Житіє святого великомученика
і мироточця Димитрія
Юрій Федькович
Як рушили би ми з Галичини, даймо на то з Перемишля, і справились право правісько як за шнуром, на полуднє, то зайшли би ми насамперед у Угорщину, відти в Семиград, відти в Волощину, а відти нарешті в Туреччину.
Якби тепер робили на кожду днину добрих п’ять миль, а не мали великих гір переходити, то зайшли би ми за місяць у турецьке місто Солунь, або, як Турки єго тепер зовуть: Салоніки. Се місто є дуже торгове, бо стоїть над самою морською пристанею, куда кораблями добре заходити і становитись, і в нїм то родився, страдав, і з Богом спочиває святий великомученик Димитрій.
Діялось то так.
Цар римський Діоклетіан поділив свою державу на 14 дуже великих околів, а на кождий постановив все одного начальника, котрий ігемон звався, і багато більше значив, як у нас тепер губернатор або намісник, бо був собі трохи що не сам свій король. Таким ігемоном був, на примір, Пілат, що Христа на смерть засудив. Під рукою тих 14 ігемонів стояло 116 воєводів або губернаторів, котрі більші краї під своєю властію мали, як може ціла наша Галичина, і тільки значили, що у нас тепер губернатори. Таким то губернатором, то є воєводою, був і отець святого Димитрія у Солуні.
Християн було тогди ще мало на світі, а сли хто був християнином, то таївся, боячись лютих мук від поганих царів. Так і отець Димитрія, хоть і християнином був, не признавався явно до своєї віри; син же єго Димитрій, котрого після смерті отця цар Максиміан (спільник царя Діоклетіана) воеводою у Солуні іменував, не встидався того, що був християнином, признався до своєї віри явно і ісповідав Христа перед усім народом, не зважаючи на те, що цар єму власне розказ був дав, мучити і убивати християн, де лиш який єму в руки впаде. А що єго цар за се похвалить, то він также дуже добре знав, і для того дав розказ вірному своєму слузі Лунові, аби роздав чим скорше увесь єго великий маєток межи бідних, а то заким ще цар приїде.
Не забавком приїхав і цар Максиміан з усім великим своїм двором у Солунь, а учувши від своїх заушників, що сталося, велів Димитрія в темницю всадити, бо судити не мав єго коли з тої причини, що задумав справити народові , чи то місту, велику забаву, так зване ігрище. Страшні та криваві були ті тогдашні ігрища! І правились вони в кождім значнім місті, у великих мурованих околах. Окіл такий звався арена або цирк, і був так збудований, що до окола попід стіни стояли ослони, все одні висше від других, так що в них могло поміститись більше, як одних 80 000 душ. По середині окола був обширний майдан (пляц), висипаний піском, часом навіть і золотим піском, а на тих майданах мусіли на розказ царя різатися або душитися на смерть люди, і то зовсім невинні і не для іншої причини, як лиш для тої одної, щоби цар та єго двір лукавий мали на що дивитися. Тисячами гинуло тут невинних людей, для тих ігрищ умисне плеканих і коханих, а люди збігались на то дивити, як ті вівці на солище, або вовки на стерву. Гладіатор звався такий нещасливий борець.
Але по якімсь часі стало царям і се ще за мало та за нудно, аби лиш нещасні гладіатори межи собою різались та душились, для того видумали вони так, щоби на арену пускати дику, люту звірину, а ся аби людей пожирала. Одного року таким способом пущено на арену 18 слонів, 600 львів, 400 тигрів і іншої лютої звірини; другого разу було знов 9000, а раз навіть 11 000 всякої такої звірини на арені, і лиш по сему можна собі зміркувати, кільки людей мусіло там престрашною смертію гинути і кілько крові сипатись! Медведів і диких бугаїв пускано также на арену, а часом і так доводилось, що зашивано людей у сирі, свіжі шкіри, і гнано їх у цирк, а цирк або циркус звався у них той обгороджений майдан, попід котрий навіть і жолоби були справлені, щоби ними людська кров могла собі вигідно стікати.
