Сучасний стан Лисогірського форту

Парнікоза І.Ю.

Все йде, все минає – і краю немає,

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Після знайомства з довгим і тернистим історичним шляхом Лисогір'я (2021 р. Лисогірському форту виповнилося 150 років) у читача напевно виникло питання, а як же наразі виглядає Лисогірський форт? Таке питання свого часу виникло і у автора. Втім, тут якраз і чекала несподіванка, адже коли ми задалися цим питанням, то не знайшли жодного його вичерпного опису. І це при тому, що форт є об'єктом історико-культурної спадщини () та охороняється законом України “Про охорону Історико-культурної спадщини”). В той же час темпи руйнування його окремих елементів, або фрагментів оздоблення інколи настільки швидкі, що з кожним роком можливості для інформативного опису об’єктів форту лишається все менше.

В такій ситуації залишалося дві можливості: пошукати праць старших дослідників Києва або дослідити форт самим. Ми скористалися обома, за що особливу подяку висловлюємо одному з найталановитіших українських дослідників фортифікаційних споруд – О. Г. Кузяку, під пильним оком якого оживали до цього непомітні для нас деталі та подробиці облаштування форту.

Наразі територія форту представляє собою цінну природну територію, вкриту оксамитовими деревостанами та шовковими степовими луками. Але в часи його будівництва все було по іншому, адже за еспланадними правилами, для форту передбачалася еспланада в 500 сажнів. На цій території передбачалася відсутність будь-яких споруд та дерев. За межами цієї відстані по периферії фортеці могли бути зведені дерев’яні будівлі на невисокому кам’яному фундаменті (до 50 см), які за потреби можна було швидко знищити. Еспланада мала повністю прострілюватися. На схемі форту 1874 р. ми бачимо, що зелені насадження при побудові форту збереглися лише в ярах центральної частини Лисої гори, за тиловими (горжевими) ровами форту, а також вздовж дороги (так званого "серпантину"), яка піднімається на форт ().

Лисогірські яри, імовірно, також зазнавали поглиблення ще до будівництва форту, адже тут могли відбирати глину на господарчі потреби. За час, який пройшов від його побудови, тутешня рослинність майже повністю відновилася. Крім того на території форту збереглися групи надзвичайно старих дубів віком 150-300 років, які, напевне, пережили будівельні роботи (Рис. 2.2.).

Велика кількість дубів, що імовірно старіші за Лисогірський форт ще донедавна зростала в південній частині урочища поблизу крайнього насипу гласісу форту. Наразі тут височіють окремі живі дерева та численні поважного віку пні. Чи слугували ці дерева маскуванню форту, чи в той час вони просто не заважали обстрілу гласісу? Чітко відповісти важко.

Наразі у складі укріплень збереглися майже всі земляні споруди. Набагато гірша ступінь збереженості цегляних. І ступінь їх руйнування невблаганно прогресує. В наш час система валів та ровів форту переважно все ще має правильні кути нахилу, надані їм ще в позаминулому столітті. Ерозійних явищ за умови не втручання людини майже не спостерігається. Деякі ж наявні зсуви імовірно пов'язані з бомбардуваннями форту німецькою авіацією в 1941 р.

Сама територія форту, обмежена з зовнішнього краю насипом гласісу, який майже повністю зберігся, і в західній частині йде безпосередньо вздовж каньйону Західного струмка. Його насип найкраще проглядається в районі колишніх залізних сходів, що вели на гору з району Стратегічного шосе (50.400274°, 30.544761°), а також на південних схилах гори (50.392681°, 30.542868°). Його висота досягає 2 м. Цікаві насипи збереглися на південний захід від верхівки бастіону №2, вони тягнуться вздовж гласісу форту, оточуючи пласку позицію незрозумілого призначення (50.393487°, 30.542224°). На карті артилерійського озброєння форту в цьому місці фігурує земляний люнет. Проте земляна споруда, що існує наразі, – скоріш за все – тир (50.393908°, 30.542121°).

Наразі, все ще добре збереглися основні складові форту: напівбастіон №1 (50.398098°, 30.547513°) та бастіон №2 (50.395358°, 30.546342°), відокремлені ровом в центральній частині форту від бастіону №3 (50.393077°, 30.551394°). Сполучення між ними забезпечувалося невеликим пересипом для основної внутрішньої дороги форту, який існує і зараз (50.394229°, 30.548857°). Напівбастіон №1 та бастіон №2 утворюють два бастіонні фронти (до одного фронту входить половина абрису бастіону та куртина між бастіонами). Бастіон №3 утворює полігональний фронт). З півночі розташовуються достатньо самостійні укріплення: відступна батарея (50.398247°, 30.550456°) та редюїт (50.397041°, 30.554271°). В’їзд на територію укріплення з боку підйому від суч. вул. Саперно-Слобідської ("серпантин") здійснювався дерев’яним містком, що був перекинутий через головний рів між відступною батареєю та редюїтом (50.397951°, 30.552094°). Наразі в’їзд здійснюється на захід від залишків цього містка (двох виступів стінок валу, що сходяться) пересипом створеним імовірно у радянський період (50.398010°, 30.551875°). Імовірно, саме його висадили у повітря ополченці у вересні 1941 р., ().

Бастіони та напівбастіон, а також редюїт та відступна батарея мають широкий валаганг – майданчик для розгортання артилерії, а також відповідно широкі під'їзні шляхи на нього – апарелі. В укріпленнях, призначених для оборони стрільцями, ці складові значно вужчі. Перед зовнішнім краєм усіх фронтів форту знаходиться сухий рів.

Крізь головний вал форту зроблені спеціальні проходи – потерни. Вісім штук – нумерація з півдня на північ (Рис. 2. 5, 1-8). Потерни №2, №4, та №7 згідно плану мали вести в спеціальні артилерійські укріплення – капоніри. Подібні споруди також вціліли, зокрема, у Госпітальному укріпленні Нової Печерської фортеці. Усі потерни форту спускаються (мають нахил) з внутрішньої частини форту до головного рову.

З капонірів в обидва боки мав повністю прострілюватися сухий рів, а також горжевий рів редюїта. В випадку штурму піхота ворога з високою ефективністю знищувалася звідси картеччю. Зовнішня стінка валу-контрескарп в місці розташування капонірів була виконана напівкруглою, щоб забезпечити усі напрямки вогню.

Наразі, жоден з капонірів Лисогірського форту, яких імовірно планувалося 4, не зберігся. О. Голованов (2002) вважав, що їх зруйнували німецькі снаряди та бомби. Ми схильні вважати, що капоніри взагалі не були збудовані, принаймні на німецькому аерофотознімку форту 1943 р., їх не видно (Рис. 2. 8).

Ті потерни, що не вели до капонірів, могли слугувати для переміщення піхоти у сухий рів.

