Як то співак проклинає

Переклад Ю.Федьковича

З німецького Л. Уланда

Стояв давно десь замок величний на весь край,

Далеко його було видко – аж поза море в гай;

Довкола замку цвіли городи по двору.

В городах грали води вдолину то вгору.

Сидів у тім палаці король ци цар відий;

Сидів він на столиці похмурний та блідий,

Бо що робив – то страх був, вражда – що розказав,

Недоля – що подумав, а кров – що написав.

Два славні співаченьки прийшли раз у той край,

Оден, як сокіл, сивий, а другий – саме май.

Старенький з арфов їхав на коню воронім,

А молод співаченько йшов пішки попри нім.

Старенький так му каже: «Ну ж, синку, пам’ятай, –

Найкращі наші пісні тепер си нагадай,

Добудь усеї сили, утіхи та жалю,

Бо маємо співати лихому королю».

Вже стали у світлиці старий із молодим…

Король сів на столиці, цариця сіла з ним;

Король – страшний, прибраний, гей поломінь в печі,

Цариця – люба, мила, гей зоронька в ночі.

Тот сивий співаченько на струнах як заграв,

То срібний єго голос все вище ся змагав,

З ним пісня молодого запіла в любий звук,

А в ній ся відзиває старого мутен гук.

Співають о коханню, співають о гаразді,

О вірі і о честі, о славі, і о слажді,

Співають усе красне, що в людях людських є,

Співають усе любе, що в серці людськім б’є.

Забувся кепкувати дворян, безличний трут,

Зухвалі жовняриська поклони богу б’ют;

Цариця не могла вже зневолити чувствам –

Узяла квітку з грудей та й дала співакам.

«Звели-сте мої люди, тепер ще й дружину!?» –

Так крикнув цар остеклий, гей змій, ся лиш здригнув

Та й шпурив острий палаш молодцеві у грудь –

Мість пісней з них посоки кроваві ‘д горі б’ють.

І гей би буря мела, так кождий утікав.

На рученьках старого співак уже сконав;

Плащем єго вгортає, виносить го надвір,

Садить на ворон-коня, лишає дикий двір.

Но перед пишнов брамов співак старенький став

І вхопив свою арфу, що славов досі грав,

Та й тріснув нев до слупа камінного оклік,

Та й крикнув, аж ся голос по всіх мурах промік:

«О горе, ясні мури, навіки най же тут

Ні струна не задзвонить, ні пісні не звучут,

Ні, плач лиш та неволя най вами гомонит,

Аж кара вас господня на грузь не розвалит!

О горе вам, городи, тобі, маєвий цвіт!

Дивіт, яке се личко, дивіться, ой дивіт!

Аби-сте повсихали кирниці, жерела,

Камінєм поставали, без кіти, без зела!

О горе, чорний збую, піб’є тя наша кров,

Аби-сь ти більше слави на світі не найшов!

Ім’я твоє най піде у пропасть та у ніч,

Як дух той, що сконає, вітрами піде пріч!»

Старий прорік се слово, а господь єго чув.

Де замок став бувало, то як би і не був!

Лиш слуп оден голосить, який тут раз був збит,

І той уже попукав – туй-туй ся повалит.

А де городи були – пустиня на оклік,

Не видко стебелинки, водиці ані пік.

Царя ніхто ні в пісні, ні в книзі не згадав –

Западок і забуток! Співак го так прокляв.

Примітки

У перше друковано в Слові 1862 р. ч. 43 під заголовком Співацкая клятва, потім Поезії, 1862, стор. 83 – 86.

Поезія є перекладом поезії Людвіга Улянда (1787 – 1862) «» (1814). У перекладі загальне число строф, розбивка на строфи, віршовий розмір та схема римування повністю відповідають оригіналу.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 69 – 71.