Баляда про блакитну смерть

Богдан-Ігор Антонич

Примарні кам’яниці і коші подвір’їв,

мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи.

Провалля ночі, що його ніхто не зміряв

і смуток темних брам і цвілі млосний подих.

Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,

коротка, проста записка: «ніхто не винен,

злочинця не шукати»! Йде у тихих лаптях,

мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.

З розкритих проводів букетом синя пара,

із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.

З-за шахви, що в півсні принишкла з ляку марить,

примарне сольо на клярнеті смутку, чуєш?

Палає струм блакитний, мов душа в надхненні

і шепіт божевілля два серця колише

з-під дна свідомости;

І ніч у вир шалений!

І синім квіттям газ в подертий килим тиші!

На ліжко човен розкоші й нудьги кохання

сідає миша місячна – цинічна й куца

і тіло з тілом тісно сплетені в останнє

в неситих скорчах болю й насолоди в’ються.

Похилений над ними синій янгол газу

вінчає їх вогнем блакитним, наче міртом

і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,

аж спаляться, немов останні краплі спірту.

24 грудня 1935.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Ротації. – Львів: 1938 р., с. 13.