Потерни склепінчасті шириною 2,75 м, висотою – 2,5 м, складені з жовтої київської цегли на цементному розчині у стилі класицизм. Про це свідчить характерна деталь – досить простий виконаний з цегли пірамідальний замковий камінь, що заклинює вгорі перемичку вхідного отвору () на внутрішніх входах до потерн. Самі внутрішні входи виконані у вигляді порталів з центральною частиною – аркою (з трьох рядів цегли поставлених на ребро, з чергуванням цілої цегли та двох половинок, при цьому цілій цеглі одного ряду відповідають половинки наступного) з простим прямокутним фронтоном над входом та винесеними під кутами до неї у вигляді напівкруглих пелюсток вліво та вправо бічними стінками – контрфорсами. На фронтоні у прямокутній ніші фарбою білим по чорному нанесені номери потерн арабськими літерами від 2 до 8. У привходовій частині потерн викладені цегляні поріжки. Зруйнований внутрішній вхід до потерни №1 1944 р. (як маркує графіті на цеглі) перекладено з старої цегли без порталу. При цьому прямокутна конструкція меншої ширини ніби вставлена в залишки потерни ХІХ ст. Зовнішні входи потерн виконані значно скромніше і мають цегляну арку над входом (так само з трьох рядів цегли поставлених на ребро) з плоским замковим каменем, а також так само винесені, але менші за розміром, бічні стінки. У кладці бічних стінок внутрішніх та зовнішніх входів верхня їх частина сформована з майстерно поставлених на ребро під кутом шматочків цегли. Зверху бічні стінки увінчані карнизом з двох рядів цегли (який по більшій частині знищено). Таким же карнизом увінчані і портали внутрішніх та верхівки зовнішніх входів до потерн. Внутрішні входи до потерн мають під вхідною аркою, що видається за лінію внутрішніх стін потерни, досить високий поріг. Окрім того у випадку потерн № 3 та №7 наявність бічних входів до проектованих сховищ чи кордегардій зумовлює хрестоподібне виконання склепіння привходової внутрішньої частини потерни. Дані кордегардії були закладені цеглою.

Цікавим питанням є походження цегли для будівництва Лисогірського форту. Для будівництва Нової Печерської фортеці у 1830-х рр. були закладені заводи під кручами Лисої та Багринової гори біля хутора Корчуватого. Ці казенні заводи виробляли цеглу з позначкою на кожній цеглині «КИК» («Киевская инженерная команда») у 1830 х рр., а згодом у 1841-61 рр. з клеймами «КВ», «КП» та датою (роком). Відтоді позначення виробника на цеглі стало в Києві традиційним. По закінченню будівництва Нової Печерської фортеці цегельні заводи у Корчуватого викупив в 1862 р. у казни купець Адам Сніжко. Цегельні тут діють до нашого часу, звичайно сучасні. Якість київської жовтої цегли зі спонділової глини стимулювала до зведення нових цегелень (Малаков, 2009).

У складі потерн використовувались цеглини з клеймами «Э и Л» (Вже згадуваного Андрія Ерліха). На форті також часто трапляються цеглини з клеймом «А. С. Луневъ». Цегельні промисловця Афіногена Луньова були неподалік на Мишоловці та поблизу Пирогово. Перша цегельня Луньова почала працювати від 1867 р, а друга від 1875 р. (Малаков, 2009). Цегли з таким маркуванням у складі потерн ми не виявляли. Натомість вони точно використовувались у кладці мурованих споруд форту: споруди, що передувала пожежній станції, а також . На форті також зустрічаються цеглини з клеймом Якова Бернера (Рис. 2.9с), але у потернах вони поки що також не виявлені, а знайдені у фундаменті однієї з наземних споруд навпроти внутрішнього виходу з потерни №3, а також на руїнах споруд у Північному Лисогірському яру. На форті знайдено також цеглини марковані як "Г.С.Ясько" купця Григорія Ясько (Рис. 2.9g, цегельні заводи, що працювали в Корчуватому, Мишоловці та Пирогові випускали таку цеглу з 1889 р. по 1915 р.) та "Х.Волковъ" купця Хаіма Шмуля (Тевелевича) Волкова (Рис. 2.9e, вироблялися з 1900 р.).

Внутрішні стіни потерн були отиньковані. Потерни будували відкритим способом, вкривали тиньком зовні, а вже потім насипали на них вал.

Вздовж потерн в їх стінах та частково склепінні зроблено спеціальні пази. В ці жолоби у випадку необхідності легко було вставити бруси та дошки–перекриття, а простір завалити землею. Так можна було блокувати кожну потерну в випадку захоплення сухого рову. В стінках потерн наявні прямокутні отвори, які сполучені каналом, який проходить в товщі кожної стіни потерни. Імовірно, вони служили для вентиляції, а також збалансування різниці температур назовні та зсередини потерни (). На входах до потерн добре помітні дверні штирі, на яких вішалися петлі стулок вхідних воріт. На фотографії О. Г. Кузяка 1988 р. зберігся вигляд однієї з них на внутрішньому вході до потерни №5. Стулка була зроблена з дерева "в ялиночку", і так само пофарбована чергуванням чорного та білого кольорів. Для того щоб "утопити" дверні петлі в товщу стін, у відповідних цеглинах було вироблено спеціальні пази. Як згадує С. Кожевніков, у кінці 1980-х потерни № 8,7,4 та, можливо, №3 були зачинені.

Важливим елементом потерн Лисогірського форту є графіті – написи залишені людьми, які перебували на території форту на їх стінах. Найбільша кількість таких написів стосується потерн №6 (29%), №3 (25%) та №4 (20%) відповідно (Лащенко, 2019).

Стан потерн наразі також далекий від задовільного, їх стрімко розбирають на цеглу. Вони також потребують негайної консервації: укріплення швів та закриття дверима.

Потерна №1 (50.392078°, 30.552637°) дійшла до нашого часу частково перебудованою. Після того, як північна частина її обвалилася, на її місці 1944 р. (що датує графіті но новозбудованій частині) звели нову прямокутну з бетонно-рельсовим перекриттям (рельси наразі вирізані). Найімовірнішою причиною обвалу оригінальної частини потерни є ураження авіабомбою, адже на верхівці валу, над цією потерною, поритого, до речі, стрілецькими окопами 1941-го, наявна велика воронка (на місці бліндажу, який завалився). Дно потерни викладено ступінчасто розташованими бетонними плитами радянського часу. В потерні знаходяться залізобетонні елементи збірного кулеметного ДОТ (див. ), з яких було зроблено перекриття її зруйнованого внутрішнього входу. Навпроти наново облаштованого внутрішнього виходу потерни №1 можна побачити відвали з матеріалів післявоєнної розчистки. Тут було виявлено пошкоджену вибухом металеву частину ). На стінах цієї потерни виявлено 5 графіті (Лащенко, 2019).

У правій (північній) стіні внутрішнього входу до потерни №2 (50.391625°, 30.550723°) вбиті два металевих гачки, якими імовірно закріплювалася стулка дверей. Зовнішній портал потерни №2 дуже пошкоджений, на цеглу розібрано бічні стінки порталу. Потерна №2 цікава тим, що біля її зовнішнього входу залишилися найбільші залишки захисних грат Ощевського-Круглика. Колись такі трирядні грати широко застосовувалися на фортифікаційних спорудах, блокуючи прохід, адже їх надзвичайно важко перелізти. Ще у 1980-х рр. ХХ ст. ці грати були добре збережені. Наразі рештки ґрат, залишилися тільки біля потерн №2 та №3. На Рис. 2.13. зображено ґрати Ощевського біля потерни №2, а на Рис. 2.14. біля зовнішнього виходу з потерни №3, так як вони виглядали колись. Сучасний стан цих ґрат показаний на Рис. 2.15.

