Пісня о поході Ігоря на половців

Переклад Ю.Федьковича

Не яло би мені по старовіцьких узорах

Повістовань крутих і свою повість начати

О ви, браття мої, о поході Ігоря князя,

Святославича сина. Тому зачинаю я ліпше

Так, як діло велося з-за нас, а не так, як Боян

Пісні творював свої. Бо Боян віщий, о браття,

Як кому їх складав, буяв лісами, як дума,

Як той вовк по землі, орев той шибкий на небіссю!

Та минула ж бо вже часів тих давніх сваволя.

Як пускало ще ся по десять соколів на стадо

Лебедине, а чий розбив ‘го перший, то тому

Перша й пілася піснь: от хоть би і тому старому

Ярославу або й Мстиславу, що він то зарізав

Того Редедю оперед очима казоцкого війська,

Або ж хоть – най кажім – і Роману красному тому.

Боян, браття ж, бо не по десять соколів на стадо

Лебедине пускав, а клав свої віщії персти

Лиш на струни живі, а княжеська слава гриміла.

Зачинаймо ж, о браття, ту повість мою, приточив’ до

Владимирських времен і Ігоря нашого врем’я,

Що він, душу свою напрягши силов і серце

Наостривши відвагов, набравше в ся ратного духа,

Полки свої веде на край Половецький за Руський.

Глянув Ігор тогди ж на світле сонце й, уздрівше

Військо своє усе укрите тьмою від него,

Каже: «Дружбо! брати! бояри ви мої! о ліпше

Бути стятому впень, ніж впастись в погану неволю!

Сядьмо ж, браття мої, на комоні бистрі, поїдем

Знати Дон голубий!» – Душа палахнула до бою

В нім, бо згага прагнуща напитися з Дону застала

Очі князю, аби не видів знаки ті зловіщі.

«Хочу, – каже він, – я у край Половецького поля

Ратище своє вкопати з вами посполу, руснаки!

Хоть най зараз і голов’ наложу свою, а хочу

З Дону шоломом я пить!» – О Бояне, ти соловію

Старовіцьких времен, ти! ти аби-сь був опівав їх,

Ти! буяючи й сам, літаючи пташков співочов

По мисливих лісах, гуляючи думов по небі!

О, тобі лиш і піти би було ті полки, як рушать

Траяновим шляхом вони, полем у гори, єднати

Славу давніх времен з сегоднішних славов у ворох!

О, тобі лиш і піти ‘го було, Ігоря того,

Того внука Траяна, траянського славного роду!

Не соколів несе, й не буря степами як море,

Але хмара вірлів жене до широкого Дону!

Мож їх в пісні й опіть, о Бояне, Велесів внуче?

Комоні ржуть вже за Сулов й дзвенить уже в Києві слава,

Труби грають на гир у Новогороді, в Путивлю

Корогви вже здоймили і Ігор жде милого брата,

Всеволода він жде, а буй-тур Всеволод каже:

«Брате єдиний ти мій, один мій світе, о світлий

Ігорю мій ти: оба, оба Святославичі єсьмо!

О, сідлай ти лиш твої ті комоні бистрі, а мої

Вже готові стоять, осідлані, в Курську тебе ждуть!

А куряни ті мої комонники чвалі, хоть де їх,

Бо під трубами всі они є сповиті, в шоломах

Й вилеліяні всі, й згодовані ратищ залізом!

Їм свідомі шляхи, яри їм знакомі, в них луки

Напряжені в одно, отворені тули, шаблі їм

Наострені в одно, а самі гуляють по полю,

Як вовки, і шукають си честі, а князеві слави».

Се сказавши й ступив у золот стремінь князь Ігор,

І у поле рунув, а сонечко все-таки тьмов ще

Укривало ‘му путь. У потемку птаха пищить, а

Звір у лісі реве, верх дерева Диво голосить,

Знати борше дає усюди-повсюду – по Волзі,

По Помор’ю, й Посуллю, і Сурожу, і по Корсуню,

А нарешті й тобі, ти, Тмутороканське божище.