Але цар Максиміан вигадав був на той раз ще іншу іграшечку, а то казав збудувати серед арени високу подрю, і обсадити її густо і широко до окола самими гострими копіями, а для того, що мав цар з собою одного вельми сильного борця, котрий Лій звався, і такий то вже дуже сильний був, що не було такого чоловіка, аби єго переборов. Щоби хто бувало з ним до боротьби став, то він єго переміг, а кого переміг, тим і тріпнув з подрі на ті копія, що як троща або залізний ліс округ неї стриміли. Таким способом погибло там много а много людей, найпаче молодих, бо всігди ще такі дурні находились, з царським розбишаком роги собі чесати.
Але один молодий християнин, на ім’я Нестор, загадав того побійцю побідити, і прийшов до Димитрія в темницю, просити єго о благословеніє до свого завзятого діла, Димитрій зробив єму хрест на чолі, тай каже до нього:
– Лія ти побореш, але і сам головою наложиш.
Нестор же на тоє не питав; як скоро вийшов Лій на подрю і став знов подуфало людей до борби визивати, він штрик зараз на подрю, а промовивши:
– Боже Димитрієв, поможи! – пірвав опришка, і хитнув ним з подрі так, що сей і не зчувся, коли на копіях зробився.
Аж зарув з жаху лукавий народ, а цар так вельми дуже розлютився на смерть свого любого Лія, що велів Несторові відразу голову стяти, а жовнірів післав у темницю, щоби там копіями Димитрія на смерть закололи, бо довідався був, що причиною смерті велета був властиво Димитрій через своє благословеніє і молитву до Господа Бога.
Те діялося року 296 після Христа, в 26 день місяця жовтня. О ночі прийшли християне в темницю, взяли тіло святого мученика і похоронили тихо, а Лун, слуга єго вірний, взяв перстень і криваву одежу свого господаря, і творив ними великі чуда, за що цар і єму голову казав стяти.
А як у якийсь час гоненія християн утихли, поставлено на горі Святого маленьку церков, де многі а многі чуда творились, так що аж по далеких сторонах чутка о тім пішла. Тоє учув і один великий та вельможний пан з Ілірії, котрому на ім’я було Леонтій, а котрий від давна у такій тяжкій недузі та у такім каліцтві лежав, що вже ніхто не казав, аби він коли подужав на світі. Але Леонтій уповав на Господа Бога і казав занести себе у Солунь, у церков святого Димитрія, де єго на гробі Святого положено, і де він у сей час так виздоровився, якби з роду не слабував.
З великої вдячності казав над гробом Святого вибудувати велику муровану церков, а як стали копати землю на фундамента, найшли і мощі мученика, цілі і свіжі, неначе би тої лиш днини поховані, а з них точилося таке запашне миро, що ціле місто запашило. Леонтій же казав церков дальше будовати: як вибудовали, зложили в ній мощі Святого. Леонтій обдарував її гойно всякими дарами, а сам вернувся здоров домів.
Хотівши всі чудеса списати, які творив Господь за молитвами великого своєго угодника, треба би дуже великої книжки. Тут лиш одно розповім, а то так було:
Один поганий князь з дуже далеких сторон напав раз на місто Солунь, а зрабувавши єго, забрав много народа з собою у неволю, межи тими і дві дівчині християньські, котрі дуже красно вміли вишивати і то не лиш всілякі цвіти та оздоби, але і образи, і то так, що хто би гадав, що се не вишивано, але малярем яким мальовано. Для того ж то той поганий князь і не продавав ті дівчата у невільниці, як то тими часами увезде звичай був, але дав їх своїй жоні під руку, а їм наказав, щоби вишили єму образ святого Димитрія, бо раз, що цікавий був видати образ Святого, про котрого вість аж туда до нього занеслася, а потім знов то, що яко поганин хотів позбиткуватися над християнським Святим; бо думав, що християне не взивають істинного Бога на небесіх, а лиш мертві образи на полотні, не знавши, що в християн образи на пам’ятку тримаються. Дівчата се знали і для того не хотіли поганого князя послухати: але як він став смертію грозити, то вони дуже зляклися, і обіцяли вишити єму образ Святого на полотні, бо боялися такі молоді погибати.
