Походження міфологічно-фольклорних уявлень про Лисі гори

Парнікоза І.Ю.

«Настала великая Ивановская ночь, ночь торжественного шабаша нечистой силы на Лысой горе»

Вельтман О. Ф., «Сердце и думка», 1838 р.

«Разгул ведьмаў ваўкулакаў прыпадыў на Купальскую ноч. Тады ж аддавалася штукарскаму свайму занятку ўся нежыць – вадзянікі, лесавікі, дамавікі, палявікі».

К. Тарасов, “Памяць пра лягенды”

Ознайомившись з історичним шляхом Лисогір`я, його неповторною природою, ми не можемо не звернути увагу на ще одну її особливість, яка надає цьому місцю найширшої слави. Тож зупинимося на причинах широкого поширення міфів та легенд про Лису гору у Києві та Лисі гори загалом. Київознавці єдині в тому, що кияни вважали Лису гору осоружною, сама її назва наводила жах. З покоління в покоління передавалися перекази про моторошні нічні шабаші відьом. Ті оповідання, поширені у всьому слов’янському світі, від раннього дитинства хвилювали і М. Гоголя – згадаймо його «Вій» та «Страшну Помсту», і М. П. Мусоргского, який написав відому музичну п’єсу і М. Булгакова, який, хоч і не згадує київської гори, проте безперечно знав про Лису гору, коли писав заключні глави роману «Майстер і Маргарита». Можемо пригадати чудовий пушкінський вірш «Гусар» з рядками:

То ль дело Киев, что за край!..

Гляжу – Гора. На той горе

Кипят котлы, поют, играют,

свистять и в мерзостной игре

гуляют ведьмы…

Не змінилася ситуація і по сьогодні, адже навіть поверхневе вивчення Інтернету за ключовими словами “Лиса гора”, видасть вам сотні різноманітних оповідей про “дивні” та “містичні” речі пов’язані з Лисою горою. Звідки ж така увага до Лисої горі? Як вже зазначалося в попередній частині нашої оповіді Лисих гір у Києві було декілька. До нашого часу непорушною залишилася тільки одна гора – головний герой нашого оповідання. Втім у топоніміці назва Лиса гора надзвичайно поширена як на Україні, так і за її межами. Так, на території Польщі існує не менше 16 Лисих гір (Наприклад у Свентокжишських горах), дві гори, які називаються Лисими, – у центральній і північно-східній частині Мінської височини, знаходяться на території Білорусі. Список можна продовжувати і продовжувати…

Лисими горами вважали не тільки лесові височини, на кшталт київських Лисої гори біля Видубичів чи Юрковиці, але й піщані дюни. Так Лисою горою здавна йменують піщаний бугор, що дещо піднімається над плавневими просторами на правому березі Дніпра біля смт Василівка Запорізької області. Поруч із цим досить примітним пагорбом знаходиться селище Лисогірка, а навпроти поперек дніпровського русла простягнулася кам’яниста Лисогірська забора, у якій, на думку старожилів, знайшла притулок дніпровська водяна погань. Про цю Лису гору й інші піщані пагорби поблизу в народі розповідали: ’’Ці бугри так високі й круті, що не кожний і зійде на них; а ями глибокі, заросли березою, чагарником та хмелем так, що й дна не видно. Дивно: там живе звір різний і плодяться змії й душогуби’’ (Супруненко, нарис «Лиса гора»). Подібна піщана височина тягнулася колись і на київському лівобережжі від урочища Горбачиха через житловий масив Воскресенка. Наразі вона частково знищена. Подібні піщані гряди виникали при зміні русла Дніпра, як груди наносів в зоні акумулюючої дії течії.

