1. Містична функція лейтмотивів у романі Сильві Жермен «Книга ночей»

Баняс Наталія

Проза Сильві Жермен вражає особливою філософічністю, заснованою не на прямолінійному розкритті обраної автором теми, а на опосередкованому її висвітленні через посередництво численних мотивів, що, сплітаючись, утворюють дивовижну ієрархію змістовності. Повторювані мотиви, тобто лейтмотиви, становлять специфіку її художнього стилю. Можна багато говорити про художній стиль Сильві Жермен, проте провідною характеристикою, безперечно, є утворення нової письменницької стратегії тексту, заснованої на перенесенні змістових акцентів з глобальної теми оповіді на маргінальні тематичні елементи. Принцип фрагментарності в постмодерному романі кожен письменник реалізує по-своєму, а Сильві Жермен винайшла таку неповторну наративну стратегію, яка повністю виключає дидактику, та й будь-який диктат, і відкриває безмежні площини до нарощування сенсу.

Роман «Книга ночей» (1985) характеризується наявністю численних лейтмотивів у його структурі, в просторі яких і конструюється авторська концепція буття, космосу, людини. Складність лейтмотивної будови романів Сильві Жермен урівноважується їхньою аксіологічною спорідненістю та спільністю теологічної заданості. Спробуємо виділити тематичні групи лейтмотивів, представлені в романі «Книга ночей». До таких належать:

– мотиви, що індивідуалізують персонажів, а саме: 1) присмак айви й ванілі, пов’язаний з образом Віталії; 2) меланхолія Ноемі; 3) сім сліз молочного кольору, подарованих батьком Віктору-Фландрену разом із тінню бабусі; 4) округлість буття для Мелані; 5) великі сині очі Альми; 5) родима пляма Віолетти; 6) символіка числа «7» стосовно Теодора-Фостена тощо (кожного персонажа супроводить його індивідуалізуючий мотив);

– мотиви, які характеризують світобудову та людське світовідчуття і завдячують своєю появою світовій художній практиці, а саме: 1) мовчання; 2) крик; 3) тіло; 4) Бог; 5) гріх; 6) краса; 7) сон; 8) танець; 9) кров; 10) самотність; 11) війна; 12) багно; 13) пацюк; 14) час тощо.

Частина лейтмотивів у цьому романі існує як специфічна антиномічна парність. Активний розвиток лейтмотивної системи твору є характерологією доби постмодерну в цілому, але наявність в одному творі антиномічно парних лейтмотивів є свідченням значного текстологічного розвитку самого явища прози. Скажімо, література романтизму знала антиномії лише на рівні тематичному. Велика увага постмодерну до колись «незначних» тематичних елементів, зокрема до ремінісценції, лейтмотиву, міфологеми, спричинилась до утворення їхньої поліфункціональності, а отже, до збільшення поля змістовості, що й дало можливість розвитку лейтмотиву в опозиційній єдності з ідеологічно супротивним мотивом. Опозиційність лейтмотивів у прозі Сильві Жермен є закономірністю не лише її художнього стилю, а й людського мислення як такого, тож частина лейтмотивів може розглядатися лише у сукупності з опозиційними щодо них мотивами, тобто становить художню цілість, а отже, може бути виділена в окрему тематичну групу лейтмотивів з подвійним антиномічним ядром, як то мотиви:

– крик – мовчання;

– мовчання – голос;

– тіло – безтілесність;

– мовчання – сон;

– війна – народження;

– кров – чужа кров;

– дитинство – старість тощо.

Парадоксальним у такій структуризації лейтмотивів є те, що більшість з них становлять класичний здобуток світової літературної традиції (наприклад, мотиви мовчання, крику, голосу, війни, дитинства, сну тощо). Фактично оригінальними в цьому тексті є лише мотиви, які покликані характеризувати ту чи іншу особистість. Решта ж лейтмотивів є своєрідним авторським перетворенням вже достатньо семантично розвинених мотивів, причому Сильві Жермен не прагне до вираження існуючої традиції, а навпаки, спирається на обізнаність читача в цій площині, всіляко використовує читацький досвід як культурний, так і життєвий. Використовуючи таким чином всі можливості лейтмотивного рівня художньої будови, письменниця утворює фантастичний світ саме у площині другорядного тематичного розвитку тексту, яким є мотив стосовно теми. Тобто, якщо ми спробуємо реконструювати тематичний рівень роману «Книга ночей», то одержимо також доволі просту схему руху персонажів, простору та часу, позбавлену містичного змісту. І на цьому, тематичному, рівні тексту ми не знайдемо філософських фантасмагорій, притаманних Сильві Жермен. Все фантастичне й неймовірне концентрується нею у змістовій площині лейтмотивів.