Раритетні види водних біотопів заплави Дніпра у Києві

Парнікоза І.Ю.

З угрупованнями водної рослинності, як вже наводилось у попередньому підрозділі, пов’язані наступні раритетні, до 2021 р. включені до ЧКУ види: сальвінія плаваюча (Salvinia natans) та водяний горіх плаваючий (Trapa natans), а також такі регіонально-рідкісні види, як глечики жовті (Nuphar lutea) і латаття біле (Nymphae alba), (РК1).

Сальвінія плаваюча або безокорінка (була включена до ЧКУ, категорія – неоцінений вид, БК, категорія С2 ЧМУ (Водні макрофіти, 1993, Зелена книга.., 2009; Червона книга, 2009) є досить поширеним видом на заплаві Дніпра у м. Києві. Це єдина тут водна папороть, при цьому дуже давня. Найдавніші знахідки представників цього роду відомі з крейдяного періоду (Paleobotany, 2009). Деякими авторами вважалася тритинним реліктом флори Європи. Вказувалося, що вона непогано почувала себе в прильодовиковій зоні (Личков, 1931). W. Gajewski (1837) припускав, що в якості третинних реліктів в Європі могли зберегтися марсилея (Marsilea quadrifolia L.) та сальвінія (Мельник, 2000). Проте щодо сальвінії відомо, що вона зникає при зниженні температур (Święta-Musznicka et al., 2011). Таким чином ця папороть може бути лише міграційним реліктом (рослиною, яка з південних рефугіумів реколонізувала територію України в тепліший період).В історичний час в Європі вона також розповсюджувалася на північ лише у часи потеплінь (Święta-Musznicka et al., 2011).

Рід описано на честь Антоніо Марія Сальвіні (1633-1729) – флорентійського патриція, професора грецької літератури, а пізніше і професора ботаніки, патріарха італійської науки, який лише трохи не дожив до 100 років. У народі рослину називають безкорінка, голиш, плівочник, поплавки (Собко, 1993).

Сальвінія – однорічна рослина. Цікаво, що це єдиний з 13 видів роду однорічник. На її плаваючих стеблах знаходяться кільця з трьох листків, два з яких широкі плаваючі, а третій – коренеподібний, занурений, який виконує функцію кореня. Рослина здатна до швидкого вегетативного розмноження: на стеблі поміж листками утворюються бруньки, з яких швидко розвиваються бічні пагони, що відпускають листки.

Наприкінці літа-на початку осені біля основи стебла у сальвінії формуються зимуючі бруньки – туріони, які після відмирання материнської рослини падають на дно. Навесні вони спливають і дають розвиток новим рослинам.

Розмножується сальвінія також за допомогою спор, які восени визрівають у сорусах, а потім випадають на дно водойми. Навесні вони проростають.

Таким чином, однорічність сальвінії – це пристосування до існування у водоймах помірної зони, які повністю покриваються кригою. У долині Дніпра у Києві сальвінія має широке поширення. Інформація про неї наявна в джерелах кінця ХІХ-першої половини ХХ ст. Зокрема, сальвінія наводилася для: 1. околиць Дарниці, 1919 р., Зеров, гербарій KW, 2. 20 км на схід від Києва між Дарницею та Броварами, 1946 р., Г. Кузнецова, гербарій KW, 3. с. Микільська Слобідка, 19.04.1888 р. Шмальгаузен, Бочаров, 4. околиці Києва, Воскресенська Слобідка, за Дніпром в озері, 17.10.1922 р., 5. м. Київ, масив Дарниця, болото, Семенкевич (Флора.., 1940; Лукаш, Рак, 2008).

Наразі її зафіксовано на всій її довжині, як на правобережній, так і лівобережній заплаві. На Оболонській заплаві вид виявлений в оз. Лукове біля затоки Верблюд, на акваторії затоки Тартак та розташованої поблизу затоки Вовкувата, поодинокі особини виносить до узбережжя Рибальського півострова.

Наявна сальвінія і у водоймах лівобережної заплави: на стариці Десни біля основи Сваромського півострова, затоці та озері між урочищами Моложі та Городище на Троєщинській заплаві, на оз. Вигурівське Середнє, Півкруглій затоці урочища Запісоччя (Північного), оз. Малинівка, Вужачковій затоці урочища Горбачиха. Вид зустрічається також біля узбережжя та на внутрішніх протоках островів Лопуховатий та Муромець, зокрема, у гирлі колишнього Чортория, а тепер – затоці Чорторий. Щільні зарості сальвінії виявлено на озерах Осокорківської заплави – Підбірна, Худо та ін.

Сальвінія зростає також у протоці між островами Венеціанський та Малий Гідропарк, у Рогоподібній затоці та Центральному озері Долобецького острова та біля його південного узбережжя, на Бабиному озері Труханового острова, поширена у Галерній затоці, вздовж узбережжя півострова Гострий, є звичайною на численних протоках Жукового острова та на затоках островів Козачий і Ольжин (Parnikoza et al 2009; Парникоза, 2012; Парникоза, 2012).

У літературі сальвінія відома, як поширена на самому півдні київського острівного архіпелагу: в околицях острова Дикий, поблизу розташованих невеликих островів, островів Покал, Рославський та далі на південь, а також оз. Вербного на Оболоні (Савицький, Зуб, 1999; Дубровський та ін., 2008).

Оптимальною для розвитку сальвінії є глибина водойм 10-30 см, зниження рівня води та надходження органіки (евтрофікація) стимулює її розвиток. В оптимальних умовах сальвінія досягає проективного покриття біля 90 %. Решту покриву води, як правило, становить ряска мала чи спіродела багатокоренева. Подібний суцільний покрив сальвінії відзначається, як правило, під кінець літа. При цьому особини набувають великого розміру та утворюють розетки з трьох гілочок. У цей час на нижній поверхні розеток формуються туріони. Формування щільного покриву з сальвінії показано і в інших регіонах Середнього Подніпров’я (Гальченко, 2006).

На Східному Поліссі сальвінія найчастіше зростає в угрупованнях неукоріненої рослинності, які належать до порядку Limnetalia minoris. Значно рідше вид трапляється в угрупованнях Hydrocharitetalia та угрупованнях укоріненої водної рослинності союзу Nymphaeion albae класу Potametea. На мілководдях водойм заплави Дніпра місцезростання Salvinia natans приурочені до угруповань асоціації Trapetum natansis (Лукаш, Рак, 2008).

