Житіє святого великомученика Юрія (Георгія)

Юрій Федькович

То славне, красне та велике місто Рим, нинішня столиця Папи римського, а відтак і короля італіянського, стоїть уже на світі 2626 років, бо збудоване оно ще року 754 оперед рождества Христового, а збудували єго два рідні брати, Ромул і Рем, для того оно так і зветься,

І як є Рим тепер престольним містом цілої Італії, так були оно і давно столицев римської держави. Тота ж римська держава була вже з давних давен славна та сильна, але найсильніша сталась вона року тридцять і першого оперед рождества Христового, бо молодий Октавіан підбив під себе дуже много країв, жидівський также, і розказав з гордості звати себе по своєму вуйкові цезар або кесар, а ще до того і Август, то значить тільки, що священий, і від того часу взяли називатися усі вельможні царі, от як і наші австрійські або і пруські тепер, цезарями або кесарями, з чого німці зробили кайзер, а ми русини цісар.

А вже казав я, що цезар Октавіан Август був дуже славний римський імператор; але не прославився він лиш тим одним, що много країв під себе підбив, але і тим, що був добрий, розумний, і поправедний. А коли хотів у своїх краях податки упорядити, і дав розказ, щоби усі люди сходилися до конскрипції, кождий у місто своєго повіту. тогди і народився Господь наш Ісус Христос з пренепорочної Діви Марії, котора, ідучи зі своім зарученим, Йосифом, у місточко Віфлієм до конскрипциї, сина Божого єдинородного в плоті повила.

Після рождества Христового царствував добрий той цар ще 14 років, а померши, лишив своє велике царство своєму пасербові Тіберієві, котрий царствував 23 роки. Був се цісар немилосердний і потайний, і за єго царствування то, і під єго намісником Пілатом страдав розп’ятий на хресті Ісус Христос; а був той Пілат ігемоном, то є намісником або губернатором на всі понтійські краї, до котрих і Палестина належала.

Після цісаря Тиберія та аж до цісаря Діоклетіана, котрий велів святого Юрія мучити, царствовало ще 29 цісарів, то лучших, то гірших, але найгірший межи ними був цісар Нерон, що царствував від року 54 до року 68 після рождества Христового, отже усього 14 років. Гіршого ворога, як сей цісар був, світ християнський не знає: бо не лиш, що свою рідну матір, жінку, брата, учителя на смерть поубивав, але казав ще і той великий Рим скрізь запалити, а то лиш для своєї забавки, аби видіти, як велике місто горить і як народ побивається. Сім день горів прекрасний Рим скрізь нараз, а цісар заказав навіть аби гасити, бо стояв у своїм золотім дворі на кружганку та придивлявся людському нещастю.

Як же опісля нещасний люд став против нього бунтуватися, так він звалив цілу вину на християн, котрих уже досить багато тогди в Римі було, і казав їх половити та на смерть мучити, а то такими страшними способами, що і описати годі. Одних велів печі та палити на вогні, других топити в ріці Тібрі, смажити у смолі, у окропі, у топленім олові, у киплячій оливі, або приказав застромити на залізні палі, метати диким звірям на жир, або обвивши їх в солому і осмоливши, ставляв по місті рядом і палив як лушниці, зашивав у сирі шкіри диких звірят і метав псам на роздор, сік, чвертував, і всілякими іншими страшними муками їх убивав. Від єго рук погибли і святі апостоли Петро і Павло, а кілько інших праведних, сумирних та невинних християн, того навіть і порахувати годі.

Від тогди-то і зачалися гоніння на християн і аж по Константина рідко було такого цісаря, щоби своєї слави і своєї душі у християнській крові не топив був; найдужче же цісарі Доміціан, Валеріан і той Діоклетіан, о котрім я споминав уже, що під ним і від нього страдав святий великомученик Георгій.

