Харків – українське місто

Дегодюк Е.Г.

Українську націю можна найкраще консолідувати, об’єднавши в єдиному державотворчому процесі на базі «територіального патріотизму», внаслідок розбудови почуття солідарності усіма на українській землі.

В. Липинський

Харківський Слобідський Український полк, до якого з дня його виникнення належав і Лиман, засновано у 1654–1656 рр. вихідцями із Задніпрянщини, і складався він із чисто українських переселенців, які приєднались до інших українців, які жили тут, але ще не з царської ласки. Перші поселенці, у кількості близько 2000 чоловік, заснували укріплення на теперішній Університетській гірці. Вони об’єднались у козацьке товариство, поділене на сотні і десятки з отаманом, сотниками і десяцькими на чолі. За переписом у 1665 р. тут мешкало 2282 українці, а служилих людей великоросів – 133 чол. За переписом 1732 р. в Харкові вже налічувалось 3595 чол., з них росіян – 235 чол., тобто останніх було менше семи відсотків [4]. У 1861 р. в Харкові мешкало 50 тис. чоловік, в 1901р. – 198 тис. чол., в 1939 р. – 833 тис. чол., 1959 р. – 952,6 тис. чол., в 1989 р. – 1611 тис. чол. [41]. Після заснування полкове місто стійко трималось українських традицій від посполитого, козака і до старшини. Проте так тривало доти, доки не було зліквідовано козацький стан, коли козаків перевели у посполиті, а відтак – у кріпаки, старшин – у дворянство. Різко почала зростати кількість чужоземців, поширився клас російського купецтва, у XVIII ст. появилися євреї, яких раніше тут не було. В губернському місті московські товари дедалі більше витісняли українські, місцеве ремесло підупало. Тут часто відбуваються дворянські з’їзди і поступово утворюється культурний центр – на початку ХІХ ст. засновано Харківський університет і нові гімназії.

Тільки за ХІХ ст. населення Харкова зросло у 20 разів, або аж на 2000%, в основному за рахунок російських губерній, посиливши русифікацію, проте ще в середині ХІХ ст. міщани і селяни користувалися переважно українською мовою. А вже в 1897 р. українцями себе визнало лише 25% населення міста. Все це пов’язано з тим, що від українства відділились цілі стани, такі як дворянство, чиновні люди, купецтво, інтелігенція. Проте з їхнього середовища вже у ХІХ ст. почали виділятися люди, що знову відчули себе українцями. Вони почали пропагувати українську культуру, мову, вивчати історію та творити українську літературу. Ми, слобожани, можемо пишатися тим, що могутній рух відродження української нації почався не тільки з Києва, а й з Харкова, де духовним центром його був Харківський університет в особі перших професорів В.С. Комлишинського, професора фізики, а в 1836–1837 рр. і ректора університету. Великими українцями були і поет П.П. Гулак-Артемовський, теж ректор університету, а також славнозвісний письменник Г.Ф. Квітка-Основ’яненко, якого вважали батьком української прози. Учився у Харківському університеті і славетний історик М.І. Костомаров, який написав також історію Острогозького Слобідського полку, яку конфіскувала жандармерія і рукопис пропав. Творили безсмертні полотна про Слобідський край і минулу козаччину художники С.І. Васильківський та І.Ю. Рєпін. Працювали і творили А. Ведель, І. Мечников, Д. Багалій. Причетні до справ Слобожанщини учений і політик М.І. Драгоманов і деякі члени Кирило-Мефодієвського братства. В Харкові світ ловив і не спіймав і досі незбагненного філософа Г.С. Сковороду [4].

До початку утворення СРСР Харків був світочем поширення української ідеї від Слобожанщини до Воронежчини, і аж до Ставропольського краю і Кубані, де компактно проживали українці. Сюди з Харкова поширювалась література. Він сприяв відкриттю в цих краях українських шкіл і газет, що регулярно виходили до 1929 р., коли Й. Сталін розпочав наступ на українську культуру з попутнім етноцидом.