Те, що ці потерни не можна було пройти наскрізь через грати згадує і Андрєєв І. О., що відвідував форт у 1980-ті рр.

Поблизу потерн, переважно з боку зовнішнього входу, ще можна побачити колючій дріт. Як згадує С. Кожевніков, у кінці 1980-х по території рову зовні потерн було дуже багато колючого дроту «старого зразка». Розвіюючи міфи про німецький дворядний колючий дріт, слід згадати, що в радянських довоєнних керівництвах для саперів дворядний дріт фігурував поряд з однорядним. Найстаріший дріт на форті – одножильний квадратний колючий дріт. Пізніший – двожильний дріт, який використовували в період між Першою та Другою світовою війною. Цей дріт круглий, а відстань між колючками збільшена порівнянні з старішим одножильним. До речі, цікаво, що цей фортифікаційний засіб вперше було застосовано сіверянами проти конфедератів під час Громадянської війни в США. Саме тоді людям вперше прийшло в голову застосувати засіб для огорожі загонів з коровами на полі бою.

На стінах потерни №2 було виявлено 55 графіті (Лащенко, 2019).

Потерна №3 (50.392696°, 30.548757°) має з північного входу розкопані в товщу валу два арочні входи (напевне заплановані, але не виконані кордегардії – приміщення для сторожі чи сховища). Вони ведуть просто в товщу лесового масиву, в чому могли переконатися місцеві копачі таємниць, що добряче розрили товщу валу в обидва боки. За планами форту, що зберігаються в Московському військово-історичному архіві, передбачалося влаштування бокових приміщень (Див. ), але чому саме в цій потерні поки що це невідомо. Раніше ці кордегардії були закладені цеглою, яку виламали шукачі скарбів. Біля входу з середини форту – дві круглі викладені бетоном ями. Імовірно, це є протипожежні резервуари для води, що були обладнані вже після того як форт перетворився на склад вибухівки. У кладці внутрішнього входу потерни №3 наявна цікава темна цегла. Як вже зазначалося раніше біля зовнішнього входу також наявні рештки фортифікаційних ґрат.

Всередині цієї потерни наявні сліди вибухів у вентиляційних шахтах, імовірно, для перевірки чи не замінована уся потерна.

На стінах потерни №3 було виявлено 151 графіті (Лащенко, 2019).

Потерна №4 (50.394540°, 30.547938°) донедавна була єдиною зачиненою металевими дверима, що було навішено на спеціальні дверні штирі. Вказані штирі посилювались спеціальними гранітними вставками. Потерна використовувалася міліцією як тир і тому найкраще зберіглася. Нажаль, наразі вона повністю відчинена, тож також почала руйнуватися. Біля входу з середини форту два круглі викладені бетоном протипожежні резервуари.

На стінах потерни №4 було виявлено 120 графіті. Понад 80% написів (65 шт. з 80) із зовнішніх частин потерн відноситься саме до потерни №4 (Лащенко, 2019).

Потерна №5 розташована на південному фасі бастіону №2 (50.394916°, 30.546651°). Внутрішній портал потерни №5 постріляний. Саме на ній 1988 р. ще зберігалася дерев’яна стулка вхідних дверей (з внутрішнього входу). На стінах цієї потерни було виявлено 44 графіті (Лащенко, 2019).

Потерна №6 знаходиться на північному фасі бастіону №2 (50.395713°, 30.545333°). На відміну від усіх інших має вставки, що посилюють дверні штирі з бетону, а не граніту. На верхівці зовнішнього та внутрішнього входу до потерни №6 помітні пошкодження від уламків бомб або снарядів. Біля входу з середини форту два круглі протипожежні резервуари.

Найбільша кількість – 176 графіті було виявлено саме на стінах цієї потерни (Лащенко, 2019).

Потерна №7 (50.396815°, 30.547201°) пошкоджена: її зовнішня частина повністю завалилася. Як раз над цим місцем знаходиться значна воронка, яка є напевне ще одним свідченням дій німецьких пікірувальників проти захисників Лисої гори 1941 р. Стеля в глибоких тріщинах, в кладці цегла з клеймом «Э и Л». У привходовій частині внутрішнього порталу знаходяться входи до двох не збудованих кордегардій чи сховищ. Один з цих входів відкривається у материковий лес, а другий закладений цеглою, імовірно ще 19 ст. (станом на 2025 р. цю кладку розібрано). Біля внутрішнього входу до потерни наявні дві круглі викладені бетоном протипожежні резервуари. На лівій стіні внутрішнього входу до потерни зберігся гачок, яким фіксувалася дверна стулка.

На стінах цієї потерни було виявлено 26 графіті (Лащенко, 2019).

Потерна №8 (50.398101°, 30.547052°) із зовнішнього боку закладена цеглою радянського часу. Біля входу з середини форту два круглі викладені бетоном протипожежні резервуари. У середній частині потерни в південній її стінці наявний арочний портал до проектованого сховища в товщі валу, який закладений цеглою. Виходячи з якості кладки та типу цегли можна припустити, що це було зроблено ще у ХІХ ст. Ця потерна єдина де збереглися залишки дерев’яної конструкції дверної коробки, які помітні в верхній частині входової частини внутрішнього виходу. Дерев’яні частини коробки були пофарбовані у зелений колір. Зберіглося і фото імовірно 1980-х рр., коли ця потерна мала ще дерев'яні двері (Див. ). Поблизу внутрішнього входу до цієї потерни зберіглися залишки якихось забетонованих несучих конструкцій: рештки металевих труб забетоновані у циліндричній опалубці. Такі рештки (коло 5-ти) розташовані прямокутником, що наводить на думку про існування тут якогось навісу.

На стінах потерни №8 було виявлено 33 графіті (Лащенко, 2019).

Дослідник Лисогірського форту А. В'ялець припускає, що в районі найширшого валгангу Лисогірського форту поміж бастіонами №2 та №3 (50.394245°, 30.548756°) могла бути запланована ще одна потерна.

Згідно плану виконаних робіт на Лисогірському форті 1974 р. зрозуміло, що у рові вздовж основного валу бастіону №3 планувалася ескарпова цегляна стіна з бійницями, подібна до такої в сучасному Госпітальному та фрагментарно у Васильківському укріпленні Нової Печерської фортеці біля башти №2 (Голованов, 2002; Кузяк, 2006). Хоча під неї виконана рівна підсипка, ніяких слідів самої стіни не виявлено.

