«Сини коронні»: магнати і шляхта

Вирський Д.С.

По батькові уряд черкаського старости успадкував Олександр Вишневецький, який урядував у 1580-1594 рр. і став першим старостою, якому довелося вирішувати проблему козаків (про це див. нижче). З 25 жовтня 1594 до 12 вересня 1620 рр. черкаським старостою був останній з представників чоловічої лінії славного в українській історії роду Острозьких – Януш. Згодом уряд цей повертається до Вишневецьких – Костянтина (9.Х.1620 – 20.ІІІ.1638) та його сина Олександра (20.ІІІ.1638 – 1639). По останньому цим урядом заволодів інший могутній магнатській рід – Потоцькі. Миколай Потоцький тримав його з 5 листопада 1639 р. по 4 грудня 1643 р. поступившись згодом своєму швагрові та королівському фаворитові Адаму Казановському (14.ХІІ.1643 – 1648). Основні маєтки Потоцьких знаходилися в Подністров’ї, де, як сповіщають джерела, ці магнати, мандруючи, могли завжди ночувати під «власним» дахом. З родовим ім’ям цього магнатського клану пов’язана назва існуючого досьогодні на лівобережній Кременчуччині с.Потоки (первісно містечко Новий Поток).

Історія кременчуцької волості черкаського староства виглядає наступним чином. Її першим державцем, як вже згадувалось, був Стефан Рудзький. Утім, на гадку сучасного польського дослідника Г.Літвіна, управління цими новоколонізованими землями виявилося для нього занадто обтяжливим і він відступив свої права на маєтність Томашу Замойському, воєводі київському, одному з перших вельмож королівства. Той володів кременчуцькою волостю недовго (17.ІІІ.1637 – 8.І.1638), адже невдовзі помер. По смерті Замойського розпочався довгий і затятий спор за Кременчук між Потоцькими та Юрієм Немиричем, київським підкоморієм і одним з найяскравіших «нових» магнатів Київщини. Адже С.Рудзький, який знаходився у родинних зв’язках із Немиричами [Дякую за консультацію з цього приводу дослідниці шляхти Київського воєводства О.Задорожній. Відомо також, що батькові Юрія – Стефану Немиричу уряд овруцького старости (1624 р.) – основне джерело подальшої потуги родини – дістався на підставі приватної угоди (лише затвердженої королем) з попереднім старостою Павлом Рудзьким (див.: Litwin H. Rody pańskie Kijowszczyzny 1569-1648. Status majątkowy // Przegląd Wshodni. – T.VIII (2003). – Z.2(30). – S.241).], понову відступив свої, тоді вже цілком сумнівні, права на кременчуцьку волость. Станіслав Потоцький, заслужений ротмістр (полковник) коронної служби на Україні, одержав 30 червня 1639 р. королівський привілей на Кременчук (йому ж надані були також Максимівка та правобережні слобідки Бужин і Воронівка [7]).

Та в Київському воєводстві чужаки Потоцькі не мали досить сили аби настояти на своєму праві (зокрема, коли коронні корогви – основне джерело їх потуги – не квартирували на Наддніпрянщині) [8]. Ю.Немирич безперешкодно утримував Кременчуцьку волость аж до 1646 р. [Не ясним для мене лишається час, коли Ю.Немирич починає свою конкісту на Кременчуччині, адже вказівок раніше за 1643 р. я не знайшов.], коли С.Потоцький, призначений комісаром Речі Посполитої для реєстрових козаків (вересень 1646 р.), знайшов у особі останніх «місцеві шаблі». Немирич був силою вигнаний з Кременчука (основною силою Потоцького були козаки-реєстровці Чигиринського полку), утім «пан козацький комісар» не довго тішився тріумфом, адже помер вже на рубежі лютого-березня наступного 1647 р. [У статті «Польського словника біографічного», присвяченій Станіславу Потоцькому історія його конфлікту з Ю.Немиричем представлена трохи інакше. За нею Немирич мирно орендував кременчуцькі маєтності Потоцького і лише 1646 р. стався розрив, С.Потоцький шляхом «заїзду» (отже, збройною рукою) десь на межі 1646/1647 рр. повернув собі контроль над маєтками. Він також мав претензії до Переволочни (нині затоплена водами Дніпропетровського водосховища, населення ж по-більшості переселене в новозасноване с.Світлогорське) та інших маєтностей у гирлі Ворскли та Орелі, права на які відкупив 28.ХІ.1638 р. від Омеляна Івановича та Радка Васильовича (див.: PSB. – T.XXVIII/1. – S.153). Стаття присвячена Миколаю Потоцькому згадує також про заїзд Переволочни в Ю.Немирича козаками-чигиринцями у серпні 1647 р. (Там само. – S.107).].