Лисою є і головна відьомська гора Європи – Броккен (Блоксберг) в горах Харц (Німеччина), так яскраво описана Г. Гейне та Г. Гете. В реальності місце розміщення радіовишок і секретних об’єктів Третього Рейху та ГДР. Імовірно саме звідси бере походження легенда про Вальпугрієву ніч на Лисій горі. Саме походження топоніму Лиса гора в наш час виводять з переказів про те, що відьомські танки-шабаші вимагали чистого місця – голої верхівки, яку додатково вибивали ногами. Головний же збір відьом на Лисій горі відбувався в ніч на 1 травня. Це так звана Вальпургієва ніч. Назва походить від імені св. Ігумені Вальпургі Уімбурнскої черниці (Англія), яка приїхала до Німеччини у 748 р. з метою заснування монастиря. Вона померла 25 лютого 777 р. у м. Хайденхаймі. Саме її свято католики відзначають 1 травня. У стародавніх німців Вaльпургіева ніч була найбільш значним з язичницьких свят, присвяченим родючості, відповідно з приходом християнства була асоційована з головним відьомським шабашем. Вальпургієва ніч являла собою те ж саме, що й Травневий Переддень, і відмічалася вночі 30 квітня в ознаменування розквітаючої весни. Пізніше день св. Ігумені Вальпургії користувався надзвичайною популярністю

Згідно переказам, відьми сідали верхи на мітли і зліталися на гірські вершини, де проводили час в диких бенкетах і танцях з демонами і дияволом. Монтегю Сам-Мерс у 1926 р. відзначає у своїй «Історії чаклунства і демонології»: «На переконання селян, у Фінляндії опівночі останнього дня квітня не залишалося жодної вершини горба, на якому не товпилися б демони і чаклуни». Традиційно Вальпургієва ніч починається близько 23 години. Цікаво, що поруч з Блоксбергом за значенням могла зрівнятися тільки Лиса гора під Києвом. Проте, шабаші могли зазвичай влаштовуватися також на галявині на березі водойми, де розводяться величезні багаття (в цьому відчувається відгомін язичницьких часів). Обов’язковим атрибутом шабашу вважалася чорна кам’яна плита-вівтар.

До півночі на місце шабашу поступово підтягувалася спізніла нечисть, і рівно опівночі на плиті виникав демон у вигляді величезного чорного цапа. Сам Сатана – Князь Темряви – начебто відвідував лише 2-3 найбільших шабаші, де збираються найвірніші його шанувальники, решту зібрань відвідують демони більш низького рангу. Далі йшли звіти досвідчених чаклунів та відьом, прийом у свої лави неофітів. Потім – бенкет та шалена хороводна круговерть навколо багаття. Несподівано полум’я гасло, і починалася оргія. Близько 4 години ранку, незадовго до перших півнів, присутні роз’їжджалися по домівках. Доля випадкових очевидців Вальпургієвої ночі була б зазвичай жалюгідна. В старовинних джерелах зазначалося, що якщо когось тут помічають – життя їх тут же закінчується під жертовним ножем. Якщо відьми нічого не помітили і випадковий свідок шабашу не попсувався в розумі, йому краще тримати язик за зубами. Саме тому в цей час обивателі замикалися на всі засуви. Перші офіційні згадки про Вальпургієву ніч з’явилися в протоколах інквізиції в Середні віки ( Необхідно зазначити, що за допомогою тортур інквізитори (середньовічний аналог вітчизняних чекістів) могли вичавити зізнання в участі в шабаші практично з будь-якої людини. Дуже показово оповідає про це наприклад чеський фільм 1969 р.

На Русі ж аналогом західноєвропейської Вальпургієвої ночі можна вважати Красну гірку – свято зустрічі весни. Втім на Русі найбільший розгул нечисті пов`язували з ніччю на Івана Купала. Політ Булгаківської Маргарити на київську Лису гору у Вальпургієву ніч – це дань західноєвропейській, а не давньоруській традиції.

