1.1 Теоретико-практичні підходи до обгрунтування явища мережевих електронних журналів
Салига П. Г.
Наразі наявна велика кількість теорій видавничої справи та масової комунікації, в яких окреслюється місце електронних видань серед інших мас-медіа та виокремлюються класифікації мережевих видань. Наявна теоретична база потребує перманентного переосмислення, адже всесвітня мережа є тим динамічним глобальним інформаційним простором, що постійно виводить сучасні медіа на новий щабель розвитку. Трансформацію мас-медіа в історичній парадигмі простежували дослідники М. Маклюен, О. Тоффлер, М. Фесслер, що також визначали важливу роль технічних засобів масової комунікації у зміні суспільства [53]. Історично інтернет є зараз завершальною ланкою в схемі розвитку комунікаційних засобів: винайдення мови (усна комунікація); письма (можливість комунікації у часі та на відстані); друкарського верстату (поява дешевої масової комунікації); винайдення електронних ЗМІ (радіо, телебачення – можливість одночасної комунікації з мільйонами людей). Недарма російська дослідниця Т. Косенко зазначає, що поява мережевих елетронних журналів (скорочено – МЕЖ) є четвертою революцією у засобах виробництва знань після появи мови, писемності й друку [45, с. 6].
Видавнича продукція до виникнення інтернету не завжди ставала складником масової комунікації. Сьогодні мережеві видання не залежать від накладів, адже теоретично копіювати (завантажувати) за допомогою комп’ютерних технічних засобів їх можна безліч разів. МЕЖ викладаються у відкритий доступ, тому, незважаючи на їхню вузьку цільову спрямованість, потенційна читацька аудиторія є гетерогенною і практично ідентичною з кількістю користувачів інтернету, що володіють мовою видання. Тому мережева видавнича продукція сьогодні належить до ЗМК, що дозволяє застосовувати під час аналізу МЕЖ і теорію масової комунікації.
Зміни у видавничому процесі відбуваються насамперед завдяки мережі інтернет, що нівелює відстані між інформацією і дає можливість людям не лише читати поширювані тексти, фото, графіку, звуки та відео, а й самим публікувати їх. Саме через це засновник комп’ютерної фірми «Microsoft» Б. Гейтс вважає, що інтернет є величезним «самвидавом» [18]. Схожий підхід демонструє проф. В. Різун. Він зазначає, що з виникненням віртуальної масової комунікації її учасники можуть швидко міняти свої ролі: бути то комунікантами, то комунікатами [69, с. 20]. Однак це не нівелює значення редакції (комуніканта) у підготовці повідомлення, а знімає з реципієнта роль об’єкта мовчазнї комунікації. Дослідник нових медіа В. Кросбі зазначає, що відбувся перехід від односторонньої комунікації типу «один – багатьом», на багатовекторну «багато – багатьом» [93]. Для МЕЖ подібне визначення справедливе, оскільки у підготовці номеру беруть участь і члени спільноти.
Професор І. Артемонова визначає характеристики, притаманні цифровій інформації в системі мережевої комунікації: адаптивність, мережева мобільність, масштабованість, вимірюваність, взаємозв’язність, персональність орієнтування [4, с. 170–171]. Адаптивність є неактуальною для мережевих видань, оскільки вони поширюються в завершеному стані. Виміряти аудиторію електронних журналів також неможливо, тому що вони розповсюджуються диференційовано через різні мережі. Взаємозв'язність не стосується МЕЖ, оскільки вони є цілісними виданнями, які не потребують зовнішніх джерел, хоча технічно поставити гіперпосилання у сторінку мережевого журналу можливо. Персональність орієнтування є нетиповою для мережевих журналів, оскільки їх розповсюдження здійснюється без застосування пошукових технологій. Стискуваність і масштабованість не визначають специфіку мас-медіа. Із цього переліку для МЕЖ характерна тільки мережева мобільність, що ставить під сумнів доцільність такої класифікації характеристик.
