Дно тиші

Богдан-Ігор Антонич

Сліпуче чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта,

природи дно – дно таємниці й неба синє лоно

лящить у вухах сон – зім’ята та подерта плахта

і дзвонить в темряві співуче серце телефону.

Так будиться хаос забутий літ дитячих світу,

з-поза свідомости запони дивиться прадавнє,

мов озеро, чарує в сріблі саля й синім квітом

проломаний удвоє місяць на долівці в’яне.

І темне місячне ядро з твердої шкаралущі

вилускують долоні тиші, що усе загорнуть.

Дівчат кирпатий янгол рає й час статуї кришить

лиш труби мегафонів сяють, мов тюльпани чорні.

4 січня 1936.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Ротації. – Львів: 1938 р., с. 14.