Порука

Переклад Ю.Федьковича

З німецького Ф. Шілера

Дамон до лихого царя був вліз

З остреним прибоєм зо сталі;

На тім його сіпаки спіймали.

«На що ти ховаєш при собі ніж?»

Питає похмуро цар Діоніз.

«Тебе ним, опирю, пробити!»

«На хрест ми го зараз прибити!»

«Не буду», рік Дамон, «о душу просив;

Я, царю, готовий не жити;

Но хочеш ми ласку вчинити,

Лиши мня на три дні, аби я жив,

І свою сестру ще подружив;

Я лишу ти брата в поруку, –

Не верну, то дай го на муку».

На то Діоніз ся усміхнув,

Та й каже до нього потому:

«Іди си на три дні до дому;

Але знай! як речинец лише минув,

То брата ти кажу розп’яти, –

Ти будеш потому тривати».

Приходит до друга: «Так цар судив.

Щоби я за свою провину

Лукаву – розп’ятий загинув;

Но він мні позволив, три дні би-м жив,

І свою сестричку ще подружив;

Лишися за мене в поруку,

Аж доки не верну на муку».

А брат його щиро поцюлював,

Та й дався в темницю потому;

Товариш вернувся до дому.

А заки ще третій був день настав,

Він свою сестричку уже ізвінчав,

По тому чим борше вертає,

Бо нині речинец минає.

Іде він, аж люнув страшенний сплав,

Ріка ніби море шуміє,

А повінь все гірше бутніє:

Приходит на місце, де міст стояв,

А навал і в’язи і міст урвав,

Би-сь думав, що ріжуться громи,

Так страшне склепіння ломить.

Він ходить без себе над бистрий стік,

Він кличе, він просит, гукає,

Ніхто ж бо на тоє не дбає;

А хто ж би се важив в таківський клік

Човном ся пускати на другий бік? –

Ніхто ще тонути не хоче,

А повінь ще гірше клекоче.

Він видит, рятунку ні звідки ніт,

Заплакав по нужді по своїй:

«Ой Боже мій, стримай погої!

Бо сонце в полуднє уже стоїт,

А скоро в’но зайде на другий світ,

А я ще в місті не буду,

То свого ся брата позбуду».

За дармо, бо повінь ся все змогав,

Все гірше змогаються води,

Година з годинов уходит;

Тут годі чекати, і як стояв,

Так скочів на дунай, та далі в плав,

Добувши остатної сили,

Аж Богу ся жалко зробило.

Преплив він щасливо зрадливий погій,

І дякує милому Богу,

І далі чим борше в дорогу;

Аж тутки з-під ліса опришків рій,

Застали дорогу: «Куда йдеш, стій!» –

І звили йому вже над главов

Важкою желізнов булавов.

«Що хочете, вражий, злодійський тлук?

Нічо як житє я лиш маю,

А то я цареві ховаю!»

І вирвав одному булаву з рук:

«Для моєго брата невинних мук!»

Як свисне, три збуї упали,

А другі декотрий втікали.

Ту сонце впікає як острий лук.

Як літом звичайно ся діє;

Він бідний від спеки аж млів:

«Ох Боже, ти спас мене з злодійських рук,

Не дав ми тонути в дунайский гук, –

Як озде мене сила покине.

То любий товариш загине».

На право ся тягне широкий мур,

А в мурі щось, чути, шепоче:

Вандрівник звертає там очі,

Аж тутки в закалі гей срібний шнур,

Збігаються нори в студений чур;

Він радісний зараз напився,

Та й ноги кроваві обмив си.

Вже сонце небавом кінчає путь,

У сине, глибокоє море

Дрімаючи тоне поволі,

Аж тутки два люде гостинцем йдуть;

Він хоче чим борше їх поминуть,

Аж чує, як люди сі кажут:

«Тепер го на муки десь вяжут».

Зачув то, та й далі за вітром в слід,

А сонце західне так мило

На Сиракус місто світило;

Дамона зливає кровавий піт,

Аж тутки приходить дорогою в стріть

Слуга його вірний, та й каже:

«Вернися, вернися, мій княже!»

«Вернися, товариш уже пропав,

Тобі би на себе гадати,

Його вже узяли ковати;

Година в годину тебе чекав.

Як ти йому ідучи речинец дав, –

І кілько се з нього надкпили,

З надії його преці не збили».

«Не міг я вернути, як я хотів;

А мусит житє він страдати,

Не хочу і я вже тривати;

Аби ся Діоніз і того довів.

Що брат побратима ніколи не звів, –

Най він і мене з ним загладит,

А знає, що дружба не зрадит».

Вже сонце заходит, на брамі став,

А хрест уже в землю забитий,

А народ довкола набитий,

Шнур брата йому у горі уже здіймав;

Він борше скрізь люди ся перетяв:

«Мене, гей катове, на муку,

За мене він ставив поруку».

А в народі диво і пострах скрізь;

Вони ще до серця припали,

То з радості плачуть, то з жали;

Ніхто там не міг постримати сліз,

А хтось і цареві ті вісти доніс,

Здрогнулося серце в нім враже,

До себе привести їх каже.

Дививсь він на братий так довгий час,

Та й так до них каже по хвили:

«В грудех ‘сте ми серце вбернули.

А вірність не є то порожній глас;

О тільки лиш, брати, благаю вас,

Нехай я від нинішной днини

Належу до вашої дружини».

Примітки

Поезії, 1862, стор. 89 – 96.

Поезія є перекладом поезії Фрідріха Шіллера (1776 – 1805) «». У перекладі загальне число строф, розбивка на строфи, віршовий розмір та схема римування повністю відповідають оригіналу.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 73 – 77.