395 мюїдів (понад 1,5 тис. тонн) зерна і 1427 мюїдів (понад 420 тонн) проса [26, p. 398], кораблі за продовольством вирушають у Себастополіс (Сухумі), Вати (Батум), Трапезунд, Самастро (Амасру) і Сіміссо (Самсун), корабель Оберто Скварчіафіко намагається завезти зерно до Криму навіть із Сицилії, але його примушують розвантажитися в Генуї [2]. 399-400]. Усього на закупівлю продовольства у 1386/87 р. каффінською масарією було витрачено понад 66 тис. аспрів або близько 4 відсотків видаткової частини бюджету [26, p. 421].
Вже наступного дня після вступу на посаду нової адміністрації, консула Джованні де Інноченті та масаріїв Нікколо де Марко та Алаоне де Вівальді, 2 серпня 1386 р. для «охорони з нагоди війни» («ad custodium ocaxione guerre») Керченської протоки та узбережжя від Воспоро (Керчі) до Матреги (Тамань) була відправлена бригантина з екіпажем із 29 осіб, що належала Леонардо до Інноченті (ймовірно, родичу консула); свою службу вона несла щонайменше до 20 жовтня [5, с. 99, прим. 154]. Через два тижні, 15 серпня, оплачується масовая (в кількості 6 тисяч штук) закупівля стержнів для арбалетных стріл [13, с. 19, прим. 34].
Іл. 6. Генуезький арбалетник. Мініатюра з книги Жана Фруассара «Хроніки». Париж, Національна бібліотека Франції, FR 2643, fol. 165v.
Втім, каффіоти не залишали надій на мирне врегулювання: не пізніше 16 серпня в Солхат для переговорів про мир (pro tratare pacem) їде Іванічіо де Персіо [5, с. 96, прим. 134], хоча результати його поїздки неясні і, як випливає з подальшого розвитку подій, навряд чи були дуже втішні.
Тим часом каффінська влада стикається з додатковими складнощами: відбувається втеча з міста ханлуків, мусульман і вірмен. Вже запис від 1 вересня 1386 р. говорить про партію галунів і бавовни, «виявлених за воротами передмістя», що таємно перевозилися до Солхата («portate erant furtive in Sorcati») [5, с. 98, прим. 146]. Виразніше ця проблема проявляється наприкінці осені – взимку 1386/87 рр.
Записи книги масарії від 11 листопада 1386 р., 8 січня і 7 лютого 1387 р. повідомляють про «речі, майно та товари» («res, bona, merсes»), які опинилися в розпорядженні каффінських масаріїв «у відповідь на вчинки мусульман» («super factis saracenorum»), зокрема, «виявлених у певних ханлуків, а саме тих, хто пішли до Солхата […] під час війни» («certorum chamlucorum sive aliquorum qui iverunt in Sorcati […] tempore guerre») [5, с. 98, прим. 147]. Зрештою, запис від 15 квітня 1387 р. каже про розпродані «речі мусульман […], які є бунтівниками проти громади» («rerum sarracenorum et sunt […] rebellorum comunis») [5, c.98, прим. 147]. За сухими рядками бухгалтерської книги проступають трагедії «маленьких людей», які потрапили під коток війни. Ось вірменин м’ясник Сафер, який чи то збудував, чи то купив у Каффі будинок для себе та своїх дітей, але змушений був тікати до Солхата, і його сплюндроване сімейне гніздо разом з іншим майном продають якомусь Мартіно Чела за мізерну ціну в 1 сомм [5, с. 99, прим. 148].
Іл. 7. Різанина. Мініатюра з «Біблії Мацейовського» («Біблії Моргана»), бл. 1250 р., фрагмент. Нью-Йорк, Бібліотека та музей Моргана, MS M.638, fol. 36v.
М. Баляр та Є. Хвальков характеризують ці події як невдале повстання місцевого населення проти генуезців. Зокрема, французький дослідник пише: «консул та його помічники були так само представниками місцевої торгової аристократії, як і дожа, і татари піднялися проти генуезького панування, синоніма податкового гноблення та воєнних обмежень. Жодного разу за історію генуезького Сходу XIV ст. не видно, щоб місцева знать або народ стали на бік генуезьких колоністів, коли ті протиставляли себе метрополії. Повстання жителів Сходу мали очевидний антилатинський характер, вони висловлювали марний протест етнічних груп, виключених з управління своєю землею і підданих нестерпним податковим і військовим вимогам, навіть якщо генуезьке панування несло з собою деяке економічне оновлення, яке приносило ту чи іншу вигоду всім» [26, p. 494]. При цьому він вказує, що до десяти податків, які існували в Каффе в 1374/75 рр., на 1381/82 додалося ще сім нових, а до 1386/87 – додатково ще п’ять; при цьому обсяг податкових надходжень з населення в 1386/87 р. в порівнянні з 1381/82 р. збільшився в 1,8 рази, а в порівнянні з 1374/75 р – в 2,7 рази [26, p. 414, 421]. Щоправда, джерела не містять вказівок на якісь активні дії нелатинського населення Кафи проти італійців, цілком імовірно, все звелося до виходу з міста та винесення майна.
Перемовини
Наприкінці 1386 р. знову почалися перемовини про мир. Цього разу учасниками з ординської сторони виступають не місцеві кримські володарі, а ханський уряд. І, як зазначив М. Баляр, є ознаки того, що інтереси перших і других не збігалися.
Пояснення може полягати в тому, що джерелом доходів солхатської влади та місцевої знаті були податки та збори з населення (ясак, калан, салик, чикиш, кисмет, курут, комори та інші, що перераховуються в ярликах Токтамиша та Кутлуг-Тимура кримським володарям [3, с. 125-126; 4, c.132-133]), а також доходи та збори, пов’язані з судочинством. Встановлені ординсько-генуезськими договорами 1380/81 р.р. екстериторіальна юрисдикція та подвійна підсудність ханських підданих на поступлених генуезцям землях скорочували можливості їх отримання та створювали неминучий грунт для конфліктів із генуезькою стороною. Згадки в договорі 1387 про спроби «вилучень» з положень раніше укладених договорів, «поганих намірах», «необгрунтованих підозрах», «безпричинних діях» недвозначно вказують, що, принаймні, одну зі сторін, що склалося після 1381 становище не влаштовувало. Крім того, на думку Е. Бассо, посилення Каффи загрожує позбавити Солхат ролі привілейованого посередника в обмінах між прибережною зоною Криму та внутрішніми районами [28, p. 100].
Іл. 8. Монети Токтамиша, карбовані в Криму. 1 -2 – 787 р. ґ. (лютий 1385 – лютий 1386 р.), 3 – 794 р. ґ. (грудень 1391 – листопад 1392 р.).
У той же час, кошти, що надходили до ханської скарбниці, походили насамперед із торговельного податку, «імператорського комеркія», розмір якого безпосередньо залежав від обсягу міжнародної торгівлі через Генуезьку Газарію. Тим часом, збройний конфлікт закономірно призвів до його скорочення: розмір податку на торгівлю, який збирався в Каффі на користь Республіки Святого Георгія, прямо пропорційний обсягам товарообігу у грошовому виразі, у 1386/87 р. скоротився порівняно з 1381/82. на 22,5 відсотка та порівняно з 1374/75 р. – у 1,6 раза [26, p. 408-409]; більше того, під час війни ніякі платежі в Орду, мабуть, просто не відправлялися. Отже, «пани Солхата» були зацікавлені у поверненні поступлених «франкам» територій, а центральна влада – у збереженні обсягів міжнародної торгівлі через генуезькі колонії. Перша мета досягалася війною, друга – мирним врегулюванням. Ця різноспрямованість політичних цілей та інструментів для їх досягнення і зумовила «дивину» Солхатської війни, помічену М. Баляром.