А причинов до тих гоненій християн була по найбільше зависть поганських жерців, то є тих людей, що тогдашним поганським божкам непричком так служили, як нині християнські наші священики істинному Богу служать. А були то люди горді та лукаві та хитрі, котрі чинилися, що вони усе знають і що їм божки їх усе вповідають, що було, є і буде на світі. Коли же трафилося, що Бог зіслав кару на землю, голод, мор, потоп, пожар, наход, то вони, давай зараз народові і царям говорити, що се боги їх таку кару зсилають на них через християн.

А царі знов сему дуже радо вірили, вже тому, що християнські отці церковні життя їх бутне та розпустив усігди ганьбили. А було то життя їх аж до того краю розпустне та бездумне, що не доста на тім, що і так уже божків або ідолів всяких у них без числа та без міри було, але ще до того і кождий цісар велів себе за життя викликати богом, і мусіли єму божниці та жертвенники та жерці так добре бути, як і тим другим старосвіцьким ідолам, і образи їх, однако як і сих, по жертовниках стояти.

А позаяк християни ні сих, ні тих божків знати не хотіли, бо лиш одному істинному Богу на небесіх поклонялися, то царі за се їх і ненавиділи, а скоро лиш рука давала, то і на смерть мучили. Що ідольські жерці своєї понуки не щадили, вже казав я. Боялися вони хліб свій утратити, царі же знов своє божество, отже і йшли собі файненько рука в руку, а темний народ легко було на невеличке число християн бунтувати та тровити, жерці же зналися по цілій державі, хоть яка вона велика була, знай ті лисі коні, і плужили один одному, де лише могли.

А що при таких обставинах Христова віра таки гору взяла, се вже є боже чудо! таке чудо, яких у світі не бувало і не буде! Бо хтож чув, щоби 12 бідних, темних рибарів могли без божої волі цілий сей великий світ за собов повернути, а ще до такої віри, яка є Христова, котра багацтво, розкіш, гордість заказує, а лише любві, милосердія та покори учить? Але передше мусіло много християнської крові проллятись, мусіло багато минутись тих праведних мужів, що воліли страшні муки терпіти і життя своє положити, як тої святої, раз пізнаної правди, хоть би лише про людське око таїтись. Для того ж і чтить святая церков Христова тих своїх мучеників великих, і чтити їх буде вовіки мов тих плугаторів, що ниву Христову, ту ниву правди, тілом своїм засівали, а кров’ю своєю прирошали.

З-поміж тих угодників Христових називає і величає церков святого Георгія великомучеником, і то праведно, бо великі муки приймив молодий той вояк за Христа і за правду єго, і то в такій порі життя, коли чоловікові лише би жити хотілося, мавши і маєтки великі, і достоїнство велике, і молодість, і красу, і повагу, і любов своєго царя, одним словом, мавши все, чого буйна молодість і молоде серце бажати собі може. А однако він відмітує се все, аби лише правді Христовій свідоцтво дати, і темний та жерцями отуманений народ своєю кров’ю переконати, що віра Христова не є вигадкою Назарейчика, як то єго звали, але віра Сина божого, принесена з небес, від Отця світа, котрому честь і слава вовіки і віки – амінь!

Святий Георгій, або по-нашому Юрій, був родом з Каппадокії, одного з тих многих, красних та багатих країв Малої Азії, що вони, бувши колись піддані гречеській державі, разом з нею дісталися під владичество римське. Родичі єго були християнами: вітця замучено, як Юрій ще малий був, за віру Христову, а мати переселилася у Палестину, де великі дуже маєтності мала, але не віддавалася, бо хотіла лише для свого сина жити, котрий виріс їй такий красний і гарний, що єго відразу до римського війська відібрали. Але і тут не було єму біди; бо за вірну службу та відвагу зробили єго полковником, великим старшинов, а цісар так єго собі уподобав, що поклав єго на воєводу, то є на військового проводила і також на судію, і на губернатора цілої одної великої країни, і то вже у дванадцятім року єго віку.