Цей етноцид чорним крилом зачепив і Харків, сфокусувавши в собі протиріччя 30-х років ХХ ст. Якщо Лиман і подібні йому села були полем бою місцевого значення, то Харків 1932–1933 рр. скоріше нагадував не столицю підрадянської України, а величезний амфітеатр агонії і скорботи, де глядачами і виконавцями були одні і ті ж – громадяни України. Пасажирські поїзди, що минали станцію Занки і безліч інших станцій з голодними маленькими дітками на руках знедолених матерів, привозили у Харків тих нещасних, хто плекав останню надію на спасіння в столиці. На вокзалах Харкова були спеціальні бригади, що збирали по вагонах трупи тих, хто не доїхав. А ті, що прибули сюди, часто поповнювали ряди жебраків на вулицях, які не хотіли брати грошей – на них нічого не купиш, – просили хліба. А де ти його візьмеш, коли печі військових пекарень перебувають на ремонті, а міські у першу чергу забезпечують хлібом військові гарнізони? У своїх донесеннях уряду за 19.05.1932 р. італійський віце-консул С. Граденіго зазначає [36]:

«Черги людей, які чекають на розподіл хліба, стали БЕЗКОНЕЧНИМИ, можна побачити, як вони стоять вздовж тротуару вулиці довжиною 300–400 м, а крамниця, де видають хліб, розташована на паралельній вулиці, по той бік кварталу. … Минулого вечора роздача хліба розпочалася о 18 годині, а чергу вздовж половини вулиці Пушкінської я помітив уже о 9-й ранку».

В одному із рапортів віце-консул уточнює, що в Україні

«офіційно голоду нема, а тому юрби жінок, дітей, чоловіків, які роззираються за якоюсь поживою, змушені шукати серед щонайогидніших недоїдків, що нагадує їм їжу. Годиться солома, кора дерев, листя, навіть екскременти, і ніхто не може сподіватись на допомогу, чи хоча б співчуття від своїх близьких та держави. Адже голодних вважають не жертвами трагедії, а жертвами своєї власної провини, оскільки вони вороги нового соціалістичного будівництва».

Ворогів нового ладу виявилось так багато, що за свідченням товариша Френкеля, члена Комісії ГПУ, у Харкові щоночі по вулицях і дорогах збирали близько 250 трупів померлих від голоду. А 21 травня 1933 р. консул бачив на базарі мертвих, звалених мов купи ганчір’я… Їх було близько 30, а 23 числа – 51. За знедоленими безпритульними дітьми було влаштоване полювання. Їх приводили у міліцію, звідки чутно було розпачливі крики: «не хочу у бараки смерті, залиште мене спокійно вмирати!». На товарні станції завозили дітей, підібраних у місті, селах, знайдених у поїздах. «Розпухлих везуть товарним поїздом за місто і залишають за 50–60 км від міста, щоб вони там померли не на очах у всіх». Селян як злісних елементів, «виловлюють по дві тисячі в день, а вночі вивозять далеко за місто… і кидають у ярах, утворених потоками». Крім селян, виловлювали «невлаштованих», «покинутих» і «спекулянтів» з такою неухильністю та енергією…Схоже, що цей «вилов» теж має щоденний «план», – робить висновок консул.

Крім цих щоденних випробувань, харків’янам довелось рятувати урожай у вимерлих селах, щотижня влітку 1933 року не менше 20 тисяч осіб вирушали на село, щоб відпрацьовувати повинність впродовж 15–20 днів, звісно на своїх харчах, яких не було. Позаяк «добровольців» на польові роботи виявляли рідко, примусова мобілізація «набула характеру торгівлі неграми… Позавчора (18 липня 1933 р.) оточили базар, забрали всіх придатних людей, чоловіків, жінок, хлопців і дівчат під варту ГПУ, відвезли на вокзал і повезли на поля» [36]. «Придатних» людей відстежували в чергах і спрямовували на польові роботи. Крім офіційних державних організацій, що «законно» робили свою справу, у ті роки допікав мешканцям міста і всієї України озвірілий бандитизм, людей роздягали, по-звірячому вбивали, були випадки канібалізму.