А половці уже біжуть манівцями до Дону,

Їх теліги скрипя в опівночі, рци ті лебеді

Порозпугувані; князь Ігор веде своє військо

К Дону. Птаха пасе біди єго, вовк сіроманчик

По ярах верещить, вірли уже кликом скликають

Другу звір на кістки, а лиси брешуть-в’їдають

На ті щити червоні. – О Руська земле, уже по

Шеломянах тих твоїх! – Стало світати, і заря

Запалала на встоці, імгла розляглася, і щебіт

Соловіїв умовк, кавки тихомиритись стали,

А руснаки поля перегородили все щитом,

Все багровим, во честь собі, а князям же во славу!

В п’ятницю рано они й побили поганськії полки

І, розсіявшися по полю, як стріли, забрали

Половецькі дівки ті красні й золото з ними;

І оксамит прецінний, а ортьми і шуби й жупани

В’ни боліттє гатили і ними мости в’ни мостили.

Корогва же боєва, у краску багрова і біла,

І багрові чівки, і державно срібне – самому ж

Святославичеві. Дрімає у чистому полі

Олегове гніздо; далеко оно залетіло!

Не родилось оно ні долі, ні тому соколу,

Ні кругавію, ні тобі, о ти, вороне чорний,

Половчине поганий! – Біжить Гзак вовком, а Кончак

‘Му справляє дорогу до того широкого Дону.

Вельми рано на другий се день криваво зоряє,

Тучі з моря женуть, чотири сонця укрити

Загадали, а в них молня ся звиває, громове

Грають, дощ, як стріла, гикає з великого Дону.

Тут ся пікам ломить, шаблям ся терти, щербити

О шоломи тверді тоті половецькі от тутки,

На Каялі-ріці, на Доні широкім! – О Русе,

Руська земле! Уже по шеломянах тих твоїх!..

Віють з моря вітри, Стрий-бога внуки, як стріли,

На ті бойні війська Ігоря князя в’ни віють,

І земля стугонить, бриня каламутні погої,

Ковпіт поле укрив, в вітру корогви шелевіють,

А половці женуть від Дону і моря, і ввезьде,

Руське військо они усе обступили, і поле

Стойкарем обгорнули бісові діти, а жваві

Руснаки обіклали єго червоними щити.

Всеволоде, ярий ти туре, стоїш напереді,

Сієш сійно стрільми, гримиш о шоломи мечами

Плавовими, а де гулькнеш ти туром, де блисне

Золотий твій шолом – сипнесь половецька погана

Голівня, і шоломи аварські скіпаються, ти їх

Сікма скіпаєш, ярий ти туре, клепанов шаблев! –

Браття мої! Кому ж не є дорогі в’ни, ті рани,

Того воя, що він не дбає ні віком, ні світлом

Достоятельства свого, та ні Черніговом, ні златим

Тим престолом отецьким, та ні Глібовнев препишнойов!

Був то й Траяна вік, бували часи й Ярослава,

Були й Олега бучі, Святславича Олега. В них він

Колот мечами коярив і стріли сіяв по землі.

В золот стремінь ступає у Тмутороканю бувало,

Чує дзвін Ярослав, пресвітлий той син Всеволожин,

Владимир же на то в Чернігові знов собі уха

Затикає. Така й Вячеслава ж Бориса слава

На погибель звела, і жвавому князеві тому

Постелила посаг на гробнім коверці зеленім

Все з-за Олега кривди. Оттов же Каялов й Святополк

Кочував си вітця угорськов ватагов у Київ,

У Софію святу. Тогді й при Гориславськім Олзі

Сіялись і росли свавільства. Отак пропадало

Даждьбог-внука добро. Отак-то у колотах княжих

Людський вік коротавсь! Тогді-то плугатаря гуку

Рідко чути було по Руській землі, а часто

Каркітню вороння, як трупом ділилося людським,

Або ж клекіт кавок, що звались летіти на здобич.

Так у давніх-то бучах та в давніх походах бувало,

Але того, що нині, не було чувати на світі.

Зрана аж до у-вечір, а з вечора аж до на-зорі

З плаву стріли шумя, гримя шаблі о шоломи,

Труться ратища в прах на полі чужім та не своїм,

В Половецькій землі. Земля ж від копит почорніла,

Білов костев уся засіяна, кровйов полита,

І зійшла в’на тугов, зійшла аж у Руському краю.