З цим епізодом кременчуцької історії пов’язане надання Потоцьким «за служби» козацьким полковникам чигиринському (Станіславу Кричевському) та корсунському (Войцеху Дурському) Максимівки в 1646 р. [9]. Можливо в зв’язку з ним слід розглядати і наїзд С.Кричевського в купі з кременчуцьким сотником Андрієм Мухою на шляхтича Ольбрихта Арцишевського (приятеля Ю.Немирича) у 1647 р. [10]. Відомий також декрет Люблінського трибуналу про сплату Потоцькими Ю.Немиричу 20.000 злотих за шкоду, нанесену його орендним володінням у Кременчуці, Пивах, Максимівці, Новому Потоці, Городищі, Власівці, Броварах тощо [11]. Утім, подібні судові рішення зовсім не завжди реалізовувались на практиці.

Кременчуцьку волость по С.Потоцькому успадкував брат Миколай, гетьман великий коронний [12]. І хоча формально він лишався власником Кременчука аж до своєї смерті в 1651 р., реально вже 1648 р. Хмельниччина унеможливила для нього користування з цієї маєтності.

Крім цього, у спір навколо Кременчука у 1646 р. пробував втрутитись і Я.Вишневецький, що непрямо стверджує гіпотезу про причетність Вишневецьких до заснування містечка [Крім того, опанування Кременчука дозволило б Я.Вишневецькому цілком заволодіти межиріччям Сули та Псла, а отже чудово «закруглити» свою «задніпрянську державу».]. Крім того, князь Ярема був одружений на донці згадуваного вище Т.Замойського (відтак він міг плекати якісь претензії на спадок по останньому [Хоча ленне право, на якому тримався Кременчук, не передбачало спадковості за жіночою лінією.]). Його 7-тисячна армія після штурму 19 липня 1646 р. Гадяча захопила Кременчук разом із Полтавою, Зигмунтовим (Устивиця), Соколею горою (Соколки), Подолками, Добриком, Краснополем, Крукполем, Лукашовським, Бороком (Борки), Опочинським, Глинськом, Лютенками, Зіньковим, Олесним, Ахтиром (Ахтиркою) [13]. Утім, не виключаю, що Я.Вишневецький, який мав складні стосунки з Потоцькими та Казановськими, діяв тут на користь Ю.Немирича.

Спомином про князя Ярему на Кременчуччині лишилася назва містечка Вереміївки (Єреміївки) [14]. В його час поет заспівав про Ворсклу, що «тече серед селітряних гадяцьких селідеб» [15]. А Жовнин ставав збірним пунктом для останнього в історії походу українсько-річпосполитського магната у запорізькі степи восени 1647 р. [16]. Цю князівську «екскурсію» чи то демонстрацію власної сили (при князі було 6-тисячне військо) живо змалював служилий шляхтич князя Яреми – Богуслав Казимир Машкевич [17].