Як ми вже зазначали уявлення про відьомські шабаші та Лисі гори розвинулися внаслідок запеклої боротьби християнської церкви з давніми культами. Вже в християнські часи випадкові свідки переказували, що в темні ночі заставали на вершинах пагорбів людей, які творять, з їхньої точки зору, різні неподобства: здійснюють обряди, надягають маски та віддаються коханню. Ці залишки стародавніх традицій пробуджували острах у сучасників. Дійсно ще кельти та багато інших народів сповідуючи дохристиянські культи під час таїнств, пов’язаних із землею, родючістю і вдалим полюванням, приносили жертви, намащувались кров’ю, переодягалися в шкури і маски тварин. Погляду випадкового подорожнього поставали жрець з рогами оленя на голові, голі люди, що парувалися прямо на землі, і жінки, які творили незрозумілі обряди. Зрозуміло, що такі спостереження миттєво оберталися у перекази про шабаші. Варто зауважити, що навіть без таких спостережень, не тільки давні вірування, але й місця культів церковні діячі одразу ж оголошували бісівським чи відьомським. І так співпало, що давні слов’яни влаштовували свої святилища саме на верхівках гір понад річками Тут на відкритій площадці (звідси й Лиса гора) стояли зображення богів. Вони найчастіше виготовлялися з дерева, значно рідше з каменю. Використання дерева на думку Б. Рибакова могло мати на меті посилити авторитет зображення. Так як старі дерева в той час високо шанувалися, як уособлення рослинної сили, то і виготовлений з такого дерева ідол набував більшої ваги. Зображення богів завжди були антропоморфними. Інколи це була лише одна голова, в інших випадках божество зображали у повний зріст (Рибаков, 1987). Найкращим зразком статуї давньоруського божества є так званий «Збручанський ідол», знайдений у 1848 р. у р. Збруч і наразі експонований в Краківському археологічному музеї, а Лисої гори – давньоязичницький комплекс на горі Богіт (Тернопільська область), де він колись стояв.

Зрозуміло, що з точки зору християн на давніх язичницьких святилищах діялися диявольські речі. Втім чому народна фантазія пов’язала їх саме з відьмами. Б. Рибаков також зазначає, що в давньослов’янській топоніміці було багато топонімів (урочищ та гір), імовірно у вихідному звучанні пов’язаних з жіночим божеством. Це урочища Бабині, а також Бабині гори та озера. Згодом як вважає дослідник, вони зазнали трансформації під впливом християнської традиції вшанування Богородиці. В такому варіанті це стали Мар`їні урочища, гори і т.д. (Рибаков, 1987). Таким чином можна припустити, що частина колишніх святих урочищ, гаїв та гір слов`ян були освячені християнською традицією та стали святими. Всім же іншим не пощастило. Так, колись на священних горах Києва знаходилися ритуальні діброви, де відбувалися культи «рощенія». В ті часи такі гори називали ще – Красна гора або Красна гірка (Рибаков, 1987). Втім згодом вони були вирубані, чи на їх місці постали нові святині-монастирі. Тут саме час згадати, що однією з зафіксованих давніх назв нашої Лисої гори було Дівич-гора. Імовірно в часи християнізації до Дівич Гори (розташованої за межами тогочасного міста) просто не дійшли руки. Втім пам`ятаючи про її колишнє значення, вона зажила слави відьомської гори.

Особливістю святих – Лисих гір було відокремлення розташованих на них святилищ від навколишньої місцевості специфічними валами. Вони присутні і на горі Богіт на Тернопольщині. Найбільш виразно представлені ці вали на Лисих горах Польщі – на Лисій горі в Свентокшиських горах та масиві Сленжи в Нижній Сілезії. На Лисій горі (Святому Хресті) в Свентокшиських горах такий вал опоясує верхівку гори, на якій наразі розташований монастир та складається з трьох частин. Цей вал виконаний з битого каміння та закріплений дерниною. Його висота досягає 3 м. (Hadamik, 2015). У масиві Сленжи аналогічні вали опоясують верхівки гір Сленжи, Костюшки та Радуні. Цікавинкою саме цих Лисих гір є комплекс скульптур, які відносять до дохристиянського часу: пані з рибою, дві скульптури ведмедя, гриб та кегля. Їх датування та інтерпретація досі сильно дискутуються. Кам’яні споруди на Сленжі археологи за виявленою керамікою асоціювали з лужицькою культурою (Культові споруди.., 1958). Як і на верхівці Святого Хреста на верхівці Сленжи з давнини розміщується костел.

