Співака

Олександр Афанасьєв-Чужбинський

Як блисне думка, у душі засяє,

Пісня мов рветься з серденька на волю,

Тоді, сердега, ввесь світ забуває,

Горе важкеє і нещасну долю…

Хочеться жити в ті ясні години,

Мов щось таємне серденько голубить,

Радісно думать і об тій дівчині,

Котру кохаєш, а вона не любить.

Що ж то за думка, що за пісня, братця,

З котрою серцю не страшні морози,

З котрою в горі можна засміяться,

А в щасті знати солодкії сльози?

Як вам сказати? Та думка таємна,

На нашій мові мення їй немає, –

Якась хороша, простим людям темна,

А єсть ті люди, котрим вона сяє.

Вона дається співакам, панове,

Не тим, що пісні співають чужії,

А тим, що з серцем своїм у розмові

Пісні складають, що аж серце мліє.

Їх небагато у світоньку, люде,

Гірко їм жити, братця, помеж вами:

Бо поки з серця пісню він добуде,

Вже постаріша кількома годами.

Радість велика ту пісню зложити,

Так з нею ж душу полум’я опалить…

Бо треба б її з ким і розділити –

От тут співаку горе запечалить!

З ким же ділиться? Хіба ж пісня гроші

Або худоба? Геть собі з піснями!

Скажіть же, братця, люди ви хороші, –

Чи я не правду кажу перед вами?

Усяке бачить, як вода весною

Біжить, шумує, греблю напирає;

Ніхто ж не бачить, що там під водою,

Як вона риє греблю й підмиває.

От так і радість або горе, братця,

Сперте у серці – його на дні риє,

Як помеж вами ні з ким поділяться,

Тому хто плаче або хто радіє.

Всі ми співаєм, нічого й казати,

Як нам що-небудь душу затривожить;

Єсть ті години, що хочеш співати,

Але чи всякий пісню собі зложить!

Мале й стареє, усяке співає;

Часом спитають: де пісні навчився;

Тільки ніколи ніхто не спитає:

Хто ж зложив пісню і де він подівся?

От така правда! Співака ж між вами

Часом без шапки у пору осінню

Сам собі, старцем, сліпий, з торбинками,

Ходить, сердега, мовчки попідтинню.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: Що було на серці, с. 41 – 43.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 243 – 244.