Іл. 9. Монгольський вершник – посланець. «Альбоми Діца», A, fol. 70, p. 28, №1 (фрагмент). Staatsbibliothek Berlin, Orientabteilung.
У жовтні 1386 р. до Криму прибув посланець Токтамиша («mesanghus imperatoris»), але не став відкрито вступати у зносини з генуезцями, а таємно дав їм знати про готовність розпочати переговори в місцевості Джаркін («Iharchini», «Яркая») [5, с. 96, прим. 137; 26, p. 458] [7]. Докладніше цей епізод у дусі пригодницького роману невідомий, проте він мав розвиток. У десятих числах грудня до Орди поїхав «у справі громади» («ivit l’Ordo pro facto communis») Іванічіо Джентіле [5, с. 96, прим. 135], а на початку січня 1387 р. до Солхата вирушили двоє каффінських посланців [5, с. 96, прим. 136].
Однак перемовини, що так жваво почалися, закінчилися провалом, про що пізніше генуезький дож Антоніотто Адорно писав своєму венеціанському колезі Антоніо Веньєру: «Здавна сподіваючись мати із Соркатом мир, і обнадіяні послами повелителя Хазарії бачити його незабаром укладеним, ми уникали завдання кривд татарам, очікуючи спокійно укладення миру. Але нещодавно з жалем дізналися з листів наших правителів, які перебувають у східних наших володіннях і писаних двадцятого січня (1387 р. – В.Т.), що вищезгадані посли, вдаючись до облудних удавань і звичайних ошуканств, ухиляються від наради про мир і позбавляють нас надії. Зараз нам необхідно повстати війною проти татар і вступити в їхні землі для заподіяння їм більшої шкоди» [2, с. 232-233].
Кампанія 1387 року
Події найближчих місяців у Каффі виявляються пов’язаними з війною. Вже 23 січня влада колонії організує диверсійну операцію проти ворога: вона продає партію перцю (тоді дуже дорогого), що опинився в їхньому розпорядженні, якомусь Петро де Валенсії/Валенчії (судячи по імені, арагонцю), і на виручені 100 аспрів наймають двох людей, щоб влаштувати в Солхаті підпал [5, с. 99, прим. 149]. Приблизно в той же час до берегів Готії вирушає галея, «щоб завдати шкоди ворогам» («pro damnificando inimicos»), її з 2 лютого змінює велика озброєна барка, метою якої є «підбурювати тих, хто в Готії» («inxitare illos de Gotia») [5, с. 99, прим. 151, 152]. На думку М. Баляра, це свідчить про антигенуезькі виступи місцевого населення не тільки в самій Каффі, а й у Готії [26, p. 93]. Підтвердженням такої думки може бути запис від 28 березня, згідно з яким деякі генуезці виявилися захопленими в Готії, і для їх викупу масарія спеціально виділила кошти [5, с. 99, прим. 150].
Іл. 10. Вилазка. Мініатюра з «Біблії Мацейовського» («Біблії Моргана»), бл. 1250 р., фрагмент. Нью-Йорк, Бібліотека та музей Моргана, MS M.638, fol. 10r.
Тим часом змінюється загальнополітичне становище. На початку 789 р. г. (березень 1387) Токтамиш вирішується на відкриту війну проти Тимура і посилає через Дербентський прохід війська до Азербайджану [24, с. 115; 16, c.110, 151]. У зв’язку з цим ханський уряд знову намагається владнати конфлікт із Генуєю шляхом переговорів. У першій половині квітня до Криму прибуває ханський посланець на ім’я Сатом (або Сатоні), який доставляє нове послання з Орди і відправляє туди відповідь на нього [13, с. 20, прим. 36]. Проте, каффіоти не довіряють ординському уряду, буквально за кілька днів після відбуття ханського посла, 16 квітня, на воду спускається побудована в Каффі нова бригантина на десять банок, одночасно призначаються шість «охоронців» («custodes») для забезпечення «безпеки галей та кораблів громади Каффи з нагоди війни» («pro salute gallearum et naviorum comunis Caffe occaxione guerre») [5, с. 99, прим. 155, 156].
Втім, у Солхаті теж не поділяли миролюбних настроїв ханської ставки і схилялися до рішучих воєнних дій. На початку травня ординці увірвалися («perliaverunt») до Каффи, але італійський гарнізон (загалом у ньому налічувалося 236 осіб [26, p. 444]) під проводом Гаспалле Спіноли вигнав ворогів і здобув перемогу, з нагоди якої у Каффі 2 травня влаштували святкове освітлення («fieri faro» [8]) у місті та на фортечних вежах і виставили городянам дві діжки вина [13, с. 19, прим. 32, 33; 5, с. 100, прим. 157].
Тоді ж у Монкастро морем вирушають послами до молдавських воєвод Костянтина та Петра Мушата «з нагоди війни в Солхаті» («occasione guerre de Sorcati») Карло дель Орто та Ілларіо де Доріа [5, с. 98, прим. 144; 31, p. 238, n. 377]. Проте, їхня місія на перебіг і результати війни не вплинула, оскільки повернулися вони лише близько 14 серпня, коли мир з ординцями вже був укладений.
Надалі генуезці переходять у наступ і, здається, намагаються взяти в облогу Солхат під проводом Андреотто да Лерічі, принаймні запис книги масарії від 8 серпня повідомляє про «пижі для гармат, що діяли в Солхаті» («tachis pro bonbardis operatis in Sorcati») [13, с. 19, прим. 31]. Оскільки зазначений день є датою плати за боєприпаси, самі бойові дії відбувалися раніше. О. Джанов вважає, що вони мали місце в середині червня, і саме у зв’язку з ними 17 червня капітан каффінського укріплення Вонітіка Джованні Гверчіо де Туїран влаштував там ілюмінацію [5, с. 100; 13, с. 19, прим. 30, 32], Е. Бассо відносить похід Да Лерічі до липня 1387 [28, p.105].
Італійські вояки кінця XIV ст. Графічна реконструкція (. Scritto da stemmieimprese il 13 Aprile 2016. Tav.10
Влітку 1387 р. загострюється проблема продовольчого забезпечення Каффи, і генуезька адміністрація починає шукати додаткових джерел для нього. Через якогось Романа, сина Юсуфа-каффіота, який жив у той час у Зіхії (Адигея і Кубань), та його родича Михайла Галла зав’язуються переговори про закупівлю зерна з правителем Зіхії Теорт-Бугою [13., с. 19, прим. 28; 5, с. 98, прим. 145]. З книги масарії відомо також про спроби зав’язати через консула Синопу Андреа Узо ді Маре переговори з тамтешнім еміром Ісфендіар-беєм Из книги массарии известно также о попытках завязать через консула Синопа Андреа Узо ди Маре переговоры с тамошним эмиром Исфендиар-беем [5, с. 97, прим. 143], однако, дата этого события, как и его связь с «Солхатской войной», не вполне ясны.