Українська дослідниця Л. Городенко означила процеси, що супроводжують мережеву комунікацію в структурі масової: демасифікація, домінування інформаційно-комунікаційних технологій, модифікація товарів та послуг у напрямку інформаційної індустрії, дефрагментація соціальної структури суспільства, маргіналізація культури, глобалізація медіа, культури та спілкування [21, с. 37]. За винятком занадто загального процесу модифікації товарів та послуг, усі ці процеси можна чітко простежити на мережевих електронних журналах:
1. МЕЖ орієнтуються на невеликі локальні спільноти, мають вузьку тематику. Таким чином, дослідження аудиторії та контенту цього виду видання може стати доказом того, що демасифікація була притаманна мережевій комунікації від її появи.
2. Домінування інформаційно-комунікаційних технологій виражене в самій формі мережевих журналів, оскільки видання створюються, розповсюджуються та споживаються за допомогою техніки.
3. Дефрагментація соціальної структури суспільства характерна для МЕЖ, оскільки цей вид видання подолав вікові, фінансові та інші соціально обумовлені обмеження для спілкування. Школярі видавали всесвітньовідомі МЕЖ («cDc», «Illegal»), працівники служб безпеки читали хакерські журнали («Phrack») тощо.
4. Маргіналізація мережевих журналів чітко простежується в субкультурних езинах хакерської, політичної та мистецької тематики, що публікували ті матеріали, котрі неможливо оприлюднити в друкованих виданнях (рецепти виготовлення вибухівки, викрадена хакерами секретна інформація, арт-брю тощо).
5. Глобалізація виражена в орієнтації редакторів МЕЖ не лише на місцеву аудиторію, але й на інші країни, оскільки мережа дозволяє людям з усього світу легко об’єднуватися у спільноти за інтересами.
Існують різні підходи до розуміння електронного видання. Стрімкий розвиток мережевих журналів, постійне оновлення можливостей ускладнюють формування остаточної дефініції. Деякі характеристики мережевих електронних видань – цифровий формат, залежність від електронно-обчислювальних машин та можливість тиражування (клонування) – походять із внутрішніх властивостей, таких, як у файлів комп’ютера. Однак подібні характеристики мають усі файли, а не лише електронні видання. Офіційне визначення електронного видання вперше зустрічається у 1991 році у стандарті ISO 9707:1991 «Інформація та документація – Статистика виробництва та розповсюдження книг, газет, періодичних та електронних видань», де електронне видання (electronic publication) прописане як документ, який публікується в машиночитаній формі, доступний для аудиторії, включає файли даних та програмне забезпечення (прикладні програми); може бути записаним на папері, магнітному, оптичному та інших медіа, призначених для обробки комп’ютером або периферійними пристроями. Слід зауважити, що цей стандарт не можна застосовувати до видань, у яких текст не є основною частиною [187]. Це визначення підходить і для МЕЖ, проте не містить таких важливих характеристик, як редакційна обробка та окреслення аудиторії.
Відповідно до класифікації стандарту України ДСТУ 3017–95, видання поділяються за цільовим призначенням, аналітико-синтетичним переробленням інформації, інформаційними знаками (знаковою природою), матеріальною конструкцією, обсягом, складом основного тексту, періодичністю, структурою, інформаційними ознаками, видами періодичних і продовжуваних видань, статусом [28]. Частина з цих ознак не є актуальною для електронних видань або потребує переосмислення. До МЕЖ можна застосувати типологічний поділ за цільовим призначенням (офіційне, наукове, науково-популярне, науково-виробниче, виробничо-практичне, виробничо-практичне для аматорів, навчальне, громадсько-політичне, довідкове, для організації дозвілля, рекламне, літературно-художнє) .
У визначені, що дають українські дослідники І. Антоненко та О. Баркова, написано, що електронне видання – це самостійний (тобто може використовуватися незалежно від виробника, у тому числі через телекомунікаційні мережі), закінчений електронний ресурс, що вміщує електронний документ або групу документів, які пройшли редакційно-виробничу обробку й мають вихідні відомості, призначені для довготривалого зберігання, розповсюдження у незмінному вигляді, усі копії яких відповідають оригіналу [3, с. 11–22]. Закінченість ресурсу виключає з електронних видань соціальні мережі, блоги та багато інших явищ Мережі 2.0, проте це визначення важко застосувати до МЕЖ, які існують у вигляді цілісних випусків.