Жахіття тієї реальної діяльності не могли пережити навіть високочиновні виконавці більшовицького режиму. Покінчив життя самогубством генерал ГПУ Броцький. Застрелився письменник Хвильовий. Застрелився нарком освіти Скрипник. Збожеволів один високопосадовець: «Це не комунізм, це душогубство!» Серед посадової еліти Харкова поширювались чутки про Сталіна: «Фанатик збожеволів» [36]. То були часи, коли місця вистачало для розпуки, а радості ніякої – від «ворогів народу», яким чомусь виявився цілий український етнос, до їх катів.

Але більшовицьке «не туди завели» для харків’ян на цих випробуваннях не завершилось. Попереду чекала безпрецедентна розправа над українською інтелігенцією і Харків виявився містом з найбільшими втратами молодого цвіту нації, що мав дати прекрасні плоди. І цьому посприяло створення радянської столиці України поближче до кордонів з Росією в 1920–1935 рр., що зіграло важливу роль у відродженні у місті національної самосвідомості. Харківська група поетів і письменників знаменувала собою український ренесанс початку ХХ ст. у письменницьких організаціях ВАПЛІТЕ, “Плуг” та ін. Тут Микола Хвильовий висунув літературне гасло – “Геть від Москви! Дайош Європу”. Тут творили поет і публіцист І.П. Багряний, драматург М. Куліш, незабутній Остап Вишня, П. Тичина, О. Гончар, режисер О. Курбас та багато інших [41].

Майже всю українську харківську інтелігенцію було репресовано і розстріляно на Соловках та в лісах Карелії з перевиконанням соціалістичного зобов’язання на честь 20-ї річниці Жовтневого перевороту. На інших не витрачали навіть куль, їх вивозили на баржах-рудовозах у Біле море, розкривали дно і висипали у воду, або просто топили разом із старими баржами.

Системність непоправних втрат для харків’ян, як і всього народу, продовжилась в жорстоких боях за місто у 1941 р. та взимку 1942 р., коли фронти вогненним смерчем руйнували все, що було на землі та масово винищували все живе. Повоєнний Харків являв собою суцільну руїну, а голод 1946-1947 рр. відновив безкінечні черги за хлібом і спалах бандитизму в місті і приміських поїздах. Переповнений трамвай був найпопулярнішим видом транспорту, де безкарно розкошували кишенькові злодії. Сам бачив і був пограбований, аж на 1 крб, бо більше не було. У міру поліпшення економічної ситуації в країні і, перш за все, завдяки невтомній праці харків’ян, місто почало заліковувати рани війни і в мої студентські роки наприкінці 1950-х років прогулянки на околиці Харкова, навіть уночі, вже були безпечними.

Можливо, мало хто із харків’ян відає, що Харків став містом наймасовішої політичної розправи Системи на території України після війни, де ще за життя Сталіна у 1951 р. розстріляно 33-х і репресовано 800 студентів Харківського університету за те, що вони відмовлялись складати іспити російською мовою і вимагали навчання українською [35]. Зверніть увагу: у ті роки у вищі навчальні заклади вступали не стільки випускники шкіл, скільки вчорашні воїни Другої світової війни.

Відомо, що до війни в Харкові 50% шкіл були українськими, а перед розвалом СРСР залишилось лише дві. І десь мені довелося читати, що маршал українського походження перед визволеними харків’янами у серпні 1943 р. виступив українською мовою.

І все таки, попри всі негаразди нашого розвою Харків, крок за кроком, стає українським містом. Як повідомляє газета «Слобідський край» за 26.11.2006 року нині у Харкові діє 82 українських школи, або 45 відсотків від їх загальної кількості. Майже 26 відсотків харківських шкіл двомовні, тобто псевдоукраїнські. Мовний режим у школах міста порушується, українська лише на уроках, а часто викладання окремих предметів здійснюється російською. Але, хоч би там як, обнадійливим є те, що харківська молодь повільно, але неухильно наближається до першовитоків свого народу. Бути Харкову українським містом!