Місія Кутлуг-Буги та Сунджек-оглана
Наприкінці червня 1387 року серед дійових осіб знову з’являється Кутлуг-Буга. Запис від 27 червня повідомляє про «два поминки, надіслані за два рази Кутлуг-Бузі-татарину, який перебуває у війську у Солхата за рішенням пана консула» («еxenia duo missa in duobus vicibus domino Cotolboga Tartaro existente in exercitu cum Sorcati ex deliberacionem domini consullis») на пристойну суму в 66 сомів (річна платня консула Каффи на той час становила 350 соммів [26, p. 479]). Їх доставили якийсь Джованні Бургоро з товаришем [13, с. 18-19, прим. 27]. Вжитий термін «exenia» («поминки») в генуезькому діловодстві в деяких випадках означав подарунки ординським посадовим особам з нагоди вступу на посаду або прибуття на місце служби [5. с. 69-70, прим. 83; 14, c.162, 174]. Де раніше Кутлуг-Буга перебував із серпня 1386 року – неясно. Йазді повідомляє, що навесні 1387 р. померли кілька високопоставлених наближених Токтамиша, і були нові призначення [24, с. 116; 16, с. 152]; можна припустити, що саме тоді Кутлуг-Буга обійняв звільнену посаду беклярбека правого крила Джучієва Улуса і перебував деякий час у ханській ставці, а в червні повернувся до Криму, титулярне намісництво в якому зберігав.
Іл. 12. Знатний монгольський вершник. «Альбоми Діца», A, fol. 71, p. 4, №1 (фрагмент). Staatsbibliothek Berlin, Orientabteilung.
Ймовірно, від Токтамиша та його оточення Кутлуг-Буга отримав приписи укласти мир з «франками»: після того, як весняний похід дештців в Азербайджан був відбитий військами Тимура, велика війна між ним і Токтамишем була неминуча, в таких умовах збройний конфлікт Орди ще й з генуезцями, хану був ні до чого. М. Баляр, виходячи з власного аналізу та тлумачення записів книги масарії Каффи за 1386-1387 гг., дійшов висновку про дуже своєрідну позицію центрального ханського уряду у цьому конфлікті: «Справді, дуже схоже, що під час війни між генуезцями Каффи та татарами Солхата монгольський хан грав роль примирителя, якщо не вклинювався між бійцями» [26, p. 458]. В. Чокильтан зазначає, що укладання мирного договору відбулося «раптово і несподівано» і пояснює його «зовнішніми причинами для примиренського походу хана [… Договір] зобов’язаний своїм існуванням суперництву хана з Тимуром» [31, p. 238, 239].
Втім, як випливає із записів «Книги масарії», незважаючи на офіційний титул «солхатського пана» («dominus Solcatensis»), Кутлуг-Буга до Солхату не ввійшов. Документ кілька разів згадує його у «війську біля Солхату», «війську навпроти Солхату» [9], але не в Солхаті. На підставі фінансових записів складно визначити, чи не захотів Кутлуг-Буга вступати у свою офіційну ставку з доброї волі, чи його туди не впустили, але дружні стосунки, що склалися в нього на той час із каффінськими генуезцями, свідчать на користь другого варіанту. Менш ніж через тиждень після відправки «поминків» Кутлуг-Буге, 2 липня до Каффи прибули його посланці, яким вручили 12 модіїв (більше 100 літрів) дефіцитного перцю загальною вартістю 960 аспрів [13, с. 19, прим. 27].
А. Л. Пономарьов пише у зв’язку з цим, що влітку 1387 р. генуезькі «скарбники оплачують постачання запасів для знарядь, що бомбардують Солхат, але військами, які обклали кримську столицю, командує ні хто інший, як бей Солхата і «права рука» Кутлубуга» [13, с. 19], О. В. Джанов – про «протистояння Кутлуг-Буги з неназваною третьою силою», проти якої «Кутлуг-Буге та генуезцям доводилося діяти спільно» [5, с. 101]. Такі твердження видаються надто категоричними, латинське «contra» не обов’язково означає «проти = вороже», воно може означати і просте просторове ставлення «на(су)проти», «opposite, in face of, facing, in front of, over against (it), opposite (to it), on the opposite side» [25, p. 452], тим більше, що одного разу вжито нейтральніший за значенням прийменник «cum». Тобто Кутлуг-Буга зі своїми загонами міг стояти під Солхатом, не вдаючись до активних бойових дій.
Однак, у будь-якому випадку, влітку 1387 р. відносини номінального ординського правителя Солхата з генуезцями, які обстрілювали Солхат з гармат, були досить приязними [10], тоді як точний характер тодішніх відносин Кутлуг-Буги та солхатських татар нам невідомий, хоча у договорі, укладеному 12 серпня, Кутлуг-Буга представлений як повновладний господар Солхату. Питання в тому, наскільки це відповідало дійсності. Подальші події однозначно свідчать, що воєнні невдачі разом із позицією ханського представника Кутлуг-Буги схилили солхатців до перемовин.
Іл. 13. Монгольська кіннота в бою. «Альбоми Діца», A, fol. 72, p. 38. Staatsbibliothek Berlin, Orientabteilung.
Хоча каффінська влада зосередила увагу на контактах з Кутлуг-Бугою, представників ординської сторони на переговорах, як випливає з тексту самого договору від 12 серпня, очолювала інша особа, що належала до найвищого суспільного прошарку Джучієва Улуса, члена роду Чингісідів з титулом «оглан». Перша літера його імені в тексті договору написана не зовсім чітко, тому різні автори транскрибують та читають його по-різному: А.-І. Сільвестр де Сасі наводить його як «Jounihi» [40, p. 62], відповідно, М. Мурзакевич читав його я «Юнікі-бей» [11, с. 55], М. Волков – я «Чунгім-бей» [2, с. 181]. Г. Кун дійшов висновку, що перша буква відповідного імені – не «J», а не зовсім чітко написане «S», на підставі чого запропонував читання «Sounihi» [35, o.49, 52]. Його підтримують Е. Бассо, А. Пономарьов і О. Джанов [28, p. 277; 13, с. 18; 5, с. 65, 101]; останні два запропонували транскрипцію «Сунджі/Союнджі». Цього Сунджі-оглана можна ототожнити з шибанідом Сунджек-огланом, сином Тунки, онуком Бадакула, правнуком Бахадура; у 1425 р. були живі його син та онук Джумадук (останній – досить дорослий, щоб бути проголошеним ханом) [16, с. 54-55], отже, 1387 року Сунджек був чоловіком зрілого віку. Шибаніди, чий юрт розташовувався від Яїка до Західного Сибіру, ніколи не були пов`язані з Кримом, таким чином, вибір для керівництва переговорами представника зовсім чужої кримській знаті гілки Джучідів свідчить, що двір Токтамиша не зовсім довіряв солхатським властям.
Посольство Джаноне де Боско та Джентіле Гримальді на схід
Тим часом уряд Республіки Святого Георгія теж вирішив взяти справу укладання миру з «Імператором Татар» безпосередньо в свої руки. Дож Антоніотто Адорно, який повторно очолював генуезький уряд з червня 1384 року, як показали його подальші дії (союз з папством та Арагоном проти Неаполя, договори з Кастилією та Португалією, спроба створити опорну базу біля узбережжя Тунісу [див.: 28, p.108, n.74]), головні пріоритети бачив у зміцненні генуезького панування у західній частині Середземного моря. Однак, зосередити сили на цьому напрямі до 1387 р. заважали три конфлікти, що жевріли на сході: тривале, ще з 1373 р., збройне протистояння з деспотом (правителем) Східної Болгарії Добротицею, який користувався підтримкою венеціанців, напружені відносини, що склалися з правителем османів Мурадом через втручання обох сторін у безперервні чвари у Візантії і суперечок про стягнення податків з товарів, що купувалися і продавалися представниками самого Мурада та іншими його підданими, і «Солхатська війна».