Відміною Київської Лисої гори від вищеописаних є відсутність будь-яких слідів сакральних валів чи взагалі місця культу. Такі речі з’явилися тут вже в сучасності, завдяки активності рідновірів.

Зазначимо, що у фольклорних відьом з Дівич гори могли бути цілком конкретні прототипи. Адже всіх служників культів давніх богів – волхвів, а також слов`янських знахарів прихід християнства перетворив на чарівників та відьом. Саме визначення відьма пішло від давніх знахарок, що були наділені особливими знаннями, тобто відали. В білоруській мові досі збереглося давньослов’янське слово відати – знати. Перетворення ж Дівич гори на відьмину – Лису гору може бути пов’язане з уявленням про те, що відьми не брали шлюбу, залишаючись дівами.

Знахарська справа передавалася з покоління в покоління. Для того щоб нею займатися необхідно було дійсно оволодіти широким спектром практичних знань. Людям же які дивилися на це збоку і не були посвячені в ці знання завжди легше було пояснити володіння такими знаннями виключно стосунками з нечистою силою. “Сон розуму породжує потвор”. В своїх раптових бідах, втраті коровою молока, хворобі дітей, та інших бідах простий народ не схильний був шукати цілком раціональних причин. В усіх цих явищах звинувачували чаклунів та відьом. Ситуація не змінилася і посьогодні. Недарма ж занадто активну кампанію пошуків винуватців того чи іншого, а зазвичай всіх лих, одразу прийнято називати “полюванням на відьом”.

Уявлення про відьм в степовому регіоні мали свої осбливості. Так, Чибилев пише про те, що восени у степу окремі кущі перекати-поля збиралися у великі кулі, які пересувалися вітром. Уночі вони проджували страх, і були прозвані вітряними чи степовими відьмами (Чибелев, 1990).

Як би там не було, а відьми та чаклуни стали частиною культурних уявлень нашого та сусідніх народів. Вони розцвіли цілою купою подробиць та деталей. В одних слов’янських оповіданнях відьмам слугують чорти, виконуючи всі їх забаганки. У інших навпаки – чорти тримають відьмину душу. Вважалося, також що відьми можуть діяти і самостійно без допомоги чортів. Відьми дуже різнилися за своєю силою, найбільшими здібностями володіли найстаріші та найдосвідченіші, які відповідно керували іншими (Власова, 1998).

Забобонні українці впродовж століть вірячи в те, що багато їхніх негараздів пов’язано з нечистою силою, тим не менше і порятунку від них шукали не у церкві а у знахарів, які за загальним уявленням мали стосунки з цією ж силою. Поступово відьми та знахарі стали звичайною складовою селянського життя. Як зазначає Супруненко,

“По обидва береги Днiпра не було поселення, де б та чи iнша особа не займалася чорними вiдьомськими справами. Чародiйки, чарiвницi, обавницi, яритницi, наузницi, чередiльницi, ропавки, босорканi—все це представницi вiдьомського кодла. Добре видно мiж ложками ополоник, а от вилучити iз жiночого гурту панi з яскравою зовнiшнiстю, ткнути в неї пальцем i сказати напевно: «Оце вiдьма!» не кожен зможе. Не питай вченого, а питай бувалого. Але й тому не завжди вдається вказати на вiдьму. Нею може бути i молодиця-красуня, i незаймана дiвчина-правичка, i шльондра, i дружина поважної виборної особи, i тиха бабуся. Як iржа на залiзi, так i лиходiйна натура в жiнцi не утаїться. I все ж спробуємо, зiбравши докупи свiдчення спостережливих людей, намалювати портрет нечестивої iстоти в образi жiнки, без участi якої не обходиться жодне недобре дiло. На голову вища зiгнутих роботою сусiдок, бiлi i червонi плями на обличчi, зморшки на шиї, що можуть переплiтатися у чудернацькi вiзерунки, крючкуватий нiс з широкими крилами, що все винюхує, пушок над верхньою твердою губою, пiдборiддя виступає вперед. Але головне, що вiдрiзняє вiдьму, це очi. Вони у неї великi, як п’ятаки, i пронизливi, вiд зiниць розбiгаються кривавi прожилки, повiки зморшкуватi i важкi—їх не може поворухнути навiть спрямований просто в очi сонячний промiнь. Своїми страшними очима вiдьма пройме найхоробрiшого. Як гляне, то душа в’яне i серце завмирає, а поза шкiрою починає переливатися холод. Що вже про людину казати, коли вiд погляду потвори скисає молоко i окрiп перетворюється на кригу.