Ю.Немирич йшов слідами Вишневецьких. Він сконцентрував свою потугу на теренах сучасного Кобеляцького та Кременчуцького районів Полтавщини, де закладав єдиний центр власної подніпровської «держави». Про неї та її заокруглення фундатор дбав з великою наполегливістю. Так, 1643 р. Немирич перекупив у шляхтича Станіслава Гурського [18] Переволоцьку волость у пониззях Ворскли [19]. Претендував він і на інші маєтності, що на них до того мав права С.Гурський (є вістка що в 1640 р. він тримав Власівку, Новий Поток, Бровари, Омельник, Манжелію, Говтву та ін.). За «столицю» своїх тутешніх володінь Ю.Немирич мав Кобеляки [О.Яблоновський включав до кобиляцької округи, контрольованої Ю.Немиричем, Переволочну, Кишин (Кишеньки), Кобиляки, Біликів Брід (Білики), Санжарів (Ст.Санжари), хоча права магната на ці маєтності й не були безспірні (1636 р. Білипіль-Білики та Санжарів згадуються як королівські маєтки належні до Черкаського староства) (див.: Н.М. Левобережная Украина в XV-XVII ст. Очерк колонизации // Киевская старина. – 1896. – №5. – С.267).].

Про те, що він бачив у своїй придніпровській державі щось більше за просто нові маєтності, свідчить запрошення аріанського теолога з європейським ім’ям – Андрія Вишоватого (онук Ф.Социна) прибути до міста Орла (гирло Орелі), де останній як новий апостол Андрій мав би проповідувати нове віровчення серед «скіфів» та «люду поганського» (татар?) [20]. Отже, Ю.Немирич пропонував гнаним у Речі Посполитій аріанам-соцініанам, своїм одновірцям, розглядати Кременчуччину як нову «землю обіцяну».

У полум’ї Козацької революції, не в останню чергу, жаль за цією власною Палестиною зробив з Немирича єдиного українського магната, який перейшов на бік козаків. Широкого розголосу набула його роль у підготовці Гадяцької унії з Польщею 1658 р., йому часто приписують обстоювання ідеї Великого князівства Руського як третього складника польсько-литовської Речі Посполитої.

Суперники Ю.Немирича – «дідича київської землі», Потоцькі апелювали до «військових заслуг», до практичних можливостей офіційних армійських урядників забезпечити спокій «україн». Таким чином, на Кременчуччині вони виступають спадкоємцями традицій Язловецьких та соратниками клану Жолкевських-Даниловичів-Конецьпольських. Перевага останньої форми легітимації влади на кременчуцькій землі стане звичайною протягом всього XVII-XVIII ст.

Взагалі, роль магнатів на українському прикордонні неоднозначна. Адже на контрольовану ними потужну економічну базу спиралося організоване просування українців у південні степи. Вони будували фортеці, організовували вербунок переселенців із внутрішніх районів Речі Посполитої, утримували значні військові контингенти, які, часом, були співставні за чисельністю з коронним кварцяним військом. Так, В.-К.Острозький при потребі міг закликати під свої прапори до 20-ти тисяч воїнів, Д.Вишневецький-Байда своїми силами здобував молдавський престол, а Я.Вишневецький утримував приватну армію в 6 тисяч жовнірів (а загальні його мобілізаційні можливості на середину XVII ст. могли сягати 15 тис. вояків), що бувало не лише відбивала наскоки татар чи зазіхання інших магнатів, а й вступала в сутички на прикордонні з російськими урядовими військами. Посівши задніпровські маєтності, на початку 1630-х рр. князь Ярема мав тут трохи понад 4,5 тис. підданих, а згідно попису 1646 р. лічба їх зросла до понад 230 тис. у 30 містах (з них 20 укріплених) та численних селах. Зрозуміло такого 50-кратного зростання маєтків без особистої наполегливості власника досягнути було неможливо [21].

Утім, ці могутні олігархи своєю егоїстичною поведінкою підважували загальнодержавне право, сприяли шляхетській анархії, що робила свавілля сильнішого нормою українського життя XVI-XVII ст. Організація самооборони ставала нагальною потребою мешканців краю, відтак військова (козацька) структура ставала основою життєвих відносин й у мирний час [22]. Світогляд же пересічного українця визначали лицарські (феодальні) цінності. Останні, зокрема, стверджували зброю як основу політичних прав у суспільстві, отже, не дивно, що козаки стали дошукуватись власного права там таки – «на кінці шаблі».