Вважається, що ця папороть є стійкою до впливу механічного забруднення водойм та рекреації. Втім, чисельність популяцій виду може варіювати залежно від температури повітря у літній період та рівня води у водоймах (Макрофиты.., 1993; Лукаш, Рак, 2008,). Згідно до ЧКУ виду загрожують забруднення водойм та руйнування прибережних ділянок (Заповідні скарби.., 2001; Червона книга, 2009).

Зауважимо, що у середовищі вітчизняних ботаніків нерідко можна почути про те, що сальвінія не заходиться під загрозою, а її чисельність є великою. При цьому слід пам’ятати, що цей вид внесений до Червоного списку водних макрофітів як такий, що перебуває під сильною загрозою. Вразливість сальвінії обумовлена тим, що цей однорічник характеризується непостійністю місцезростань через температурні коливання (Макрофиты.., 1993).

Залежність сальвінії від коливань літньої температури, а відповідно і рівня води виявлено в дослідженнях на Східному Поліссі, зокрема в динаміці 2001/07 рр. на водоймах парку «Кордівка» у Чернігові (Лукаш, Рак, 2008). Аналогічне явище яскраво ілюструє ситуація з історією її розповсюдження в польській Прибалтиці. Велику кількість суб-викопних залишків цієї водяної папороті знайдено в кількох ранньосередньовічних ділянках Гданська. Ці знахідки свідчать про експансію цього виду тут у VII–VIII ст. н.е. Подальше її зникнення було викликано різким похолоданням впродовж т. з. Малого Льодовикового періоду. Вказується, що сальвінія для розвитку мегаспор потребує температури біля 12,4ºС, при цьому під час розвитку гаметофіту та молодого спорофіту температура не має опускатися нижче нуля. В останній час в Польській Прибалтиці такі температурні умови зазвичай наступають в квітні. Це на місяць раніше ніж раніше фіксувалося в районі Гданська. При цьому більш тепла вода в квітні це результат відсутності криги та вищих температур повітря в березні. Таким чином вегетаційний сезон розтягується, та папороть встигає розвинутися до формування зрілих спорокарпіїв в серпні-вересні. Внаслідок цього наразі в північній Польщі спостерігається нове швидке поширення сальвінії, яке згідно з останніми дослідженнями, теж пов’язують з потеплінням клімату (Święta-Musznicka et al., 2011). Наразі цей вид знову став звичайним в дельті Вісли, зустрічається в оз. Дружно, де його не було ще 6 років тому, та фортифікаційних ровах Ельблонга.

Таким чином, тепліші зими та весни та довший вегетаційний період видаються найголовнішими факторами експансії сальвінії. При цьому популяційний вибух, який здатна демонструвати сальвінія в умовах покращення умов дуже нагадує той що демонструють останнім часом чужорідні заносні види водних рослин.

Разом з тим, сальвінія є індикатором мезо- і евтрофних мілководних, замкнутих, малопротічних водойм з високим вмістом органо-мінеральних речовин у донних відкладеннях та помірного антропогенного впливу (Макрофиты.., 1993). Зважаючи на це реальну загрозу існуванню виду може становити забруднення водойм. Це, зокрема, підтверджує відсутність папороті у низці водойм дніпровської заплави, зокрема, в озерах Гнілуша, Радунка, Дзеркалка, системі озер між озерами Радункою та Малинівкою, озерах Нижній Тельбін, Тельбін та ін. Окрім цього у деяких регіонах України цей вид зовсім не є таким масовим, як на ділянках Середнього Дніпра чи Сіверського Дінця (Клєстов та ін., 2001).

Необхідно зазначити, що розвитку виду подекуди сприяло утворення водосховищ, як малопроточних і місцями мілководних водойм (Собко, 1993).

Суцільний покрив сальвінії на поверхні водойми створює незабутнє враження – він подібний до оксамитового килиму, зітканого з тисяч окремих розеток цієї рослини, які непорушно лежать на воді.

Водяний горіх плаваючий або чилім (був внесений до ЧКУ, категорія – неоцінений вид, Червона книга, 2009, БК, категорія С2 ЧМУ, Водні макрофіти, 1993) вважається третинним реліктом, ареал якого впродовж голоцену то розширюється, то звужується (Гущина, 1970, Удра, Батова, 1999; Дідух, 2005; Фіторізноманіття.., 2006, Тухфатуллина, Дорофеев, 2009). Загалом, це одна з найдавніших рослин долини Дніпра. Викопні плоди цього роду були знайдені у кайнозойських пластах, починаючи з еоцену Європи, Китаю та Північної Америки. В останній він вимер впродовж плейстоцену (Berry E. Two New Tertiary Species of Trapa, 1911). Найдавніша знахідка, що відноситься до роду водяний горіх, – це листки з Крейди Аляски, які відносять до виду T. borealis (Hollick, 1936).

Згідно даним А.Я. Дидух та Т.П. Мазур (2014), що базуються на спостереженнями над рослинами в басейнах ботанічного саду КНУ імені Шевченка, в складі виду водяний горіх плаваючий Trapa natans, окрім власне Trapa natans можна виділити більш рідкісні види водяний горіх несправжньоколхідський (Trapa pseudocolchica V.N.Vassil.), водяний горіх руський (T. rossica V.N.Vassil.) та водяний горіх дніпровський (T. borysthenica V.N.Vassil). Всі вони потребують включення до Червоної книги України.

Латинська назва роду цієї рослини запозичена з військової термінології. Плоди горіха нагадують колючку-шип з чотирма зубами, яку розкидали проти ворожої кінноти (суч. англійська назва Caltrope).

Має ця рослина і свої народні назви: водорішник, болотяний горіх, котелки, рогульник, чортів горіх, чилім (Собко, 1993).

Ця однорічна рослина має вкорінений у ґрунті водойми горіх-якір. На поверхні ж розпускається 1-10 розеток з плаваючих листків, на стеблах яких визрівають нові горіхи. Восени листки чиліму червоніють, розетки відмирають. Згодом на поверхні води плавають так звані «качани» – залишки розеток.

Навесні горіхи, що впали на дно, при умові, що глибина водойми не перевищує 2 м., починають проростати. Плід горіха кістянко-подібний, з тонким оплоднем і дерев’янистою однонасінною кісточкою. Зародок його має нерівні сім’ядолі: одна з яких мала, друга – велика, що дозволило ботаніку Б.М. Козо-Полянському припустити, що чилім є перехідною ланкою між дводольними і однодольними рослинами.