Далі ж, напевне, через брак коштів було зведено лише палісад з загострених колод. Вали форту насипалися без каркасів з такими кутами, щоб вони зберігали стійкість і не обвалювалися, додатковим засобом для цього слугувала ступінчастість схилу-берма. Берма захищала вал від вибуху снарядів бреш-батарей, які мали викликати резонанс від вибухів снарядів, щоб обрушити вал. Ступінчастість валу дозволяла уникнути обвалу усього валу. Обвалитися могла або його верхня, або нижня частина. Берма, крім того, сприяла стійкості валу перед розмиванням. Стійкість схилу, яку було досягнуто застосуванням берми показало пряме потрапляння німецької авіабомби у верхівку валу на схід від потерни №1 (50.392028°, 30.554163°). Адже воно спричинило до утворення воронки, але не викликало зсуву валу. Головний вал форту з внутрішнього боку в районі потерн №2 та №3 має спеціальні похилі стежки для підйому піхотинців. А між потернами №1 та №2 на валґангу головного валу виконано кремальєрну батарею (50.391908°, 30.551846°). Тут виступи трикутної форми дозволяли розгортати під різними кутами розставленні між ними і водночас захищені гармати.

На верхівці протилежної головному валу стінки сухого рову – контрескарпу виконано ступінчасту площадку – прикритий шлях, що захищений насипом і слугує додатковою артилерійською позицією. В стінках насипу зроблено спеціальні проходи (Рис. 2.6b), позначені на схемі 1874 р. змієвидними стежками. Ці стежки добре проглядаються на вже не раз згадуваному нами аерофотознімку 1943 р. (Рис. 1. 14). Ці проходи слугували для вилазок гарнізону. В разі потреби сили для цього могли накопичитися на майданчику прикритого шляху.

В південно-східному кутку укріплення перекритий шлях несподівано обривається (50.390775°, 30.553602°). За схемою артилерійського озброєння форту, та схемою 1874 р. тут мало бути збудоване багатокутне укріплення. Цікаво, що на мапі 1933 р. на його західній межі показаний фрагмент рову. Укріплення дуже добре проглядається на аерофотознімку 1943 р. Втім наразі ніяких слідів його не видно. Лише по краю узвишшя вниз, колись до Дніпра, а тепер до території цементного заводу спускається добре пророблена дорога, з правого боку якої видно чітко вирівняний схил. Імовірно, укріплення було зрито при будівництві дороги в післявоєнний час.

Бруствер прикритого шляху Лисогірського форту являє собою найвищу точку гласісу форту, що збігає в напрямку предпілля, і на межі укріплення переходить у вищезгадуваний насип гласісу висотою до 2 м облямовує територію форту по периметру. Профіль укріплень Лисогірського форту добре видно на вже згадуваному кресленні часів його побудови (Див. ).

Подібне земляне укріплення за цими самими схемами мало бути прибудоване з тилової (горжевої) частини редюїта. Дійсно горжевий рів, що проходить тут, також несподівано обривається, переходячи в рівний майданчик (50.398405°, 30.553137°). Втім, слідів цього укріплення також не простежується. Дане укріплення, напевне, планувалося для пристрілювання горжевого рову.

В районі колишньої пожежної станції (станом на 2011 р. повністю розібраної на цеглу – авт.) вздовж основного шляху над схилом відрогів Північного Лисогірського яру (50.397697°, 30.551277°) тягнеться стрілецький бруствер – насип, що слугував позицією для стрільців, з якої зручно обстрілювати внутрішню частину форту.

Питання збору та відводу дощових вод, що в протилежному випадку загрожували розмиванням валів, було вирішено шляхом зведення дренажних каналів-сортій (Див. Рис. 2.5). Вони влаштовувалися з цегли. Таких сортій відомо п’ять. Сортія а (позначення наші) знаходиться у стінці рову на вершині ромбу напівбастіону №1 (50.399307°, 30.546258°). Довга сортія, отвір якої виходить на північному схилі гори, використовуючи для дренажу один з виярків на схилі. До певного часу залишалася майже прохідною, має портал складений з цегли. Отвір закривався ґратами, для закріплення яких з правого боку порталу сортії є два вмуровані в кладку залізні штирі. Давні графіті відсутні.

Сортія б розташовується в товщі головного валу північного боку напів-бастіону №1. Оригінальна за формою: вертикальний колодязь побудований з цегли відкривається в перпендикулярно розташовану в поперек валу коротку трубчасту галерею (50.398604°, 30.547756°). Майже повністю знищена разкопувачами цегли, що перетворили верхню частину сортії на воронку в землі. В районі колишнього виходу цієї сортії в головний рів зберігся фрагмент кладки каналу. Ця сортія пропускала через себе води з напів-бастіону №1 та направляла їх до сортій на дні головного рову – сортії а та сортії в.

Для подальшого відводу вод слугувала сортія в. Саме до неї веде загальний нахил головного сухого рову з обох боків напів-бастіону №1 (50.399281°, 30.549802°). Сортія має цегляний портал подібний до такого в напів-бастіоні №1, але штирі для кріплення решітки знаходяться в неї з лівого боку порталу. Майже не прохідна. В привходовій частині наявні сліди тиньку. Давні графіті відсутні. На кріпленні решітки наявні сліди пострілу.

Сортія г розташована в південній стінці рову на схід від потерни №1 (50.391472°, 30.554123°), не плутати з сортією д (так званої "печери п’ятьох"), що знаходиться поруч, але веде на схід (50.391625°, 30.554368°). Сортія г не має прямокутного порталу. Давні графіті відсутні.

Сортія д найбільш складна ступінчаста. Рис. 2.30. На відміну від інших нижчих сортій, має висоту в людський зріст (200х80). Отвори трьох вертикальних колодязів закривалися зверху спеціальними гратами, рештки яких ще довелося бачити О. Г. Кузяку.

На північному та східному схилах гори та всередині форту влаштовано шосейні, тобто бруковані шляхи. Подекуди зберіглося їх покриття бруківкою, як, наприклад, на проміжку між бастіоном №2 та потерною №4 (50.394812°, 30.548009°). Для замощення дороги використовувалася гранітне каміння, а пізніше в радянський час щебінь, асфальт чи бетон (Рис. 2.31). Дороги всередині бастіону № 2 також були вимощені каменем. Від початку функціонування форту дороги були влаштовані днищем Північного та Південного Лисогірських ярів.

На території форту зберіглася система підземних резервуарів для води (Рис. 2.32). Вода була великою цінністю на форті. Адже від її кількості залежала тривалість потенційної оборони. Окрім споживання гарнізоном, вода необхідна була для пробанювання стволів гармат. Біля гармат стояло відро з водою для пробанювання стволів – очистки від залишків гарячого пороху в стволі і запобігання експлозії нового снаряда всередині гармати. Для зберігання води було влаштовано цистерни глибиною до 2-2,5 м. Вони були зроблені так якісно, що утримують воду і зараз. Наразі горловини всіх їх відкриті, а самі резервуари забруднені, а резервуар №1 навіть зруйнований. Резервуари складені з цегли, мають круглі, а у двох випадках квадратні горловини з цегли посилені бетоном з металевими вставками. На мапі складеній О.Г. Кузяком картовано десять таких цистерн. Охарактеризуємо їх.

Цистерна №1 розташована біля входу в напів-бастіон №1 (50.397905°, 30.548570°). Наразі вона зруйнована (знято перекриття) та заповнена сміттям. Мала квадратну горловину з бетону рештки якої валялися неподалік.