Оригінальне визначення дають російські дослідники О. Калмиков та Л. Коханова. Вони вважають мережевим виданням будь-який сайт (чи групу сайтів), призначених для вирішення інформаційних завдань, що властиві друкованим та електронним немережевим засобам масової інформації [41, с. 99]. Оскільки МЕЖ є електронним відповідником журналів, він може мати таке визначення. Але сама дефініція є недолугою, оскільки виключає нові види видань, які не існували до появи інтернету. О. Калмиков та Л. Коханова виокремлюють три види мережевих медіа: традиційні (клони друкованих видань, оригінальні та змішані), за схожістю з офлайн-аналогами (інтернет-газета, інтернет-журнал, інтернет-радіо тощо), за домінуючою технологією (інформаційні, інтерактивні, комунікаційні, анімаційні видання) [41, с. 150]. Всі види, окрім першої групи, відмінність між елементами якої очевидна, не дозволяють провести якісний поділ мережевих медіа за видами. Серед нових медіа з’явилися такі форми, які не співвідносяться з жодним із традиційних ЗМІ. Проте для МЕЖ можна застосувати таку типологію, оскільки мережеві видання семантично пов’язані з друкованими журналами. Сучасні видання можуть бути мультифункціональними, наприклад, одночасно інформувати і слугувати майданчиком для комунікування, що робить класифікацію третьої групи неактуальною.
Детальний перелік критеріїв класифікації подає російський дослідник В. Вуль. Науковець розрізняє електронні видання за періодичністю, колом споживання продукції, цільовим призначенням, способом поширення та форматом [17, с. 22]. Дослідник розуміє МЕЖ як періодичне загальне мережеве видання, що може існувати у різноманітних форматах (ASCII, HTML. PDF, Flash). Ця кількість характеристик достатня, щоб визначити більшість видів видань. Існують і деталізованіші класифікації, як, наприклад, Е. Могилевської, що пропонує виокремлювати видання за принципом форми функціонування, типом замовника, цільовим призначенням, характером аудиторії, охопленням території, змістово-тематичним спрямуванням, наявністю філіальної мережі, характером основної інформації, формою доступу до інформації [55]. Дослідниця подає цю класифікацію для інтернет-інформагенцій. При спробі накласти матрицю цієї класифікації на сучасні мас-медіа, у тому числі і МЕЖ, стає помітно, що частина цих характеристик не стосується суті видань і грунтуються на класифікаціях традиційних ЗМІ. Наприклад, поділ на державні та приватні видання сьогодні неактуальний, оскільки це не відображається на сутності видання. Та якщо і є такі впливи, то теперішні великі корпорації мають схожу поведінкову політику, що й держава. Говорити про характер основної інформації в епоху мультимедіа уже недоцільно, так само, як і про охоплення території, яке в інтернеті означається словом «глобальне».
У законі України «Про електронні документи та електронний документообіг» зазначається, що електронний документ – це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для сприйняття його змісту людиною [68, с. 1–6]. Таке визначення можна застосувати до будь-якого документа, який не є засобом масової комунікації.
У російському стандарті ГОСТ 7.83–2001 електронне видання визначається як електронний документ (чи група документів), що пройшли редакційно-видавниче опрацювання, призначені для розповсюдження у незмінному вигляді та мають вихідні дані [23]. Таке тлумачення розширює межі електронних видань, а також прописує вимоги до опрацювання інформації професійними комунікантами та описує спосіб розповсюдження. Дослідник видавничої справи професор М. Тимошик дає подібне визначення: «Електронні видання – це видання у вигляді електронних даних, що мають вихідні відомості, містять призначену для поширення у незмінному вигляді інформацію, яка пройшла редакційно-видавниче опрацювання» [79, с. 106]. Подібне визначення знаходимо в наказі Міністерства освіти і науки України та Вищої атестаційної комісії України «Про затвердження Положення про електронні наукові фахові видання». Там електронне видання визначається як документ, інформація у якому представлена у формі електронних даних, що пройшов редакційно-видавниче опрацювання, призначений для поширення в незмінному вигляді, має вихідні відомості [63, с. 2–3.].