При проростанні з добре помітної коронки плода з`являється корінець, який спочатку росте не вниз, як звичайно, а вгору. Це явище спостерігається навіть коли плід занурений у ґрунт на 2-3 см. Корінець не має чохлика, бо він у водному середовищі не потрібен. Коли корінець виростає до 7 см завдовжки, на його верхівці з’являється лусочка – перша сім’ядоля, а за нею і друга ниткоподібна сім’ядоля. Пізніше між ними формується брунька, яка повільно розвивається у пагінець. Спочатку він один, а потім – декілька. Листки, які розвиваються на стеблі під водою, мають дуже розсічену пластинку, нагадуючи корені, хоча справжні корені знаходяться у мулі. Ці підводні листки всмоктують солі з води (Собко, 1993). В інших джерелах ці утвори натомість називають коренями, які утворилися на місці первинних листків (Vesela, 1972; Макрофіти.., 1993). Згодом на поверхні води розгортаються розетки плаваючих листків, що мають черешки різної довжини. Зважаючи на це вони легко лягають на поверхні воді. Квітки мають чотири білі пелюстки і квітують над водою. Після запилення вони швидко занурюються під воду, де з них формуються плоди (Собко, 1993).

Вважається, що для розвитку квітів та дозрівання плодів потрібна температура води більше +20ºС. Запилення відбувається або власним пилком (автогамія), про що свідчить знахідка пилку на маточках квіток, що ще не розкрилися та знаходяться під водою. Проте можливе також перехресне запилення (Vesela, 1972).

Проростання горіхів – єдиний спосіб розмноження даного виду, що насправді дуже обмежує можливості його поширення.

Згідно з ЧКУ чиліму загрожують руйнування місць зростання та заготівля горіхів (Червона книга, 2009). Останнім часом з’являється все більше думок з приводу втрати підстав для того, щоб вважати водяний горіх рідкісним видом. Це пов’язано переважно з його успішним розповсюдженням на плесах дніпровських водосховищ. Поруч з цим в умовах природного поширення, як це ми можемо спостерігати, наприклад, у долині Десни, чилім зростає на старицях чи затоках з повільною течією, ресурси для суттєвого нарощення популяції тут відсутні. Кількість же подібних потенційно придатних місць для зростання дуже лімітована. Окрім того, вірогідність потрапляння туди плодів дуже низька. Зважаючи на це, у природних умовах, наприклад, у Подесінні, вид залишається рідкісним та досить вразливим компонентом річкової долини (Парнікоза, 2010).

Дослідження білоруських вчених щодо розповсюдження чиліму, та динаміки меж його популяцій свідчать про слабке і, скоріше, випадкове розповсюдження та приживання на нових місцях тільки окремих рослин, що найчастіше попадають до несприятливих умов. Формування ж нових, хоча б невеличких, заростей спостерігається дуже рідко. Стратегія виду пов’язана з максимальним закріпленням та нарощенням чисельності у місцях з оптимальними умовами (Тухфатуллина, 2009).

Це пов’язано ще й з тим, що, оселившись під захистом інших гідрофітів, водяний горіх розвивається настільки, що може захаращувати водойму та призводити до її замулення та відмирання. Таким чином, його популяції можуть бути недовговічними та потребують нових територій для розселення (Удра, Батова, 1999). В умовах же Білорусі, через малу ефективність вищеописаного способу розмноження у натуральних екосистемах, з явищами спаду води, зниження їх проточності та посиленого заростання, спостерігається скорочення місць зростання виду. Ситуація вимагає штучного розповсюдження плодів виду в ізольовані, але придатні місцезростання (Тухфатуллина, 2009). Польські дослідники вказують на вразливість чилім на території Сілезії, що пов’язана з зарегулюванням річок, а також осушенням риборозплідних ставів на зиму. Для збереження чиліму рекомендується пiд час спуску ставів залишати окремі заглибини з водою, а при чистці ставів залишати куртини водяного горіха (Kostrakiewicz, Kozak, 2009). Через практику очистки ставів вид є рідкісним також в Чехії (Vesela, 1972). Вид дуже чутливий до хімічного складу води, за pH 3.0-4.0 зникає, негативно реагує на засолення водойм, підвищення вмісту солей кальцію. Хоча слабкий антропогенний вплив, що, імовірно, знижує конкуренцію з іншими видами, переносить нормально (Макрофиты.., 1993). Вид внесений до Червоного списку водних макрофітів як такий, що перебуває під сильною загрозою (Макрофиты.., 1993).

Та повернемося до успіху на водосховищах. Виходячи з біології виду, нас не має дивувати ситуація, що склалась у створених штучно та надзвичайно сприятливих для виду умовах мілководь водосховищ на Дніпрі, де T. natans продовжує нарощувати щільність, витісняючи інші види водних макрофітів. Ситуація з розвитком водяного горіху на мілководдях водосховищ Дніпра практично моделює розвиток цього виду у нижніх пригирлових та дельтових частинах великих річкових систем, таких, як Дунай чи Волга. Тільки у цьому випадку куртини можуть легко відриватись і переноситися штормовими хвилями на великі створені штучно площі нових мілин, утворених внаслідок антропогенного порушення у функціонуванні річкової екосистеми. Хоча детальний моніторинг поширення асоціації на мілководдях водосховищ в 1980-2000-х рр. не проводився, однак відомо, що на Канівському водосховищі інтенсивний розвиток асоціацій рослин з плаваючим листям – латаття, глечиків та водяного горіха спостерігався, починаючи з 1986 р. В 1993 р. площа заростей водяного горіха складала вже 16,15 кв.км (Атамась, Парникоза, 2012).