А цісарем був тогди Діоклетіан. Він царствував усего 21 років, то є від року 284 до року 305 після рождества Христового, і перебував по найбільшій часті не в Римі, але у Малій Азії у місті Никомедії, столиці Віфінського краю. І був се, правду сказавши, цісар не згірший, лиш тільки єму можна було закинути, що бувало ворожці та жерцям на сліпо вірить.

А ворожбитами був ніхто інший, як усе таки ті жерці, котрі удавали, що божки їм свою волю тайно об’являють. Як же ж післав раз цісар до жерців за якоюсь там ворожков, то вони єму відповіли, що божки єму вже віщувати нічого не будуть, а то тому, що гнівні на нього, що він дає християнам ширитися, котрих, як розуміється, божки дуже ненавидять, а ніхто вже так, як той бог Аполон, що на всі ворожки та віщуни був старший. На се цісар розсердився дуже, тай сказав зараз усіх воєводів до себе призвати, щоби їм розказ видати – усіх християн у єго державі вигубити.

Те було причинов того страшного гоніння християн за цісаря Діоклетіана, котрий через своє легковірство у жерців та у ворожки і славу свого кров’ю покаляв, і тільки вірних своїх підданих та праведних людей погубив, і то лиш через лукаву зависть хитрих жерців, котрі не так-то вже за свої видумані божища, як за свої доходи боятися стали. А були ті їх доходи такі великі, що на примір у місті Аммоні в Африці, де стояла божниця божка Зевеса, тільки маєтку було назбиралося, що чистим золотом стіни покривали. То ж було жерцям за що і боятися, бо Христос учив маєтку на тоє обертати, щоби милосердіє, а не збитки ними творити.

Як же з’їхалися воєводи з усїх сторон, а цар засів на престолі та став їм розказ давати, що і на який спосіб має розпочатися велике гоненє всіх християн, і всі воєводи приймили мовчки і в покорі царські розкази, тогди молодий воєвода Юрий виступив сміливо перед царя, і так став до нього казати:

– Царю, з якої се причини має против християн таке страшне гоніння розпочатись, коли вони в кождім ділі є тобі вірні і послушні піддані, в кождім способі тобі лучше всіх повинуются? Хіба з тої одної причини, що вони іншої віри, як ти, царю? Віра приходить з переконання, переконання з ума, ум з душі, а душа від того, хто її сотворив. А коли ж цар душі не сотворив, то і не має до віри нічиєї мішатися, рівно, як і до єго віри ніхто не має права мішатися.

Цар аж з’умівся, почувши таку відважну бесіду, якої він може зроду ще не чув, тай каже до Юрія:

– Відки ти такої смілості дібрав, воєводо, до мене так дерзко говорити? Хто тебе сего навчив?

– Свята правда.

– Ого! Чи і ти лиш не християнин? Бо інший певно ніхто не відважив би ся на таку мову.

– Я, царю, християнин.

– Тож і мій найгірший ворог.

– На воєводів цар ворогів не кладе.

– А я тебе поклав, бо узнав тебе за праведного і мудрого чоловіка, за гідного рицаря, і за вірного слугу. Потверди се і тепер, і відречися твого розп’ятого Бога!

– Я, царю, християнин.

– Копіями у бунтівника! – гукнув сердитий цар на жовнірів, що около престола на стражі стояли. Зашуміли сталеві копії правцем на груди молодого воєводи, але хто і страх їх розповість, коли вони взріли, що копії, доторкнувшись святого, оловом поставали і як листочки позагинались? Господь Бог бо хотів святе ім’я своє ще більше прославити, а цар розказав своєго воєводу у темницю всадити, де єго на цілу добу до помосту прикували, а груди великим каменем привалили.

На другий день привели Юрія знов оперед царя, а цар, узрівши єго такого замученого, і спом’янувши вірну єго службу, став до нього ласкаво промовляти.

