Назавжди

Богдан-Ігор Антонич

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка

і тінь замазує панни, мов образи затерті.

У склянці золотавий чай. Так хочеться оперти

об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,

дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком

прощається з сестрою, що у зореколі їй

не сяяти

вже більш.

Так ніч

блакитним снігом миє в місті маки мелянхолії.

Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,

колишеться шофер у сонній лімузині.

Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл снігу

і світло – лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,

круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху

заблукана і місяць – білий птах надхнення злого

й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,

що може, мов струни, колись торкнеться серця твого.

Торкнеться й поцілує гордо й ніжно і навіки

закриє очі сплющені, немов сестра остання.

Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі

і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.

Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,

колишеться шофер у сонній лімузині.

13 грудня 1935.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Ротації. – Львів: 1938 р., с. 12.