У межах долини Дніпра у м. Києві станом на 2014 р. водяний горіх є поширеною рослиною. Вид відзначений на відрізку західного узбережжя острова Муромець, у районі правобережного відходження Московського мосту, зокрема, біля перешийка нижче Московського мосту, та затоки Тартак (значні поля), на затоці Вовкуватій, біля берегів урочища та затоки Наталка (значні поля), вздовж узбережжя Рибальського півострова, зокрема, у його північній частині та при вході до затоки Гавань – значні поля, навколо острова Міжмостний, у затоці Чорторий, біля берегів урочища Запісоччя (Південного), вздовж берегів Русанівської затоки, а також у Русанівському каналі (щільні зарості), у Північній та Південній затоках Горбачихи, біля закінчення Західного півострова та на Матвіївській затоці Труханового острова, а також на берегах Долобської протоки між островами Трухановим та Долобецьким, на мілинах під Дарницьким залізничним мостом, у протоці між о. Венеціанський та о. Малий Гідропарк, вздовж островів Малий, а також у берегів острова Великий (Південний). Найщільніші популяції виявлено на акваторії Галерної затоки, а також вздовж проток і у затоках островів Козачий, Проміжний та Ольжин. Вид виявлений також біля узбережжя островів Дикий, Покал та Рославський (Парнікоза, 2012, Парникоза, 2012). У 2020 р. вид виявлено на оз. Лебедине на Позняках. Вид відомий також від оз. «Срібний кіл» до р. Дніпро (50.398149 30.606816), де щільність на 1 м2 становить від 5 до 20 особин (Конякін, Губарь, 2020).

За даними літератури вид наводиться для острова Гідропарк в районі Човнової станції, а також поблизу островів Ольжин, Дикий, а також розташованих на південь від нього невеликих островів, з району островів Покал та Рославський (Цуканова, 2005; Дубровський та ін., 2003).

Успіх виду, що спостерігається на сьогодні в межах долини Дніпра у Києві пов’язаний з тими ж обставинами, адже підняття рівня води біля Києва внаслідок будівництва Канівського водосховища та сповільнення течії призвели до формування численних мілководь придатних для розвитку чиліма, за рахунок заносу з верхніх відрізків течії Дніпра та з Десни. Адже показано, що єдиним шляхом рознесення плодів виду є перенос їх в кінці літа на початку осені на листових розетках, що відірвалися від кореневища (Тухфатуллина, Дорофеев, 2009).

Інколи можна почути, що зарості чиліму – це негативне явище, що перешкоджає судноплавству та рибальству. Важко всерйоз сприймати такі думки, зважаючи на ту величезну роль, яку відіграють зарості чиліму в умовах антропогенно-змінених екосистем водосховищ. Зокрема, к.б.н. Н. Атамась отримано попередні дані щодо ролі асоціації водяного горіха, так званих «чилімятників» у житті водно-болотяних птахів Київського і Канівського водосховищ. Адже ці угруповання виявилися надзвичайно сприятливими, як кормова база та місця для гніздування, забезпечуючи надійні схованки у гніздовий та після-гніздовий період.

Зокрема, із заростанням значних площ акваторії водяним горіхом безпосередньо пов’язане розповсюдження на водосховищах та зростання чисельності середземноморського колоніального виду – білощокого крячка (Chlidonias hybrida). Із заростанням площі мілководь водосховищ угрупованнями водних макрофітів з плаваючим листям тут сформувалися великі моновидові колонії цього виду. Зростання кількості колоній та чисельності гніздуючих пар на Канівському та Київському водосховищах супроводжувалося переходом птахів від гніздування на угрупованнях глечиків жовтих та латаття до гніздування на заростях водяного горіху. У 2007-2011 рр. кількість колоній на досліджених водосховищах зросла від 2 до 11, а кількість гніздових пар – від 100 до 600.

Гнізда на чилімі є більш стійкими, що важливо для виживання пташенят віком до двох тижнів. Крім того, зарості водяного горіха мають чудові захисні властивості для пташенят, що залишили гніздо, а також для молодих птахів у першому ювенільному вбранні.

Як вже зазначалося вище, угруповання водяного горіху відіграють важливу роль в якості кормового біотопу птахів. Досить пізня вегетація водяного горіха на водосховищах порівняно з багатьма іншими видами водних макрофітів, визначає особливо важливу трофічну роль його заростей для птахів, які гніздують порівняно пізно. Це, у першу чергу, вищезгаданий крячок білощокий, а також інші два види болотяних крячків водосховищ: крячок чорний (Chlidonias nigra) та білокрилий (Chlidonias leucoptera). Всі ці види є повністю або частково комахоїдними. Зграями 10-100 особин вони харчуються над заростями водяного горіху як під час гніздового періоду, так і у післягніздовий передвідльотний час наприкінці липня-початку вересня.

У цей час зарості водяного горіху в якості кормового біотопу набувають великого значення перш за все для дорослих пташенят болотяних крячків Chlidonias. Оскільки білокрилий крячок на водосховищах Середнього Дніпра – вкрай рідкісний вид, а крячок чорний характеризується спадом чисельності, як на території України, так і в Європі, значення угруповання водяного горіха для цих видів важко переоцінити.

Період кінця літа-початку осені на водосховищах Середнього Дніпра співпадає з післягніздовим та передвідльотним періодом у багатьох видів качок та журавлеподібних, а також чапель та берегової ластівки (Riparia riparia). У заростях водяного горіха відпочивають та живляться ювенільні особини чепури білої (Egretta alba), бугайчика (Ixobrychus minutus), чаплі сірої (Ardea cinerea) та рудої (Ardea purpurea), виводки лиски (Fulica atra) та водяної курочки (Gallinula chloropus), а також дорослі та молоді особини крячка річкового (Sterna hirundo) та мартина звичайного (Larus ridibundus). Зграйки 20-100 особин берегової ластівки на Канівському водосховищі часто харчуються комахами безпосередньо над заростями водяного горіху.

Великі площі мілководь, які заросли чилімятниками у північній частині Канівського водосховища, недосяжні для людей, зокрема, мисливців на моторних човнах. Під час осіннього полювання на водоплавних птахів наприкінці серпня-початку вересня тут знаходять прихисток дорослі та молоді особини таких видів, як крижень (Anas plathyrhynchos), чирянка велика (Anas querquedula), чернь чубата (Aythya fuligula), широконіска (Anas clypeata), попелюх (Aythya ferina). На Київському водосховищі трапляється рідкісний нерозень (Anas strepera), а також чирянка мала (Anas crecca). На відміну від лиски ці види мають звичку зачаюватися серед побурілих пагонів водяного горіха, тому не потрапляють під постріл. Такі зграйки качок на Канівському водосховищі нараховують від 6-15 особин (широконіска та чернь чубата) до 60-70 (крижень).

Окрім того, у заростях чиліму регулярно відбуваються спалахи чисельності деяких комах, що живляться водними макрофітами, у першу чергу, лататтієвого листоїда (Galerucella nympheae). Так, у різні роки (2008-2011 рр.) такі спалахи відбувалися наприкінці липня, а також протягом усього серпня до початку вересня.