Проте у Харкові місцевими властями чиниться шалений опір відродженню української мови і культури. Весь інформаційний простір зросійщено. І вже після виборів 26 березня 2006 року два мери, обидва мої земляки – мер Києва пан Л. Черновецький і мер Харкова пан М. Добкін виступали на українському телебаченні. Київський мер щиро пообіцяв вивчити українську мову (але обіцянку не виконав), а щодо мовного питання в Харкові Михайло Маркович Добкін холодно заявив: “Харьков сделал свой выбор”. Очевидно, маючи на увазі антиконституційне рішення мерії щодо надання російській мові у Харкові статусу так званої регіональної. Невже пан Добкін не розуміє, що цим завдано нищівного удару по тих слабеньких паростках рідної для слобожан мови, що знову почала розвиватися? Адже надання переваги одній, яка мала всі мислимі і немислимі привілеї, рівнозначно забороні іншій, яка сотнями років була в загоні, але ще так і не задушена до кінця? Характерний підхід Московського воєводи був би зрозумілий, якби уряд перебував не в Києві, а в Москві чи Бєлгороді, як раніше. Подібні мери зросійщеного сходу автоматично стають рідними батьками російськомовного населення і злими вітчимами електорату титульної нації та її культури.

У багатьох інтерв’ю для засобів масової інформації пан М.М. Добкін цілком серйозно посилається на Європейську хартію регіональних або міноритарних мов, як на захисток російської, якій буцімто на території України загрожує жахлива українізація. Не знають, або кривлять душею новоявлені „спасителі” чужого на нашій землі, а може, й не читали того документа, яким вони спекулюють. Цей міжнародно-правовий акт має зовсім протилежні цілі – захистити малопоширені місцеві мови, насамперед, ті, яким загрожує зникнення і ця підтримка не повинна здійснюватись на шкоду офіційним мовам. Ось і виряджаються вовки в овечу шкуру – „двуязычие” – потужний засіб витіснення „моноязычием” української мови, нищення і уярмлення української нації. І в службовому кабінеті М. Добкіна – портрет не Президента України, як свідчить преса, а шефа по партії В. Януковича, не збірки поезій українських авторів, а двотомник Чичибабіна [74]. На запитання кореспондента – “Чому у Харкові немає української преси?” мер здивовано відповідає –“Як немає? Є! А якщо немає, то тільки тому, що ніхто не читає,” – і логічне продовження репліки, – а не читають тому, що немає. Є сподівання, що мер міста зрозуміє, якому народу він служить, а не зрозуміє, то доба таких Добкіних для суверенної України буде швидкоплинною. Адже розмовляти вишуканою українською мовою вже в найближчому майбутньому буде модно, шляхетно і престижно для кожного громадянина України, бо витоки її чисті, як джерельна вода з глибинних пластів Юрського періоду, коли вперше на планеті виникла субстанція Розуму, що трансформувалась упродовж геологічних епох у Людину. Це материнна мова, від якої пішли всі слов’янські мови, в тому числі і російська.

Остання, внаслідок певних обставин, неухильно перетворюється в матірщинну. Жодна мова не має словників із нецензурних слів, а Москва тиражує їх у багатотомниках. Процвітання російського мату у побуті, в армії, міжнародних морських флотах, в Інтернеті – звичайне явище. І хизування цим феноменом походить від розуміння того, що Всевишній дозволив згадувати Своє Ім’я всує тільки богообраній російській нації. Ця ідея відкрито проходить через сучасну російську художню літературу. Ну як тут не згадати ще один “богообраний” суб’єкт, на гітлерівських пряжках якого карбували слова “Got mit uns” (З нами Бог). Розповзання бацил мату характерне і для російськомовної молоді, навіть у Києві, яка, власне, розмовляє не літературною мовою, а її вуличним вульгаризованим сленгом із супутнім матом з вуст як юнаків, так і дівчат. (І як тут не згадати слова класика російської літератури І.С. Тургенєва: “О великий, могучий и свободный русский язык, не будь тебя…” А ще казав цей добрий друг Т.Г. Шевченка і про нас: “Если бы я был украинцем, я бы свое личное безразличие к своей народности считал бы за преступление. Я бы не захотел быть русским”). А в українській мові найбільшою лайкою вважався вислів “Трясця твоїй матері” (Велика Україна), або “Шляк би його трафив” (Західна Україна). Свою чисту джерельність зберігає й сучасна українська усна та письмова мова.