Цистерна №2 розташовується навпроти входу до бастіону №2 (50.395735°, 30.547445°). Вона має круглу бетонну горловину, а станом на 2010 р. мала також металеву трубу, що була обрізана на відстані півметра (напевне залишки насосу), та мала сліди обстрілу з автоматичної зброї. Наразі цю трубу теж зрізали. Тіло цистерни повністю заросло зверху та з боків рослинністю.

Цистерна №3 знаходиться між двома внутрішніми валами, що слугували для захисту пакгаузів між бастіоном №2 та потерною №4 (50.395051°, 30.548107°). Цистерна мала прямокутну горловину, і була зверху зарослою рослинністю. Наразі її верх знято і вона перетворилася на заглиблений басейн в якому зростає ряска (Lemna minor L.). Цистерна №4 розташована поблизу на схилі яру (50.395137°, 30.548692°). Вона має бетонну круглу горловину з слідами кріплення. Цистерна №5 розташована між ровом, що ділить бастіони №2 та №3, та потерною №3 (50.393843°, 30.548784°). Вона має бетонну круглу горловину.

Цистерна №6 є найбільшою (в чотири рази більша за попередні). Розташовується поміж потерн №2 та №3 (50.392753°, 30.550230°). Має бетонну круглу горловину зі слідами кріплення кришки чи ґрат.

Цистерни №7 та №8 розташовані вздовж дороги, що йде дном Північного Лисогірського яру, №8 ближче до великої центральної апарелі (що взимку слугує як лижний спуск, 50.396744°, 30.550971°), №7 – вище по дорозі, що веде до потерни №7 (50.396879°, 30.549316°). Ця цистерна має круглу бетонну горловину. Поблизу Східного болітця на схилі знаходився закопаний понтон з прямокутною сталевою горловиною, заповненою водою (Рис. 2.45, 50.395691°, 30.555507°). Наразі він порізаний на метал.

Цистерна №9 знаходиться на північний захід від редюїту (50.398427°, 30.552917°). Вона має такий же розмір, як і більшість цистерн форту, втім відрізняється від них наявністю двох горловин.

Цистерна №10 знаходиться одразу назовні від так званого розірваного валу – валу з двома проходами (50.393511°, 30.550170°). Вона має одну круглу горловину та заросле рослинністю тіло.

Цікава металева труба (50.393381°, 30.549832°) була виявлена поблизу зовнішніх схилів внутрішнього валу в бастіоні № 3.

До укріплення входили тимчасові казарми для гарнізону, великі складські приміщення – пакгаузи, сараї та льохи для зберігання боєприпасів. Деякі з них, імовірно, звели ще в часи будівництва форту. Для їх захисту насипалися спеціальні вали, або вони були розташовані в спеціальних нішах викопаних у схилах Північного Лисогірського яру. Деяке уявлення про ці споруди дають мапа Києва 1933 р. та німецька аерофотозйомка часів Другої світової війни (Рис. 1.14). В спогадах В. Покотило складська споруда біля якої він в 1941 р. мав позицію мала №21 (імовірно, один з пакгаузів 19 ст. у підковоподібних валах навпроти другого бастіону та потерни №4). Результати комплексного аналізу свідчать що дійсно подібних споруд на форті в різний час зведено до 28. Тутешні споруди виглядали як одноповерхові цегляні будиночки з дерев’яним перекриттям та двосхилими дахами. Інколи вони були оштукатурені, тож важко зрозуміти, з якої цегли їх було побудовано.

Збереглися три фото двох споруд – пакгаузів Лисогірського форту 1982 р. Два з них представляють довгий масивний пакгауз (ми умовно називатимемо його «Великий»). «Великий» пакгауз мав потужні цегляні стіни з поперечним фасадом підпертим чотирма контрфорсами з розташованими між ними трьома маленькими вікнами. Поздовжні стіни утримували дев’ять контрфорсів, а в стіні було 3 невеликих вікна. На основі аерофотознімку 1943 р. можна було б проасоціювати цей пакгауз зі спорудою, що знаходилася за найдовшим насипом в тилу бастіону №2 (50.395390°, 30.547981°). Наразі простір тут дуже заріс, проте все ще помітні фундаменти розібраної на цеглу споруди. Хоча ми вперше бачимо цей пакгауз на мапі 1933 р., цегла з його фундаментів свідчіть що він був збудований в дорадянський час. Від цього північного пакгауза веде до наступного підковоподібного валу вимощена камінням доріжка кінця 19 ст. (50.395008°, 30.548774°).

Втім, на мапі 1989 р. та топооснові 1990-х рр. цей пакгауз не зазначений навіть як руїна. У розташованому на південь трохи меншому підковоподібному насипу розташовувався дещо коротший пакгауз (50.394659°, 30.548808°). Хоча ми вперше бачимо його лише на мапі 1933 р., він був збудований, імовірно, ще в часи будівництва форту. Місцерозташування цього пакгауза заросло менше і використовувалося відвідувачами як футбольне поле, а зараз з фрагментів граніту з фундаментів пакгаузу місцеві рідновіри влаштували святилище. Цей пакгауз зазначений на мапі 1989 р. та топооснові 1990-х рр. як руїна. На основі цього більша імовірність, що «Великий» з двох фото 1982 рр. це саме він.

Щодо одного з цих великих пакгаузів у залишив такий опис:

«На новому місці окопуватися належало на верхівці більш ніж п’ятиметрового пірамідального земляного валу, який був вище даху і оточував з трьох боків пакгауз №21 з товстезними стінами. Всередині були добротно зроблені стелажі з ярликами того, що тут до нашого приходу знаходилося. Вирита мною комірка була більш ніж на п’ятиметровій висоті, внизу був поглиблений сухий рів, а поруч на стрімкому протилежному боці росли дерева та чагарники, що давало можливість ворогу непомітно підібратися до мене по прямій на відстань 30-40 метрів. Тому я і вдень і вночі мав знаходитися напоготові».

Свідченням того, що йдеться саме про цю ділянку укріплення є згадка голови клубу «Пошук» Ясева Г. Є. про спільну подорож з В.Покотило на Лису гору:

«Окоп Володимира Миколайовича знаходився на 21 казематі. Це в самому центрі укріплення. Знайти його не вдалося, бо територія перебуває у надзвичайно занедбаному стані» (Вартові.., 2001).

На схід від попередніх вглиб укріплення на схилі Північного Лисогірського яру розташовувався третій блокгауз в підковоподібному валу (50.394909°, 30.550314°). Хоча ми вперше бачимо пакгауз тут лише на мапі 1933 р., дослідження його фундаментів свідчить, що він міг бути зведений ще в 19 ст. Наразі в даному місці багато матеріалу від зруйнованої споруди: цеглини з клеймом заводу Лунева, старовинні цеглини з відбитками людських пальців, шматки покрівельного заліза, сліди елементів повоєнного часу (фрагменти радянського збірного кулеметного бункера) тощо. На зовнішньому краю валу помітна велика воронка, імовірно від авіабомби (50.394727°, 30.550563°). На основі вищевказаного ми асоціюємо цей пагауз з третім фото 1982 р. де показаний так званий «Класистичний» пакгауз. Кладка його стін з характерними для класицизму цегляними декораціями над вікнами, відносить час його побудови до кінця 19 ст. Цей пакгауз не має контрфорсів, а на бічній стіні має два закладені цеглою входи та 8 вікон, лише одне з яких вціліло в оригінальному вигляді, а інші були пізніше збільшені. На передньому плані видно фрагмент земляного насипу, що оточує пакгауз, а за ним похилений електричний стовп. Цікаво, що обидва сфотографовані пакгаузи знаходять поряд один з одним, що додатково свідчить на користь нашої інтерпретації.