У цей час на водосховищах Середнього Дніпра починається та триває проліт низки видів північних куликів – коловодника болотяного (Tringa glareola), коловодника лісового (Tringa ochropus), тундрових видів роду побережник (Calidris), насамперед, побережника чорногрудого (Calidris alpina). Важливе значення в останні десятиріччя набув пролітний шлях через Білорусь та Україну для північного виду брижача (Philomachus pugnax). Усі ці види, під час затримки на Канівському та Київському водосховищі зграями 10-80 особин на термін до 10 днів, живляться на прольоті листоїдом та іншими комахами на заростях Trapa natans.

Слід відзначити, що у цей час бурий, відмираючий водяний горіх найкраще маскує осіннє забарвлення куликів, тобто має неабиякі захисні властивості. Це ж саме стосується і качок. Окрім куликів, у цей час на заростях T. natans живляться інші пролітні комахоїдні види: плиска біла (Motacilla alba) та жовта (M. flava), бджолоїдка (Merops apiaster) та сільська ластівка (Hirundo rustica). Всі ці види зустрічаються у рослинних угрупованнях на мілководдях та над ними зграями в 5-100 особин. А чисельність шпака (Sturnus vulgaris) на заростях чиліму сягає від 300 до 3-5 тис. особин.

Зважаючи на те велике значення, яке мають угруповання водяного горіху, що сформувалися на місці практично повністю втрачених екосистем знищеної заплави, слід з обережністю підходити до пропозицій щодо штучного скорочення їх площ. Успішний розвиток T. natans може розглядатися як вторинне відновлення рослинності заплави і компенсація втраченого внаслідок варварського гідробудівництва біорізноманіття.

Необхідно також зауважити, що угруповання водяного горіху – Trapetum natans забезпечує існування численних видів, внесених до Додатку 1 резолюції № 6 Секретаріату Бернської конвенції та Директив Євросоюзу: Оселищної та Пташиної. Дане угруповання являє собою один з пріоритетних біотопів для розбудови Смарагдової мережі України, а згодом і загальноєвропейської системи “Natura 2000”.

Беручи до уваги, що становище виду на природних водоймах зовсім не таке оптимістичне, як на водосховищах, а також оцінюючи проблеми з відтворенням цього однорічника, на нашу думку, не може бути й мови про виключення виду з Червоної книги України. Зважаючи на велике значення цих біотопів, заходи зі скорочення їх площі можуть здійснюватися лише у крайніх випадках і згідно з офіційною процедурою видачі дозволу на добування виду, занесеного до Червоної книги України (Атамась, Парнікоза, 2012).

Водяний горіх плаваючий також здавна відомий як рослина з їстівними плодами, плоди якого містить 50-52 % крохмалю і 15 % білків. Їх їдять сирими, відвареними у солоній воді і запеченими у золі. З розмелених плодів отримували борошно і крупу. У давні часи рослина широко вживалася в їжу, але зараз її використання скоротилось або забуте взагалі. Водяні горіхи знайдені у великих кількостях у будівлях на палях кам'яного віку. Розміри запасів говорять про те, що рослина грала роль, аналогічну ролі картоплі у наш час (Меркулова, 1967).Так, дослідження археологічного матеріалу показали, передісторичні мешканці Південної Німеччини широко використовували водяний горіх, як додаток до своєї дієти. В роки ж неврожаїв він навіть міг виходити на перше місце (). Розкопки показують, що на Русі X-XII ст. вживання водяних горіхів також було дуже широко поширене. Їх їли, як каштани, або сушили, товкли і додавали до борошна. Є свідчення, що ще у XVIII ст. водяні горіхи розводили на Україні у ставках і на узбережжі Каспійського моря. У даний час рослина майже вийшла з ужитку. Тільки у Поволжі ще можна спостерігати, як його плоди зрідка їдять діти (Меркулова, 1967).

З гектара водної поверхні можна зібрати біля 20 центнерів ядра водяного горіха у середніх і до 25 центнерів у південних широтах (Ошанин, 1988). У 1907 р. розведенню водяного горіха було присвячено одну з перших лекцій в рамках діяльності провів ботанік Володимир Хитрово.

Альдрованда пухирчаста (Aldrovanda vesiculosa L., ЧКУ, катергорія рідкісний вид, БК, категорія С 2, ЧМУ) у минулому вказувалася також для долини Дніпра у межах Києва (Муромець, Труханів острів) (Цуканова, дисер; Онищенко, 2008). Втім, її сучасних місцезнаходжень у м. Києві відшукати не вдалося. Натомість, за даними В.І. Ракова, рослина масово зустрічалася у гирлі р. Тетерев. У 2020 р. місцезростання альдрованди підтверджене І. Парнікозою лише в річці Хохора біля гирла Тетерева. Альдрованда зростає тут вздовж берегів порослих стіною рогозу вузьколистого (Typha angustifolia) та очерету (Phragmites australis) разом з тілорізом (Stratiotes aloides), жабурником (Hydrocharis morsus-ranae), сальвінією (Salvinia natans) та глечиками жовтими (Nuphar lutea). Зімкнутість 60%. В ярусі підводних рослин трапляються також пухирник звичайний (Utricularia vulgaris) та кушир занурений (Ceratophyllum demersum). Щільність альдрованди досягає 10 пагонів на м2. В вересні 2020 р. І.Парнікозою та В. Борейко альдрованду знайдено також на руслі невеликої річки в с. Ясногородка Вишгородського району. Альдрованда зростала тут між щільно розташованими особинами тілорізу разом з жабурником та ряскою малою (Lemna minor). Зімкнутість 50-70%. В ярусі занурених рослин зустрічалися ряска трироздільна (Lemna trisulca), та кушир занурений. З-за недоступності плеса річки з берегів та щільних заростей тілорізу оцінити чисельність альдрованди тут було важко.

Альдрованда відома на підставі залишків насіння та пилкових зерен з еоцену (Degreef, 1997). Рослина отримала назву від відомого італійського ботаніка Уліссе Альдрованді. Так рослина була названа італійським дослідником Джузепе Монті, який вперше виявив її у гербарії Індії (Собко, Гапоненко, 1996). Альдрованда має оригінальні пастки – плівочки на відозмінених листках (Андрієнко, 2010).