Дзвиньк і шум, але що за шум від давіки рано

Зашумів перед зір? – Князь Ігор це полки шикує,

Жаль бо брата єму, Всеволода милого жаль ‘му.

День і другий ся б’ють, на третій к полудню упали

Ігоря корогви; на березі тої ж Каяли

Розлучили братів. Кровавих тут вин вже не стякло;

Тут скінчили пропій, сватів попоївши, руснаки,

Положивши життєм в несвоїй землі за свою.

В’януть трави з жалю, ліси під тугов похилились,

Невесела, брати, уже ж бо настала година,

Завела ж бо біда з усего пустиню, устала

На Даждьбожого внука війська і дивом злинула

На Троянськую землю, крильми лебединими збила

На морях голубих, на Доні в’на збила й збудила

Давніх сварів часи. Не стало князям уже сили

На поганців. Бо було – брат братові каже: «Се моє,

А се також моє!» Отак виходило з малого

На велике усе, і самі на себе в’ни лихо

Накоярювали, тимчасом поганці з увезде

Нападали на Русь! О! Сокіл займе далеко

Пташку ‘д морю б’ючи… да й Ігоря чвале то військо

Не завернеться вже, а Жля і Карна поганий

Вслід за ним ся женеть по Руській землі і з криком

Мечуть нейов смагу з вогневого рога дугами.

Руська челядь рує по Руській землі, голосить:

«Милих наших гой лад уже нам ні гадков згадати,

Ні їх здумати думов, ні їх вже очима уздріти,

І чимало ще срібла нам висипать прийде та злата!»

Застогнав же і Київ, о браття, тогді, і Чернігів

З туску й напасті, і розсипались туги по Русі,

А пекуча печаль рине серед Руської землі.

Сам на себе князі кують було свар, а поганці

За тим часом як чирь на Руську землю ся сипють

І беруть собі в дань по білі від кождої хати.

Святослава сини, один з них Ігор, а другий

Всеволод цему лиху усему винні! Они ж бо

Іскорізмали ‘го, і ‘го скорняли, те лихо,

Що отець їх приспав, той київський Святслав пресвітлий.

Він загрожував ‘го; бувало як тріснеться з полки

Та з мечем крицяним на ту Половецькую землю,

Вмісить гори і доли, сколотить озера і ріки,

Потоки й болота усушить, того ж поганця

Кобяка, як той вихор напрасний, ухопить з собою

З лукомор’я від тих залізних полків огромних

Половецьких, й попадесь Кобяк у Київ бувало,

В Святослава двірство. Тут німці, волохи і греки,

І моравці поють Святславову славу, вклинають

Князя Ігоря, що втопив наш жир у Каялі,

В половецькій ріці, й засипав ї золотом руським.

Тут бо Ігор устав з стільця золотого, тут сів він

У рабівський стілець. Єго молодого всадили

У тіснії мури; пропала вже веселість наша.

Святославичеві ж дивний тогді сон це приснився.

«В замку київськім-сте, розказує, цеї мя ночі

Укривали ніби на тисовій лаві коверцем

Чорним ніби би десь, і черпали зелінь-вино ми

Затроене би ніби, і охабленими тули

Череп сипали десь в полу ми, ніби жемчуг би,

Ніби що, і ‘сте кпили десь з мене, казали, що стеля

Вже без сволока в моїм теремі золотокровім.

І крізь у ніч десь ніби ворони кракали дітьчі

Ніби в Плесенську десь, у Кисановому лісі,

І не міг я ту чирь пригнати до синього моря».

А бояри ж на се рекли до князя: «О княже,

Се туга так твій ум у туск обгорнула; злинули ж

Два соколи бо се з отецького свого престола

Золотого добуть хоть гордого Тмутороканя,

А хоть синього Дону напитися своїм шоломом.

Крильця вже ж бо соколам притяті поганців шаблями,

І сидя вже они, забиті в залізнії пута.

А що пітьма три дні – значить: два сонця загасли;

Два багрові стовпи – два місяці се молодії,

Олег се й Святослав; оба они оболоклися

Тьмов. А що на ріці Каялі тьма світлість укрила –

Се по Руській землі простерлись половці, як нори

Борсукові; а що они у морі загрязли,

То значить, що широка тепер вже ханові воля.