Якщо говорити про наявні поділи мережевих видань на види на основі характеристик, то ми спостерігаємо, що багато дослідників не розуміє суті мережевої комунікації, намагаючись утиснути багатоманіття наявних видів видань у вигадані класифікації. Наприклад, використання традиційної класифікації для мережевих видань призводить до появи такого виду, як інтернет-газета (його де-факто не існує, оскільки оперативна журналістика з появою гіпертекстового формату відмовилася від періодичності), але де-юре цей вид ще є. Такий підхід характерний для людей, які пишуть про нові медіа, не знаючи, як такі ЗМК працюють зсередини, а тому не розуміючи суті мережевої комунікації.
Протилежним до виокремлення видів видань є номінальний або феноменальний підхід, тобто розроблення класифікації, що базується на власному емпіричному досвіді комунікації в інтернеті. За таким принципом пішов український дослідник О. Коцарев, що вирізняє інтернет-ЗМІ, корпоративні сайти, персональні сайти, рекламні сайти, інтернет-магазини, довідкові сайти, інтернет-збірні, сайти-твори, інтернет-спільноти, портали [46, с. 322]. Одразу впадає в очі те, що дослідник аналізує лише сайти – видання гіпертекстової мережі, забуваючи, що інтернет складається з багатьох мереж, які також містять видання. У класифікації такі присутні незрозумілі нам види, як сайти-твори та інтернет-збірні. Складно з’ясувати, чи є видова відмінність між інтернет-магазином і рекламним сайтом та наскільки доцільним є запропоноване розрізнення.
Л. Городенко, проаналізувавши різні класифікації, робить висновок, що поділ повинен здійснюватися відповідно до технічних, змістових і концептуальних ознак. Вихід традиційного ЗМІ в інтернет – це створення нового мас-медіа, тому питання мережевих клонів друкованих видань не є актуальним для типологізації. Дослідниця подає власну класифікацію: соціальні мережі, мережеві медіа, інформаційні пошукові ресурси, розважальні ресурси, технології комунікації [21, с. 285-333]. Такий поділ базується на функціях різних груп мас-медіа. В інтернеті постійно відбувається змішування контенту. Наприклад, соцмережі увібрали в себе і розваги, і пошук, і комунікацію (як міжособистісну, так і масову). Вони створюють новий цілісний механізм взаємодії з людиною, тому для соцмереж дуже складно сформулювати критерії класифікації.
Сайти в інтернеті не мають лінійності (за М. Маклюеном), оскільки побудовані на гіпертексті, тому з будь-якої сторінки можна перейти на інші сторінку чи сайт. Таким чином, читач просувається виданням не крок за кроком, а переноситься з однієї теми на іншу так само легко, як перемикає канали телевізора. Подібна мозаїчність створює нове суспільство, що не сприймає старий механістичний лінійний світ [215, с. 203–216].
На мережевих електронних журналах науковці зосереджували багато уваги, оскільки такі видання були першими засобами масової комунікації в комп’ютерних мережах. Однак дослідники аналізували переважно вузький сегмент наукової тематики, оминаючи субкультурні та контркультурні езини, що стрімко розвивалися в демократичній мережі. Аналіз дефініцій мережевих електронних журналів допоможе відшукати спільні риси, характерні для більшості визначень.
Виокремлення з електронних видань серіальних сприяє точнішому формулюванню характеристик МЕЖ. Наприклад, американська бібліотека «CONSER» розрізняє такі характеристики електронних видань (Cooperative Online Serials): електронні (чи онлайн) продовжувані видання віддаленого доступу – це періодичні видання, доступні через інтернет та інші комп’ютерні мережі [133]. Це визначення дуже близьке до МЕЖ, оскільки визначається продовжуваність видання.