Чи скоро там, чи не скоро їм то примушене їx шиття йшло – Бог се знає; доста на тім, що тої днини чи того вечора перед праздником святого Димитрія образ єго був готовий, а то такий прекрасний вдався, як би єго найславніший маляр змалював. Але дівчата не тішилися з тої такої зручності, бо знали вони добре, до чого той образ призначений. Для того ж то і не квапилися вони дуже, нести єго князеві, але замкнувшись в своїй кімнаті і тримаючи образ той на руках, плакали та молились над ним цілу ніч, благаючи у Святого прощі, що образ єго на таке поругання невірника-поганина передати мусять, і що тільки сили у серці своїм не чують, щоби датися на найгірші муки, як образові мученика святого таку зневагу зробити.
Але як вони так стоять та плачуть, та ридаючи образ святий цілують, зашуміла сильна буря і вчулись дівчата двигнені у воздух, і в тій самій хвилі поставлені у місті Солуні, у церкві святого Димитрія, де власне тогди всеночне правилось, на котре премножество народа зібралося. Можете собі подумати, як всі вжахнулись, а ніхто вже так, як ті перестрашені дівчата, котрі не стямились навіть, чи вони живі, чи вмерлі.
По хвилі прийшли вони до себе, і аж тогди довідався народ, що ся стало, і яке велике чудо зділав Господь милосердний, щоби пам’ять вірного свого мартира учтити.
Чтім і ми її, православні християни! бо варт чтити пам’ять тих мужів героїв, котрі за святу правду, за своє переконанє не тяготували навіть і житє своє положити. А як би Господь Бог наш призначив і нам колись за святу правду на землі кров свою розсипати: о… то спом’янімо ті тисячі і тисячі невинних людей, котрі за святу правду радістно ішли на погиблицю.
Бо не дармо натхнув Господь церков свою святую, шанувати і утримувати пам’ять мартирів істинної правди на землі, которих кров розливалась як то море за луками! Велике було то римське царство, всемогущі царі єго погані, котрі богами сего світа іменувались, а де вони? Утонули в кривавім тім морі, у котре і кров святого Димитрія сипалась. О, благаймо єго всі, а найпаче ми русини, щоби умолив нам у Господа Бога того дерзновенія, котрого і нам потрібно, як прийдеся стати і нам колись за правду нашу на землі! Амінь!
Тропарь. Гласъ г.
Велика обрѣте въ бѣдахъ тя поборника вселенная стратотерпче, языки побѣждающа: якоже убо Луєву низложилъ єси гордыню й на подвигъ дерзновенна сотворилъ єси Нестора, тако святе Димитріє Христу Богу молися, даровати намъ велію милость.
Кондакъ. Гласъ к.
Кровей твоихъ струями, Димитріє, церковь Богъ обагри, давый тебѣ крѣпость непобѣдимую й соблюдая градъ твой невредимъ: того бо єси утвержденіє.
Примітки
Надруковано у книжечці «Вечерницѣ, читанка для сельських людей. Написав Юрій Федькович. Въ додатку двѣ казки цѣкави 1) «Два дурисвѣты» (М. Стариченко) 2) «Й старому придасться школа» (Н. Устияновича). У Львові р. 1874. Таку саму дату бачимо на обвертці. На білій першій картці поставлено дату: 1873.
Друкуємо з першодруку (с. 1 – 12).
Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 332 – 338.