Вже ж бо ганьба устала на славу, упала неволя

На ту волю і Диво присіло Руськую землю.

Побережжям же моря ті готські дівчата співають,

Моря синього се, і руським золотом дзвонять,

Величають часи вони Буса, і мсту Шарокана

В’ни леліють, а ми ж жадні є веселой години».

Святослав же ж тогди зрече золоте одно слово,

Ще й з слізьми ‘го змішавши, та й каже: «О мої непоти,

Ігор і Всеволод! Ви скоро вже, – каже, – зачали

Половецьку землю мечами учити і слави

Добувати собі. Та з нечестев вдіяли діло

І без слави єсте розсипали криви поганців!

Ваші ж серця хоть дужі й з твердої ковані криці,

А відм’якли они від буйності! Так ви зробили

Срібній цій сідини!.. О, де ти поділася, сило

Брата моєго, ти, багатого того у військо

Ярослава ти сило, і з тим чернігівським рицарством,

І з могути й татряни, і з шельбирями, і з тими

Топчаками, і з тими ревугами, і з олберями,

Що без щитів они, з ножем лиш голим та з криком

В брань ся мечуть і дзвонять у прадідівськую славу.

«Нащо ж ми? – зирчите! – Або ж ми уже не мужчини?

Вдало нам ся добути передньої слави – про віщо ж

Ми посліднойов би не мали оце поділитись?»

Чи ж на речі такі дивниця би була старому

Відмолоднути ще? Але ж бо сокіл на ловах

Хоть високо буяє й далеко пускаєсь на здобич,

Претці ж своє гніздо й тогди він не дасть на поталу.

А недоля ж князів не є ж це з причини свавільства?

Не они ж це пустили ту давну славу в неславу?

І не з їх це причини стогне то Ромно сьогодні

Під шаблями половців, під ранами ж князь Володимир?

Тяжко Гліба є сину, розпучно, та тяжко, та тоскно!»

Всеволоде, великий ти княже, чому не згадаєш

Прилетіти сюди з далеких сторін та вступитись

За отецький той золот престол, бо ти оце можеш

Волгу весли розбити і вичерпать Дон шоломами!

О, як ти би ще був, то була б раба по ногаті,

А по резани раб! Ти міг би-сь по суші стріляти

Шерешери живими, двома се Глібовичами.

Буйний Рюриче, й ти, Давиде: не плавали ж ваші

Золочені шоломи по крові? Не ваша ж та жвава

Дружина то рикала по чистому полю, як тури,

Загартованими ранені шаблями? Ступіте,

О пресвітлі князі, у золот стремінь за кривду

Ігореві оце, Святславича буйного рани!

Осмомисле, ти, галицький княже, і ти, Ярославе,

Що високо сидиш ти на своїм золот престолі:

Ти угорськії гори підпер-єсь залізними полки,

Королеві-єсь путь заклав і запер-єсь ворота

На Дунаю, магами почерез облаки мечеш,

Суди судиш по Дунай і грозу стелиш по землі,

Від воріт київських ключі тримаєш, стріляєш

З золотого престола отецького аж у султанську

Землю за землями. Застріль же ж, пане, і того

Кончака, поганина-поганця, за Руськую землю,

І за Ігоря рани, за Святославича рани!

Ти знов, Романе буйний, і ти знов, Мстиславе другий:

Герда носить вас дума за ділом великим, високо

Ви за славов претесь у буйноті, так як той сокіл

У вітрах ся несе, що хоче в буйності птаху

Ймити. Є бо у ваших латинських шоломах залізні

Підборіддя: від них земля потерпала й не мало

Тих хиновських сторін, Литва, Ятвязі, Дремели

І половці тому сулиці свої повергли

Й поклонили тому ті голови свої під тії

Плавовії мечі. Та вже, о Ігорю княже,

Сонце світло втеряло! Не дурно і дерево листя

Поронило: по Рсі, по Сулі міста поділили,

А ті Ігореві війська вже ніхто не оскресит!..

Дон тя кличе, о княже, взиває князів на відомсту;

Жваві Ольговичі князі, ви вже рослі до війни.

Інгвар і Всеволод, всі три Мстиславичі жваві,

Шестикрильці, усі не простого ложу-путері!

