Провід Божий

Юрій Федькович

Притча

Був тото собі один чоловік, і то добрий, праведний, милосердний чоловік, але мав тоту одну змазу на собі, що в одно а в одно Богу дорікав, що Бог і се і те не так робить, як би ся годило. А Бог милосердний постановив собі єго поправити, бо то був, як я вже казав, чоловік добрий, а за доброго чоловіка Бої ніколи не забуває.

І так сталося, що того чоловіка закортіло в світ, аби видіти, що у світі робиться, та чи і там Бог так не робить, як би ся годило. От він і пішов. Але ще він далеко не зайшов, аж тут здоганяє єго один молодий, хороший, веселий парубок, та й каже до нього:

– Слава Ісусу Христу.

– Во віки слава!

– А куда Бог провадить, легіню?

– От іду у світ, аби світа видіти.

– І я того самого пішов у світ, то може би ми стоваришувались?

– З охотов, але я знаю, що ти зо мнов не схочеш товаришувати, чоловіче, бо я у дорозі дуже дивак великий.

– Та який то з тебе дивак?

– Такий, що я у дорозі люблю усілякі фіглі вистроювати, а мій товариш не сміє мене навіть запитати, чому я се так або сяк впстроїв, бо я зараз беру, і єму голов утинаю! А інак, то я такий вірний та щирий товариш, якого в світі пошукати, не лишу тебе ні в пригоді, ні в слабості, ні у ніякім трафунку!

– То ми собі товариші! – каже чоловік, подаючи парубкові руку, – бо що мене має то обходити, що ти будеш у дорозі робити? Аби ти мені лиш інак добрий товариш був.

От узялися, та й пішли.

Ідуть вони що ідуть, ідуть що ідуть, аж тут стало вже і вечеріти, а чоловік каже до парубка:

– Де би ми переночували, товаришку?

– У корчмі ні, – каже парубок, – бо я в корчмі ще зроду не ночував. Але просімся у якого багатого господаря на ніч, от хоть би і в отій там крайній хаті. Там, здається, неабиякий господар проживає.

От і повернули вони до того господаря.

Господар приймив їх дуже файно.,так що краще не може бути. Казав їм добре вистелити, покласти перед них суту вечеру, сам уточив збанок вина, насипав гостям по склянці, а для себе здоймив з полиці велику золоту чарку, та й п’ють усі три, а господар, любуючи свою чарку, каже до гостів:

– Сю чарку, гостеньки любі, подарував мені наш покойний дідич тої днини, коли я ся женив. Добрий то пан був. дай єму Боже царство, а я єго так любив, що ся чарка мусить коло мене кожної ночі на столі стояти, бо мені ся видить, що я би без неї навіть ока не зажмурив. Але тепер лягаймо припочити, бо ви матбути трудні, та і я нині доволі наробився.

От і полягали всі три.

Але другої днини досвіта будить парубок потихоньку свого товариша, та й шепче ‘му в ухо:

– Утікаймо чоловіче, але утікаймо хутко, доки ще всі сплять!

– А то чому? – питає чоловік задивований.

– Бо я украв золоту чарку.

– А то чому, – хотів чоловік питати, але умовк, бо нагадав собі, яка межи ними умова була.

От і викрались тихонько з хати, та й пішли далі. Але другої днини, як стало вечоріти, питає знов чоловік парубка:

– А де ми сеї ночі заночуєм, товаришку?

– Тамтої ночі, – каже парубок, – ми ночували у багача, а сеї ночі годиться, абих у бідного переночували. Але квапмося, бо зараз буде така злива, що світ топитиме! От уже і накрапує!…

Повернули вони до одної бідної хатки, а господар против них з костуром:

– А чого тут, сякі, такі волоцюги? Може на ніч? Я таким проходанам, як ви, зараз так вистелю отсев бучагов, що аж до нових віників тямитимете! Руште, забирайтесь!

– Змилуйтесь, господарю чесний! – молить парубок, – хіба не видите, що зараз гікатиме як з ведра?! Де ж нам тепер бідну свою голов притулити?…

– То лізьте там до примхи у хлівець, та дякуйте Богу, що я нині доброї волі, а то би я вам зараз…

Та й забіг у хату, бо дощ і справді зачав сипати, як з відра, а то так, що наші подорожні з тяжков бідов у хлівець позапихались.

Другої днини вилізли вони з хлівця, а господар вже їх дожидає.

– Як же вам спалось? – гукнув.

– Господу милосердному дякувати, а вам бодапрости, господарю чесний – дуже добре! А за ваше чоловіцтво прийміть, ласкаві будьте, від нас отсю золоту чашу в дар! Бо то великої речі варт гостя під свій халаш приймити, а ще при такій лихій годині, як зночі була!

Господар засоромився та й хотів щось відповісти, але подорожні вклонились низенько, та й пішли собі далі. А третього вечера питає знов чоловік парубка, де ночуватимуть, а парубок каже:

– Сеї ночі, товаришку, заночуємо у самого війта. Тут нам буде ліпше ще, як перед тої ночі, бо війт – що добрий, що щирий, а що гостеприємний, як рідко!