– Видиш, молодий рицарю? Чи не лучше тобі твого царя послухати, котрий тя любить так як батько? Відречися лиш твоєго Розп’ятого, а я зроблю тя ще більшим паном як єсь був, і буду тя коло себе, як дитину свою рідну тримати. Тільки послухай мене, коли вже не яко царя, то хоть яко твого добродія! За що ж так мене скорбиш, Юрю?

– Царю мій і пане! скажи мені за тебе і в огонь скочити, я скочу, бо ти мені був як отець рідний, і всігди милувався над сиротов. Але Бог мій ще більше доброго мені зробив, бо дав мені і вік, і душу, і Сином своїм св. правду мені об’явив, ба і не відтягався, ради спасення мого, того свого єдинородного Сина у жидівські тяжкі руки на муку передати. А я ж би єго мав тепер відречися? Сам скажи, царю? Ти много мені милості зділав; але коли би другий який цар мене підійшов, а я тебе зрікся, та до нього прийшов, скажи: чи не було би тобі на мене жаль?

– Га, се вже забагато! – крикнув розлючений цар, – на колесо з ним та на ножевий поміст! По воякові я не прибірних слів, але послушності хочу, і тую собі в тебе вимушу, упрямий ти молодче! Беріть єго! А ми другі ходімо у божницю, Аполонові помолитись, щоби поміг нам тих упертих християн покорити, котрі нашими старосвіцькими богами гордують, а якогось там собі Розп’ятого видумали, котрий, не позабувши на царів і князів, усіх людей рівними і рідними братями назвав. Під ножі з ним!

Се сказавши, пішов цар зі своїми совітниками в божницю, а Юрія узяли на ножевий поміст. А звався він для того так, бо був насаджений самими гострими ножами, гвіздям, гаками та остями, а над ним оберталося велике колесо, так, що єсли був до нього присилений чоловік, ножі все тіло на нім посікли, а гаки та ості від кісток віддирали. Прив’язали і Юрія на се колесо; закрутили, кров сплинула, тіло бризнуло сіканими шматями катам у очі, кості забілілись. Народ загудів зі страху та жалю, а кати у одно ще колесом крутили, хоть тіло уже давно було без душі. Але Господь сего ждав, аби ім’я своє святоє прославити: громи загуркотіли, світлість з неба блиснула, земля встряслась, а ангел божий став над убитим тілом і воскликнув:

– Радуйся!

Святий встав, здоровий як вода, а красний як рожа; кати та жовнірі побігли в божницю цареві се велике чудо уповісти, а народ у одно гукнув:

– Один Бог істинний, Бог християн!

І не то що народ, але і два високі урядники, Анатолій і Протолеон, що дивились на муки святого, увірили в Христа, ба навіть і сама цариця Александра, що на той галас прибігла з царем з божниці, увірила у Спасителя, лише той цар Діоклетіан не увірив. Бо не тільки що сказав Анатолію і Протолеонові голови повтинати, але і Юрія велів у глубоку вапняну яму у вапно вкинути і поставивши коло неї варту, кріпко привалити.

Який же страх та сум не обгорнув усіх, коли прийшовши четвертої днини до ями, щоби вапно брати, та кості мученика з нього повимітавши, до мулярки возити, найшли замість вапна білорожевий садочок, а в нім святого Юрія на молитві, сяючого як той ангел небесний! Знов гомін та крик в народі, знов посланці до цісаря, але у цісаря серце дияволом запечене, ум лукавими жерцями затуманений, котрі у одно цареві лиш піють, що єго воєвода мусить бути великим чарівником та знахарем, коли єму годі що вдіяти.

– То так? – каже цар, – він великий чарівник? А візьміть же мої мучительні ті залізні чоботи, що у середині самим гострим гвіздям набиті, розжіть їх в огні, щоби аж червоні були, і убийте в них того нашого великого чарівника. Відтак женіть мені єго воловими жилами аж у темницю, але так, аби за кождим ступнем по куснику тіла дорогою з нього лишалось!

