Два себні хлопаки

Юрій Федькович

Не казка, а правда

Королевство Чехи – то є великий і красний край у нашій Австрійській державі, держить у собі 944 квадратових миль і до 5 ½ міліонів душ. Головне місто зветься Прага, збудоване по обох боках ріки Мольдави.

У Чехах є также одно місто, що звется Бистриця, а недалеко від того міста мешкала в селі одна бідна удова з двома синами: одному було дванадцять рік, а другому вісім, оба себні хлопаки, котрі і себе, і свою хору маму годували, а до того ще і до школи ходили, і за всі хлопці добре вчились. Два себні хлопаки, та й годі!

Але одної зими не стало їм дров, а вони кажугь до мами:

– Ми завтра рано поїдемо у ліс по дрова!

– Та добре, діти, – каже мама, – беріть собі саночки, сокиру, воловід, хлібця у торбинку, та й ідіть у добрий час!

Отже в’ни зібрались та й пішли, а то ще було досвіта.

Але йдуть вони попри одну капличку, що недалеко ліса стояла, а молодий каже до брата:

– Янку, – каже, – мені чогось так тяжко на душі; я вступлю до каплички та зговорю Отченаш?

– Одної єсмо гадки, – каже Янко, – бо і мені сеї ночі таке переснилось, що най то з нічов іде!…

На се вступили оба до каплички, помолились Богу, вибили поклони, та й пішли в ліс.

У лісі вони скоро опорались, бо ріща було лапітом. Вони позносили єго на одну велику прогаль до своїх саночок, і тільки що хотіли складати, а тут летя право на них два вовки з роззявленими пащеками. Від них утечи не було як, а дерева близко также не було, аби могли були на нього вихопитись. Та й що би то було помогло? Вовки би були доти на них чатували, аж доки би були або не злізли, або з голоду не загинули.

Що ж тут робити? Але Янко, не багато гадаючи, перевернув санчата дном до гори, запхав під них малого свого брата, ухопив сокиру, і уцідив нев першого вовка, що на нього летів, так себно у саму голов, що вовчисько лиш протягся на снігу. Але-бо тим часом прибіг уже і другий вовк, ухопив єго за ліву руку, і звалив до землі, а то так сильно, що сокира аж під самі саночки бризла. Се видить менший брат, відвалює саночки, хапає сокиру, і гатить нев другого вовка так крепко у саму хорбаку, що сей лиш лабов дригнув, та і собі коло свого товариша протягся.

Оба брати, як стояли, так на коліна впали і Богу святому за єго ласкавий поратунок дякували. Відтак склали ріща на саночки, на ріща обох вовків, перев’язали воловодом і повезли у село просто до начальства.

Тут збігся народ, хвалив відвагу і себність обох хлопаків, начальник обдарував їх гойно, а другої днини дістали від цісарського уряду з Бистриці два золоті червонні у надгороду.

21 IX. 1887.

Примітки

Друкуємо з автографу (власність тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях). Прикмети сего автографу, що займає 2 піваркуші, такі самі як попереднього. На кінці дата і підпис автора. На послідній стороні переписано рукою редактора «Бібл. для руської молодіжи» поезію Ол. Кониського «Сиротина».

Надруковано в «Бібліотеці для молодіжи», 1887 р., с. 169 – 170.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 442 – 444.