Іл. 14. Очільники Генуезької Республіки. «Кодекс Кочареллі», бл. 1340, fol. 10r. Лондон, Британська Бібліотека, Additional MS 27695.
Для якнайшвидшого вирішення всіх трьох проблем Адорно організував спеціальне посольство з двох осіб, які отримали звання «послів та уповноважених величного пана Антоніотто Адорно, Божою Милістю дожа Генуї та захисника народу, та ради старійшин міста Генуї, а також колегії восьми громадян, заснованої для обговорення та вирішення справ Східних країв» («ambassatores et procuratores magnifici d(omi)ni Anthoniotti Adurni, Dei gratia Januensium ducis et populi defensoris, et consilii anthianorum civitatis Januae, necnon officii octo civium constitutorum super tractandiset consulendis rebus partium Orientis») [40, p. 65]. Ними було обрано знавця взаємин з татарами, колишнього консула Каффи Джаноне де Боско, який з такою вигодою для Генуї уклав договори 1380/81 гг., а також представника визначного генуезького гвельфського роду Джентіле Гримальді, призначеного консулом Каффи на 1387/88 рік [34, p. 10]. Коло осіб, які ухвалювали рішення про переговори, зазначено в угоді з Іванком: на його укладання посли були уповноважені «самим паном дожем, радою та посадовими особами» («ipsos d(omi)num ducem, consilium et officiis») [40, p. 65].
Як першочергове завдання генуезький уряд розглядав врегулювання відносин з османами, що на той час стали господарями неабиякої частини Балкан, включаючи Дарданелли, тим більше, що головні суперники генуезців, венеціанці, вже встигли укласти з ними угоду [41, p. 728]. Ще 1386 р. подеста Пери Еліано ді Камілла отримав припис розпочати переговори з Мурадом [26, p. 92-93]; просувалися вони, мабуть, успішно, і 1 березня 1387 р. канцлером Республіки П’єтро де Баргальо було підписано повноваження Боско та Гримальді на укладання договору з турками [40, p. 59]. До того ж часу успіхів було досягнуто і на переговорах із наступником Добротиці Іванком (сам Добротиця помер близько 1385 р.), і 22 березня вже згаданий Баргальо затвердив повноваження на підписання генуезькими послами договору зі східноболгарським правителем [40, p. 65]. Того ж дня генуезьке керівництво підписало повноваження Джентіле де Грімальді та Джаноне де Боско на укладення миру з татарами [40, p. 62; 35, p. 50]. При цьому, щодо Каффі Гримальді і Боско мали не тільки врегулювати відносини з Дешт-і-Кипчаком, а й провести перевірку або розслідування діяльності місцевої влади, на що отримали особливе розпорядження, так званий «syndicatus» [детальніше про інститут синдикації див.: 8; 25, p.481-482].
Коли саме посли відпливли з Генуї невідомо, але 27 травня вони вже перебували у Пері, де у палаці подести підписали договір із представниками Іванки [28, p. 86-92; 29; 40, p. 70]. Через дванадцять днів Боско та Гримальді були на чорноморському узбережжі Малої Азії, в Малагіні (Mallaina). Там 8 червня було укладено договір з Мурадом (цікаво відзначити, що, хоча за даними епіграфіки, османський правитель носив титул султана вже в 785-790 р.г (1383-1388 рр.) [41, p. 728], у договорі він називається «емір», «magnus armirat Turchiae» [40, p. 59]). Генуезці зменшували оподаткування підданців Мурада, які торгували в Пере, обіцяли повернути спірні суми стягненого податку, а в обмін отримували можливість вільно і безпечно торгувати на підвладних османам землях на тих же правах, що мусульмани, греки та венеціанці [26, р.93; 28, 93-96; 30].
Іл. 15. Мурад І. Мініатюра з рукопису «Хюнернаме», бл. 1584, арк. 92а. Стамбул, Музей Палацу Топкапи, H.1523.
Зміст листа дожа Адорно Антоніо Веньєру, написаного 18 червня 1387 р., коли Боско і Гримальді вже перебували на шляху до Каффи, можна витлумачити як свідчення невпевненості генуезького уряду стосовно можливості мирного врегулювання, ба навіть його небажання. Адорно, зокрема, писав: «просимо Ваше Братерство влаштувати так, щоб ваші венеціани не з’являлися в місцях і землях, що належать ворогам нашим татарам, після того, як ми проти них виступимо, бо цим вищезгадані венеціани можуть шкодити самі собі проти нашої волі та бажання» [2, с. 234]. Проте, навряд чи генуезький дож був щирий у тому листі, написаному у відповідь на наполегливі прохання венеціанського колеги не перешкоджати плаванням венеціанців у Чорне море; можливість війни з татарами була просто приводом для відмови.
Договір
Час прибуття Боско та Гримальді до Криму невідомий, але сталося це до 10 липня, коли каффінський нотаріус Флаконо склав документ, що надав їм повноваження на переговори також від імені громади Каффи. Разом із ними приїхав імперський нотаріус Кілік де Тадеїс, який раніше засвідчив договір, укладений у Малагіні з Мурадом [40, p. 61].
Через чотири дні відбувся обмін заручниками між Каффою та Солхатом. Запис книги масарії від 14 липня 1387 р. фіксує «витрати, зроблені на вісьмох заручників із сім’ями та 60 коней для нашої безпеки, які вирушили у військо з Кутлуг-Бугою навпроти солхатців» («expensse facte in ostaighis octo cum famillia et equis 60 pro salute nostrorum qui iverunt in exercitu cum Cotolbogha contra illos de Sorcati») [13, с. 19, прим. 29]. Заручники з Каффи, чиї сім’ї залишалися в місті, вирушили до війська, що знаходилося з Кутлуг-Бугою під Солхатом. Про тих же 8 заручників, які перебували в Солхаті і одержували утримання за рахунок каффінського казначейства, каже запис від 2 серпня [13, с. 19, прим. 29].
Після цього, очевидно, і розпочалися власне переговори. Вони були досить довгими та зайняли майже місяць. Серед осіб, які вели їх із генуезького боку, фігурує головний знавець східних мов у каффінській канцелярії Франческо де Джибелетто, постійний учасник зносин із Солхатом, перекладач текстів договорів 1380 та 1381 рр. італійською мовою; крім власне переговорів він одночасно дбав про утримання заручників-каффіотів, які знаходилися тоді в Солхаті. Разом з ним договір, мабуть, готував ще один каффінскій перекладач з татарської мови, Іванічіо де Персіо, той самий, який роком раніше їздив у Солхат для перемовин про мир. Крім того, можна припустити, що у виробленні умов миру брав участь імперський нотаріус Кілік де Тадеїс. З ординської сторони також присутня особа, знайома з переговорів 1381 р., Комарчі [11], син Акбаш-бека, який свого часу дуже старанно (хоч і небезкорисливо) сприяв інтересам генуезців.
Іл. 16. Околиці Солхата. Сучасна фотографія.