Науковці почали створювати гіпотези щодо вининення безпаперових видань ще до появи МЕЖ. Зокрема першими електронні журнали описали американські вчені Н. Сондак та Р. Шварц у статті «Безпаперовий журнал» ще у 1973 році [262, с. 82–83]. У роботі, щоправда, досліджуються не МЕЖ, а електронні журнали у форматі мікрофіш, які зчитуватися комп’ютерами.
Можливість створення електронних видань теоретично була обгрунтована в численних дослідженнях та експериментах американських та британських науковців. Як зазначає українська дослідниця Т. Ярошенко, подібні експерименти велися з 1974 року Національною науковою фундацією США. Результатом роботи фундації стала «EIES» (The Electronic Information Exchange System – електронна система обміну інформацією), спрямована на спрощення доступу науковців до документів через використання комп’ютерів. Системи доставки та збереження електронних документів упроваджувалися в Національній бібліотеці Британії, Інституті наукової інформації у США, Технічній інформаційній бібліотеці в НДР, Національному центрі періодики у США та інших організаціях [98, с. 75]. Проте навіть розуміння технології не дозволило цим організаціям створити самостійний мережевий електронний журнал, окрім проекту «EIES», який є свідченням успішної розробки електронної періодики [284, с. 195]. Дослідники лише працювали над теоретичним синтезом наявної інформації, щоб осягнути зміни, що мали б відбутися з впровадженням безпаверового видавництва.
Наукові статті кінця 1970-х – початку 1980-х років переважно позитивно оцінюють електронний формат, оскільки він має низку переваг перед друкованим. До системного аналізу МЕЖ як явища дослідники не вдаються, оскільки саме поняття електронного журналу перебуває у стані теоретичної розробки й фактично відсутнє як об’єкт дослідження. Дж. Сендерс у 1976 році в статті «Науковий журнал майбутнього» визначив такі переваги електронного журналу: швидка доставка великої кількості інформації та постійна комунікація між редакцією та автором [253, с. 160–164]. У Р. Ройстачера в публікації «Віртуальний журнал» 1976 року також зазначається низка позитивних характеристик, серед яких нескінченна кількість сторінок, можливість пошуку тощо [249, с. 18–20]. Перспективи розвитку електронних видань розглядав Ф. Ланкастер у праці «На шляху до безпаперової інформаційної системи», що побачила світ у 1978 році [202, с. 179]. Однак на цьому етапі розвитку мережеві технології були малорозвинутими, дослідження стосувалися не електронних журналів у мережі, а потенційних можливостей розповсюдження видань.
Цікаво спостерігати, як дослідники Р. Глітц та М. Туроф у 1982 році намагаються визначити перспективи розвитку електронних журналів на основі мережі «EIES». Із цих праць очевидно, що електронні видання як явище з’явилися зовсім нещодавно і науковці не випрацювали теоретичної бази для аналізу журналів. У статті дослідники, один з яких є директором «EIES», плутають поняття журналу з мережею, що свідчить або про відсутність розуміння видавничої справи, або ототожнення журналів із текстовою комунікацією.
За прогнозами цих науковців, електронні журнали розвиватимуться в чотирьох формах:
– як періодична розсилка;
– як нерецензований «паперовий ярмарок»;
– як аналог традиційних журналів;
– у новітньому форматі.
Дослідники вказують на видання, які наразі зникли з мережі, тому ми не можемо їх розглянути. У першій формі новини періодично розсилалися зацікавленим особам. У другій формі матеріали складалися на одному місці, їх без обробки могли прочитати інші. Форма, що наслідує традиційні журнали, вказана третьою, а четвертою є новітня на той час схема комунікації. Читачі могли ставити запитання та отримувати відповіді. Пізніше редакція збирала цікаві запитання та публікувала їх для загалу. Можна помітити багато спільного між першою та третьою формою МЕЖ, відмінність була лише в характері та жанровій специфіці матеріалів – у розсилці превалювали короткі газетні форми, а в журналі – аналітичні. Другу форму взагалі не можна розглядати як видання. У четвертому варіанті дослідники вбачають бажану інтерактивність видань [284, с. 195–197]. Згодом цей варіант буде цілком реалізовано в дайджестах «ARPANET».