Жеребцями оце добро ‘сте добули!.. Навіщо

Ті шоломи у вас є златі, і сулиці ляцькі,

І щити? Закладіть ворота в полі стрілами

За ту Руську землю, за Святславича Ігоря рани!

Сула вже не тече сріберно до Переяслава,

Двина каламутна тече половчанам сердитим

Під поганців криком. Один Васильків же Ізяслав

Подзвонив був колись-то острими свими мечами

О шоломи литвян; затратив там Всеслава славу,

Діда свого, та й сам під тими черленими щити

На кровавій траві литовськими страчен мечами.

А як ліг він на ній, то й каже: «Дружину, о княже,

Птиця вкрила крильми і звірі їм кров похлептали».

І не було тогди ні брата єго Брячислава,

Ані Всеволода; сам душу жемчужну спустив він

З тіла лицарського через золоте ожерелля.

Вмовкло все, хляла радість, ревут городенськії труби.

Ярославе і ви усі Всеславові внуки,

Вже прийшлось понехать славні свої стяги, сховати

Пощерблені мечі: уже не в діда ви славі!

Ви бо, князі, начали провадить своїми свари

Погань кляту на Русь, на житіє давнє Всеслава.

Бо чи мала яку путерю земля Половецька?

В семім віку Траяна метав жеребец князь Ізяслав

О ту діву ‘му любу: як в стременах він напрутився,

Так і в Київ уштрик, добув острогами в нему

Золотий той престіл, а відти знов лютим звірем

У опівніч як бризне з Білагорода в мглі синій,

Так вже рано розбив стрикушами новогородські

Ворота і, розшибши стару Ярославову славу,

Скочив вовком сірим з Дудуток до Немну-дунаю,

А над ним не снопи, а голови людські ся стелют,

І молотя там ціпи самі плавовії; на тік там

Лиш все тривки кладуть, молотять душі від тіла.

Над Немном береги не є засіяні піски,

А засіяні в’ни кістьми синів руських. Князь Всеслав

Людям суди судив і князям міста врядкував він;

Сам вганяв же, як вовк. Дігнавши до Тмутороканя,

Ще нім кури запіли, і там він великому тому

Хорсові путь, як вовк, перебіг. То єму-то

У Софії святій у Полоцьку рано дзвонили

В дзвони, він же їх чув у Києві, каже, їх голос.

Та хоть віща душа у красному тілі ся била,

То однаково він багато бід перепацив.

Тому ж і віщий той Боян ще переже приповідав ‘му:

«Хитрий ні, ні багач, ні навіть та птаха щаслива

Не втечеся, о ні, господнього суду ніколи!»…

Як же, о, не стогнать тій Руській землі, згадавши

Давні свої часи і давніх князів! Владимира

Того давнього бо не мож прикувати би було

До тих київських гір; впісля єго стяги попались

Рюрикові одні, а другі Давиду, тепер же

Їх рогами товар розносить хащами, мричами (?),

А їх ратища п’ють тепер у Дунаю втоплені.

[А ось первісний текст перекладу, писаний чорнилом і потім перечеркнутий рукою Федьковича:

Рюрикові одні, а другі Давиду. І де їх

Труби грали колись, тепер лиш товар там пасеться

Тай і зброї не чуть, що раз над Дунаєм бриніла.]

Ярославну се чути, як досвіта рано, зазульков

Заховавшись, кує: «Полечу я, – каже, – зазулев

По Дунаю собі, умочу бобровий рукав свій

У Каялі-ріці й утру я ним князеві рани

Ті криваві єго, на лицарськім тілі утру я!»

Ярославна оце голосить в Путивлю ще й рано

На оборі собі і приповідає: «О вітре,

Буйний вітре! Чому устріть, господине, ти вієш?

Чо’ несеш, о ти, пане, хановськії стріли погані

Своїм легким крилом на моєго лади се вої?

Се ще мало тобі під облаки віяти кидки?

Мало ще кораблі леліять по синьому морю?

За що ж радість ту мою розвіяв степами, о пане?»

Ярославна оце голосить в Путивлю ще й рано

На оборі собі й приповідає: «О Дніпре,

Славатарю ти мій, пробив кам’яні єси гори

Половецьков землев, леліяв Святславські байдаки

На кобяцькі війська. Злелій, господине, і мого

Ладу-друга сюди, абих я не слала так рано

Сльози мої на море до него, до мого супруга!»

