Нові муки Христові

Юрій Федькович

У Німеччині як піде який селянин на ярмарок, то вже чи гостив там добре чи лихо, чи поярмаркував що, чи ні, а домів певно що не поверне, не купивши яку добру книжку собі в дім, бо книжка у нього перше як хліб, перше як сіль, перше як все. А як увійти до нього у світлицю, то перше, що взриш, є велика мальована полиця, набитіська всілякими книжками, що аж весело душі. У книжках шукає собі німецький селянин і науки, і розривки, і забави, а в кождім способі доброї, милої поради.

Наш знов руський господар не верне ніколи з ярмарку домів, не купивши собі в місті фляшку, та ще гранчасту, плесковату, окову, мальовану фляшку до горівки. Нехай собі німецький мужик книжки купує, та учиться, та їх читає, а русин воліє таки свою душу чортові за горівку пропити та продати, і Господа своєго Бога жидові на муки завдати, бо на що ж би він і ті мальовані плескаті фляшки мав купувати?

А то так: коли стоїть у німецького господаря повна полиця набита книжок, то у нашого руського господаря стоїть за тото повна полиця всіляких фляшок: одні прості чисті, другі шлюфовані, на третих мальовані птахи, або квіти, або крести, або і муки Христові. А не в одного господаря найдуться навіть і такі старосвіцькі фляшки, що в них у середині вироблений з дерева престолець, на престільці хрест, а коло хреста муки Хрпстові. А з таких фляшок помежи нашим народом ще досить много, хоть і тепер дуже рідко продають; а продають їх по ярмарках усе лиш ті чехи, що скло на продаж возять, бо як вам відомо, чехи є народ дуже працьовитий, тверезий, а до виробу скла такий уже спосібний, що їм і пари на цілім світі не має.

А відки їм прийшло до голови цілі муки Христові у фляшки всажувати, а ще до того у горівчані, се вам хочу тут розповісти, руські господарі, і то по щирій правді розповісти, лиш прошу приязно послухати, бо річ дуже цікава, а Господь милосердний дав нам аж двоє уший у нашу голову, то запевно на тото, щоби добре та добре вже слухати.

Чеський край тримає в собі народа більше як п’ять міліонів душ. Столичне місто Чех називаєся Прага, і належить той край тепер яко королівство під нашого цісаря. Але давніше був Чеський край державою сам про себе, і мав своїх питомих королів, а найлютіший межи ними був той король Вацлав, що царствував перед 500 роками. Був се король дуже лукавий і нетрібний, котрий нічо’ не робив на світі, як лиш самі безправства, а то такі, що аж страшно чптати і слухати.

Но, чи знає хто, чому він ті беззаконія творив? Тому, що був великим п’яницею! а хоть може і не таким великим, як часто наші селяни бувають, то все-таки був він п’яницею, а п’яниця хоть і малий, то все чортів брат, диявольський слуга, – хоть най він буде король, або простий мужик. Такий-то був і той чеський король Вацлав, що при своїм панстві казав втопити раз одного зовсім невинного і побожного чоловіка, святого Івана ісповідника за дурно, про інші єго безчисленні беззаконія і не згадуючи.

Однакож жінка короля Вацлава, краля Йоанна, була жона чесна і богобоязлива; вона день і піч плакала над нещастям свого мужа, бо чи ж може бути страшніше нещастя, як то п’янство, що і тіло убиває, і душу на віки губить! Плакала вона, небога, та відвертала свого мужа від п’янства, як лиш могла, не так як деякі наші руські жіночки, котрі, не то щоб відвертати своїх чоловіків від горівки, але еще їм і понуку дають, ба навіть і самі з ними по корчма ходять та п’ють, на вічну зневагу Матері Божої! Плакала Йоанна над пропастію своєго супруга, і гарячими молитвами к Богу припадала, а Господь Бог, во віки милосердний, вислухав криваві плачі богобоязливої жони, і післав їй чудний ратунок. От як то було.