І як парубок казав, так ся стало. Війт приймив гостів ліпше як свою родину, показав їм свої убрані світлиці, свої набиті комори, земники, загреби, стайні, стодоли, а на решті показав їм і свого малого синка-одинака, котрого ліпше любив, як свої очі, як свою душу, як своє здоров’я, і без котрого він ні пообідав, ні повечеряв, ба навіть і спати не ляг.

Але уночі будить парубок свого товариша, та й каже:

– Утікаймо, чоловіче!

– А то чому знов? – питає чоловік.

– Бо я задушив війтового синка. Ходім!

Другої днини була неділя. Наші вандрівники ідуть попри одну стареньку маленьку дерев’яну церковцю, а чоловік каже до парубка:

– А що? Не повернемо трохи до церкви? Мене кортить Богу помолитись. А хоть церков ще заперта, то можна і у порога молитви зговорити і поклони вибити.

– Ходім! – каже парубок.

Але доки чоловік молитви говорив, а парубок дістав – ніт вісті відки – кілька віхтів соломи, виймив сірник, і підпалив церков з усіх боків. Вогонь зачав бухати, а парубок каже до чоловіка:

– Тепер же утікаймо швидко, доки люди повстають, аби нас у селі не виділи!

А на вечер зайшли вони – але вже не до села, а до одної пустої корчми, що сама у полі стояла. Тут видобув парубок, ніт вісті відки, хрест, два ліхтарі, дві великі свічки, зажог, упав на коліна, та як стане Богу молитись, та поклони бити!.. Так єго і ранок захопив. А чоловік каже тогди до парубка:

– Ледіню! – каже, – товариш єсь мені за товариш, але я з тобов далі не піду, бо не можу на твоє таке свавільство дивитись. А хоть я тебе не смію питати, нащо ти се або те зробив, бо така була наша згода, – то зроби мені хоть ту одну ласку, та скажи мені, хто ти є?

– Зажмури очі! – каже парубок.

Чоловік зажмурився.

– Подивися!

Чоловік подивився – а перед ним стоїт ангел, красний-красний! сто раз кращий, як єго в церквах малюють, і каже до нього:

– Питайся тепер що сам хочеш!

– Ти хто??

– Слуга Божий, Господом присланий, аби тебе навчити.

– І нащо ж ти у того доброго господаря золотий кубок украв?

– Бо би ся був доти ним бавив, аж доки би був ся не розпив, з того маєток утратив, а на останку жебраним хлібом пішов!

– А на що ж ти такий дорогий кубок тому розбишаці подарував, що нас у кучу запхав?

– По-перше на те, аби засоромивсь, бо такий сором є перше лікарство для душі. А по-друге на те, аби усігди, як який подорожний прийде, собі гадав, що і від сего дарунок дістане. Таким способом привикне він благотворити, а хто до того раз привикне, хто небесну солодкість, котра у тім лежить, раз покоштує, той уже не понехає того ніколи.

– А для чого ж ти тому преблагому війтові єго єдину радість, єго єдину дитину задушив?

– Бо він би був того хлопця на нінащо розпестив, а то так, що з нього би був зробився найбільший ледащо, котрий би був свого вітця убив і на шибениці завис.

– А для чого ж ти дім Божий, святу церков запалив?

– Аби собі громада нову, красну і велику поклала. Бо то є ганьба цілого світа, аби у селі корчми як палаци красувались, а церков аби стояла гірш тої кучі, у котрій ми другої ночі ночували.

– А на що ж ти у сій охаблиній корчмі цілу ніч так щиро Богу молився?

– Чи ж не було за кого? Бо де ж більше беззаконий, де більше гріхів твориться, як не по корчмах? Тут б’є, збиткує, кривавить син вітця, донька маму, чоловік жінку, брат брата, товариш товариша. Тут судить, обговорює, чорнить громада начальство, старшину, а старшина громаду. Тут в’яжуться пути усему злодійству, убійству, рабівництву, нечистоті, і усему плюгавству. За тих я ся так щире Богу молив і єго благав, аби люди уже раз спам’ятались.

Так казав ангел божий і знемидів, а чоловік пішов до дому, і вже більше на Бога не нарікав: бо пізнав, що неізслідимі суть пути Господні.

Примітки

Надруковано в «Бібліотеці для молодіжи», 1888 р., с. 1 – 7.

Притча сеся основана на народнім оповіданні про ангела-товариша, або наймита. (Порівняй «Ангел на службі у попа» – «Етнографічний збірник», т. 3, с. 114 – 115; «Ангел на службі» – «Етнографічний збірник», т. 9, с. 42 – 43) і в дальшій лінії на середньовіковім оповіданні, поміщенім у «Gesta Romanorum» і перекладанім відти багато разів на польську і на нашу стару мову. (Порівняй Ів. Франко, Карпато-руське письменство 17 – 18 в., с. 103, ч. ІІ).

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 450 – 455.