Ярославна оце голосить в Путивлю у місті

На оборі собі і приповідає: «Пресвітле,

Світле сонце моє! Всім тепле і красне єси ти!

О, за віщо ж бо ти так пряжиш гарячими лучи

Лади вої? За що у полі пустім на безвіддю

Ти їм луки спрягло і тули їм спрагов затяло?»

Пирсло чорнеє море, бредуть плавоморчики мглами,

Бог показує путь князю з Половецької землі

В Руську землю назад до златого свого престола.

Згасла зоря вечірня. Ігорю спит і не спится,

Мислев мірить поля від синього Дону до Дінця.

Комонь князів стоїт в опівночі сідлан, готовий.

Свиснув Влур за ріков, дає се він князеві дотло.

Князя й досі нема; він гукнув, земля задрижала,

Трави шумом шумя, вежі половецькі здвигнулись.

Князь тогді в очерет як кинесь хибким горностаєм,

Гоголем у ріку, на комоня борзого духом,

Босим вовком з коня, відтак до донецького лугу,

Соколом в тумани, сполошивши гуси й лебеді

У три світа угли: на схід, на полуднє, на запад.

І як Ігор летів полями, як бистрим соколом,

Овлур вовком шумів, собов оббиваючи роси

Ті студені й свої ті комоні бистрі втомивши.

Донець князю рече: «Велика ти, Ігорю, слава,

Кончаку знов досада, а радість Руській землі єсь».

Ігор ‘му відповів: «І твоя, о Донче, велика,

Що-сь леліяв ти князя на хвилях своїх, стелив ‘му

Шовк-зелену траву на березіх своїх сріберних,

Одівав єси мглов ‘го теплов від холоду ліса

І стеріг єси ‘го гоголем на водах, чайками

На струнках, чернядьми на буйних вітрах, а не так, як

Та нетеча Стугна, пожерши не свої потоки,

А потрошит сплави на голім корінню. Чи князю

Ростиславу колись Дніпер свої темні, неясні

Не запер береги? Голосить Ростислава мати

По князю молодім, а князя як мати вкривають

Жалісливі цвіти, притаюють щирі ліси ‘го».

Сорочня нічичирк! Так й Ігоря слідом женуться

Гзак і Кончак за ним. Ворона не каркне, ні галка,

Ні сорока скригне, лиш ящури повзають тихо,

Та прикметний деркач ‘д ріці ‘му дорогу справляє,

Соловій же співочий ‘му близькії зорі віщує.

Каже ‘д Кончаку Гзак: «Коли наш сокіл утікає,

Соколовича ми уб’єм золоченими стріли».

Каже Кончак до Гза: «Коли наш сокіл утікає,

Соколовича ми опутаєм краснойов дівков».

Каже ‘д Кончаку Гзак: «Як ми ‘го запутаєм дівков,

Не натішимося ні соколом ми, ані дівков,

І нас буде ще птаха довбати на нашому полі».

Так-то Боян раз рік коганевій жінці – се того

Піснетворця старого времен Ярослава й Олега,

Про походи Святслава: «Як тяжко без пліч голові є,

Тілу без голови знов, так Русі без Ігоря тяжко».

Сонце світить на небі, Ігор у Руському краю.

Челядь пісні піє, Києвом гомони в’ються

Аж з-за моря. Наш князь їде в Боричів на прощі,

В богородичин храм к святій Пирогощевій діві.

Села раді й міста, веселі співаючи пісні

Князям нашим старим, потому молодшим! І ми рцім:

Слава, слава тобі, Святславичу Ігорю, слава,

Буй-тур Всеволоде! Владимиру, Ігорів сину!

Здраві князі і ваше усе товариство дружинне,

Що боролось за нас, за нас християнів з погани!

Слава князям усім і моєму дружеству! – Амінь!

Примітки

Із того первісного тексту лиш 5 піваркушів маємо тепер перед собою. Вони містять другу половину поеми починаючи від вірша: «Герда носить вас дума» аж до кінця. В тім рукописі багато місць поперечеркувано олівцем, а між рядками, також олівцем, пописано поправки, які ми переважно приймали в текст, лишаючи без уваги те, що перечерпнув сам автор.