Вiдьми подiляються на природних (народжених) i вчених (роблених). Природнi мають невеличкий хвостик та iнодi чорну волосяну смугу («чорну стежку»), що тягнеться вiд шиї до пояса. Роблену вiдьму можна розпiзнати по збитому у пучок волоссю на потилицi, який не розчесати навiть залiзною щiткою Чаклунськi знання нерiдко передаються у спадщину вiд матерi-вiдьми до дочки, вiд баби-вiдьмохи до онуки, вiд помiченої поганським знаком тiтки до її племiнницi—яке зiллячко, таке й сiм’ячко.

Взимку, як правило, у перший новорiчний вечiр, на Василя, вiдьма краде навiть мiсяць: щоб вiн не освiтлював її прогулянок з рiзною потойбiчною поганню. Вiдьма може наслати засуху на поля односельцiв, якi занадто похваляються майбутнiм багатим врожаєм. Помiтивши дощову хмару, що насувається на село, чарiвниця трясе фартухом, i хмара в ту ж мить опиняється пiд замком у скринi. Аби повернути хмару на небо i випустити з неї дощ, потрiбно витягти вiдьму з хати i облити водою. Якщо на Юрiя встати до схiд сонця, то можна побачити, як вiдьми збирають росу на луках. Роблять вони це, сильно вдаряючи хустками по травi, роса потiм вичавлюється у спецiальнi глечики, що виставляються на вiдьомських бенкетах. I степовики, i верховинцi, i лiсовики впевненi, що у бiльшостi випадкiв до крадiжок i псування молока причетнi саме вiдьми. Вночi чарiвниця перев’язує дiйки кiнським волоссям. В результатi такого злодiйства у молоцi може з’явитися навiть кров.

Закрутки та заломи на травах та хлiбних нивах-це також вiдьомськi витiвки. Хто скосить закрутку, у того крутитиме ноги i руки або трапиться заворот кишок. У вiдьми хатнiй дух разом iз пiчним теплом всю нiч вiльно виходить через димар. Господиня нiколи не перекриває заслiнкою димохiд, щоб будь-якої митi через димову трубу вилетiти на вулицю. «Чи то кажан, чи то хмарка?» – розмiрковують перехожi, помiтивши вночi тiнь, котра ковзнула над дахом пiдозрiлої оселi. Свiдки цiєї загадкової метушнi можуть i в голови не покладати, бо це вiдьомська витiвка. Вранцi доладно i не розкажуть про пригоду -бубонiтимуть щось про мерехтiння зiрок i шурхiт листя. Однак правда, як олїя, виходить наверх, i ось вже людський поголос розносить селами чарiвнi билицi про нiчнi польоти вiдьом. Щороку (частiше у купальську нiч) вiдьми, що мешкають по обидва береги Днiпра, i взагалi вся свiтова бiсота та погань злiтаються пiд Київ на Лису гору.

В рiзних мiсцевостях є чимало перевiрених ефективних способiв розпiзнавання вiдьми. Вiдьма не переступить порiг, побризканий йорданською водою або на якому намальовано хрест, не наважиться на Купала перестрибнути через багаття, кропиву, пiд рiзними приводами вiдмовляється бути кумою. Чарiвниця купається в рiчцi лише тодi, коли свiтить сонце i накрапає слiпий дощ; веселиться, грiючи руки, поки горить церква; вихоплюється з гурту жiнок i починає лаятися, якщо перехожий показує в її бiк дулю. Паскудну iстоту можна побачити через борону, зроблену з осики за один день, через дiрку у витесанiй для домовини дошцi або у полiнi, з якого випав сучок. «Хто в темряву дивиться, той од свiтла кривиться», — це сказано саме про вiдьму” (Cупруненко, нарис «Українська відьма»).