Тотальне зросійщення інформаційного простору в Суверенній Україні є не спонтанним явищем, а продовженням політики його загарбання російськомовною культурою і псевдокультурою, адже принцип залишається непохитним: “Там, где русский язык, там проходит граница России”. І чи не вперше вустами Президента України В.А. Ющенка проголошено на з’їзді письменників України “Українська держава існує там, де існує українська мова… Двомовність українського народу призведе до того, що у нас буде одна мова, але не українська” (“Літературна Україна” 26.10.2006 р.). На жаль, такі міркування поки-що є повністю декларативними. Через тиждень після виступу Президента на V з’їзді письменників України міська рада Запоріжжя надає російській мові статус регіональної. І це відбувається у місті, що є серцем історії українського народу, козацької слави і нашою святинею. І твориться це беззаконня всупереч Конституції України, але відповідає національним інтересам Росії, бо українським національним інтересом у нашій державі, ніхто із можновладців і правників не переймається. Нонсенс, панове, нонсенс! Прикро. Але ми переживали і не таке. Валуєвські укази 1863 р. були занадто категоричними: “Украинского языка нет, не было и быть не может”. Дасть Бог, переживемо і цю агонію російського шовінізму на нашій землі.

Отже, в такий спосіб Росія позначає свою територію, яка їй вже не належить, а дуже хочеться. І цілком природне прагнення українців уберегти свій простір від чужоземного впливу. Наша самооборона викликає злість могутнього сусіда, який не зважає на те, що ми, українці, маємо право на самих себе на своїй землі. І цих гірких роздумів ніколи не було б, якби не брутальне ставлення з боку колись так званого “старшого брата” до наших прав, відстоювання яких нами супроводжується залякуваннями щодо прийняття ними “превентивних заходів”, які можуть нести загрозу військового втручання.

Тому дивними є заяви наших керманичів про буцімто недієздатність нашої армії, з одночасною обіцянкою скорочення її найближчим часом на 40 тис. осіб. Дехто забув чим завершилась утопічна ідея соціаліста В. Винниченка щодо розпуску у 1918 р. 1 млн 300-тисячної армії, яка перейшла із фронтів Першої світової війни під жовто-блакитні знамена УНР. Її розпустили, вважаючи, що соціалістична Росія нам не загрожує, і демократичну Україну більшовицькі комісари загарбали без особливих зусиль. Ось тут і думай – вступати до НАТО, чи ні, адже охочих на нашу землю ніколи не бракувало як на східних, так і на західних рубежах. Проте, не силою зброї, а силою розуму і духу українська мова надзвичайно повільно, але неухильно ввійде в серця своїх співвітчизників, як мова міжнаціонального спілкування, зокрема й іноземців, які на сьогодні всуціль не володіють українською, і є також русифікаторами України (араби, китайці, негри, інші народи, особливо країн СНГ, що шукають щастя на теренах України). І якщо пан М. Добкін і подібні до нього співвітчизники, прокинувшись наступної доби зранку відчують себе синами України, тоді й наша земля визнає їх своїми рідними синами, а не п’ятою колоною на східному кордоні з Росією. Розквітне мова, розквітне і наша, сплюндрована та спаплюжена чужоземними зайдами, українська земля, а з нею і рідний Лиман, що підніметься з попелу теплоелектростанції – цього Везувію колоніальної системи.