Другий автограф, що містить початок поеми аж до вірша «Ти знов, Романе буйний» – се зошит із 10 карток in folio, в обгортці з зеленого паперу. Записано лише 6 карток, та й то першу займає ось який титул: «Пісня о поході Ігоря на Половців. Перевів Ю. Федькович». Се очевидно пізніший, недокінчений чистопис поеми. Щоб зазначити гекзаметри, над словами подавано скрізь наголоси, які й ми заховуємо в друку. В нашому е-передруку ми не позначаємо таких наголосів, які співпадають з природними.

Правопис у тім другім автографі подекуди відмінний від старшого, головно ж Федькович уживає тут консеквентно українських форм «ходить, роблять» і т. и.; ми також у друку заховуємо сю різницю між першим і другим автографом.

При кінці старшого автографа находиться ось яка увага, написана олівцем, отже очевидно в пору, коли Федькович забажав прилагодити свій переклад до друку і задля сього взявся ще раз переробити го:

«Переводів Слова о полку Ігоря є тільки, що без мого могло би ся зовсім обійти. Я же перевожу його для цікавості, аби учені знали, як неук гуцул, не вмівши ні старовіцких, ні книжних язиків, але за того свій у старовіцкі форми так багатий гуцульський язик як найліпше, то Слово собі толкував. З тої причини не мало мет ся мій перевід від других лучити, але я не міг інак; вірте, що рад би і я був за другими триматись, але читавши матку, і знавши, що творця не в ученім, але у народнім язиці діло своє писав, передав і я се зо всім духом народного язика. І вів він мене своєю дорогою; може бути, що звів він мене і блудом – тоді прощайте».

Та мабуть не дуже вірив Федькович у вдатність свого перекладу, коли не докінчив переписувати його на чисто, а зрозумівши непридатність гекзаметра для передачі сього наскрізь лірично-суб’єтивного твору, пробував пізніше переспівати «Плач Ярославни» зовсім іншим ладом.

дощ, як стріла – невдалий вираз. У «Слові» зміст протилежний – «стріли як дощ».

Черніговом – у виданні 902 р. скрізь Черніхів, що дуже помилково. Чернихів – село в Самбірському районі Львівської обл. (або інше село – у Зборівському районі Тернопільської обл.) , а Чернігів – міс то на Десні.

Ярослав, пресвітлий той син Всеволожин – тут у Федьковича помилкою вийшов Ярослав Всеволодович, тоді як у «Слові» йдеться навпаки про Всеволода ярославича.

Вячеслава ж Бориса – власне, у «Слові» йдеться про Бориса Вячеславича.

устав з стільця золотого – невдалий переклад, у «Слові» йдеться не про стілець, а про сідло.

Святославичеві ж дивний тогді сон – помилка Федьковича. У «Слові» сон сниться Святославу Всеволодовичу, не Святиславичу.

нори борсукові – так передано «пардуже гніздо». Видно, що Фелькович слова «пардус» (гепард) не знав.

стогне то Ромно – у Слові стоїть «у Рим кричат», але Федькович, мабув, думав про місто Ромни.

Осмомисле, ти, галицький княже, і ти, Ярославе – тут у Федьковича помилкою вийшли два князі, в той час як у «Слові» тільки Ярослав, на прізвисько Осмомисл.

Сула вже не тече сріберно до Переяслава – і справді так, не впадає Волга у Балтійське море! Але це помилка в саому «Слові», Федькович передає так, яка там написано.

Двина каламутна тече половчанам – у «Солві»: полочаном, тобто жителям Полоцька. У Федьковича помилкою вийшло, що й на Двині є половці.

метав жеребец князь Ізяслав – чергова помилка Федьковича. У «Слові» йдеться про Всеслава Полоцького, не про його сучасника Ізяслава Київського.

до Немну-дунаю – у «Слові» згадана Немига – маленька річка в центрі сучасного Минська, але Федькович замінив її на більшій та відомий йому Німан.

На оборі собі – у «Слові» стоїть «на забрале», тобто на стіні фортеці; а у Федьковича вийшло, що Ярослава була на подвір’ї.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 193 – 205.