Навіть після появи перших мережевих електронних журналів у більшості ранніх досліджень немає виокремлення МЕЖ як окремого виду електронних видань. Це пов’язано з тим, що на не існувало конкуренції в мережі, а, отже, і не було потреби створювати класифікації. Науковці продовжують звертати увагу здебільшого на переваги інтернет-журналів. Процес інтеграції наукових журналів у мережевий простір здійснювався повільно. Про це свідчить те, що опис позитивних характеристик наукових МЕЖ не втратив актуальності аж до кінця 1990-х років. У статті Т. Гаррісона та Т. Стефана «Електронний журнал як серце наукової онлайн-спільноти» визначається взаємовплив науковців на МЕЖ і навпаки. Дослідники розглядають мережевий електронний журнал як цілісний об’єкт, що може розповсюджувати різними мережами, у тому числі й гіпертекстовою. Тут варто зазначити, що автори не бачать відмінності між сайтом і журналом, хоча це різні види видань [177, с. 592].
Негативні сторони комунікації за допомогою МЕЖ вказує Л. Чан у статті «Електронні журнали і академічні бібліотеки». Окрім стандартних для бібліознавчих розвідок скарг на складнощі зберігання та систематизації, знаходимо роздуми про те, що технології будують бар’єри сприйняття на технологічному, соціокультурному та економічному рівнях. У 1999 році роздуми щодо цього були ще актуальними, проте сьогодні вони стали неважливими [128, с. 10].
Електронний журнал як елемент наукової комунікації розглядала російська дослідниця Т. Косенко. Вона визначає електронний журнал як один із видів інтернет-комунікації, але не вказує на його специфіку та переваги над іншими ЗМК в інтернеті. Робота містить переважно загальну інформацію про іноваційність інтернет-технологій, натомість глибинний аналіз МЕЖ залишається поза увагою [45]. Аспект повільного поширення мережевих журналів серед наукових організацій розглядали П. Грея та А. Ховав. Широке поширення інтернету та гіпертексту не призвело до швидкого розвитку, як прогнозували дослідники попередніх років [181, с. 131].
Електронні журнали широко розглядалися в бібліознавстві. Грунтовне дослідження каталогізації та збереження електронних журналів провела Д. Куртіс. Однак робота дослідниці розкриває переважно бібліознавчий аспект (зберігання та розповсюдження), а не видавничий [141, с. 421]. Питанню використання МЕЖ у бібліотеках також присвячені праці Дж. Коула «Управління періодикою в електронну еру» [254, с. 234] та «Каталогізація серіальних видань» [132, с. 329], збірка статей під редакцією Д. Флоуера «Управління колекціями електронних серіальних видань» [153, с. 279], праці В. Джоунса [154], Й. Хаген [175, с. 3–16], Е. Окерсон та Дж. О’Доннел [235].
Як логічне продовження традиції періодичної преси мережеві електронні видання згадуються в роботі К. Джонсона. Дослідник зазначає, що на початку 1990-х поняття розсилка або бюлетень (newsletter) об’єдналися з журналом в єдине ціле. На нашу думку, таке твердження є сумнівним, оскільки бюлетені мали перш за все новинний характер, не належать до ЗМК, оскільки є компіляцією матеріалів міжособистісного листування, тоді як МЕЖ мають аналітичний характер матеріалів та є самостійними виданнями. Також дослідник піднімає питання доцільності існування серіальних видань за наявності оперативних технологій публікації контенту [193, с. 35].