Крім того, попри магнатську потугу прикордонне українське суспільство відчувало брак традиційної соціальної еліти, а саме шляхтичів-зем’ян (землевласників-вотчинників) та бояр [23], які за тогочасними уявленнями володіли поруч з магнатами монополією на провід. Так, за описом господарських замків 1552 р. у Канівському повіті названо тільки декілька зем’янських отчин, що належали: Дашкевичам, Служкам, Балакірам, Єльцам, князям: Капустам, Глинським і Корецьким; у Черкаському ж повіті було тільки два зем’янських роди: Морозовичи і князі Домонти-Черкашеніни [24]. Порівняно з іншими землями Речі Посполитої це була мізерна кількість.

Вакуум влади заповнювали магнатські служебники (як шляхетського, так і не шляхетського походження) та козаки. Перші навіть витісняли «дідичів», що видно на прикладі долі Байбуз, надпсільські землі яких захопили Вишневецькі. Як С.Рудзький «не потягнув» самотужки порядкувати кременчуцькою волостю вже оповідалось. Утім, можливо яскравішою тут буде історія сусідньої переволоцької волості, де традиційні власники – скозачілий боярський рід Омеляновичів, зіткнувшись з амбіціями згадуваного вже шляхтича С.Гурського, військового клієнта С.Конецьполь-ського. Омеляновичі відступили свої права С.Потоцькому, проти якого вже не міг устояти сам Гурський, який відтак поступився своїм правом Ю.Немиричу [25]. Така «централізація-олігополізація» підважувала гнучкість місцевої соціальної структури. Крихкість останньої багато в чому й зумовила успіх Козацької революції на цих теренах.

Серед шляхетської «дрібноти» на Кременчуччині бачимо клієнта Потоцьких шляхтича Войцеха Черевицького, якому в 1644 р. король надав слободу Балаліївку, а Потоцькі додали йому (разом з батьком Миколою) «в посесію» с.Балаклію [26] (Надпсілля); слугу вельможної Софії вдови Яна Даниловича Івана Яцьковського (подавав 4 листопада 1630 р. скаргу на захват маєтків Пивогірським монастирем від імені своєї пані) [27]; Івана Галяндовського (Галятовського?), намісника крилівського у 1634 р. [28]; шляхтича Мікрачевського, який позивав шляхтича Побединського за кривди міщанам крилівським; державця черкаського Бартоломія Сміровського, який позивав підстаросту Мартина Блонського за кривди його підданим Боровицьким, шкоди млину і містечку Медведівці, його коштом поставленим (1646) [29]; Івана Проскуру-Сущинського, який отримав королівський привілей (занесений до гродських книг 6 червня 1646 р.) на містечко Багачка на р.Пслі неподалік від Миргороду [30]; Каспера Жаботинського, українського шляхтича з Брацлавщини, який 12 жовтня 1641 р. отримав надання на Келеберду та [Н.]Пжеміцького (надання на Городище 1598/1603, можливо не зреалізоване) [31]. На Ворсклі відомі власники Сівери – Омеляновичі-Меленіни, а також Лучкевичи та Добрянські, Міровицькі [32].

Другі «підпанки» – козаки – відпочатку вербувались із різночинного люду України, відроджуючи в своїй структурі архаїчні воєнізовані чоловічі союзи первісних племен. Соціальна вага козацтва зросла із масовим переходом до його складу декласованих українських бояр, які принесли з собою ідеї привілейованого статусу козаків у суспільстві та «дідицтва» їх на Україні. У перспективі це загрожувало заміною тут шляхетської еліти на козацьку, що зрештою і сталося на частині території країни, зокрема, і на Кременчуччині, у другій половині ХVII – XVIII ст. Серед відомих тутешніх козацьких родин можна згадати Богунів (у 1649 р. з 9 «Богунів» тут зустрічаємо трьох [33]: Федора – козака Крилівської сотні, Івана – Максимівської, Василя – Голтвянської) до визначного товариства Чигиринського полку належав і сам герой Козацької революції – Іван Богун [34], Сомків (з Жовнина?) [35], Кременчуків (Кременчуцьких?) (з Чигирина-Крилова), Волевачів (з Чигирина, власників маєтностей по Цибульнику та в Потоках, родичів Б.Хмельницького) [36], Буцьких (з Потоків) [37], Яцька Черкаса з Говтви [38] та ін.