У межах досліджуваної території у складі прибережно-водної рослинності трапляється також низка регіонально-рідкісних видів, яким також слід приділити увагу. Серед них, перш за все, слід загадати представників давньої відомої ще з крейдяного періоду мезозою родини німфейних ().

Глечики жовті(Nuphar lutea) (РК2, категорія С3 ЧМУ) – надзвичайно давня рослина. Представники роду відомі з . Загалом є теплолюбною рослиною, проте підвид цього виду Nuphar lutea ssp. polysepala (Engelm.) E.O. Beal. зустрічається на Алясці, яка і наразі має сурові кліматичні умови (). У Європі вид відмічено в складі водної рослинності рісс-вюрмського міжльодовиків’я та пізнього вюрму (алереду) (Szata.., 1977).

Наразі глечики опанували ділянки мілководь вздовж дніпровської та деснянської берегової лінії острова Муромець, затоки Чорторий, узбережжя урочища Запісоччя (Північного), включаючи Півкруглу затоку між ним та Троєщинськими луками, невеличкі протоки та реліктові затоки на південь від затоки Верблюд, коси Собаче Гирло, однойменної затоки, решток реліктової протоки у верхівці затоки Собаче Гирло, біля основи Оболонської коси, урочища Наталка та затоки Наталка, на південь від правобережного закінчення Московського мосту, включаючи затоки Тартак та Вовкувату, вздовж Рибальського півострова, навколо острова Міжмостний, вздовж узбережжя Горбачихи, Труханового, Долобецького, а також на Рогоподібній затоці цього острова, Венеціанського островів, включаючи затоку на його східному узбережжі та протоку між ним та островом Малий Гідропарк, Дніпровської набережної, Русанівки, навколо островів Малий, Великий (Південний), лівобережної набережної від Березняків до Південного мосту, півострова Гострий (повідомлення про Галерну затоку – Оляницька, Багацька, 2005) , Жукового, Козачого та Ольжиного островів. N. lutea виявлена також на мілинах посеред русла, у районі деснянської частини Московського мосту, під Дарницьким залізничним мостом, у районі Південного мосту, а також на внутрішніх затоках і озерах, зокрема, протоці Бобровня, затоках Собчаче Гирло, Оболонській, Матвіївській, Долобецького острова, а також затоках Берковець, Галерна та деяких ін. Вид наводиться також з лівобережних штучних озер: Вирлиці, Алмазного, Нижнього Тельбіну (Савицький, Зуб, 1999). Виявлений також на оз. Золоче поблизу с. Вишеньки (2016 р.). За повідомленням (Оляницька, Багацька, 2005) вид зустрічався також в озері Русанівське.

Глечики характеризуються високим репродуктивним потенціалом. Протягом спостережень у 2004-2011 рр. вони регулярно квітували та плодоносили. Восени відбувається розпад плодів та великі насінини виду розносяться течією. Це сприяє заселенню нових місць та поновленню вже існуючих популяцій. Популяції мають високий відсоток молодих особин насіннєвого походження. Разом з тим спостерігається часта загибель кореневищ дорослих особин та обривання квіток та листків на букети.

Рід латаття представлений на київській заплаві двома видами лататтям білим (Nymphea alba, ЧМУ – категорія С3, РК1) та лататтям сніжно-білим (Nymphea candida, категорія С3 ЧМУ, РК1). Латаття сніжно-біле можна відрізнити від дуже подібного латаття білого лише при близькому обстеженні. Квітки обох видів складаються з більше 30 спірально укладених овальних пелюсток з гострими закінченнями. Посередині квітки добре помітна жовте рильце маточки оточене вінком з жовтих тичинок. Латаття сніжно біле має менші дещо по іншому збудовані квітки. Рильце маточки сильно втиснуте з довгим конічним відростком червоного чи сірчано-жовтого кольору. Квітки у цього виду впродовж усього терміну квітування відкриваються лише частково. У латаття сніжно-білого зав'язь у верхній частині звужена і усаджена тичинками не до верхівки, як у латаття білого. У латаття сніжно-білого також основа квітки чотирикутна, а ніжки внутрішніх тичинок ширші за пиляки. В латаття білого натомість основа квітки чашечки куляста, а внутрішні тичинки нитковидні і пиляки таким чином ширші. Також лопаті листка латаття сніжно-білого часто (але не завжди) налягають одна на одну, чого не буває у латаття білого. Жилки другого порядку у латаття сніжно-білого на краю поєднуються одна з одною (ознака добре помітна з знизу листка) (, , Определитель.., 1999).

Латаття біле відмічено в складі водної рослинності рісс-вюрмського міжльодовиків’я та пізнього вюрму (алереду) (Szata.., 1977).

Латаття – це ніщо інше як всім нам відома з дитинства за казками про Дюймовочку водяна лілея. У багатьох вона асоціюється з найкращими враженнями від перебування на водоймі. Проте мало хто знає, що це дуже давня рослина. Цей тропічний рід з’явився на землі, як вважають, ще за часів крейдяного періоду мезозою (70-80 млн. років тому) (Собко, Гапоненко, 1996).

У Києві латаття біле, ще можна побачити на Трухановому острові, на протоці Бобровня та деяких інших місцях. З літератури воно відоме також з заток навколо островів Великий Північний, Жуків, Козачий, Ольжин (Цуканова, 2005). За даними Ю.В. Дубровського вид виявлений поблизу островів Крайнього або Горіхового (невеличкий острівець біля північно-західного закінчення острова Муромець), Труханового, Чорторийського узбережжя Десенки, островів Міжмістного, Ольжиного, Дикого, району невеликих островів на схід від о. Дикий, островів Покал та Рославський (Дубровський та ін., 2008a,b). Вид наводиться також з штучних озер Алмазне та Нижній Тельбін (Савицький, Зуб, 1999). За повідомленням (Оляницька, Багацька, 2005) вид зустрічався також в озері Русанівське.

Встановлення точного поширення латаття сніжно-білого у межах м. Києва наразі потребує детального дослідження. Адже як ми вже зазначали цей вид є дуже морфологічно подібний до латаття білого. Зважаючи на це, потрібно провести повне розмежування їх популяцій. Загалом латаття сніжно-біле є видом більш зивчайним на північ від Києва і характернішим для Полісся.