Станом на кінець 1980-тих рр. усі вище перелічені пакгаузи вже були розібрані.

Окрім споруд захищених валами в глибині форту в Північному Лисогірському яру як свідчить план 1933 р. у вирізах в схилах було заховано окремі споруди, дві одна навпроти одної: 50.397092°, 30.549752° та 50.396719°, 30.549561°. В випадку першої знайдено рештки радянської цегли, фундаменти другої споруди на поверхню не виходять, але імовірно також відносяться до часу перед Другою світовою війною. Першу споруду також позначено на топооснові 1990-х рр. як руїну.

Дещо нижче розташовано ще два вирізи в схилах. Один під відносно-невелику споруду (50.396626°, 30.551428°). Від цієї споруди зберіглися рештки кладки, що можуть свідчити, що вона принаймні частково походить з 19 ст. (Рис. 2.37). В.І. Дзівалтовським у руїнах споруди в нижній частині Північного Лисогірського яру знайдено цеглу з вже знайомим нам клеймом "Я Бернерѣ", а також цеглу з клеймами інших виробників: "Э.С." – заводу, власницею якого була Емілія Густавівна Субботіна – дружина дійсного статського радника, професора Київського університету В.А. Субботіна (завод розмішувався на сучасній Либідській площі і його кар’єром було сучасне (Малаков, 2009), а також "А.К.Рейхе" – виробника Августа Карловича Рейхе, який у тоді приміському Протасовому яру орендував цегельний завод Митрополичого двору (Див. також ).

Натомість нижче, у досить довгому вирізі (коло 45 м довжиною, 50.396754°, 30.552353°) добре проглядаються фундаменти довгої споруди, імовірно, радянської періоду перед Другою світовою війною (імовірно, це нижня споруда показана у яру на мапі 1933 р.)

Щодо споруд, що розміщувалися на тилах бастіону №3, О. Г. Кузяк на своєму плані 2000 р. (Рис. 2.5) показує фундамент пакгауза у підково-подібному валу, що має два проходи з південного-сходу (50.393770°, 30.549801°). Дійсно, тут на весь вільний простір (коло 40 м) простежуються фундаменти радянської споруди зведеної, імовірно, перед Другою світовою війною. На південь від зовнішнього краю цього валу в О. Кузяка позначено фундамент невеликої споруди (50.393660°, 30.549320°), що також підтверджено нашим польовим обстеженням. Проте, час її зведення залишається невідомим.

План 1933 р. показує поруч з розірваним валом ще до 5-ти невеликих споруд. Три з них розташовуються на північ від стежки до сучасного капища Перуна (50.394307°, 30.552549°). Наразі тут помітні фундаменти лише однієї будівлі (Рис. 1. 43, 2.40, 50.393073°, 30.550484°). Аналіз її фундаментів може свідчити про те що вона походить з кінця 19-поч. 20 ст. Натомість на південь від стежки на капище, зліва від головної дороги до потерни №2 помітні зарослі фундаменти ще однієї споруди того ж часу що і попередня (50.392867°, 30.550763°).

Як згадує С. Кожевніков, у кінці 1980-х рр. ця і попередня споруди ще стояли на своїх місцях і не були розібрані. Тут валялися різні артефакти військової частини: бляхи від ременів, зірочки, погони та інше. Біля фундаменту північної споруди виявлено також дві круглі, викладені бетоном ями, подібні до таких, що спостерігаються біля внутрішніх входів до потерн. Імовірно, це також протипожежні резервуари для води.

Слід зауважити, що на мапі 1933 р. ми бачимо дві споруди в редюїті. Вони також позначені як існуючі на плані Лисої гори 1989 р. та на схемі Лисогірського форту станом на 2000 р. О. Г. Кузяка (Рис. 2.5). На планах ми бачимо невелику споруду в північній частині редюїту (50.397207°, 30.554030°). А далі на південь знаходиться великий розвал більшої споруди зведеної з широкої радянської цегли з отворами (50.397049°, 30.554819°).

С. Кожевніков, який вперше потрапив на Лису гору взимку 1986-87 рр. згадує ці споруди як зведені з радянської цегли і, імовірно, відносилися до передвоєнних років (1930-ті?). Більше того збереглися його фото на яких видно ці споруди. Зокрема на одному з фото видно руїни високої споруди з широкої цегли з двосхилим дахом. В верхній частині наявні вікна закриті дерев’яними заслонками. Перекриття додатково спиралося на дерев’яні стовпи. Приміщення було перекрито дерев'яними стропилами вкритими бляхою. Імовірно, що на другому його фото зображено нижчий радянський гараж в північній частині редюїту. Ці споруди ще стояли у серпні 1993 р.

Андрєєв І. О. пригадує, що у 1980-х рр. у цих спорудах ще валявся якийсь військовий інвентар. Зокрема, багато невеличких дротяних петель. Біля валу всередині редюїту знаходився цегляний гараж радянського часу, наразі також повністю розібраний (напевне, північна споруда).

Наразі поруч з гаражем (північної споруди) в редюїті наявна забетонована площадка та звалище з блоками цегляної кладки радянського періоду. Проте знахідки тут цегли 19 ст. можуть свідчити про наявність у редюїті більш ранніх споруд. Поряд з цим необхідно зазначити, що В. І. Дзівалтовським на території вказаного звалища знайдені цеглини з клеймом "К 1848" (цегла старіша за Лисогірський форт), "К с Ш", "КСГІ" та "КСГ", виробників якої ми поки що не ідентифікували.

На мапі 1933 р. прямокутну споруду зазначено також по інший бік головної дороги навпроти пожежної станції у відступній батареї (50.397744°, 30.551080°). Дійсно, тут є сліди досить великого фундаменту з радянською цеглою, імовірно, періоду до Другої світової війни. Щось схоже на цю споруду (чи споруди?) ми бачимо на німецькій аерофотозйомці часів Другої світової війни. Поруч знаходиться якийсь допоміжний льох (50.397907°, 30.550908°).

На своєму плані форту станом на 2000 р. О. Г. Кузяк локалізує фундаменти ще двох прямокутних споруд: 1 – у головному рові на західному фасі відступної батареї (фундамент цієї будівлі, позначений на мапі 1989 р., часу перед Другою світовою війни з фрагментами металевих конструкцій виявлено нами, 50.398345°, 30.549087°) та 2 – у самій відступній батареї вздовж внутрішнього краю західної частини головного валу (50.398383°, 30.550513°, фундамент цієї споруди також може свідчити, що вона зводилася ще в дорадянський час).