І, озираючись у минуле, здається, чи не краще новоявленим мовоборцям-українофобам наслідувати приклад Московських воєвод Тарбєєва і Гречова, за яких клопоталось українське козацтво, щоб продовжити строк їх перебування на царській службі, і які залишили про себе добрий слід в пам’яті харків’ян. Є приклади і новітньої історії – голова Харківської держадміністрації Арсен Аваков, хоч і не володіє українською мовою, цілком лояльно відноситься до української ідеї, підтримуючи українські патріотичні сили. Проте і він, і останні потерпають від проросійського політикуму донецького зразка, який не запідозриш у симпатіях до відродження українського в Україні. Прикладом цього є прийняття антиконституційних рішень, які розпалюють апетит до україножерства – Харківська обласна рада, ще до приходу до влади команди В. Януковича, на початку червня 2006 р. проголосувала (в кількості депутатів „за” – 107 і 25 – „проти”) за надання російській мові статусу регіональної вже на всю область [69]. Вже і влада помінялась з приходом в український уряд команди Юлії Володимирівни Тимошенко, але інформаційний простір залишається звичним. Такої сваволі не було навіть за радянських часів, як це чиниться у суверенній Україні, де основною ознакою її окремішності є мова титульної нації. Мої земляки лагідні і вони не здатні на рішучий протест проти їх подальшого зросійщення. Отже, Лиману загрожує не тільки зростаючий екоцид внаслідок закладеної під нього уповільненої екологічної міни з викидів і відходів ТЕС. Йому загрожує і лінгвоцид, адже ніхто не застрахований від того, що за „ненадобностью” незабаром почнуть масово переводити українські школи в російські по всій області. Я закликаю: „Земляки мої, слобожани-українці! Будьте пильними, не дайте себе ошукати на віки”. В іншому випадку чекатиме нас білоруський варіант, де настільки зламали ментальність народу, що ні президент, ні парламент, ні весі, ні міста нездатні розмовляти рідною мовою.

Монолітна залізобетонна логіка політиканів-русифікаторів не враховує того, що на підвладній їм території світ різноманітний – серед російськомовних значна частина як українців, так і зросійщених українців, дітей змішаних шлюбів, які себе за своїм внутрішнім станом можуть вважати і тими, й іншими. Серед тих, що не володіють рідною мовою, є багато симпатиків якраз української. І дивує те, чому українська влада так мляво заохочує до вивчення української мови зросійщену частину населення, не дбає про масове відкриття відповідних курсів, випуск підручників з освоєння рідної мови. Багато людей, що прагнуть її знати або повернутися до власних першовитоків, скаржаться на відсутність необхідного інформаційного забезпечення.

Пригадую, їхали ми у Харкові зі своїм незабутнім другом-ученим О.О. Бацулою в трамваї і неголосно розмовляли про проблеми науки. Я не звернув уваги, що люди поблизу нас принишкли і уважно слухають. І раптом один чоловік повертається до нас і говорить російською: “Боже, какая чудесная украинская мова, как музыка. А нас тут cломали…”. Деякі перевертні за будь-якої спроби зсунути проблему з місця у бік Сходу, погрожують, – а нам до кордону з Росією ближче, ніж до Києва!. Це про них, наших рідненьких, тепленьких і живеньких, присутніх на всіх щаблях влади суверенної України, майже 150 років тому сказав Великий Кобзар, український пророк Тарас Григорович Шевченко:

…А тим часом перевертні

Нехай підростають,

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте недолюдки

Матір катувати.

Панове перевертні! Невже ви вважаєте, що заради ваших амбіцій поженете народ, як бидло – у те ярмо, де ми були понад 300 років, щоб нами, нерозумними, знову керували чужі воєводи? Не вийде. А якщо вийде, то вам, що, потрібні слобідські полки, які повстануть за свої вольності?

Отже, хоч би там як, а порозумітися треба. Нікуди ми не дінемося із одного човна слобідського краю. Формула порозуміння полягає не в унтер-пришибеєвському “держать и не пущать”, а у вільному розвитку української нації на її історичній території. Навіть у заохоченні цього процесу з боку так званих „слов’янських”, тобто російських союзів, які марно вважають, що чим гірше буде Україні, тим краще їм. Ллючи воду на колесо історії російського млина, вони прискорюють бажаний для них той час, коли російські імперські жорна зможуть перемелювати нас, але знову разом із ними. Таке вже було в 20-х роках ХХ ст. Цілком зрозуміло, економічне процвітання України можливе лише за духовного розквіту титульної нації. Формула універсальна – якщо не спроможні допомогти, то не заважайте. А краще давайте діяти разом, в інтересах ваших дітей і онуків. Адже, не знаючи української мови, їм доведеться надолужувати прогаяне вже в дорослому віці, бо мова науки, діловодства, поезії і прози, навчання по всій Україні одна – українська. Навіщо ж себе обмежувати окремим регіоном?