Нарешті, 12 серпня, у понеділок, на рівнині поблизу Солхата у наметі Сунджек-оглана було підписано документ наступного змісту:
| In Nomine Domini. Amen [12]. | В ім’я Господа. Амінь. |
| Magnifici et potentes viri, domini Oglan Sounihi bey; Cotolbogha bey, dominus Solcatensis et brachii recti imperii Gazariae; et Boia bey Daroga, nuncii, ambasatores et negociorum gestores in partibus Gazarie, pro inclito et excelso domino, domino Toctamis, imperatore dignisimo Tartarorum, nomine vice ipsius domini imperatoris a quo habent speciale mandatum ad infrascripta, ut aparet per litteras ipsius domini, domini imperatoris, scriptas in litera ugaricha, signatas tamoga ipsius domini imperatoris, et lectas et vulgarizatas de lingoa ugaricha in latinam, per Franciscum de Gibeleto, burgensem Caffe, interpetrem dictarum litterarum ad mey notarii infrascripti plenam inteligenciam, ex una parte, | Величні та могутні мужі, панове оглан Сунджі-бек, Котлубуга-бек, пан Солхата і правого крила Хазарської держави, і Бойя-бек, даруга, представники, посланці та уповноважені на переговори в областях Хазарської держави найвищим і найпіднесенішим паном, паном Токтамишем, найдостойнішим імператором татар, що діють від імені пана імператора, від якого отримали особливі повноваження на написане нижче, що випливає з листів самого пана, пана імператора, написаних уйгурськими літерами та скріплених печаткою самого пана імператора, і прочитаних і перекладених з уйгурської мови латинською Франческо де Джибелето, городянином Каффи, перекладачем названих листів переді мною, нотаріусом, що підписався нижче сповна розуму, з одного боку, |
| et nobiles et prudentes viri, Gentilis de Grimaldis et Ianonus de Boscho, ambasatores, sindici et procuratores excelsi Communis Ianue, habentes ad infrascripta plenum et suficiens mandatum, vigore et ex forma publici instrumenti sindicatus, scripti et composite manu Petri de Bargallio, notarii et Communis Ianue canzelarii, hoc anno, die vigesima secunda marcii; ac eciam de voluntate et consensu egregii et potentis viri domini Iohannis de Innocentibus legum Dotogris, honorabilis consullis Caffe et Ianuensium in toto imperio Gazarie | та шляхетні й розсудливі чоловіки Джентіле де Грімальді та Джаноне де Боско, посланці, синдики та уповноважені високої Громади Генуї, які мають на підписання нижченаведеного повні та достатні повноваження в силу та згідно з публічним документом з приписом про надзвичайну перевірку, написаному та складеному рукою П’єтро де Баргалліо, нотарія та канцлера Громаді Генуї 22 березня цього року, і також з волі і за згодою видатного і потужного мужа Джованні де Інноченті, доктора права, шановного консула Каффи і генуезців у всій Хазарській державі, |
| et dominorum Nicolai de Marco et Alaoni de Vivaldis massariorum, sindicorum et procuratorum dicti communis Ianue in partibus Gazarie, necnon et consciliariorum dicti Domini consullis et dicte Civitatis Caffe. De qua voluntate et consensu apparet publica scriptura scripta manu Ambroxii de Flacone notarii hoc anno die decima Iullii, ex altera parte. | та панів Нікколо де Марко та Алаоне де Вівальді, масаріїв, синдиків та уповноважених названої Громади Генуї в областях Хазарської держави, а також радників згаданого пана консула та згаданої громади Каффи, за чиєю волею та за згодою зроблено публічний запис, написаний рукою Амброджо де Флаконо, нотаріуса, 10 липня цього року, з іншого боку. |
| Habentes dictis nominibus noticiam, et certam scienсiam de quibusdam instrumentis pacis, preceptis et convenсionibus, factis et firmatis inter dictum Dominum Imperatorem, ex una parte, et dictum Commune Ianue, ex altera, scriptis in litera ugarica cum tamoga ipsius Domini Imperatoris millesimo [locusus], necnon de quibusdam alliis convencionibus, et pactis factis inter prefatum magnificum dominum Cotolboga nomine dicti Domini Imperatoris, ex una parte, et Dominum Bartolomeum de Iacob iuris peritum tunc consullem Caffe, ex altera parte, scriptis in littera ugarica millesimo tercentesimo [locusus] cum tamoga dicti domini Cotolboga. | Згадані особи мають відомості та точне знання про деякі документи про мир, приписи та умови, складені та затверджені між згаданим паном імператором, з одного боку, та згаданою Громадою Генуї, з іншого, записані уйгурськими літерами з печаткою самого Пана Імператора в році тисяча [прогалина] [13], також як і про іншу угоду і договір, укладений між згаданим вище блискучим паном Кутлубугою від імені згаданого пана імператора, з одного боку, і Бартоломео де Якопо, правознавцем, на той час консулом Каффи, з іншого боку, у тисяча триста [прогалина] [14] році з печаткою згаданого пана Кутлубуги . |
| Dicte partes dictis nominibus confessi fuerunt sibi, et ad invicem et vicisim, et una pars alteri et altera alteri pervenisse ad bonam et veram pacem Deo propiсio perpetuo duraturam, ac eciam omni modo via iure, et forma, quibus mellius potuerunt, et possunt ratificaverunt, aprobaverunt et confirmaverunt omnia et singula instrumenta pacis, precepta, et convenciones, et pacta de quibus in supradictis scripturis plena fit mencio. | Згадані сторони через згаданих осіб погодилися від себе, і один з одним, і взаємно, і одна сторона з іншої, і та з першої, прийти до доброго та істинного миру, який з Божою поміччю триватиме постійно, і також усіма способами, шляхом клятв та [іншим] чином, яким найкраще змогли б і зможуть, установили, схвалили і повністю підтвердили всі і кожен документи про мир, приписи, умови та домовленості, про які в усіх вищезгаданих записах згадано. |
| Renunсiantes dicte partes dictis nominibus exceptioni pacti, conventionis et pacis non interventorum et non pactorum, rey sic ut supra et infra non geste, vel sic non se habentes doli mali, metus infactum, accioni, condicioni sine causa vel ex iniusta causa, et omni allii iuri. | Проголошують згадані сторони через згаданих осіб, що вилучення з договору, угоди та миру не пропонуються та не обговорюються, і дії, якщо б вони були понад або менше [встановленого], не вчиняються, і не матимуть злих намірів, необгрунтованих підозр, дій і вчинків без причини або з несправедливої причини, згідно з усім іншим правом. |
| Promitentes et iurantes videlicet prefati Oglan, Cotolboga, et Boiabey more Saracenorum, et dicti ambasatores ad sancta Dey Evangelia, corporaliter tactis Scripturis more Christianorum, predicta omnia et singula de quibus indictis scripturis plena fit mencio, atendere, complere et inviolabilite robservare, et pacem veram et bonam inter ipsas partes perpetuo tenere et observare. | Пообіцяли та публічно присяглися згадані оглан, Котлубуга та Бойя-бек за звичаєм мусульман, і згадані посланці на Святому Євангелії, тілесно торкнувшись Писання за звичаєм християн, всі приписи, разом узяті та кожен окремо, про які у всіх цих записах сукупно згадано, брати до уваги, виконувати та неухильно їх дотримуватися, і дійсний і добрий світ між тими ж сторонами підтримувати та дотримуватися. |
