Весна

Богдан-Ігор Антонич

Тече весна й бадьорі сажотруси,

мов щиглі, на дахах і мла зелена.

Дівчина, що кохає полісмена,

співа на площі, де їй серце вкрав,

а капельмайстер кучерявих авт

тримає в білих рукавичках кусень

сонця.

Тече весна й бальончики зелені,

немов букети перших мрій хлоп’ячих,

колишуться й виплигують із жмені

хлопчини, що за ними тихо плаче.

Бояться діти чорних сажотрусів,

за гудзики тримаються завзято

і день зелені тіні в серце трусить

і клоняться йому кущі півоній

в червоних латах.

Не іскри пелехаті і не квіти

з рожевих пін розхлюпаних ногою,

метелики, мов пил, спливають роєм

в калюжі сонця, де купають крила,

аж сажа золота усіх прикрила.

Від них, як від веселки іскор, світить

зелений кіш весни.

За десять сотиків рябий бальончик,

мов юна мрія, смілий і яскравий

втекти забаг із щиглями на сонце,

крилату мудрість вітру барвно славить.

Дівчина з оберемком мокрих рож

співає, мов зозуля, тужно й палко

й над каруселями летючих площ,

мов синє срібло, полісменська палка.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Ротації. – Львів: 1938 р., с. 8.