Якже Юрій і сі тяжкі муки у покорі витерпів, а незміркованій мудрості божій і тепер угодно було, єго чудним способом ісцілити. Тогди цісар аж розболівся від злості, а єго вірник Магнентій каже до нього:

– Пресвітлий царю! коли тобі конечно о тоє ходить, аби того чарівника навернути, то є тут у Нікомедії один такий чарівник, що над всіх славний. Той зробить з ним, що ти сам скажеш, бо понад нього нема більшого чорнокнижника на світі. Він зветься Афанасій, і жде тут, у передній світлиці, твого розказу, коли тобі се було б угодно.

– Де він? де? – аж не стямився цар з радості, – сюди мені єго! Ти звешсяАфанасій? Ти той славний чарівник, що підіймаєшся того мого молодого воєводу погубити? Як се тобі вдасться, то будеш мати від мене царську заплату, і ласку на ввесь вік!

– Я чув, світлий царю, – каже той чоловік, – про того упертого християнина, і як він оперед усім народом своєю зухвалістю честь твою толочить і тобі ругається, дуфаючи на чарівничу свою силу. Але най буде він сто раз ще такий, як він, то єму нічо не поможе, як вип’є сесю отруту, що кладу осьде в отсій чаші на сей твій стіл.

– Ну, Юрію, – каже цар до мученика, котрого на знак Магнентія тим часом з темниці привели, – ви, християне, кажете, що Розп’ятий вам так дав, що можете ви отруту як воду пити, а вам нічо не зашкодить? Коли ж ти вже так у того твого Розп’ятого увірився, то випий отсю чашу з трутиною! – вип’єш?

– Вип’ю, світлий царю і пане мій, бо Єму вірую, і на Нього уповаю. Він же нам проповів: «Й аще что смертноє іспієтє, не вредить вам». А наша народна приповідка також каже: від милого пана мила і рана. Отже п’ю я сю чашу во імені того милого пана.

Се сказавши, перехрестив чашу і вихилив її до дна.

Але якже не задивувалися всі, узрівши, що не лиш живе, але ще кращий, як став перше був.

– Що се знов має такого значити, чорнокнижнику проклятий? – гукнув цар на Афанасія, що стояв оперед царем більше мертвий як живий зо страху, – чи тебе лиш шия не засвербіла під мій меч? Думаю, що з царем Діоклетіаном жартувати ніхто собі не позволить? Ти би се перший і послідний!

– Пресвітлий царю і пане! – заголосив чорнокнижник, упавши на коліна, – коли я сему і третьої розумію, то не тільки вік, але і душу мою бери. Але коли він так у того свого Розп’ятого уповає, то нехай же воскресить він того умершого, що єго вчора поховали, котрий на таку слабість умер, що вже на сему світі розіпрів був! Як се учинить, тогди вже і я сам у того єго Розп’ятого увірую!

– Ну, Юрію? – питає цар задивований.

– Я у Христа мого вірую і уповаю, – відповів святий, – поведіть мене до гробу того чоловіка!

Тут Святий став, помолився щиро, земля потряслась, гріб отворився сам, а умерший вийшов з нього живий та здоровий такий, який може ще і не був ніколи на світі. Тогди упав чорнокнижник Юрієві в ноги і заголосив:

/Вірую во єдиного Бога християнського і во Христа єго! А ти, чоловіче праведний, мученику святий, прости мя, що хотів тя страшною трутиною віка збавити, і отсим теперішним підступом до упадку привести! Бо як же міг я знати і сподіватися, щоби християнин міг вірою своєю і молитвою умерлого воскресити? Прости мя грішного, і умоли мені оставленія гріхів у Христа безсмертного, у котрого вірую, і в котрого уповаю!