На плані 1933 р. та на німецькій аерофотозйомці ми бачимо також прямокутну споруду на сучасній лучно-степовій ділянці з боку передпілля форту напроти потерни №3 (50.390850°, 30.551690°). На супутниковому знімку проглядають абриси його прямокутного фундаменту. Рештки її фундаменту збереглися і свідчать, що його побудова, імовірно, належить до передвоєнного радянського періоду (цегла з великими кулястими отворами з цікавими клеймами: “МьВ, КР-ПМ”. Неясне зображення якоїсь споруди на лучно-степовій ділянці в районі на південь від південного боку бастіону №2 (50.394193°, 30.546063°) наявне на мапі Києва 1989 р.

Ще одна прямокутна будівля за даними туристичної схеми 1989 р. знаходилася на дні головного рову на північ від зовнішнього виходу з потерни №7 (50.397470°, 30.546566°). Цей будинок не показаний на мапі 1933 р. та відсутній на німецькій аерофотозйомці часів Другої світової війни. Натомість він показаний на мапі Києва 1989 р. У вказаному місці проглядаються фундаменти якоїсь великої прямокутної споруди довжиною до 50 м, але щось більше сказати важко. Імовірно, у цьому фундаменті використовувалися фрагменти граніту. Також виявлено забетоновані подвійні металеві пластини з отворами, розташовані в ряд попарно вздовж поздовжньої вісі споруди.

На мапі 1933 р. дві прямокутні будівлі показані також на краю яру з права від дороги до бастіону №2 в районі потерни №7: північна (50.397264°, 30.547723°) та південна (50.396718°, 30.547506°). Дійсно, у зазначених місцях є релікти фундаментів двох прямокутних споруд, південна походить за цеглою з кінця 19 ст., натомість час зведення північної поки не зрозумілий.

Цікаво, що до нашого часу зберіглося кілька цегляних будівель: будівля КПП на в’їзді (50.399627°, 30.550096°) та дві невеликі будівлі так званої «лабораторії» на північному схилі гори: верхня (50.400491°, 30.547566°) та нижня (50.400698°, 30.547757°). Усі вони відсутні на плані 1933 р. та не проглядаються на німецькій аерофотозйомці 1943 р. За характером кладки їх можна датувати роками після Другої світової війни. Раніше поблизу них було сховище перекрите армованим залізом, від якого наразі лишилася лише яма в землі (50.400592°, 30.547583°).

Найвідомішою з збережених донедавна споруд форту була будівля так званої пожежної станції. Власне пожежна станція була облаштована, імовірно, після Другої світової війни на основі більш ранньої цегляної одноповерхової споруди з двосхилим дахом поблизу головної в’їзної дороги (50.397554°, 30.550933°). Цю допоміжну двокамерну споруду форту позбавлену даху ми бачимо на аерофотозйомці 1943 р. На захід від неї, як свідчить той же аерофотознімок, знаходилася водонапірна вежа. У післявоєнний час будівлю дещо модифікували, надбудувавши, зокрема, в західній частині другий поверх. Тут також облаштували гараж для техніки. Будівлю обклали плиткою, що може свідчити що ці модифікації відбувалися у 1970-х рр. Зберіглося фото однієї з споруд станом 1993 р. (Рис. 2.42). Судячи за розмірами будівлі, це пожежна станція. В джерелі цього фото станом на 1993 р. згадуються працівники майстерень пожежної охорони розташованих на Лисій горі Б.А. Корнієнко та П.П. Матвієнко, які показали Л. Пономаренко якийсь глибокий підвал, де на їх думку відбувалися розстріли (Пономаренко, 1993). На основі цієї інформації місце фото асоціювалося з будинками так званої «лабораторії», проте жоден з них не є таким великим як на фото. Натомість, з південної сторони колишнього комплексу пожежної станції знайдено глибокий цегляний колодязь (50.397571°, 30.551194°). Прямокутний льох, як ми вказували раніше є також навпроти пожежної станції біля зруйнованої прямокутної будівлі (50.397907°, 30.550905°). Наразі будівлю пожежної станції повністю розібрано. Від неї лишилися лише завали будівельного матеріалу, фундаменти та фрагменти підлоги з плиткою.

Від пожежної станції вздовж головної внутрішньої траси форту були протягнуті підземні труби та у цегляних колодязях обладнано гідранти. Такі гідранти були наявні біля входів до відступної батареї, редюїта, біля потерни №3 (50.393552°, 30.549105°), та біля рову між бастіонами №2 та №3 (50.393905°, 30.548953°) та в інших місцях. На пожежному гідранті біля потерни №2 (50.392598°, 30.551017°) можна було оглянути клеймо, яке свідчить, що він був вироблений на заводі в м. Лівни, Орловської області в 1938 р. Даний завод і наразі виробляє протипожежне обладнання. Гідранти подавали воду під тиском з водонапірної вежі (розташовувалася біля станції) для пожежогасіння безпосередньо до потерн, де зберігалися вибухонебезпечні речовини. По дорозі від будівлі КПП до редюїту зберігалося кілька бетонних стовпів для освітлення радянського часу з характерними ізоляторами.

Необхідно відмітити, що неподалік від потерни №3 деякий час зберігався елемент водопостачання часів побудови форту. Це звичайна колонка, що встановлена на свердловині. Вона знаходилася ніби у ямі прямокутної форми. Ця яма імовірно зберігає абриси колишньої будки, в якій колись знаходилася колонка ().

Свідченням колишнього перебування на Лисогірському форті понтонних частин ще донедавна були вже згадувані рештки понтонів. Понтоном був і резервуар з прямокутною горловиною вкопаний на дні Північного Лисогірського яру на спуску до Східного болітця (50.395691°, 30.555507°).

Пару слів про сучасний стан редюїту. Його вали, валганг, бруствер та апарелі, а також горжевий рів збереглися ідеально. Як вже зазначалося раніше, всередині наявні груди будівельних уламків з цеглою різного часу, але переважно радянського періоду – рештки споруд, що поросли рослинністю (Рис. 2.46). На дубі розташованому у східній частині внутрішнього простору редюїту зберігся напів-врослий у нього громовідвід.

Майже суцільно вкрита рослинністю зараз і Відступна батарея (імовірно являє собою спланований пагорб), ця частина форту наразі відчуває чи не найменший вплив рекреантів, тому стрімко заростає. Під зеленими шатами лісу важко навіть розпізнати контури оборонних споруд (Рис. 2.47). На її північному фасі спостерігається масштабний зсув схилу головного валу форту (50.398787°, 30.550418°) – імовірно, наслідок німецького бомбардування форту в 1941 р.

В радянський час територію форту було обнесено колючим дротом, стояками для якого, напевне, слугували залізничні шпали, одна з яких валяється, а друга вкопана на лучно-степовій ділянці навпроти потерни №1. Щодо залізничних шпал можна припустити і їх інакше походження. Адже дорога, що прямує від підошви гори внутрішнім яром всередину укріплення дуже подібна до залізничного насипу. Не відомо чи мало сенс прокладання сюди залізниці.