Відьми ще й тому були небезпечні, що їх не можна було вбити, загиблі вони вставали з могил. Для того, щоб це припинити, треба було вбити на її могилі осиковий кілок. Відьми також, на відміну від чортів, не боялися хреста. Для того, щоб літати на мітлі, відьмам необхідно було зварити спеціальне зілля. Ось чому інститут знахарства, що існував ще з язичницьких часів, у християнські часи однозначно вважали відьомським. Найвідомішою сучасному поколінню відьмою безперечно є описана Булгаковим у його «Майстрі» Маргарита.

Неодмінним атрибутом відьом були чарівницькі зілля. А де ж їх збирати як не на стародавніх місцях сили, подібних до Лисої гори? Зокрема, зберігся переказ про тирлич-траву, як рослину, яка зростає на Лисій горі понад Дніпром в Києві. Ця трава дає змогу до перевтілення. З тирлича виготовляється відвар, яким перевертні натиралися при перевтіленні. Відьми, знаючи про це, повсюдно намагалися знищити цю рослину. Люди, які володіли тирличем, зберігали його, як найвищий скарб (Борейко, 2003).

До легенд та містичних уявлень можна ставитися по різному. Автора, по роду діяльності пов’язаного з Лисою горою, також постійно турбують питаннями про справжні секрети урочища, відьомські шабаши тощо. Однак, мабуть без цих явлень Лиса гора б втратила щось незабагенне у своєму неповторному шармі. Польський письменник А. Сопковський в своїй книзі “Божі воїни”, вклав в уста мешканця тогочасної Європи, жаль за тим, як поступ мандрівників та науковців знищує одну за одною старі добрі легенди. Варто мореплавцям було досягнути того чи іншого архіпелагу, як в яскравому та зрозумілому світі міфів ставало на один менше. Ми згодні з героєм Сопковського без старих добрих міфів, частин нашої романтичної історії світ стає тьмяним від раціоналізму та повсякденності, втім застерігаємо від безоглядного поринання в світ ілюзій. Остання тенденція у зв’язку з психологічно важкими часами набирає величезних обертів. Саме ця тенденція, зумовлює що у літні вечори Лиса гора наповнюється не легендарними відьмами, а цілком реальними прихильниками Толкієна, які проживають тут дні свого уявного світу, часто не помічаючи страждань світу реального. Про що, до речі, наступна частина нашого оповідання.

Необхідно також зазначити, що на Лисій горі, починаючи з 1990-х рр. з'явилося святилище Перуна (без офіційних дозволів та на природно-заповідній території) сучасних рідновірів. Тут знаходяться скульптури з дерева виконанні Романом Пархомцем. Це чотири постаті Перуна вирізані з суцільних дубових колод. Тут також розташовано жертовний камінь, на якому віруючі залишають гроші, продукти та ін. На вході до святилища розміщено вирізьблені голови крилатого вовка Симаргла (Іванюк, 2021). Ще одну скульптуру розміщено у підніжжя схилів гори поблизу Східного болітця.

Література

Борейко В. Е. Экологические традиции, поверья, религиозные воззрения славянских и других народов. Изд. третье, дополненное. Том 1. – К.: Киевский эколого-культурный центр, 2003. – 160 с.

Власова М. Русские суеверия: энциклопедический словарь. – СПб: Азбука, 1998. – 672 с.

Іванюк Роман «Творчі студії майстрів ветеранів». Дебют резб’яря-гвардійця // Національна гвардія України. Серія інформаційно-аналітичних брошюр. – 2021 – №13- С. 24-25.

Малаков Д. Лиса гора // Прапор комунізму, 6 січня 1983 р. – С. 5.

Супруненко В. Нарис «Українська відьма» та «Лиса гора» (архив автора)

Чибилев А. А. Лик степи (эколого-географические очерки о степной зоне СССР). Л.: Гидрометеоиздат, 1990. – 192 с.

Hadamik Cz. Święty Krzyż. Książe innych Gór. – Jedność- Kelce-2015 – 192 s.