Висновки

Баняс Наталія

Основний зміст романів Сильві Жермен конструюється через лейтмотиви, актуальність проявлення яких різна в кожному творі. Лейтмотиви, залежно від способу їхнього функціонування, можна поділяти на такі групи:

1) лейтмотиви, що загалом притаманні прозовим творам Сильві Жермен, тобто осмислюються в цій якості лише при прочитанні всіх романів письменниці, оскільки в тексті одного виринають не більше одного разу, наприклад, лейтмотив вічної дитини тощо;

2) лейтмотиви, що розвиваються лише в межах якогось одного роману, переважно з метою індивідуалізації постаті;

3) лейтмотиви, що розвиваються в межах одного роману з метою характеристики персонажа з позицій об’єктивності, всезагальності, з виразними ознаками макрокосму. Такі мотиви не мають за мету індивідуалізацію постаті літературного героя, а навпаки, тяжіють до універсалізації його.

Ці три великі групи лейтмотивів разом утворюють систему відображення світу та людини в ньому, навіть коли образ людини в даному лейтмотиві не представлений. Вони характеризують світ та людину, не будучи при цьому великими тематичними одиницями, часом складаючи всього одну фразу чи словосполучення.

Характеризуючи лейтмотиви того чи іншого роману, самі того не бажаючи, ми торкнулися філософської основи її художнього мислення, здійснили характеристику змістовості цих романів, яка є майже вичерпною, оскільки лейтмотивна структура в них є провідною змістовою структурою. Лейтмотиви в цих романах, існуючи в певній ієрархії, складають той змістовий рівень творів, де й розгортається основна подієвість, де й відбувається формування читацького уявлення про плин сюжету, якщо про цю категорію щодо творчості Сильві Жермен взагалі є сенс згадувати.

Тож найчисленнішу групу складають лейтмотиви, що повторюються не лише в просторі одного конкретного роману, а й у всій прозовій творчості Сильві Жермен. Такі лейтмотиви мають вирішальне значення для утворення картини світу та демонстрації її видозмін, часом чаклунських метаморфоз тощо. Конструювання змісту в романах Сильві Жермен продиктоване постмодерною втратою орієнтації на персонаж та на сюжет у класичному його розумінні. Тут хочу нагадати думки А. Роб-Грійє про сучасний йому роман: «Наголошений культ «людяного» поступився перед більш широкою, менш антропоцентричною точкою зору на життя. Схоже, що, втративши свою найнадійнішу в минулому опору, героя, роман захитався. Якщо йому не вдасться стати на ноги, то, отже, його життя було пов’язане з життям суспільства, яке пішло в минуле. Але, якщо він все ж зможе піднятися, то це, навпаки, буде свідчити про те, що перед нами розкривається шлях, який обіцяє нові відкриття» [128, с. 115]. Жерменівський лейтмотив виступає, як принцип конструювання змісту, отже, він із маргінальної тематичної категорії тексту перетворюється на принцип конструювання художнього світу та образу людини в ньому. Ані характер, ані історія життя героя більше не «централізують» оповідь, не стають орієнтирами у сфері нарощування змістовості. Саме лейтмотиви пов’язують всю творчість письменниці в єдине ціле, саме в них акумулюється таємна сила пропагованої нею духовності. Провідною ознакою всіх лейтмотивів творчості Сильві Жермен є наявність містики в них, яка призводить до специфічної, жерменівської, містифікації тексту, на що ми і звертали увагу в попередніх розділах.

Лейтмотивів, які характеризують весь художній простір романів Сильві Жермен та мають містичну інтерпретацію, небагато, проте всі вони наділені найвищою мірою узагальнення, мають конструювати верхній рівень світобудови її прози.

Число таких лейтмотивів не надто велике, але значення їх у системі філософії Сильві Жермен є надзвичайне, оскільки вони допомагають читачеві зрозуміти приховані змісти життя в інтерпретації автора. Як ми вже зазначали, структура змістовності романів Сильві Жермен реалізується не стільки через тематизацію великих просторових структур, скільки через маргінальні тематичні одиниці тексту, серед яких лейтмотив, безперечно, є наголошуваним, становить перший ряд актуалізації даного типу тематизації. Наскрізні мотиви творчості Сильві Жермен дають поняття про її філософію чи не найповніше, в них акумулюється той тип змістовості, реконструювання якого читачем взагалі рідко здійснюється. Це один із верхніх рівнів будови змісту, вагомість якого для опанування жерменівськими текстами є незаперечною, оскільки саме в такий спосіб і промовляє до нас письменниця, адже вона не полюбляє відвертих виливів міркувань, запобігає будь-якої нав’язливості, будь-якого диктату тексту.