– Га, ошуканці ж ви безличні! – верещав цар у крайній своїй лютості, – сим двом, чорнокнижнику і тому що воскрес, зараз на сьому місці голови повтинати! А ти знов, гордий та зухвалий воєводо, положиш їх завтра рано під меч, як увесь народ здалека і зблизька посходиться, щоби видів, що моїй волі і воєвода не сміє противитися, не аби що! У темницю з ним! А завтра рано на стратницю, де мається мені увесь народ ставити.

От і відвели Юрія в темницю, а Афанасієві і воскресшому на місці голови постинали.

В темниці лагодився святий Юрий до смерті, радісно і мирно, як се кожному праведному християнинові годиться, котрий знає, що не іде на другий світ по кару, але по вічну нагороду, де вже не має ні смерті, ні болізни, ні горя, ні людей лукавих, що сей світ чоловікові затроюють своєю злостю. Зробивши тестамент, віддав єго вірним своїм слугам, котрі за добрим своїм господарем і в темницю пішли, щоби єму послідню послугу віддати. А він промовив до них ось так:

– Слуги ви мої вірні, що мене і в тяжких моїх муках не забуваєте! Христос мій явився мені і обіцяв, що мене завтра до себе візьме. Для того ж не плачте так та не побивайтесь; але простіть мене, єсли я котрого з вас чим оскорбив! Старався я, правда, аби вам кривди у мене не було, але що ж? ми всі грішні! а за кривду слуг Бог великий та страшний гріх пише, такий, що аж до неба о пімсту кличе. Для того ж простіть мене, приятелі мої вірні! А як Бог візьме мене до себе, то похороніть мене так, як у сему записі я написав. Сей вік дуже короткий, і не зуздритесь, коли і вас Господь покличе до себе. Будьте ж добрі, будьте праведні, а я буду там за вас всіх добрих слуг, що своїм господарям вірно служать, Бога благати.

Так промовляв святий Юрій до своїх слуг, даючи їм посліднє цілування, а народ плакав, бо зійшлося єго було множество в темницю. Багато чудів творив тут ще святий мученик. Так прийшов на примір до нього убогий селянин, Глікерій звався, тай каже плачучи:

– Мученику святий, усего мого маєтку була воликів пара, котрими я і поле своє управляв і семю годував. А нині упав найлучший мій волик зі скали тай на смерть розбився!

– Не плач! – каже до нього святий, – бо твій волик ожиє: іди собі лиш з Богом домів, а застанеш свого волика вже на паші!

Багато таких чудів творив Юрій ще в темниці, аж тут уже і прийшли кати з голими мечами, щоби єго на стратницю вести, бо вже і день настав, і народ зійшовся, і цар уже ждав з усіма сенаторами, аби на смерть вірного своєго воєводи дивитись. Аж тут уже єго і ведуть кати, право оперед царя.

– Ну же, – питає цар, – як же, обдумався, Юрію? Ще не пізно: поклонися моїм богам, а зроблю тебе першим по мені у своєму царстві; за муки, котрі приймив єси, по-царськи тебе нагороджу, тільки покорися моїй волі. Най народ з мене не сміється!

– Царю мій світлий і пане мій любий! якже ж можу я богам твоїм кланятись, коли вони ложні? Якби я істини не знав, чи ж би тобі, добродієві моєму, волю не вволив? О я знаю, царю мій, що душа тебе болить мене так соромно тратити, що я тобі всігди так вірно служив! Але що ж! Як тої приповідки: мід солодкий, але пальця з ним не вкусити. Правда свята дорожша над усе!

– Тож доведи мені, що мої боги ложні! – каже цар.

– Поведи мене до них у божницю, пане! А коли скажуть вони самі, що праведні, тогди вже твоїй воли покорюсь.

Цар, цариця, сенатори, усі увійшли в божницю, котра близенько таки стратниці була. А Юрий возніс свою руку, тай промовив голосно:

– Боги ви мармурові та золоті! Заклинаю вас Богом небесним і Христом єго: говоріть правду! Боги ви чи ні?