У виступі між Відступною батареєю та напів-бастіоном №1 на початку 1970-х рр. було розміщено глушильну станцію, яка до подій російсько-української війни використовувалась як радіо-передавальний центр (РПЦ) “Лиса гора”. Його територію було обнесено бетонним парканом з написами, що об’єкт охороняється та наявні собаки. Насправді інформації про цей таємничий об'єкт дуже мало. 24.02.2022 р. російським ракетним обстрілом було пошкоджено дах основної будівлі центру, зірвано одну з опор найбільшої вишки та імовірно пошкоджено привходову будівлю. Наразі центр закинуто. Така ситуація дала можливість автору у вересні 2025 р. оглянути об'єкт і датувати його за роком випуску електричних розподільчих коробок, особливостями цегли та керамічної плитки. Як свідчить аерофотознімок 1943 р., на той час тут не існувало жодних будівель (Рис. 1-14). Наразі центр зникає на очах. Вже розібрано привходову будівлю, зникає бетонний мур, розкрадається головна будівля (50.399368°, 30.548107°). У ній помітні кімнати з потужними витяжками, сліди майстерні, а останніми часом тут розташовувалися серверні потужності. Територія центру в разі потреби додатково освітлювалася спеціальними прожекторами, які збереглися на бетонних стовпах освітлення. Під головною будівлею центру наявне невелике але досить цікаве бомбосховище радянського часу з двома потужними герметичними дверима. Шкода, що об'єкт знищується, адже тут би можна було створити непоганий музей Холодної війни. Подібні музеї користуються великим попитом серед європейців. Бомбосховище мало кілька вентиляційних оголовків (три), що служили одночасно за аварійні виходи. На території центру розміщувалася власна котельня з муфельними печами та низка складських будівель. Насправді будівлі центру займають лише одну третину обнесеної парканом території. Решта заросла густим лісом, тут помітні окремі бетонні електричні стовпи. Пояснення, чому центр займає більшу територію дають розташовані в цих заростях чисельні відлиті з бетону опори. Вони або поодинокі, або розташовані групами з 6 чи 8 штук. Імовірно, планувалося розширення глушилки шляхом зведення додаткових веж. Проте чомусь це не було реалізовано. Ще одна бетонна опора знаходиться зовні паркану над ровом (50.399276°, 30.549544°).

За в’їздом до форту з боку головної дороги ("серпантину"), за старим містком та поряд розташованим сучасним пересипом, не доходячи до території колишньої пожежної станції, зберіглося місце з під трансформаторної будки та протягнутого до неї кабелю (50.398048°, 30.551856°). Поблизу цього місця наявні велика воронка – імовірно результат вибух авіабомби у 1941 р.

З боку колишнього Лисогірського рукава, десь на території сучасної залізничної гілки знаходилося наразі втрачене укріплення – земляна флеш, що обороняла укріплення збоку Дніпра і, можливо, мала заповнений водою рів. В цьому самому місці (50.394130°, 30.556513°) пізніше на карті 1909 р. показана пристань.

На Лисій верхівці та по верхівці валу редюїту зберіглося два невисокі бетонні стовпчики для геодезичних знаків. Ще один геодезичний стовпчик з граніту знаходиться з зовнішнього краю бруствера між потернами №2 та №3. Невисокий гранітний стовпчик невідомого призначення (без ознак кріплення геодезичної мітки) стоїть на пересипу рову, що роз’єднує бастіони №2 та №3 (Рис. 2.49), а також на верхівці гори понад сортією д. Повалений гранітний стовпчик невідомого призначення виявлено також на східних схилах гори.

Подекуди на території форту трапляються також в безладі кинуті шматки бетону (в районі колишніх північно-західних сходів), бетонні конструкції (біля руїн пожежної станції), а також залиті бетоном фундаменти якихось споруд (в районі внутрішнього порталу потерни №8 та поблизу дороги на капище). Тут згідно топографічній основі 1990-х рр. зазначено спортивний майданчик розташований впоперек напів-бастіону №1 (50.397703°, 30.547417°).

1979 р. (як було зафіксовано на одній з сходових плит) з боку Саперної слобідки (вул. Феодосійської) на Лису гору через гирло Західного струмка було обладнано двоє сходів, якими можна спуститися з Саперної слобідки в гирло струмка, а потім піднятися на Лису гору (50.400103°, 30.544203°). Станом на 2025 р. їх майже повністю зрізано на метал. Подібні сходи, імовірно синхронні за часом було зведено з боку Столичного шосе в бік редюїту (50.396474°, 30.556921°).

З боку Метеорологічного інституту до Лисої гори веде мальовнича стежка обсаджена алеєю дерев. Інший вхід з декоративний містком та інформаційним стендом було влаштовано з боку забудови по західному боці Західного Лисогірського яру. По південно-західному краю урочища лишилися провізорично-обгороджені колишні городи та посаджені тут дерева волоського горіха, що збільшують кормовий потенціал урочища для місцевих тварин.

Необхідно зазначити, що починаючи з 1990-х рр. Лиса гора використовується неоязичниками. Першим на верхівці гори з'явилося святилище Перуна (без офіційних дозволів та на природно-заповідній території). Воно нагадує про капище, яке існувало на Старокиївській горі.

На Лисій горі встановлено скульптури з дерева виконанні Романом Пархомцем. Це чотири постаті Перуна вирізані з суцільних дубових колод (50.394307°, 30.552549°). Тут також розташовано жертовний камінь, на якому віруючі залишають гроші, продукти та ін. На вході до святилища розміщено вирізьблені голови (Іванюк, 2021). Ці зображення інспірують аутентичні зображення знайдені при розкопках на Старокиївській горі.

Капище має чотири входи, що символізують чотири пори року та чотири сторони світу. Внизу у підніжжя схилів та Східного болітця розташовується святилище Чорнобога, Мари та Велеса, що символізує київський Поділ (50.394637°, 30.555675°).

Можливе зображення Симаргла на Борисоглібському соборі в Чернігові. Фото з Вікіпедії

В період з 2022 по 2025 рр. на Лисій горі з'явилися наступні святилища з встановленими різьбленими ідолами: на валу редюїта, на західному флангу бастіону №3 та Лисій верхівці. При цьому було пошкоджено пам'ятку – форт та тутешню рослинність. Окрім того з'явилася тенденція до розвішування різного ритуального шмаття та різного роду знаків.

Таким чином, станом на 2025 р. Лисогірський форт зберігся приблизно на 70%. Нажаль, багато чого знищено з часу, коли ми детально обстежували форт в 2010 р. Чи збережеться решта з описаного, чи буде знищено невдячним новим поколінням залишається великим питанням. Загрози спорудам Лисогірського форту ми розглянемо у розділі "Проблеми Лисої гори та шляхи їх вирішення".

Джерела:

Вартові героїзму та звитяги: Київський укріпрайон (УР-1). – К.: Пошуково-вид. агентство «Книга пам’яті України», 2001. – 112 с.

Голованов О. Лисогірський форт – невивчена сторінка військового минулого Києва // Київська старовина. – 2002. – № 5 (347). – С. 21-27.

Кузяк О.Г. Лисогірський форт (розділ з статті «Киевская крепость») // Екологічна газета. – 2006. – № 39(73). – С. 4.

Малаков Д. Прибуткові будинки Києва. – К.: «Київ». – 2009. – 384 с.

.

.