В чеськім краю було і є много рудників, то є таких гір, у котрих срібло, залізо, і дорогий камень конають, а копають їх люди, котрі зовуться рудокопники. Тяжка і небезпечна є праця тих рудокопників під землею, але за тото мають вони і честь, і повагу, і плату добру, лиш коли справуються так як треба, а не так, як той рудокопник, що хочу вам за нього тут розказувати, і що так був дуже розпився, що єму навіть і добра єго плата не виставала. Тогди він, що робити? Авжеж не що пише, як і всі п’яниці роблять: наперед спродав жидам що було чемного і продажного, а нарешті – гай красти!

А що красти? Авжеж не що інше, як то срібло, – що копав у руді для короля! Але ж бо рудницькі закони і тепер гострі, а тими часами, за короля Вацлава, такі вже були дуже гострі, що король засудив того рудокопника злодія на смерть, щоби спалити єго у залізній печі, ніби щоб то срібло крадене з нього витопити.

Отже ж і сповістили нещасному страшну єго смерть, якою мав за три дні гинути. На ті три дні виставили єго на показ та на дивоглядію цілому мирові, як то еще і до нинішної днини така поведенція, що сказаних на смерть на три дні виставляють у темниці, де їм через цілий той час всякої догоди достарчають.

Нещасному нашому рудокопникові не в голові вже були усі догоди, і не в голові єму навіть була та велика чотиригранчаста, плесковата фляшка з горівкою, що її принесли були там такі ж п’яниці, як і він сам. Але в голові єму була нещаслива жінка з дрібними діточками, що мали оставатись вічними сиротами на сім світі, і то еще такими сиротами!… Сиротами по злодію, по печеному злодієві!… По п’янюзі!… Ох ти милий Боже!…

Заридав тогди нещасний кривавими сльозами, припав умліваючи до хреста святого, що перед ним межи двома свічками на столі стояв, і Христос милостивий змилувався над грішником, бо подав єму спасенну ласку у душу, і то таку, іцо вхопив він ту фляшку, висипав горівку до землі, виполокав ю чистою водою, і почав от що робити: вилупав ножиком кавалочок дошки зо стола, і став вистругувати з нього престолець, хрестик, і цілі муки Христові, а як були готові, складати їх у фляшку.

За три дні було все споряджено, і запросив він тогди одного зо своїх вартівників, аби заніс ту фляшку з муками Христовими, і подав кралі, а кралю аби просив, наточити фляшу повну горівки, і поставити її уночі крадьком коло короля, щоби наколи рано прибудиться, вона єму у очі впала, бо і в того короля був звичай, як і у деяких п’яниць буває, що скоро рано встає, так єму зараз і фляшка з горівкою аби була. Краля Йоанна приймила ту фляшку, а доміркувавшись тут особлившого провидіння божого, зробила так, як нещасний рудокопник переказав.

На другий день пробудився король дуже рано, бо одно то, що хотів видіти, як будуть нещасного рудокопника тратити, а друге таки то, що хотів собі з нової фляші на тщесерце ликнути, бо з вечера, хоть і п’яний був, то прецінь покмітив, що якусь нову, велику фляшу, і то повну, коло нього поставили. Але як же не вергся він, та не скочив з постелі, ухопивши фляшу, і узрівши в ній такі дива. Тогди як не крикне король не своїми голосами

– Ах ти Боже мій! Нові муки Христові!…

І від тої мінути жодного трунку, окрім води, у єго устах не було, і він по всіх скляних гутах дав розказ, щоби через цілий рік нічо не робили, як лиш такі фляші з муками Христовими. Тоті фляші по цілім чеськім краю розсилати, на показ та на дивоглядію усему народові, і то не лиш свому чеському. але і кождому, де то красне чеське скло продається.

Таким способом дісталися такі фляші і до нас, і можна їх, як я вже перше казав, помежи нашим народом чимало побачити. А єсли і в тебе, чесний руський господарю, така фляшка находиться, то не тримай її в скрині або в кліті, але завісь в світлиці під образами, і розказуй як великому так малому, відки ті нові муки Хрпстові взялися, і якою страшною смертею мусів гинути той нещасний рудокопник, і через що він мусів гинути: через пиятику прокляту.

Примітки

Надруковано у «Вечерницях», р. 1873 (1874) с. 22 – 28. Репродукуємо з першодруку.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 350 – 354.