Популяції точно не ідентифікованого виду латаття (можливості обстежити квітки зблизька не було) знайдені нами на Матвіївській затоці, у північно-західній затоці острова Лопухуватий, на північ від деснянського фрагменту Московського мосту біля виходу з Прямокутної затоки, на невеликому озерці-стариці на південь від затоки Верблюд, а також на Погребській Старусі та оз. Золоче поблизу с. Вишеньки (2016 р.).

Зазначається, що види роду Nymphea нашої флори знижують життєвість та продуктивність популяцій за умови підвищення антропогенної евтрофікації (Макрофиты.., 1993).

Вказується, що латаття сніжно-біле зустрічається у затоках біля островів Козачий, Жуків, у протоках між невеликими островами на південній околиці Києва, а також на прилеглій заплаві (наприклад, у значній кількості на оз. Конча). Зафiксована на острові Муромець (протока Бобровня, територія загальнозоологічного заказника місцевого значення “Бобровня”) (Цуканова, 2005, Parnikoza et al, 2009). За даними Ю.В. Дубровського, вид виявлений біля узбережжя островів Ольжиного, Дикий, Покал та Рославський (Дубровський та ін., 2008).

Листям і кореневищами латаття харчуються багато тварин – бобри, водяні пацюки, ондатри, лось. Рослини також використовуються людиною на корм свиням, збираються для лікувальних цілей, і любителями квітів. На чисельність цього виду впливають природне заростання водойм ().

Окрім усього іншого, квіти обох видів латаття – це своєрідні живі годинники і барометри. Квітки цієї рослини починають підніматися і розкриватися в 7-8 годин ранку, а в 17-18 годин вони непомітно йдуть під воду. З півночі на південь час квітування природно зменшується, проте, квітка завжди розкрита не менше 12 годин як у тропіках, де день і ніч приблизно рівні за часом. Буває латаття запізнюється з виходом квіток на поверхню. Початок 9-ї години, а вони ледь-ледь піднімаються над водою. Значить у друг й половині дня буде дощ. А якщо квітки взагалі не показуються над водою – буде затяжний дощ, або похолодання. По листкам рослини можна скласти і довгочасний прогноз: якщо вони навесні густо вкриють поверхню води – заморозків вже не буде (Рощин, 1983).

Плоди обох видів дозрівають під водою. Численні чорні насінини після розкладу плодів звільняються і спливають на поверхню води, тримаючись на воді завдяки особливому покривалу, наповненому повітрям. Скупчення насіння нагадують риб'ячу ікру, привертають увагу птахів, які і поширюють його в інших водоймах. Насіння переноситься також з потоками води і рибами, що поїдають оплодень. Окрім насіннєвого розмноження наявне і вегетативне – частинами кореневища.

Суттєву загрозу обом видам латаття становить жага до зривання їх високо-декоративних квіток. Їх, на відміну від квіток глечиків, навіть намагаються незаконно продавати на вулицях Києва. Ці факти не можна залишати без уваги. Необхідно здавати таких торгівців міліції. Подекуди латаття заготовляють на корм свиням та збирають для лікувальних цілей. Окрім того, зливання будь-яких хімічних стоків до водойми автоматично елімінує у ньому латаття.

Зазначимо також, що після створення неозорої мережі ставків існує можливість для штучного розселення латаття, яке можна вирощувати з насіння чи висаджувати, використовуючи фрагменти кореневищ (Собко, Гапоненко, 1996).

До числа регіонально-рідкісних видів водних рослин, які зустрічаються у київській долині Дніпра, відносяться також водяні жовтеці. Це саме вони на початку літа покривають поверхню неглибоких водойм розкішними п’ятилистими білими квітками. Спочатку здається, що ці квітки виростають просто з води, але якщо придивитися, то можна помітити, що вся товща води заповнена зеленими пагонами жовтецю.

У межах долини Дніпра у Києві поширений водяний жовтець круглолистий (Batrachium circinatum (Sibth.) Spach, РР). Цей вид зафіксований нами лише на мілководній затоці острова Ольжин та лівобережних протоках у районі села Вишеньки та на Десенці навпроти Троєщинської заплави. В літературі (Дідух, Альошкіна, 2012) відмічений для озера Вирлиця. Монодомінантні зарості виявлені на озерах Вирлиця та Редькине (Савицький, Зуб, 1999). На заплаві також знайдено водяний жовтець водний (Batrachium aquatile (L.) Dumorf., категорія С2 ЧМУ, РК2), який зафіксований на озеро Русанівське (Оляницька, Богацька, 2005). На узбережжі затоки Собаче Гирло нами 2011 р. виявлений також близький вид, раніше відомий з Канівського Придніпров’я – водяний жовтець волосолистий (Batrachium trichophyllum (Chaix) Bosch., РР). Імовірно, цей же вид виявлено на невеличкому озерці-стариці на південь від затоки Верблюд. Деякі автори (Савицький. Зуб, 1999) наводять для заплавних водойм: озер Редькине та Видубицьке також водяний жовтець фенхелевидний (Batrachium foeniculaceum (Gilib.) Krecz.) Проте такосономічний статус цього таксону наразі дискутується.

На охорону у межах долини р. Дніпра у Києві заслуговує також такий не занесений до ЧКУ вид, як каулінія мала (Caulinia minor (All.) Goss. et Germ., РР), яка, згідно даним літератури (Цуканова, 2002), зафіксована на Трухановому та Венеціанському островах. Впродовж багаторічних досліджень ми цей вид не виявляли. Рослина ця близька до описаної у попередньому підрозділі різухи великої, проте більш витончена.

Плавушник болотяний (Hottonia palustris, категорія С3, ЧМУ, РР) – справжній амфібійний вид, що впродовж сезону може розвивати різні морфологічні форми залежно від кількості води. Активно розмножується кореневищем (переважно у водному середовищі) та генеративно – на суші. Проростання насіння у цього виду відбувається тільки на світлі. Найкращі умови для цього створює спад води одразу після розсипання насіння. Проростання насіння відбувається також на поверхні води. Розвиток особини відбувається дуже швидко – за 10 днів вона переходить до ювенільного стану з першими листками і кореневищем. Тому для виживання плавушника дуже важливим є тривалість переходу болотяної фази у суходільну. Вид здатен зростати на пересихаючих водоймах та переносити короткий літній анабіоз. У сприятливих умовах вкриває всю поверхню води чи вологого субстрату. Проте вид не витримує антропогенного забруднення водойм органікою. Найкраще почуває себе у водоймах із зниженою температурою води (Макрофиты.., 1993).

