Плебейське лицарство: пасинки Корони
Вирський Д.С.
Держава робила певні спроби поставити козацтво під свій контроль. З цією метою частину козаків брали на державну службу, вписували до реєстру, який у першій половині XVII ст. сягав 8 (реально 7) тисяч осіб. Їм із державної скарбниці виплачувалось певне утримання, зазвичай зовсім нерегулярно.
До обов’язків рядового козака реєстру належали: вчасне прибуття на місце збору за розпорядженням старшого Війська Запорозького, маючи при собі зброю, бойове спорядження, провізію і все необхідне для походу чи служби (зазвичай на 2-тижневий термін). Безумовно, що матеріальні затрати на його повноцінну підготовку не компенсувалися королівською платнею, яка нерідко затримувалася. Тому вагомою підоймою боєздатності ставало ведення власного господарства. Козаки займалися традиційним землеробством, тваринництвом та промислами, як правило, силами членів сім’ї (хоча не виключалася експлуатація і досить «буржуазної» вільної найманої сили, і архаїчної праці бранців). Велике значення мала й військова здобич – «козацький хліб», як її тоді називали.
Утім, переважну більшість рядового козацтва складали нереєстрові (випищики). Як правило, вони проживали на волостях і лише неодружені віддавали перевагу січовому товариству. Головним джерелом поповнення козацьких лав була участь у військових кампаніях, які час від часу організовував уряд Речі Посполитої. На час походу його учасникам та їхнім сім’ям гарантувалися козацькі права, як запорука надійної служби на користь держави. Водночас, по завершенні кампанії покозачені таким чином селяни та міщани нерідко відмовлялися виконувати попередні феодальні повинності та сплачувати податки. Вони повідомляли місцеву адміністрацію, що віднині мають право користуватися козацькими вольностями, оскільки запрошувалися до війська як козаків. На цьому ґрунті точилася запекла боротьба урядовців, насамперед старост, з новими контингентами козаків, для повернення останніх у підданство колишнім господарям. Справа ця була надзвичайно складною. Козаки володіли зброєю і нерідко діяли загонами, вимагаючи від шляхти утримання під час постою («леж»), за аналогією до жовнірів. Старости не мали під руками достатніх засобів для протидії цьому протизаконному явищу і не зважувалися просити підмоги в уряду, оскільки кварцяне військо використовувалося для більш глобальних потреб.
Десятки тисяч козаків не визнавалися як такі з боку влади і змушені були здобувати право на користування «вольностями» своїми силами. У другій половині 20-х років ХVII ст., поряд із рахованими на державній службі, нереєстрові козаки створили потужні паралельні військові структури [39].
Влучну характеристику козакам цього періоду, що втім невільна деяких «проурядових» упереджень, дав сучасник, французький інженер на королівській службі Гійом Левассер де Боплан:
«Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7-8 років без того, щоб вони не бунтувалися і не піднімалися проти них. Поза тим усім це люди віроломні, зрадливі, підступні, яким довірятися можна лише добре розваживши. Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям. Де найбільше вони проявляють спритності та доблесті, так це б’ючись у таборі під прикриттям возів (бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичною зброєю), обороняючи ці укріплення; вони непогані також на морі, але верхи на конях вони не найкращі» [40].
Взагалі, характеризуючи тогочасний український соціум, Н.Яковенко пише, що для нього була притаманна «умовність станових перегородок між дрібним шляхтичем, боярином, міщанином і козаком. На прикордонних територіях, що перебували під загрозою спільної небезпеки, замість станового бар’єра на перше місце висувався чинник професійної солідарності збройного люду. Це сприяло витворенню своєрідної соціальної мікроструктури, властивої лише Україні (в тогочасному сенсі поняття). Її можна охарактеризувати як мішану: шляхетську – за незалежною позицією і усвідомленням власної гідності, боярсько-козацьку – за родом занять, виклично-хоробру – за способом життя і усталеними цінностями, врешті, що вельми суттєво – мало розшаровану у майновому відношенні» [41].
Козаки швидко стали основним населенням Кременчуччини. На жаль, не маємо певних відомостей про склад мешканців Кременчука за першу половину ХVII ст. Утім, деяке уявлення про нього можуть дати дані люстрації перших десятиліть ХVII ст. щодо найближчих сусідів – Чигирина (50 міщанських і 500 козацьких родин), Черкас (150:800), Крилова (50:400), Боровиці (50:100) та Говтви (30:700) [42]. Вони свідчать про абсолютну перевагу козацтва над іншими станами суспільства (виключаючи може селян [Утім, з рідкістю власне «сіл» та звичністю формули «місто (містечко) – хутори» класичних «селян» на Кременчуччині частіше заміняли «міщани».]) на кременчуцьких теренах. Не дивно, що останні з кінця ХVI ст. стають ареною т.зв. козацьких війн, що розхитували підвалини Речі Посполитої.
Примітки
39. Щербак В. Рядове козацтво за польської доби: характер занять, здобуття і відстоювання станових прав // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. Випуск 7. – К., 2000. – С.53-55.
40. Гійом Левасер де Боплан. Вказ. праця. – С.31.
41. Яковенко Н.М. Нарис… – С.152-153.
42. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва… – С.88.