Примітки

7. Н.М. Левобережная Украина в XV-XVII ст. Очерк колонизации // Киевская старина. – 1896. – №5. – С.266. Утім, уже у травні 1638 р. він мав власність в Кременчуці (а скоріше за все був його державцем див.: Дневник Симеона Окольского (1637-1638 г.) // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. – Вип.ІІ. Перв. половина XVII ст. – К., 1896. – С.273), тут згадані його «піддані» (див.: Там само. – С.233).

8. Здається з цим можна пов’язати відступ Потоцькими 22 липня 1644 р. своїх черкаських «добр» (м.Черкаси, Боровичі (Боровиця?), Кропівна, Іркліїв, Говтва, Омельник, Остап’є, Самара та ін. ґрунти) королівському фаворитові Адаму Казановському (див.: Кривошея В. Генеалогія українського козацтва… – С.63).

9. Кривошия В. Генеалогія українського козацтва… – С.74.

10. Корнієнко М.П., Кривошея В.В. Персональний склад старшини правобережних полків (1648-1678 рр.). – К., 2000. – С.30.

11. Євселевський Л.І. Кременчуччина з давніх часів до XІХ ст. – Кременчук, 1995. – С.16.

12. Litwin H. Napływ szlachty polskiey na Ukrainę 1569-1648. – Warszawa, 2000. – S.109, 193.

13. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы… – Т.1. – С.446-449.

14. Див.: Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХVII-XVIII вв. // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – Кн.ХІ. – К., 1896. – С.149.

15. «Канікул» Анджея Морштина (1647 р.) цит. за: Н.М. Левобережная Украина в XV-XVII ст. Очерк колонизации // Киевская старина. – 1896. – №5. – С.265.

16. Дневник Богуслава Казимира Машкевича (1643-1649 гг.) // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. – Вып.ІІ (первая половина ХVII ст.). – К., 1896. – С.410.

17. Там само. – С.410-415.

18. Гурські то київсько-волинський рід: 1619 р. один з його представників був овруцьким старостою, цікавий тут Станіслав, підчаший київський і староста кагарлицький (1643), ротмістр (1648 р.) мав володіння у с.Мила Луцького повіту, а Валерій Гурський (?-1653-?) був луцьким суддею гродським. Згодом відомий козацький канівський полковник з цього роду (див.: Кривошея В. Генеалогія українського козацтва… – С.71; Кривошея В.В., Орел В.М. Українська шляхта напередодні Визвольної війни… – С.75).

19. Litwin H. Napływ szlachty polskiey na Ukrainę… – S.120. Вірогідно, поява тут Гурського пов’язана з експансією на Ворсклі його патронів Конецьпольських, які вже 1641 р. володіли Полтавою (див.: Полтавщина в XVII веке // Лазаревський А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – Ч.1. – К., 1892. – С.88).

20. Сhmaj L. Andrzej Wiszowaty jako działacz i myśliciel religijny. Część Pierwsza: Człowiek i życie. – S.196. Див. також: Левицький О. Социнианство в Польше и Юго-Западной России // Киевская старина. – 1882. (Першоджерело інформації – Anonymi Epistola exhibens vitae ac mortis Andreae Wissowatii nec non Ecclesiarum Unitariorum ejus tempore brevem Historiam//Sandius. Biblioteka Antitrinitariorum. Amsterdam, 1684. – S.236).

