Дві ментальності на одній землі
Дегодюк Е.Г.
Хай вільно проживають на Україні усі нації; хай усяка живе по-свойому… бо національний грунт потрібен для кожної.
А українська культура нехай шириться поміж українцями і хай про її поширення турбуються і піклуються діти України — усі, хто любить свій нарід і бажає йому добра, бо чужі за се не візьмуться.
Нехай усім народам живеться вільно на Україні, але нехай нові поселенці на Україні пам’ятають, що не може бути зневажений на своїй рідній землі (як се було раніше) той український нарід, котрий заселив її, захистив од ворогів і довгі часи поливав своїм трудовим потом.
Д.І. Багалій, 1917 р.
Своєрідність колонізації Слобідського краю, Донеччини та півдня України полягає в тому, що Російська імперія неспроможна була самотужки захистити й освоїти території, які вона вважала своїми, хоча з прадавнини вони належали українським князям, а згодом становили володіння Війська Запорізького. Тому для освоєння цих земель і захисту від кочівників охоче залучали українців, особливо після прийняття України під руку московського царя, вважаючи їх православними єдиновірцями, такими ж, як і великороси. Потім вони із здивуванням зрозуміли, що ми все ж таки інші й відмінні від них.
Зазираючи вглиб 250–300-літньої давнини, можна зауважити, що незважаючи на суворе життя і здирництво царських чиновників, на Слобожанщині зберігалась не тільки козацька автономія, а й автономія власної душі. Народ, що прийшов сюди із Задніпрянщини і Наддніпрянщини, дотримувався своєї мови, стародавніх звичаїв, був освіченим: у кожній слободі педагогічні функції виконував дяк, і всі діти повинні були пройти у нього науку. Принесли вони із собою і невгасиму любов до землі. Перші поселенці мерщій бралися за обробіток землі, насадження садів, бджільництво. Зважаючи на достатню кількість паші, розвивали скотарство. Поширені були ярмарки. Тільки дрібних ярмарків у військових слободах налічувалось понад 200. Старі люди розповідали, що Лиман був значним ярмарковим центром, куди приїздили з усіх навколишніх сіл, адже слобода стояла на перехресті доріг Ізюм-Зміїв та Первомайськ-Чугуїв. Бути центром торгівлі йому сприяло географічне розташування.
Порівнюючи описи очевидців, помічаємо, що житлові будинки часів козаччини мало змінювались до середини 50-х років ХХ ст. Я з дитинства пам’ятаю ті ж солом’яні, а в Лимані – очеретяні стріхи, мазані біленькі хати з охайно побіленими стінами і призьбою, що була підведена жовтою вохрою, глиняною долівкою, яку на свята щедро посипали зеленим зіллям. Селянська піч, піл, груба ряднина, обов’язкові образи в кутку, стіл і лавки попід стінами. Ось тільки за козаччини в заможних хатах печі обкладали “зеленою кахлею”, а вікна були з круглого “шкла” [4].
Відмінність українського побуту від великоросійського на Слобожанщині упадала в око автору Топографічного опису Харківського намісництва 1788 р., який зауважив, що великоросійське село, розташоване зазвичай при річці (поблизу Лимана – Нижній Бишкин), немов багатше від українського, має дерев’яні будівлі, доволі лісу і засіяні поля. Одначе худоби мало і та малоросла. Ліси обдерті, бо на лапті (личаки) обдирають кору, хата закопчується від диму (очевидно, топили “по-чорному”) і швидко пріє. Огорожі роблять не з хмизу, а з дерева. Мало городини і садків [4].
В українському селі (таким був і Лиман) хати білі, чисті, охайні і світлі, веселі садки, багато квітів біля хат, що відрізняє його від будь-якого іншого. Серед мешканців європейська ввічливість, а не азійська дикість. Тут не побачимо рабських звичаїв, а козак за своїм побутом наближався до городянина. Але сучасники зауважували й тодішню екологічну ситуацію. Через інтенсивне освоєння краю річки помітно обміліли і замулились, оскільки нищились ліси і було багато гаток і млинів. У XVIII столітті тут суворими були зими, а влітку завдавали шкоди посівам суховії. Середні врожаї на той час становили: зерна озимого жита сам-7 (≈ 14 ц/га), вівса сам-9 (≈18 ц/га), пшениці ярої сам-4 (≈ 8 ц/га) [6].
Російські поселенці багато чого перейняли в українських, зокрема, спорудження млинів і вітряків. Великоросійських сушарок (“овінов”) українці не знали (зате були клуні), так само як і лазень не будували, на це був свій давній домашній звичай. Хату освітлювали каганцями, а не лучинами, як це було заведено у росіян.