| Remitentes ipse partes dictis nominibus sibi, invicem et vicisim, et una pars alteri et altera uni, omnia et singula omicidia, incendia, robarias et dampna, quaecumque, quomodocumque et qualitercumque per ipsas partes ilatas, ita quod de praedictis homicidiis, robariis, incendiis et dampnis nulla posit per aliquam ex dictis partibus petere emendeam seu satisfacionem; salvo et specialiter reservato, quod si aliqua persona ex dictis partibus invenerit aliqua capita sclavorum vel sclavarum et alliarum bestiarum, merces et bona, quecumque posesiones vel debitores suos, in aliquo loco subdito ex dictis partibus, tunc et eo casu liceat dictis talibus personis dictas et dicta posesiones et bestias, capita, merces et allia bona petere, recuperare et habere, et dictos debitores exigere, et teneantur prefati dominus Cotolboga et consul Caffe, qui nunc est et pro tempore fuerit, de predictis redere iusticiam complementum | Самі сторони пробачають через названих осіб, взаємно, і одна сторона перед іншою, і та перед першою, всі й окремі вбивства, підпали, пограбування та руйнування, хто б, хоч би яким чином і як би їх у цих областях не коїв, й у випадках вищезгаданих убивств, пограбувань, підпалів та руйнувань ніхто з названих сторін не може вимагати у будь-кого відшкодування чи задоволення, крім особливо обумовленого, коли якась особа від згаданих сторін знайшла б якогось раба чи рабиню, чи іншу худобу, товар і майно, власність чи своїх боржників у якомусь місці, підпорядкованому згаданим сторонам, тоді і в такому випадку належить таким згаданим особам згадану власність і тварин, людей, товари та інше майно вимагати, повертати та мати, і вимагати у згаданих боржників, і повинні вищезгаданий пан Котлубуга і консул Каффи, який є нині або був би на той час, на вищесказане відгукуватися повним правосуддям. |
| Item, promixit dictus dominus Cotolboga quod toto tempore dominacionis sue fieri facit peccuniam in Sorcati et in alliis terris sibi subditis, bonam et suficientem, et de illa bonitate que solitus erat fieri facere allias tempori dominacionis sue. | І також пообіцяв названий пан Котлубуга, що протягом усього часу його правління карбуватимуть монету в Солхаті та в інших підпорядкованих йому землях, добру та достатньо, і настільки ж добру, як він мав звичай карбувати за інших часів свого правління. |
| Acto [15] in praesenti contractu, et tam in principio, medio, quam in fine ipsius, quod barones et allii nobiles qui sunt in societate cum predictis dominis Oglan, Cotolboga et Boiabey, et dominus consul Caffe, massarii et consсiliarii dicte civitatis Caffe teneantur iurare cuilibet more ipsorum dictam pacem, | Встановлено на цих перемовинах, і як на початку, посередині, так і в самому кінці, що барони та інші шляхетні, що перебувають у товаристві згаданих панів оглана, Котлубуги та Бойя-бека, і пан консул Каффи, масарії та радники згаданого міста Каффи, повинні присягнутися кожен за своїм звичаєм, у [дотриманні] названого миру. |
| Que omnia et singula supradicta atendere, complere et inviolabiliter observare promixerunt dicte partes dictis nominibus, sub ypotheca et obligaсione omnium bonorum suorum dictis nominibus habitorum et habendorum excepta illa bona que prohibentur obligari secundum ordinamenta et statuta Communis Ianue. | Щоб усе це разом і кожне окремо з вищезазначеного брати до уваги, виконувати і неухильно дотримуватися пообіцяли названі сторони через названих осіб, під заставу та зобов’язання будь-якого майна, яке зазначені особи мають або повинні будуть мати, за винятком майна, яким заборонено забезпечувати зобов’язання відповідно до встановлень та статутів Громади Генуї. |
| Et de predictis rogaverunt dicte partes dictis nominibus per me notarium infrascriptum confici debere publicum instrumentum. | І щодо вищезгаданого зажадали згадані сторони через згаданих представників від мене, нотаріуса, що нижче підписався, що я повинен скласти публічний документ. |
| Actum in quodam magno plano iuxta civitatem Solcatensem subtus quodam paviliono dicti Domini Oglan anno Dominice Nativitatis milessimo terscentessimo octuagesimo septimo indicione nona secundum cursum Ianue die duodecimo Augusti hora vesperarum presentibus testibus Chomarici quondam Acbars [16], Otarihi Bey et Aсbolat Bey tartaris, Ivanixio de Persio burgensis Caffe interpetre curie Caffe et presentis instrumenti de lingoa tartarica in latina, Gaspalino de Aste, burgensis Caffe, Iaceto de Padoa, Teofilato greco, habitatore in burgis Caffae, et Otomis [17] canzelario dicti domini Cotolboga | Вчинено на великій рівнині біля міста солхатців у наметі згаданого пана оглана, року від Різдва Господа тисяча триста вісімдесят сьомого, дев’ятого індикту за рахунком генуезців, 12-го серпня увечері у присутності свідків: Комарчі, колись [сина] Акбарса, Утарчі-бека та Ак-Болат-бека, татар, [Іваничіо] де Персіо, городянина Каффи, перекладача громади Каффи і цього документа з татарської мови на латину, Гаспаліно де Асте, городянина Каффи, Йачето де Падоа, Теофілакта [Teophilato], грека, який мешкає у передмісті Каффи, й Утемиша, канцлера згаданого пана Кутлубуги. |
| Ego Quilicus de Thadeis, imperiali auctoritate notarius, predictis omnibus et singulis interfui; et rogatus scripssi, licet occupatus meis variis negoсiis, per alium extrahii fecerim. | Я, Кілік де Тадеїс, імператорською владою нотаріус, вищезгадане все разом і окремо виклав, і на вимогу про запис, незважаючи на мою зайнятість різними справами, через іншого виготовив витяг. |
На відміну від договорів 1380/81 рр., які були угодами про політичний союз, договір 1387 мав предметом укладання миру. Спосіб датування показує, що текст було складено не у Солхаті, а в Каффі, це приклад не східного, а генуезького діловодства. Документ написаний середньовічною латиною, із суттєвими відступами від класичної орфографії на користь принципу «як чується, так пишеться»: ae завжди передається як е, ti в більшості випадків – як ci, -l- в інтервокальній позиції подвоюється.
Основний зміст документа: підтвердження та забезпечення виконання раніше досягнутих домовленостей. Здається дещо дивним, що в тексті двічі не проставлено роки укладання попередніх договорів, на які він посилається. Найбільш імовірне пояснення полягає в тому, що в оригіналах дати було наведено за гіджрою та монгольським дванадцятирічним циклом, і укладачі документа з каффінської канцелярії не знайшли знавців, які могли б перевести їх на літочислення від Різдва Христова.
Іл. 17. Каффінська фортеця. Сучасна фотографія.
Нових положень у договорі фактично два: по-перше, сторони обмежують коло взаємних претензій підданих один одного, що підлягають судовому розгляду; по-друге, солхатська влада обіцяє в достатній кількості карбувати повноцінну монету.
Можна припустити, що саме ці моменти були серед основних приводів до збройного зіткнення. Постійні позови з приводу дій підданих іншої сторони і неминуче незадоволення тих, хто програв судовими рішеннями за наявності підвійної юрисдикції, створювали дедалі більшу напруженість у відносинах між Каффою та Солхатом. Випуск ординцями зіпсованої монети, до того ж у недостатній кількості, що штучно завищувало її курс, завдавав шкоди економіці колонії.
Більша частина тексту договору присвячена гарантіям його дотримання, що виявляє дуже великий ступінь недовіри сторін одна до іншої. Досить цікавим є передбачений договором механізм виконання публічно-праових зобов’язань за міждержавним договором через цивільно-правову майнову відповідальність фізичних осіб, які цей договір підписали.
