Елегія про перстень ночі

Богдан-Ігор Антонич

П’яніючи отруйним чадом

ночей сріблистих та гірких,

дивлюся в місяця свічадо

крізь шибу повну світляних,

холодних, синіх і тремких

далеких відблисків світів,

що кинуті у тьму горять

самітні, горді, золоті,

немов знаків санскритських ряд,

які прадавнім сном дзвенять

і перешіптують із дна

загубленого в морок дня

слова старої ворожби

в ім’я землі, в ім’я вогню.

Так віддають у владу сну

і заколихують спочить

серця сп’янілі в життьовій

нестямній, лютій боротьбі.

І чують очі дотик вій

і бачать іскри голубі.

Співають на дахах сновиди,

осріблюються краєвиди,

шумлять, мов ліс, в кімнатах стіни

і місяць мертвий, місяць синій

відчиняє п’ять брам ночі

над містом чорним та іскристим.

Тьмяніють ліхтарів вогні

і в шиби стріли б’ють сріблисті –

це стріли зір на вишині.

Зриваються слова з скрипок

в краси одчаю скам’янілих

і знов з портрету, з срібла рам

мальований на полотні

до мене кличе мій двійник.

Як я, шалені пише вірші

і рецитує і співа

і замінившися в музику,

портрет співаючи майне.

Тоді червона пляма крику

уста, мов іскра, перетне.

До мізку, в серце, до думок

вливає ніч, немов бальзам,

солодку краплю божевілля.

Годинник б’є, дві рожі, свічка

і маска – смерти чи кохання?

І завжди ніч і ніч відвічна

і перша й тисячна й остання.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Три перстені. – Львів: 1934 р., с. 56 – 57.