21. Widacki J. Kniaź Jarema. – Kraków, 1997. – S.42-43.

22. Сучасний польський дослідник вбачає в козацькому русі спадкоємця руху шляхетської демократії (екзекуціоністів), який у середині ХVI ст. на теренах до люблінської Корони Польської завершився майже переможно, але не був поширений на землі «литовського» спадку по 1569 р. (див.: Kamiński Sulima A. Historia Rzeczypospolitej wielu narodów. 1505-1795. Obywatele, ich państwa, społeczeństwo, kultura. – Lublin, 2000. – S.82-83).

23. Бояри тримали дрібні маєтки прямо від короля і були зобов’язані службою державі, а не місцевим магнатам.

24. Антонович В.Б. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие // Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К., 1995. – С.560. Здається відомості Антоновича неповні. В описі Черкаського замку 1552 р. згадані зем’яни: князь Василь Домонт, Іван Зубрик, Михайло Грибунович, Ян Келбовський та бояри: Степан Якович Тинкович, Андрій, Григорій, Івашко і Єсько Богдановичі Потаповича (Див.: Непийвода Ф.А. Опис Черкаського замку 1552 року // Краєзнавець Черкащини. – Вип.ІІІ. – Черкаси, 1992. – С.28). Утім, це ніяк не підважує висновку про малочисельність місцевої шляхти на прикордонні.

25. Litwin H. Napływ szlachty polskiey na Ukrainę… – S.120.

26. Кривошия В. Генеалогія українського козацтва… – С.63.

27. Архив ЮЗР. – Т.VI. – Ч.1. – К., 1883. – С.621-622. Можливо І.Яцьковський – це відомий згодом козацький старшина Іван Федорович Яцьковський, який згаданий в реєстрі 1649 р. як козак Животовської сотні Брацлавського полку, а згодом був нобілітований за поданням Ю.Хмельницького на сеймі 1661 р. (отримав також земельні надання) та був послом П.Тетері до Криму у 1663 р. (див.: Яковлева Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659-1667 рр.). – К., 2003. – С.198,303; Пам’ятки історії Східної Європи. Джерела ХV-XVII ст. – Т.V. Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652-1673 рр. – Острог-Варшава-Москва, 1999. – С.245-247). Цікаво також в якому зв’язку стоїть тутешній Яцьківський до «пана Яцьківського», який 1577 р. возив королю прохання брацлавської шляхти про захист руської мови та інших місцевих прав і привілеїв (див.: Semkowicz W. Po wcieleniu Wołynia. (Nielegalny zjazd w Łucku 1569 r. і sprawa językowa na Wołyniu // Ateneum Wileńskie. – R.II. – Z.5-6. – Wilna, 1924. – S.188-189).

28. Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини ХVIII століття. – К., 2003. – С.130.

29. Кривошия В. Генеалогія українського козацтва… – С.64.

30. Там само. – С.77.

31. Див.: Litwin H. Napływ szlachty polskiey na Ukrainę… – S.200-201. Я не маю певності, що під «Городищем» тут мається саме Городище-Градизьк.

32. Н.М. Левобережная Украина в XV-XVII ст. Очерк колонизации // Киевская старина. – 1896. – №5. – С.260,265. З доби Руїни знаний протопоп Я.Мировицький, один з очільників великої групи правобережних переселенців (10 тис. родин), які 1680 р. погодилися поселитись на Слобожанщині, але план цей не був реалізований і переселенці лишились на Лівобережжі (див.: Борисенко В.Й. Вказ. праця. – С.44-45). Походили Мировицькі напевно з Полісся, адже з 1618 р. знана скарга на Василя Мировицького, урядника Тиш-Биковських, який пограбував своїх панів і втік на московську війну (див.: Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.1. –С.210-212).

33. Напевно з кимсь із них пов’язана «Богуновська сеча» на р.Цибульник, зафіксована у купчій 1685 р. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – К., 2003. – С.151).

34. Кривошия В. Генеалогія українського козацтва… – С.128-130.

35. Там само. – С.98.

36. Див. заповіт І.Т.Волевача 1650 р.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.139-140.

37. Корнієнко М.П., Кривошея В.В. Персональний склад старшини правобережних полків… – С.33.

38. Там само. – С.29-30.