Переднє слово

Олександр Афанасьєв-Чужбинський

Полини думкою хоч до початку світу, коли ще народ жив собі не у городах, не у селах, а невеликими хуторами, то й тоді вже чоловік співав, бо пісня найкращий приятель людини чи то у смутку, чи у радості. Як не потрапиш розказати, од чого береться у тебе сміх, відкіль наливаються на очі сльози, стеменнісенько та не вгадаєш, де озьметься пісня і голосить у серці, поки ти її не виспіваєш, хоча б то й на самоті у чистім полі. Скільки ж, як подумаєм, пропало пісень і пропало затим, що ніхто їх не перейняв, що вони розвіялись по вітру, що згинули, як самотня квітка де-небудь у пущі!

Тепер не те, добрі люди! Коли бог послав чоловікові хист, коли чия душа здібна розказати словами те, про що шепче їй якийсь таємний голос, – гріх тому кидать даремно оті пісні, бо, може, у котрій-небудь блисне слово святої правди і навчить, наставить на добре не одно запекле серце. Усякі є люди на світі; кожне дивиться і дума по-своєму; але чи є ж та людина, щоб хоч коли-небудь не заспівала або не послухала пісні?

Співав і я, братця, виспівував, що було на серці, що роїлось на думці, і, дивлячись, як іноді чорнобриві дівчата переймають мої пісні, подумав: «Нехай же не пропадають золоті годинки, которі – бог їх святий зна відкіль, – сплітались у душу і голосно виривались на волю!»

Бувайте ж здорові, мої думки! Нехай вас привітають дівчата і коли-небудь згадають добрим словом!

Примітки

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 531 – 532.