Ментальність харків’ян – мешканців великого мегаполіса – то є окрема тема для роздумів. Як зазначає А.П. Ярошенко [79] своєрідне „розмивання” генотипу харків’янина триває декілька століть і воно зумовлене трансформацією свідомості у межах урбаністичного менталітету взагалі та цілеспрямованої політики творення „единого советского народа” в недалекому минулому, де автоматично приховане агресивне зросійщення й до цього часу. Внаслідок психогенної катастрофи життя городянина потрапляє під пресинг інших чужих сил, що руйнують традиційні форми духовного життя: звужується сфера поширення рідної мови, зникають україномовні видавництва і преса, а кращі сили нації вишукують собі визнання у чужих краях. Так званий простий харків’янин сьогодні самоусвідомлює себе українцем. Адже за останнім переписом близько 65% харків’ян визначились як українці, проте він ще й досі орієнтується на російську мову, російську пресу і засоби масової інформації та культуру в цілому, залишаючись толерантним до нашої незалежності. Це вже було: коли на початку XX ст. Харкову загрожувало повне зросійщення, свідомі харків’яни висунули зі свого середовища палких прихильників відродження українського етносу. Можна сподіватись, що такий час настане знову. Тоді Лиман житиме під сонцем розвою, що світитиме із Харкова. Вагомим доказом цього є відкритий лист, опублікований у газеті «Голос України» від 30 квітня 2008 р. під назвою «Звернення української інтелігенції Харківської області». У ньому, зокрема, зазначено: «Людина, яка не є патріотом країни, в якій проживає, та титульного народу цієї країни, не може вважатися моральною і порядною. Людина ж без моралі і патріотизму є небезпечною для суспільства. Не можна довіряти таким людям жодної серйозної справи, не можна допускати їх до влади в країні, оскільки вони є основним джерелом руйнації, запроданства, морального занепаду та злочинності». Відозву підписали 328 представників української інтелігенції Харківщини і серед них підпис патріота України, мого однокласника Кишинського Миколи Петровича. Відозва свідчить – пробудження і прозріння української самосвідомості починається з Харкова.

Адже, майже 2/3 харків’ян вважають себе українцями і вони здатні боротись за українськість на своїй землі, а найважливіше – дадуть імпульс національного самоусвідомлення своїм дітям і онукам. Ми стаємо патріотами України або її недругами, м’яко кажучи, воріженьками, завдяки тому, як нас виховали батьки, вулиця і школа. Тому, дорогі харків’яни, боріться за масове відкриття українських дитячих садочків, українських шкіл, а у ВУЗах – за українську мову навчання. Московські імперські амбіції минуть. Їх мова у нас – то мова іншої держави. І в нас ніхто не забороняє нею користуватись, але кожна держава тому і є окремішністю, що її об’єднує мова її титульної нації. А хіба в Росії по-іншому? Для нас найважливішим залишається позбутися духовного закріпачення. Українській Православній церкві теж личить Слово Боже українською мовою.

І слід сказати добрі слова на адресу українських росіян не тільки Слобожанщини. Здебільшого простий народ толерантніший до українців порівняно із окремими знавіснілими політиками, адже більшість росіян у нас, то ми – зросійщені українці. І це показав Майдан у Києві під час Помаранчевої революції 2004 р. У наших пересічних російськомовних немає проявів жорстокого расизму до українців і до людей кавказької, азіатської, негритянської чи інших національностей і рас, як це дедалі частіше відбувається в обох столицях сусідньої держави. І український народ давно зрозумів, що іноземне ярмо солодким не буває. Кому не подобається наша мова і держава, будь ласка, у вас є ваша історична батьківщина. У нас іншої немає. Україна у нас одна.