Загалом договір від 12 серпня 1387 року був тимчасовим компромісом, продиктованим обставинами, які не мали стосунку до причин конфлікту, який він мав врегулювати. Коріння «Солхатської війни» лежало в зіткненні місцевих інтересів кримських кочових володарів і генуезьких колоністів (у цьому сенсі А.Л. Пономарьов правий, коли каже, що «дивна «Солхатська війна» народилася […] поза річищем міжнародних відносин» [13, с. 21]), а договір був обумовлений амбітними геополітичними міркуваннями лідерів Джучієва Улуса та Республіки Святого Георгія.
Іл. 18. Золота монета Генуї («Дженовіно»),
між 1384 та 1390 рр.
Відповідно, встановлений влітку 1387 р. світ мав всі передумови виявитися дуже нетривалим. Проте, катастрофічна для Токтамиша війна з Тимуром зруйнувала політичну архітектуру Північного Причорномор’я і забезпечила Генуезькій Газарії можливість існування в кордонах, встановлених у 1380/81 рр., на майже 90 років.
Література
1. Вальков Д. В. Генуэзская эпиграфика Крыма. М.: Русский фонд содействия образованию и науке, 2015. 368 с.
2. Волков М. О соперничестве Венеции с Генуею в XIV-м веке // Записки Одесского общества истории и древностей. 1860. Том IV. С. 151–236.
3. Григорьев А. П. Пожалование в ярлыке Токтамыша // Уч. зап. ЛГУ. Филологические исследования. Востоковедение 8. Вып. 24. Ленинград, 1981. С. 126 -135.
4. Григорьев А. П. Пожалование в ярлыке Тимур-Кутлука // Востоковедение: филологические исследования, Вып. 9. (Ученые записки ЛГУ, № 412, Серия востоковедческих наук, Вып. 25).Л.,1984. Сс. 124-139.
5. Джанов А.В. Каффа и Крым во второй половине XIV в. (преимущественно по данным книг массарии Каффы) // Сугдейський збірник. Київ: Видавництво «Горобець», 2018. Вип. 1 (VII). С. 42–303.
6. Зайончковский Ю. В. Джучид Бек-Булат по данным письменных и нумизматических источников // Золотоордынское обозрение. 2016. Т. 4, № 3. С. 534–551.
7. Закиров С. Дипломатические отношения Золотой Орды с Египтом (XIII – XIVвв.). М.: «Наука». Главная редакция восточной литературы, 1966. 160 с.
8. Карпов С. П. Власть над судом или суд над властью: синдикации венецианских и генуэзских консулов в факториях Причерноморья в XIV-XV вв. // Анатомия власти: государи и подданные в Европе в Средние века и Новое время / сост. и отв. Ред. О. Воскобойников, О. Тогоева [Polystoria]. М.: Высшая школа экономики, 2021. С. 297-310.
9. Книга массарии Каффы 1381 г. (MC 1381) Massaria Caffаe anno 1381 // Джанов А.В. Каффа и Крым во второй половине XIV в. (преимущественно по данным книг массарии Каффы) // Сугдейський збірник. Київ: Видавництво «Горобець», 2018. Вип. 1 (VII). С. 175–283.
10. Lane-Poole S. Coins of The Mongols in the British Museum. Classes XVIII – XXII // Catalogue of Oriental Coins in the British Museum. Vol. VI. London, 1881.
11. Мурзакевич Н.Н. Исторія генуэзскихъ поселеній въ Крыму. Одесса: Въ Городской Типографіи, 1837. 91+V c.
12. Полное собраніе русскихъ лѣтописей. Томъ одиннадцатый. VIII: Лѣтописный сборникъ, именуемый Патрiаршею или Никоновскою лѣтописью. Спб.: Тип. И.Н. Скороходова, 1897. 262 с.
13. Пономарёв А.Л. «Солхатская война» и «император» Бек Булат // Золотоордынское наследие. Выпуск 2. Материалы второй Международной научной конференции «Политическая и социально-экономическая история Золотой Орды», посвященной памяти М.А.Усманова. Казань, 29–30 марта 2011 г. / Отв. ред. и сост. И.М. Миргалеев. Казань: ООО «Фолиант», Институт истории им. Ш.Марджани АН РТ, 2011. С. 18-21.
14. Пономарёв А.Л. Первые ханы Крыма: хронология смуты 1420-х годов в счетах генуэзского казначейства Каффы // Золотоордынское обозрение. № 2. 2013. С. 158-190
15. Сагдеева Г.З. Серебряные монеты ханов Золотой Орды. Москва: (б. изд.,) 2005. 77 с.
16. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том II: Извлечения из персидских сочинений, собранные В.Г. Тизенгаузеном и обработанные А.А. Ромаскевичем и С. Л. Волиным. М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1941. 307 с.
17. Свод армянских памятных записей, относящихся к Крыму и сопредельным регионам. (XIV–XV вв.). Составление, русский перевод, введение и примечания Т. Э. Саргсян. Симферополь: СОНАТ, 2010. 312 с.
18. Сидоренко В.А. Бек Булат (Пулад) и начало выпуска генуэзско-татарских монет Каффы // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. Т. XXIV. 2020. С. 423-453.
19. Скржинская Е.Ч. Судакская крепость. История – археология – эпиграфика. Сборник работ и материалов. Киев–Судак–Санкт-Петербург: Академпериодика, 2006. 380 с.
20. Смирновъ В.Д. Крымское ханство под вѣрховенствомъ Отоманской Порты до начала XVIII вѣка. СПб.: Университетская типографія в Казани, 1887. 769 с.
21. Султанов Т.И. Письма золотоордынских ханов // Тюркологический сборник, 1975. М.: «Наука», Главная редакция восточной литературы, 1978. С. 234–251.
22. Талах В. М. Ординсько-генуезькі договори 1380 та 1381 років у історичному контексті. – К.: 2020 р. (Мережева публікація)
23. Тизенгаузенъ В.Г. Сборникъ материаловъ, относящихся к исторіи Золотой Орды. Томъ I: Извлеченія изъ сочиненій арабскихъ. СПб.: Тип. Императорской Академіи Наукъ, 1884. 564 с.
24. Шараф ад-дин Али Язди. «Зафар-наме». Книга побед амира Тимура / Пер. со староузбекского д.и.н. А. Ахмедова. Ташкент: Издательство журнал «SANAT», 2008. 484 с.
25. A Latin Dictionary. Founded on Andrews' edition of Freund's Latin dictionary. Revised, enlarged, and in great part rewritten by Charlton T. Lewis, Ph. D. Oxford at Clarendon Press. New York: Oxford University Press, 1984. XIV+2019 p.
26. Balard M. La Romanie Génoise (XIIe – début du XVe ciècle). 2 Vols. Genova: Nella Sede della Societá Ligure di Storia Patria, 1978. 1008 p. (со сквозной пагинацией).
27. Basso E. Il «bellum de Sorchati» ed i trattati del 1380–1387 tra Genova e 1’Ordo d'Oro // Studi Genuensi. Genova, 1991. Nuova Seria. Vol. VIII. P. 11–26.
28. Basso E. Genova: un impero sul mare. Cagliari, Edizioni dell'Istituto sui Rapporti Italo-Iberici, 1994. 343 р.
29. Biliarsky I. Le traité entre le despote Jean Terter et les Génois de 27 mai 1387. Commentationes historiae iuris helveticae, t. VII. 2011. P. 1-22.
