Вівчар
Юрій Федькович
Не казка, а правда
Той пан, що цілов державов рядить, звется у кождій державі інак. У нас, у Австрії напримір звется він цісар, котре слово походить з римського слова цезар. У Німеччині знов звется він кайзер, котре слово походить з грецького слова кайсар. У Росії звется він цар, в Туреччині султан, а у Персії шах, і так далі.
Але у Персії жив один шах, котрий називався Абас, муж дуже чесний і поправедний. Сей пішов раз у гори на стрілецтво, а полюючи заблудив і приблукався на одну велику прогаль, де у той час малий один вівчарик вівці свої випасав, виграваючи собі на сопівці. Утомлений шах сів собі коло хлопця, і став з ним про се і те балакати, звичайно як то з простим хлопчинов. І так питає він у нього:
– А маєш ти, синку, вітця?
– Я маю їх аж три, – відповів хлопець.
– І всі три живуть?
– А живуть, славити Бога.
– І де ж вони всі три живуть?
– Один живе на небесіх, і дає мені життя, сонечко, хліб, сіль, воду і все, чого мені треба. Се перший мій отець.
– А другий де?
– Другий живе у столичнім місті Ісфагані, і звется Абас, наш благий, добрий і лгобий шах. Він рядить цілов державов, і старається о то, аби увезде порядок був, і аби нікому кривда не робилась, за що єму дай Боже щасливе прожите і довгий вік.
– А третий твій отець?
– Третий мій отець живе у нашім селі і звется Селім. Сей мене згодував, мене годує і вбирає, а за тото я єго поважаю, слухаю, і за нього Бога прошу.
Таким тепом розмовляв шах ще довго з хлопцем, аж на се надходить везір (міністр), котрий свого пана відшукував.
– Слухай, везіре, – каже шах, – я сего хлопця беру з собов і дам єго до школи, бо з нього можуть люди бути. А ти пішли по єго вітця, аби поклав на мій кошт другого собі вівчаря до овець, і скажеш ‘му, аби що місяця за свого сина у мене у столиці перевідував.
Се сказавши, узяв шах хлопця з собов, дав єго до школи, і не мав причини жалувати за своє добродійство. Бо хлопець учився як з води, був чесний, чемний і угідний, а то так, що як укінчив школи і виріс у гарного чоловіка, то шах єго зробив міністром, і передав на єго руки цілий свій великий і багатий скарб.
Молодий міністр звався Алій, і доки старий шах ще жив, то добре єму у нього поводилось. Бо шах був чоловік розумний, мудрий, повільний, і не слухав ні на пльотки та ні на клевети, котрі єму двірські заушники на молодого міністра доносили. Але як старий шах помер, а на єго місце єго син Софій шахом став, то вода пішла Алієвим ворогам на лотоки. Бо Софій не вдався ані раз у свого покойного вітця, але був нерозважний, прудкий, загонистий, яросливий і легковірний, а такого шаха Алієвим ворогам лиш треба було, і стали вони Алія оперед молодим єго паном як день так ніч чорнити.
Шах зразу і слухав і не слухав сих брехень. Але одного разу – а все з намови ворогів, – забажав він видіти ту предорогу шаблю, що турецький султан давно ще єго покойному вітиеві у дар прислав, і котра у реєстрах єго скарбу була записана. Але ся шабля не знайшлася, а сердитий шах каже до Алія:
– Ти злодій єси, і від сеї мінути уже не моїм міністром. А тепер поїдеш зо мнов зараз у твій двір, нехай я на свої очі переконаюсь, кілько ти з мого скарбу добра понакрадав.
На се бідний Алій не відповів ані слова, але уклонився покірно, і поїхав з шахом у свій невеличкий дворок.
Та якже здивувався той, не найшовши тут не тільки що панських вигід, але навіть і тої вигоди ні, яку можна застати у кожного заможного селянина. Шах подивився на заушників своїх грізно, але сі не боялись, бо винишпорили у однім закутку залізні двері, котрі були зачинені аж двома великими колодками. До сих дверей завели вони шаха, котрий Алієві дав розказ їх у сей час отворити. Та якже ж здивувався він, не найшовши тут нічого іншого, як лиш одну торбинку з засхлим хлібцем, одну сопівочку, і одну вівчарську паличку.
– Се що? – питає задивований шах.
– Се усі ті речі, – каже Алій заплакавши, – з котрими мене покойний ваш отець – дай єму, Боже, царство! – у свій двір привів, і я благаю вашої милості, мені хоть сей скарб не відібрати, нехай мені буде прикладом, яке марне є все щастя сего світа!…
Шах задумався. Аж тут уходить кілька старушків, котрі давно у покійного шаха служили, та й кажуть:
– Ми чуємо, пресвітлий пане, що ви допитуєтесь за тов дорогов шаблев, котру турецький султан покойному вашому вітцеві дарував? Ся шабля не пропала, пресвітлий пане, бо ваш отец подарував ю покійному своєму братові, а вашому вуйкові Соліманові за ті великі прислуги, котрі він єму у однім великім і тяжкім поході зробив.
– Для чого ж вона стоїть заппсана у реєстрі мого скарбу? – питає шах.
– Бо попередник годного отсего Алія був уже старенький чоловік, і певне забув вимазати ту шаблю з реєстра, а там назначити, що з нев сталося.
– А що ти зробив з тими великими грішми, котрі яко міністер через так многі роки побирав? – питає шах Алія.
– Я за ті гроші побудував шпиталі, сирітські доми, храми божі, школи, а тогід ще один великий дім для калік і уломних.
Тогди шах обіймив Алія сердечно, іменував ‘го своїм першим міністром, а всіх заушників казав із свого двора понаганяти.
Примітки
Друкуємо з автографу (власність тов. «Руська Бесіда»; в Чернівцях). Прикмети автографу, що займає 3 піваркуші, такі самі, які зазначено при описі автографа казки «Голодний чорт». В половині першої сторони 3-го піваркуша, кінець автографа і підпис автора.
Надруковано в «Бібліотеці для молодіжи», 1887 р., с. 90 – 93.
Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 427 – 430.