Детермінації МЕЖ як виду видавничої продукції на сьогодні заважає наявність серед науковців різноманітних тлумачень поняття «електронний журнал» та невизначеність у термінах. Згідно з визначенням української дослідниці В. Шевченко, що спирається на стандарт ДСТУ 3017–95 «Видання. Основні види, терміни та визначення», вид видання – це сукупність видань, що відрізняються за цільовим призначенням, періодичністю, структурою, обсягом, складом основного тексту, матеріальною конструкцією, інформаційними знаками, аналітико-синтетичним переробленням інформації [94, с. 30]. До МЕЖ можна застосовувати визначення, характерне друкованим журналам, але з приміткою, що ці видання розповсюджуються в електронному форматі.
Наразі в українській науковій літературі не закріпилася якась одна назва МЕЖ. Таке різноманіття терміну зустрічається й у закордонній видавничій справі. Наприклад,в англійськомовних джерелах зустрічаються поняття «electronic (електронний) journal», «digital (цифровий) magazine», «networked (мережевий) journal», «online (онлайн) journal», «Internet (інтернет-журнал) journal», «hypermedia (гіпермедійний журнал) jourtlal», «Web-journal» (веб-журнал), «virtual journal» (віртуальний журнал), «ezine» (езин). Відповідно в українській мові також є ціла низка термінів. Окрім перекладів, зустрічаються запозичення, які транслітеруються по-різному – «е-зін», «езін», «езин». Невизначеність у термінах не могла не викликати дискусій у наукових працях. Наприклад, британські вчені С. Хічкок, Л. Карр та У. Холл пишуть, що різноманітні префікси (electronic-, online-, Web-, Internet- тощо) визначають лише форму побутування журналу в мережі і не впливають на його суть [179]. З усіх перерахованих варіантів приставка «мережевий» якнайкраще характеризує об’єкт дослідження. Частина префіксів («інтернет», «веб», «гіпермедійний») є неактуальною, оскільки, за спостереженням Л. Городенко, сучасні технології спілкування вийшли за межі цих понять і забезпечують полілог багатьма іншими засобами спілкування [21, с. 41]. Інша частина варіантів є занадто загальною, щоб окреслити межі дослідження («цифровий», «віртуальний»). Термін «електронний журнал» має дуже широке значення, що включає в себе й дискові видання, і цифрові копії журналів, а також може виступати як синонім до всіх інших. Але оскільки сьогодні майже не збереглися дискові журнали й усі подібні видання розміщені в мережі, ці терміни є взаємозамінні [88, с. 10]. На нашу думку, в майбутньому комп'ютерні мережі настільки інтегруються в людське життя, що стануть непомітними. Із терміну «мережеві електронні журнали» можна буде вилучити означення «мережеві», тому що це буде очевидно. Сьогодні це робити зарано, бо ще потрібно розрізняти мережеві та дискові журнали, що мають іншу природу.
Оскільки електронні журнали – доволі новий об’єкт дослідження, можна зустріти багато різних спроб чітко визначити термін та здійснити власну класифікацію, що призводить до неоднозначності сприйняття терміну. Наприклад, у Л. Лангшайд зустрічаємо поділ на електронні журнали (тільки в електронному форматі) та онлайн (інтернет-версії друкованих). Натомість у роботі не пояснюється, чому онлайн-журнали не можуть бути тільки в електронному варіанті [203, с. 131].
Відмінність між електронним та онлайновим журналом підкреслює Дж. Едвардс. У статті «Електронні журнали: проблема чи панацея?» під онлайн-журналом розуміють видання, що завантажується з мережі, оминаючи інші засоби передачі комп’ютерних даних. Тоді як електронний журнал – це будь-який журнал в електронному вигляді [31, с. 30]. Із широким впровадженням інтернет-контролю за школярами та студентами термін «електронний журнал» отримав ще й друге значення – онлайн-програма, у яку викладачі вносять оцінки, а батьки можуть їх переглядати [44]. Також під електронними журналами можуть розуміти оцифровані версії друкованих періодичних видань. Для розрізнення цих понять використаємо класифікацію, що побудована на співвідношенні електронних видань з друкованими. Творці ГОСТ 7.83–2001. виокремили три підвиди.