30. Canale M. Della Crimea del suo commercio e dei suoi dominatori dale origini fino al dì nostri. Commentari storici. 2 Vols. Genova: Tipi del R.I. de’Sordo-Muti, 1855. 386 + 481 p.
31. Ciocîltan V. The Mongols and the Black Sea Trade in the thirteenth and fourteenth centuries / Translated by Willcocks S. Leiden–Boston: Brill, 2012. 338 p.
32. Fleet K. The Treaty of 1387 between Murad I and Genoese. Bulletin of the School of Oriental and African Studies, Vol. 56, No 1. University of London, 1993. P. 13-33.
33. Heyd W. Histoire du commerce du Levant au Moyen Age. Tome II. Leipzig: Otto Harrassowitz, libraire-éditeur, 1886. 799 p.
34. Khvalkov E.A. The Colonies of Genoa in the Black Sea Region: Evolution and Transformation. Thesis submitted for assessment with a view to obtaining the degree of Doctor of History and Civilization of the European University Institute. Volume 1. Florence: European University Institute, 2015. 584 p.
35. Kuun G. Adalékok Krím Történetéhez. Gróf Kuun Géza. Budapest: Eggenberger Ferdinand, M. Akad. Könyvárusnáe, 1873. 52 o.
36. Lisciandrelli P. Trattati e negoziazioni politiche della Repubblica di Genova (938-1797) . Atti della Società Ligure di Storia Patria, nuova serie, I (1960). Regesti. XVI + 242 p.
37. Mirgaleev I.M. Bek Bulat: From a Military Commander to a Rebel. Golden Horde Review. 2016. Vol. 4, no. 4. P. 784-789.
38. Oderico G. L. Lettere Ligustiche: ossia osservazioni critiche sullo stato geografico della Liguria fino ac tempi di Ottone il grande con le memorie di Caffa, ed altri luoghi della Crimea posseduti un tempo da’Genovesi. Bassano: Giuseppe Remondini e figli, 1792. xxii + (2) + 214 + (2) + 16 p.
39. Olivieri A. Carte e cronache manoscritte per la storia genovese esistenti nella biblioteca della R. Università Ligure. Genova: Tipi del R. I. de’ sordo-muti, 1855. 243 p.
40. Silvestre de Sacy A.I. Pièces diplomatiques tirées des archives de la république de Gènes par M. Silvestre de Sacy // Notices et extraits des manuscrits de la Bibliothèque du Roi et autres bibliothèques. Paris: Imprimerie Royale, 1827. Tome onzième. P. 1–96.
41. The Encyclopaedia of Islam. A Dictionary of the Geography, Etnography and Biography of the Muhammadan Peoples. Number 37. Labbai – Madagascar. Leiden: Late E.J.Brill Ltd Publishers and Printers – London: Luzac & Co, 1928. 832 p.
42. Vasiliev A.A. The Goths in the Crimea. Cambridge, Mass.: The Mediaeval Academy of America, 1936. 294 p.
Примітки
1. У генуезьких документах повсюдно використовується форма «bey», притаманна тюркським мовам огузької групи, з якими італійці познайомилися на Близькому Сході й у Малій Азії. Однак, у Джучієвому Улусі говорили мовою кипчацької групи, в якій цей титул звучав як «bek/beg».
2. Розраховано на підставі відомостей про виплату 29 морякам за 50 днів служби 4470 аспров [5, с. 99, прим. 154]
3. Прямо зазначено 81,6 тис аспрів у запису від вересня 1381 р. та 665 соммів 20 саджіо та 12 каратів у запису від 11 червня 1382 р. Сомми переведено в аспри за засвідченим для 1382 курсу 138,5 аспров за 1 сомм [5, с.114].
4. У вступі до копії книг масарії Каффи за 1381 та 1382 рр. названий консул П’єтро Газано (Касано) [9, с. 175], з чого М. Баляр робить висновок, що він став консулом Каффи з червня 1382 року, після Де Марі [26, p. 902]. Проте, згадка про консула П’єтро Газано відновлюється також у каффінському напису від 4 листопада 1384 року [1, с. 211-214]. Насправді текст із книги масарії каже лише, що з книг за 1381 та 1382 роки було зроблено копію («exemplarium») «за наказом поважних і шляхетних мужів Петра Касана, консула міста Каффи, та Бенедікта де Грімальді» («de mandato egregiorum et nobilium virorum dominorum Petri Cacani consulis civitatis Caffa et Benedicti de Grimaldis»), проте не вказує, коли це відбулося. Згадка Бенедетто де Грімальді, який був консулом у 1385-1386 рр., вказує на 1385 р. Таким чином, П’єтро Газано був консулом з літа 1384 до літа 1385 років, а особа, що обіймала цю посаду між червнем 1382 та липнем 1383 років, із джерел невідома.
5. Після 11 серпня.
6. Пера (Галата) – передмістя Константинополя, в якому з 1273 року існувала генуезька колонія.
7. Датування згідно з М. Баляром, О. Джанов відносить цю подію до січня 1387 р.
8. А.Л. Пономарьов вважає, що йдеться про феєрверк.
9. «Domino Cotolboga Tartaro existente in exercitu cum Sorcati», «domino Cotobogha tartar, existenti in exercitu contra Sorcati» «exercitu cum Cotolbogha contra illos de Sorcati» 97v, 98r, 99r [13, с. 18-19, прим. 27; 13, с. 19, прим. 29; 28, p. 104, n.62].
10. Втім, бомбардування могло статися до повернення Кутлуг-Буги до Криму.
11. Це ім’я зустрічається в каффінських документах щонайменше п’ять разів, завжди з голосною «о» у першому складі: Chomarici, Comarico, Comaricii. Однак, у такому разі його етимологія неясна. Разом із тим, можлива форма «Камарчі» утворена з допомогою агентивного суфікса -chi/-ji від арабського qamar, «Місяць», перен. «прекрасний, красень», у тюркських мовах: қамар-, «яскравий, іскристий, блискучий».
12. Текст оригіналу наведено відповідно до публікації Е. Бассо [28, рр. 277-280], з урахуванням публікації А.-І. Сільвестра де Сасі [40, p.62-64]. Прописні літери та розділові знаки розставлені перекладачем.
13. Маються на увазі, вочевидь, ординсько-генуезькі договори від 28 листопада 1380 та 22 лютого 1381 років.
14. Ймовірно у 1382/1383 році, див. вище.
15. А.-І. Сільвестр де Сасі пропонує кон’єктуру «actum» [40, p.64].
16. У татарсько-генуезькому договорі 1382 р., оригінал якого походив із солхатської канцелярії, ця людина згадана як «Comariihi fiio de Ackbas bey», «Комарчі, син Акбаш-бека». Очевидно, каффинский укладач тексту договору 1387 р. не зрозумів відносини Комарчі і Акбаша (якого перейменував на Акбарса). У зв’язку з цим цілком обгрунтованою здається кон’єктура Г. Куна: «f Acbas», «син Акбаша» [35, o.51].
17. Е. Бассо пропонує транскрипцію «Otonis» і вважає, що це німецьке ім’я «Оттон» [28, p. 115; 280]; щоправда, у такому разі незрозуміло, чому воно наведено у генитиві, тоді як імена інших свідків – у номінативі. Запропонована Де Сасі транскрипція «Otomis» (у Г. Куна – «Otamas») – закономірний латинізований запис відомого тюркського імені «Утемиш».
Віктор Талах – незалежний дослідник, Київ.