Найбільшими узагальненнями характеризуються в прозі Сильві Жермен мотиви, які є наскрізними мотивами її творчості, в них філософська й містична природа її художності проступає найвиразніше. До числа таких лейтмотивів належать: лейтмотив вічної дитини, Звіра, часу, зоряного пилу, Парижа.

Лейтмотив вічної дитини виринає в романах «Бурштинова ніч», «Погляд Медузи», «Дні гніву». Вперше психологічний архетип вічної дитини був відкритий психоаналізом і базувався на оперуванні божественною позачасовістю статусу дитинства. У міфології вічне дитя символізувало вічність Бога, зокрема у християнстві це вилилось у поняття «предвічного Бога». В значеннєву структуру вічного дитяти, або пуера, включається страх потрапити в ситуацію, звідки немає виходу; всі плани щодо майбутнього не стосуються рішучих дій, а прагнення до свободи та незалежності для пуера обмежується лише роздратуванням з приводу того, що такої незалежності він позбавлений. Для психології пуера характерне відчуття уярмлення, позбавлення свободи, саме життя сприймається ним як несвобода. Цілком у межах даного тлумачення архетипу вічного дитяти й конструюється змістовність подібного лейтмотиву в творчості Сильві Жермен. Рисами вічної дитини наділений Блез із «Днів гніву», чиє дитинне захоплення образом Пречистої Діви не може бути нічим заплямоване. Він сакралізується автором через уподібнення до архетипу пуера.

Рисами вічної дитини в романі «Погляд Медузи» наділений Луї-Фелікс, який зберігає свою дитинність до смерті. Має ці риси й Люсі, проте колізією змісту в цьому випадку є насильницьке зникнення відчуття дитинності світу в Люсі.

Народження Віктора-Фландрена (роман «Книга ночей») пов’язане з поверненням відчуття дитинності світу його матері та з актуалізацією в ньому рис вічності.

У романі «Бурштинова ніч» виразну характерологію вічної дитини має Розелен, на що в тексті є дві відверті вказівки: «То був погляд вічної дитини, чию незайманість і доброту не похитнула навіть зрада, здійснена тим, кого він зробив своїм другом…» [204, с. 266]. «Перші листи були написані дівчинкою маленькому хлопчику, потім юною дівчиною і, нарешті, жінкою – все тій же дитині. Вічній дитині, чия сердечна чистота, доброта і простота, здавалось, не переставали захоплювати Терезу…» [204, с. 276]. Отже, поняття «вічна дитина» в системі авторського світобачення відіграє чималу роль.

Філософське підгрунтя вічної дитини в романах Сильві Жермен зовсім не тотожне його тлумаченню в психоаналізі. Рисами вічної дитини в її творах наділяються люди, які здатні до очищення душі, до дитинного світосприйняття. Під визначення вічної дитини у неї потрапляють чисті душею, здатні на духовні подвиги. Найбільше таких персонажів у романі «Дні гніву». Крім того, поняття вічної дитини, як індивідуальний авторський філософський концепт, виконує базову роль своєрідної основи буття. Цей наскрізний мотив стосується будови духовного світу людини, він характеризує основи людської душі, які не дають людині впадати до глибин її тваринності.

Лейтмотив зоряного пилу, з якого зроблені всі люди, виринає в романах «Бурштинова ніч» та «Погляд Медузи». Вершинне втілення концепту тілесності в творчості Сильві Жермен становить саме цей лейтмотив. Проте тілесність у ньому настільки одухотворена, настільки змінює свої якісні характеристики, що існує майже, як самодостатній мотив. Функцією лейтмотиву зоряного пилу є нагадувати людям про їхнє високе духовне покликання, про істинну їхню природу. Цей наскрізний мотив також стосується світобудови. Фактично всі наскрізні мотиви в прозі Сильві Жермен характеризують світоглядні позиції автора та стосуються авторського уявлення щодо світобудови та призначення людини в ньому.

Таде з роману «Бурштинова ніч» відкриває таємницю будови світу: люди зроблені із зоряного пилу, космос є їхньою батьківщиною. Луї-Фелікс (роман «Погляд Медузи») також приходить до висновку, що все в цьому світі, не виключаючи й людей, зроблене із зоряного пилу. Таким чином зоряний пил як основа буття, основа матерії Землі, часткою якої є й людина, становить таємну основу життя. Ця істина відкривається лише особливим душам, розчахнутим назустріч сонцю й радості, душам, які зберігають дитинність, здатні сприймати світобудову через призму сонячного її призначення. Отже, цей лейтмотив також є оптимістичним. Змістовність космічного, пилу як матеріалу для розбудови світу, становить одну з базових філософем мислення письменниці.