На се лиш рунуло в божниці, бо всі божки, золоті, срібні, кам’яні, повалились святому во ноги, і розтріскались на дрібні кусні!

– Видиш сам, царю! – каже мученик.

– Вірую в небесного Бога і в Христа розп’ятого! – заголосила цариця Александра, упавши святому в ноги, – я християнка!

– І я християнин! – обізвався голос з народа, – бо мій волик ожив! Лиш один є Бог правий! а то Бог Юріїв!

Був се селянин Глїкерій, котрого ще з темниці знаємо. Прибіг муж праведний Богу правду віддати – велів цар за се і єму голову втяти!…

Тим часом упали розлючені жерці на Святого і були би єго на місці убили, як би були жовніри не прибігли борше, та єго не відняли. Тогди вже сам цар побоявся, тай дав знак, щоби борше кінець робити, бо думав, що народ збунтується, та ще хто знає, до якого кінця могло б прийти.

От і злетіла чесна голова святого мученика з білих плечей!… А діялося се 23 березня. Мали і цариці Александрі голову стяти, але Бог милосердний так годив, що вона, ідучи під меч Богу душу дала. Для того ж і малюють її всігди на образі святого Юрія, а єго же самого малюють яко римського рицаря на білім коні, которому під копитами страшна змія, котру Святий з коня копієм заколює. Змія значить то люте ідольство, котре Святий страстями своїми поборов.

Бо помимо того страшного гоніння християн за царя Діоклетіана, віра Христова все більше ширилась і коренилась. арод видів і пізнав, що єсли би віра не була істинна, то би мучені святі за ню таких тяжких мук не хотіли приймати, та ні голов своїх під меч ката класти, а ще такі мученики, як Юрій святий, воєвода римського царства, любимець царський, багач превеликий, молодець у цвіту, котрому веселий вік лиш начав розвиватись! Для того ж церков свята і почитає єго великим, і буде єго таким почитати, доки церков Христова стояти буде.

А що молитви таких мужів у Христа безсмертного царя і Бога нашого, приємні бути мусять, сего певне ніхто не заперечить. Адже ж і ми грішні, коли нас вірний та щирий наш друг о що попросить, з якою охотою та радітю єму єго волю сповняємо, ми, котрі ще лукавства світового повні! А Господь, істочник любові, не мав би свому другові, а ще такому, як Юрій святий, волю вволити?

О! молім же того великого друга Господнього! а молім єго особливо о просвіту нашого ума, о поправу нашого серця, котре як ті фарисеї лукаві, або ті кесарі римські, все а все Духові святому супротивляться!

Нас научають, що горівка є упадком нашим і нашого народа. Чому ж ми її не відречемось і не відпекаємось геть зо всім?

Нас научають, що лінивство є убійником душі і тіла: чому ж ми не возьмемося до праці так як другі народи, але все кажемо, що ми в Бога днів не купуємо? Правда що не купуємо, але за тото крадемо! Бо кожда днина є вкрадена у Господа Бога, котра без щирої, приліжної праці змарнована!

Просім отже святого великомученика Юрія, щоби умолив нам у Спаса нашого тої дерзості, з якою він за пізнаною правдою стояв! I так як він з тогдашнов змієв поганого ідольства боровся. Борімося і ми з нашов змієв, з тов змієв п’янства, котра з жидівських куф пеклом на нас дише! Помагай нам, святий великомученику Георгію, посадивши нас на білого і ясного твого коня науки і просвіти! амінь!

Примітки

Надруковано в книжечці «Просвіти» під назвою «Житіє святого великомученика Юрія (Георгія) з додатком трьохъ пісней в єго честь й славу. Написавъ Юрій Федькович», У Львові, 1873.

Друкуємо з першодруку.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 248 – 261.