Електронний аналог друкованого видання. Тобто фактично мережева копія видання, що була підготовлена до друку. Копія може генеруватися з оригінального вихідного документу верстки або її можуть відсканувати з уже готового надрукованого видання.
Самостійне електронне видання. Такий журнал готують винятково для розповсюдження в комп’ютерних мережах.
Комбіновані (інтегровані) електронні видання. Тобто електронна частина друкованого видання. Обидві носії видання доповнюють один одного. Так випускаються, наприклад, комп’ютерні журнали, що містять на компакт-диску ще й програми для роботи [23].
МЕЖ є самостійним електронним виданням, оскільки вони створюються для поширення в інтернеті і не є цифровими копіями інших видів журналів. Третій підвид належить до розвинутих друкованих видань за умови, що не може існувати окремо без прив’язки до друкованого аналогу.
Схожий поділ пропонує американський дослідник Т. Нісангер, що розрізняє електронні журнали, електронні версії друкованих видань та одночасно й електронні, і друковані [57, с. 109–110]. Для розмежування термінів А. Сандерем та В. Монті пропонують ввести поняття «гіпермедійний журнал», що підкреслює електронний спосіб його побутування. Також зазначається, що гіпермедійний або г-журнал використовує можливості електронного середовища для розповсюдження, його можна знайти через інтернет-пошук, цей вид видань включає різні типи інформації (окрім тексту, є графіка, аудіо та відео), дозволяє читачам інтерактивно спілкуватися з автором, видавцем [268]. Означення «гіпермедійний» стосується лише гіпертекстових журналів і виключає ASCII, Flash та інші формати, в яких можуть створюватися МЕЖ.
Російська версія «Вільної енциклопедії» визначає електронний журнал як періодичне видання, електронний аналог друкованої версії, що доступний для перегляду на комп’ютері та поширюється через інтернет або на будь-яких носіях інформації (магнітних, оптичних тощо). Електронний журнал створюється у вигляді одного або декількох файлів, що містять публікації згідно з тематикою журналу. Доступ до матеріалів здійснюється через зміст за допомогою системи посилань. На відміну від друкованих журналів, електронний журнал може містити в собі інтерактивні елементи (ігри, тести тощо). Зі зростанням комп’ютеризації населення й поліпшенням засобів зв’язку, а також через свою доступність електронні журнали набувають масового поширення. Також вони починають відігравати важливу у житті суспільства роль як засоби для одержання необхідної інформації в структурованому вигляді.
У статті про електронні журнали вказують три види таких видань, а саме:
– паралельні електронні журнали. Є ідентичною копією друкованого видання;
– інтегровані електронні журнали. Електронна і друкована версія містить здебільшого різну, взаємодоповнювальну інформацію.
– оригінальні електронні журнали. Видаються тільки в електронному вигляді [97].
Вищезгадана стаття розглядає різні види видань, об’єднуючи їх в один термін через те, що вони існують у цифровому форматі.
У цьому дослідженні розглядаються самостійні електронні журнали. Щоб виокремити їх серед електронних аналогів друкованого журналу та комбінованих видань, доцільно використовувати термін «мережевий електронний журнал». Українська дослідниця МЕЖ Т. Ярошенко називає цей підвид оригінальними електронними журналами [98, с. 20]. На нашу думку, це ускладнює сприйняття терміну, оскільки слово «оригінальний» є багатозначним, тоді як словосполучення «мережевий електронний журнал» має лише одне значення. Цим терміном ми також окреслюємо спосіб розповсюдження електронних журналів – через комп’ютерні мережі. Таким чином звужується об’єкт дослідження, який не охоплює дискові журнали. Можна було б вилучити означення «електронний», оскільки мережеві журнали можуть існувати тільки в електронному вигляді. Однак у цьому досліджені ми залишаємо слово «електронний» у терміні «мережеві електронні журнали», щоб відокремлювати аналізований вид видань від копій друкованих журналів.