Лейтмотив Звіра представлений у романах «Погляд Медузи», «Книга ночей», «Бурштинова ніч», «Дні гніву». В романі «Дні гніву» божевілля робить старого Мопертюї схожим на Звіра. В романі «Бурштинова ніч» лейтмотив Звіра виринає в кількох фрагментах, наприклад, у цьому: «Ніхто не зумів би точно пояснити походження цього імені, воно сягало якоїсь смутної легенди про ті часи, коли люди – чи то з недолугості, чи то з цікавості – намагались загравати з таємними силами Лукавого і ставали раптом перетвореними на тварин» [204, с. 45]. У романі «Книга ночей» Віктор-Фландрен зливається з тілом вовка, якого дивним чином йому вдається приручити, разом з тим він переймає від вовка чарівні, але хижі можливості, які люди визнають як факт, вважаючи його перевертнем. Мотив Звіра, що блукає у темному лісі й підстерігає свою жертву, Звіра, який прихований до часу від людського ока, але може проявитись будь-коли, робить архітектоніку роману більш складною, як це не дивно, у плані визначення сутності людини, адже й вона є звіром, але здатна утримувати його всередині душі, здатна зовсім вгамувати тварність. Отже, перетворитись на Звіра може будь-яка людина за умови втрати нею сакральної вісі, свідченням дотримання якої є, припустімо, дитинність світосприйняття, здатність відчувати зоряний пил в своєму тілі тощо.

Звір в інтерпретації Сильві Жермен є втіленням зла, яке інколи незримо підкрадається в душу, а інколи реалізується в образах тварин, наприклад, вовка. Це крайня форма втілення тварного начала життя. Не можна сказати, щоб ця тварність несла у собі лише негативне значення, проте негативізм Звіра, як руйнівника плоті, як поглинача живого духу, безперечно становить основну змістовність даного лейтмотиву. Звір конструюється Сильві Жермен за біблійним зразком, де Звір є втіленням Сатани, а інколи – його слуг.

Лейтмотив часу представлений також у романах «Погляд Медузи», «Книга ночей», «Дні гніву», «Бурштинова ніч». Для Сильві Жермен характерна індивідуалізація часу, тобто час стає в її текстах не абсолютною категорією, а залежною від світовідчуття персонажів, від того, в які обставини життя вони потрапляють тощо. Ця властивість часу відтворюється у кожному романі письменниці. Магічна суть часу, який йде по-різному в різних умовах життя персонажів, який взагалі може зникати, утворюючи картини позачасової реальності, власне, полягає не в тому, щоб хронологічно впорядковувати оповідь, оскільки манера письма Жермен не потребує такого хронологічного впорядкування, а в тому, щоб передавати напругу духовності. Час як форма вираження напруги духовності – є, певною мірою, художнім винаходом Сильві Жермен, і саме в цій якості лейтмотив часу стабільно відтворюється з тексту у текст.

Лейтмотив Парижа, як вічного міста, знаходимо в романах «Бурштинова ніч», «Книга ночей». Семантика цього мотиву пов’язана з поглибленням трагічної картини світу, з апокаліптичними процесами тощо. Париж, як і Вавилон, у сприйнятті Сильві Жермен, є символом одвічного хаосу й людської марноти. До того ж, він має значення і як просторовий орієнтир, суто географічна точка на мапі світу. Це є саме те місце, звідки для письменниці бере свій початок історія роду людського, в тому числі й сакральна. Париж, будучи центром як сакральних духовних злетів людини, так і магічних інсинуацій, осмислюється, як символ цивілізації, рукотворної духовності, якість якої здебільшого залежить від характеру рук, що її творять.

Ці наскрізні лейтмотиви всієї її творчості мають глибинне світоглядне значення та виявляють характеристики авторського мислення найповніше. Вони мають, отже, узагальнююче значення щодо світогляду письменниці, можуть слугувати матеріалом для узагальнень на рівні структуризації світу й духовності.

