Хлопчик-сирота і єго котик

Юрій Федькович

Не казка, а правда

Як Відень є столиця цілої Австрії, так Лондон знов є столичне місто цілої Англії, збудоване но обох боках ріки Темзи, котра-то ріка така велика, що нев кораблі ходять, як кажуть трицять тисяч рочне. А Лондон сам має 2 милі вздовж, 1 милю в поперек, 370.000 домів, 180 великих ринків, 15.000 улиць і коло 4 міліони мешканців, для того ж то і пишуть се місто за найлюдніше цілого світа.

А люди у тім великім але всігди сумнім Лондоні не так як у нас, що є і багаті, і середні, і бідні, бо там люди лиш двоякі є: або дуже багаті, або дуже бідні, а то такі бідні, що виробивши останні свої сили за кавалок сухого, насущного хліба ідуть попід чужі мури, або на береги глибокої Темзи умирати.

Так загиб і старий Гвітінгтон, не лишивши на світі нічо, як лиш одного свого восьмилітнього синка, котрий Річард звався. Але се був не син, а божа благодать для старого недужного вітця, бо бувало вештається від досвіта аж до в темну ніч по кораблях, замітає, миє, послуговує матросів (керманичів корабля отсе), за що діставав достатком і хліба і теплої страви, а то так, що мав не лиш сам чим поживитись, але ще і недужного вітця погодувати, і не то ще, але навіть і свого котика Марка, що єго – ще котятком – хотіли пусті хлопчиська у Темзі топити, а він собі єге у них випросив.

А як старий сконав і єго міські гробарі другої днини на кладбище потаскали, то бідний Річард лишився сам уже лиш з своїм котиком і не відходив уже від кораблів. Але найбільше пробував він на однім дуже великім кораблі, котрий ладився за кілька день рушити у далеку дорогу на купецтво. Тут Річардові добре було, бо єго за єго послушність не лиш усі матроси дуже любили, але навіть і капітан корабля, котрий казав єго не лиш добре хранити, але навіть і убраннячко тепле нове на нього справив. А як прийшов той день, що корабель мав у дорогу рушити, тогди каже капітан до Річарда:

– А що, хлопче? Поїдеш з нами за море?

– Та я би, пресвітлий пане, з радної душі… але на кого лишится мій бідний котик?… Таже він гірший сирота від мене!…

Та й заплакав бідний хлопчина ревними сльозами. Але капітан засміявся, та й каже:

– Я тобі позволяю і твого котика з собов узяти. Деяк на моїм кораблі кілька сот душ годується, там чей і твоєму котикові не буде кривди.

Хто ж був утішніший, як не наш Річард? Другої днини, скоро світ, рушив корабель у дорогу.

За три місяці прибув корабель до одного дуже великого острова у теплих краях, де були люди дикі, але добрі. Тут зараз розпочався замінний торг: дикі приносили золотий пісок, дороге каміння, слонові зуби, струсі пера, кокосові горіхи, райові птахи, морські мушлі (скойки) і таке інше, і міняли з англіками за сіль, ножі, пістолятка, креси, порох, хусточки, пацьорки, перстені, гребені, перкаль, полотно, так далі, а король острова запросив усе начальство корабля до себе на обід.

Обід був сутий, нема що казати, але що з того? Через незраховані миши та щури не міг ніхто і кусня до уст взяти, бо галиця з рук усе видерала.

А капітан корабля каже до короля:

– Чи то так у вас усігди, світлий пане?

– Авжеж! – каже король нуждуючись.

– А що би було, – каже капітан, – якби я вам дав таку звірину, що вона би ваші непрошені гості за одну годину витлумила?

– Відразу даю такий завеликий мішок чистого золота, як та звір велика, – відповів король, не довіряючи.

Але капітан шепнув одному з своїх людей, сей пішов, а за пів години уводить Річарда з єго котиком, котрий вигодувався за той час на кораблі у такого гарного котиська, як добрий ягнюк. А як уздрів лиш кіт тільки мишей та щурів, так вирвався Річардові з рук, та давай їх тлумити, а то так, що за пів годинки і попаху їм не стало, бо одних позаїдав, а другі повтікали без вісті на несповіту радість та вдивовижу королеві і єго міністрам.

Тогди казав король принести гарний мішок золота, подав то Річардові, та й каже:

– Се твоє, хлопче! А як ще загостиш коли у мій край, то привези з собов багато таких звірят, а за кожде дістанеш від мене по мішкові золотого піску.

Не за довгий час повернув корабель до Лондону набитіський несповитим маєтком. А властитель корабля – пан дуже чесний і сумлінний – каже до Річарда:

– Се твоє золото беру я під свою опіку, а тебе приймаю до себе за рідного сина. Зараз від завтрішньої днини підеш до школи: а як укінчиш добре усі школи, то будеш у мене купецтва вчитися, і прийму тебе відтав до співки.

І як казав чесний купець, так усе сталося. І не приймив він Річарда лиш до співки, але дав за нього ще і свою одиначку-доньку, а місто Лондон вибрало єго опісля своїм лорд-майором, то єсть першим бургмистром.

Примітки

Надруковано в «Бібліотеці для молодіж», 1887 р., с. 101 – 105. Друкуємо з першодруку.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 444 – 447.