Мабуть через це плавушник наразі дуже рідкісний у Києві і виявлений лише на невеликій заплавній водоймі Осокорківської заплави поблизу озера Тягле у районі охопленому гідронамивом під зведення нових кварталів житлового масиву Осокорки. У 2010 р. тут спостерігався спалах вегетації та квітування виду на пересохлій поверхні водойми. Втім, у подальшому тут ми цього виду виявити не змогли. Суходільна форма виду виявлена також за межами Києва на території заказника «Гощів» у заплавному лісі та на території заказника "Лісники" (наразі Національний природний парк "Голосіївський") у блюдце-подібному пересохлому болітці зі сфагнумом на так званому о. Дубовий. За відомостями (Дідух, Альошкіна, 2012), вид зафіксований також в заплаві р. Віти. Аж ніяк не можна допустити зникнення цієї надзвичайно декоративної рослини. Угруповання плавушника (код C1.3413) внесено до переліку біотопів, які охороняються згідно резолюції 4 Бернської конвенції (Тлумачний.., 2017).

Вольфія безкоренева (Wolfia arrhiza (L.) Wimmer., категорія С2 ЧМУ, РР) – це найменша у світі квіткова рослина. І побачити її може кожен, адже вона рясно зростає на поверхні води у районі острова Проміжного, розташованого між островами Козачим та Ольжиним у Києві. Невеличкі круглі екземпляри цієї рослинки не перевищують 1 мм діаметром та нагадують дуже дрібний горошок. Вони породжують асоціації скоріше з водоростями ніж з квітковими рослинами. Тіло вольфії представлене так званим стебло-листком, у нижній частині якого приблизно два рази на добу відбруньковується нова рослина.

Вольфія відноситься до родини ряскових. Дана рослина добре переносить умови помірних широт. На осінь рослина накопичує багато крохмалю, завдяки чому може пережити зимівлю на дні водойми і навесні піднятися на поверхню води.

Квітка вольфії розташовується на верхній частині тіла рослини, що виступає з води і являє собою заглиблення, в якому розміщуються одна маточка і одна тичинка. Завдяки швидкому розмноженню цю рослину інколи спеціально розводять на корм худобі (Самое.., 1988).

На охорону у межах Києва, заслуговує низка видів рдесників. Зокрема до числа рідкісних видів у київській долині Дніпра можна віднести рдесники:

лискучий (Potamogeton lucens L., РР) – нами виявлений у лівобережних протоках біля с. Вишеньки, а також у затоці острова Ольжин (віддає перевагу ділянкам з повільною течією або стоячій воді). Зафіксований також на оз. Алмазне та в оз. Вирлиця (Савицький, Зуб, 1999), а також Десенці в парку Дружби Народів, (14.06.2013 р., Погорєлова Ю.В.);

кучерявий (P. crispus L., РР) – виявлений нами у лівобережних протоках біля с. Вишеньки, біля урочища Наталка у Дніпрі, та Має видовжені листки, край яких дуже хвилястий і зростає на ділянках з повільною течією та піщаним дном. Весною він починає розвиватися раніше за інші види рдесників;

плаваючий (P. natans L., РР) – виявлений у лівобережних протоках біля с. Вишеньки. Наводиться також для оз. Алмазне, Нижній Тельбін та Вирлиця (Савицький, Зуб, 1999). Вирізняється своїми характерними плаваючими шкірястими листками.

сплюснутий (P. compressus L., РР) – знайдений на затоці Труханового острова (Парнікоза, 2012; Зуб та ін, 2004).

Цукановою Г.О. та за інформацією Дубини Д.В. для дніпровських островів наводяться також рдесники: гостролистий (P. acutifolius Link.) – в озерах та старицях, Берхтольда (P. berchtoldii Fieb.), Фріса (P. fresii Rupr.), злаковидний (P. gramineus L.), вузлуватий (P. nodosus Poir.) – подекуди на заплаві (Цуканова, 2005). Дідух, Альошкіна (2012) вказують також рдесник туполистий (, для озера Вирлиця. О. Савицький та Л. Зуб (1999) наводять рдесник Фрєзії для оз. Вирлиця, оз Редькино, рдесник волосовидний (P.trichoides Cham.) – оз. Вирлиця, Берхтольда – оз. Вирлиця (плямисті угруповання занурених макрофітів на мілководдях уздовж берегів водойм чи напів-ізольованих плес, що є піонерною стадією вселення рослин в водойму). Їм же належить оригніальне повідомлення про наявність рдесника туполистого в оз. Вирлиця та вказується для цього озера рдесник маленький (Potamogeton pusillus L).

Необхідно відзначити, що зарості рдесників є місцем існування численних безхребетних організмів, які в свою чергу слугують харчем для риб. Це також місця нересту багатьох видів риб. Тут знаходить поживу і схованку їхня молодь. Ці рослини швидко ростуть і накопичують велику кількість біогенних елементів, мікроелементів та фіксують забруднювачі. Завдяки останній властивості рдесники сприяють очищенню води. Рдесники можуть слугувати індикаторами екологічних умов. Так, раптовий масовий розвиток рдесника гребінчастого може свідчити про наявність стічних вод, а масова поява рдесника кучерявого може свідчити про підвищення у водоймі вмісту вапна (Зуб та ін., 2004).

Для острова Труханів Г. Цукановою вказується знахідка дуже цікавої комахоїдної рослини – пухирчатки звичайної (Utricularia vulgaris L.) (Цуканова, 2005). Даний вид наразі є найзвичайнішим з пухирчаток, чому сприяє утворення штучних водойм (Андрієнко, 2010). Він навіть створює свої власні угруповання. На Трухановому острові вид виявлений в одній з стариць колишнього русла Дніпра на північ від Бабиного озера. Таким чином, підтверджено збереження виду на острові з 1914 р., коли його тут наводив Э. (М.) Шарлемань (Шарлемань, 1916). О. Савицький та Л. Зуб (1999) наводять цю пухирчатку для оз. Вирлиця.

Угруповання пухирчатки (код C1.224) внесено до переліку біотопів, які охороняються згідно резолюції 4 Бернської конвенції (Тлумачний.., 2017).

Біля острова Козачий У. Альошкіною виявлено також кушир напівзанурений (Ceratophyllum submersum L.) (Дідух, Альошкіна, 2005). Статус цієї регіонально-рідкісної рослини на київській заплаві Дніпра вимагає додаткового дослідження.