Однією з провідних характеристик лейтмотивів Сильві Жермен є їхня властивість до розвитку, який здійснюється як в межах одного роману, так і в просторі всієї прози письменниці, утворюючи неповторність даної текстової стратегії. Наприклад, всі її романи мають лейтмотиви тіла, сну, Бога, але у кожному з них ці лейтмотиви мають власні неповторні семантичні модифікації. У «Бурштиновій ночі» вперше з’являється семантика космічного пилу як матеріалу, з якого зроблені люди. Еволюція лейтмотиву тіла йде до утворення концепції плоті, яка відзначається натхненністю й одухотвореністю, є своєрідним замінником душі. Лейтмотив тіла є найбільш розвиненим з-поміж інших, які складають структуру жерменівської прози, але ніде він не відтворюється з достеменними повторами, він постійно розвивається у бік одухотворення тілесності, презентуючи всю унікальність авторського розуміння людини як такої. Лейтмотиви, які виявляють свої характеристики у кожному з романів письменниці, також сприяють відтворенню картини світу письменниці, реконструкції її світогляду. Власне, оскільки відсутність дидактики та імпліцитність наратора ховають автора, то відновлення його філософської позиції в романах постмодерного типу найліпше здійснювати на лейтмотивному рівні. Еволюція лейтмотивів типу тіла чи сну утворює неповторний мовленнєвий компонент, прояснює авторську позицію щодо провідної стратегічної мети тексту.

Лейтмотив як основна наративна форма Сильві Жермен, як бачимо, охоплює всю глибину філософічності її текстів. Наскрізні мотиви її творчості пройняті філософічністю космогонічного рівня й презентують в особі письменниці людину із загалом оптимістичним (чи поміркованим) світоглядом, що захотіла написати нову, постмодерну версію сакральної історії людства.

Теоретичне значення романної форми Сильві Жермен є знаменним, оскільки вона розробила парадигму лейтмотив – філософема – містерія – симулякр. Таке велике значення лейтмотиву у добу постмодерну зумовлене природною орієнтацією сучасної прози на фрагментарність, у творчості ж Сильві Жермен фрагментарність як така значно конкретизується, осмислюється через лейтмотив, як конструктивний принцип романної форми, тобто теоретична актуальність її лейтмотиву – філософеми – містерії – симулякру – є беззаперечною. Через лейтмотив можна дати найвичерпнішу інтерпретацію художності письменниці, лейтмотив є базовою теоретичною категорією всередині творчості Сильві Жермен.

Світ жерменівських лейтмотивів є суцільною містерією. Лейтмотив, будучи безперервним, традиційним процесом у розвитку форм словесного мистецтва, демонструє наскрізний зв’язок художнього мислення й містики. Найочевидніше цей зв’язок постає у прагненні подати через лейтмотив трансцендентну природу людини. Цілісна сутність космосу й Бога виступає універсальною властивістю моделювання дійсності на рівні лейтмотиву і втілюється в конкретних образних формах, часто трансформованих авторською фантазією. Відтворюючи через лейтмотив містичну модель всесвіту й людини, Сильві Жермен грає на межі рівноваги форм художнього втілення макрокосмосу та мікрокосмосу.

Актуальність містики пояснюється пошуками людства шляху до первинної архаїчної істини. Інтенсивність їх стимулюється дедалі більшою тривогою західної, постмодерної цивілізації щодо свого існування, втратою віри і дійсного зв’язку з іудейсько-християнською традицією світовідчуття. Містика в атмосфері екзистенційного занепокоєння сучасності постає єдиною можливістю здобуття «грунту», «ядра» (за К. Кереньї), навколо якого людське буття організовує, засновує і відтворює себе у всій своїй повноті. Ядром жерменівського містичного світовідчуття стала віра у можливість повернення цивілізованої людини до первинної чуттєвої дитинності (лейтмотив вічної дитини), у можливість одухотворення людської плоті та наближення її до божественності (лейтмотив тіла), у космологічну єдність сущого (лейтмотив зоряного пилу) тощо. Так долається страх, народжений позитивістським усвідомленням меж земного існування та абсолютністю зникнення плоті. Винайдення містичного ядра буття дало можливість Сильві Жермен оптимізувати художній світ своїх романів, оскільки у неї наявна ілюзія примирення вічного й миттєвого, життя й смерті, містики й реальності.

Для сьогочасного літературознавства все більш характерним стає погляд на культуру в цілому, як на форму збереження містичного досвіду людства традиційними художніми засобами. С. Зенкін, трактуючи літературу джерелом містичного одкровення для профанів, навіть намагався систематизувати форми збереження містики в художньому тексті: «Містика виступає не стільки як завершення змістовості тексту, скільки як фактор його художньої форми. Така «формалізація» відбувається, врешті, на трьох рівнях:

по-перше, містичність тексту (у сенсі його втаємниченості, езотеричності) позначається в ньому за допомогою низки пізнавальних художніх знаків» [60, с. 243];

«по-друге, містика в тексті інсценується, розігрується як ритуальний спектакль, зміст якого – ініціація, залучення непосвяченого до таємної мудрості. Звідси майже обов’язковий, а найчастіше й головний сюжетний елемент такого тексту – сцена повчального діалогу між мудрим та профаном» [60, с. 244];

«по-третє, і це, можливо, найвагоміше, – процес містичного досвіду персоніфікується, постає не як анонімний «навчальний курс», а як особиста, часто досить драматична доля романного героя» [60, с. 244].

У романах Сильві Жермен сама містика не стає сюжетотворчим началом, вона складає інший план, план лейтмотивів, отже, втручання містичного в реальний хід подій, долі персонажа, по суті справи, ніде не змальовано. Моменти реалізації містичного майже скрізь мотивуються або божевіллям (Мопертюї), або надзвичайним збудженням героїв (Поліна), тобто ореол утаємниченості ставиться під сумнів, авторка дозволяє собі гру містикою, що надзвичайно характерно для бентежної постмодерної людини. Проте незаперечним є факт персоніфікації містичного досвіду, який у Сильві Жермен є напрямом ідентифікації духовної вартості того чи іншого персонажу, його індивідуалізації особливого типу, яка подібна до містичного втаємничення, оскільки людина в системі світогляду письменниці є двоїста істота, що об’єднує в собі реальне й містичне, трансцендентне й речовинне.

Проаналізувавши в дослідженні містичні лейтмотиви у прозі Сильві Жермен, мусимо зазначити, що вони відображають кризовий стан французької художньо-культурної свідомості. З цього погляду письменницький досвід 80–90-х років ХХ століття характеризує ті психологічні процеси, які відбуваються в колективному несвідомому сьогодні. Тому однією з вагомих особливостей французьких письменників нової генерації є «пережиття» кризової, перехідної стадії літературного й культурного розвитку та вироблення, наскільки це можливо, нових основоположних засад культурної парадигми. Сильві Жермен запропонувала власну інтерпретацію Біблії, як вічної книги для європейця, грунтуючись на її алегоричному прочитанні у світлі усталеності психолого-соціальних архетипів людини, вічності людини, як Божого творіння. Вона не могла запобігти містики, та й не прагла цього, оскільки її мета – це створення віртуальної версії сакральної історії людства, яка ще не відбулась, створення Нової Біблії, що зростає на фактах житійності постмодерної людини. Але оскільки все нове, а особливо ще не народжене, яке існує у формі духовного ембріона, не має формально-значеннєвих ознак в жодній з площин ідентифікації, то й конструювання його повинно відбуватися в тій площині тексту, де він здатен до найбільших модифікацій та метаморфоз, де містичному, так би мовити, відкривається безмежний простір асоціативного людського мислення.

Утримуючись в межах кількох тематично визначених лейтмотивів, Сильві Жермен домагається того, що внаслідок різнобічного й частого повернення до їхньої семантики створюється ефект самостійно зароджуваної філософеми. Ця філософська формула у зримих образах застрягає в тексті, як пам’ятка про істотні властивості буття й людської душі. Впливаючи більше на підсвідомість, вона створює той інформаційний рівень, який дає невичерпні, власне, асоціативні ряди, а отже, робить прозу Сильві Жермен невичерпною у змісті. Лише доторкання до невичерпності трансцендентного, містичного насамперед, може надати такі невичерпні можливості конструювання змісту.

Нарешті зазначимо, що манера лейтмотивного кодування сутнісного, притаманна Сильві Жермен, спостерігається і в творчості деяких українських письменників, хоча й з певними відмінностями в плані конструювання рівня лейтмотивів. Зокрема проза Галини Пагутяк відзначається також тяжінням до актуалізації лейтмотивного рівня роману. Більше того, найбільш часто вживаними лейтмотивами її прози також є Бог, темрява, вода, Біблія, крик, голос тощо. Цей феномен співпадіння принципової лейтмотивної структури романів Сильві Жермен й Галини Пагутяк ще потребує ретельного дослідження, оскільки, вочевидь, містить одну з таємниць сьогочасного художнього мислення.

Наше дослідження показало складність лейтмотивної структури прози Сильві Жермен. Письменниця використала лейтмотив для додаткового смислового навантаження. Вона не прагла до зображення великих художніх містерій у головному сюжетному просторі, її конструкції є саме текстовими містифікаціями, які семантично переростають межі маргінальних компонентів твору внаслідок їх надмірного накопичення. Проте діаграма таких якісних змін, пов’язана з наростанням та зникненням текстової містифікації, не входила до орбіти нашого дослідження і складає спрямування на майбутнє, в тому числі – для праці інших науковців.