1. Чорна хмара

Борис Грінченко

Минув уже четвертий рік, відколи Денис Сивашенко відділився від батька й від Зінька, меншого брата… зараз після того, як середульшого брата Романа заслано на Сібір. Погана се була сторія!.. Розледащівши Роман у салдатах, не хотів дома нічого робити, посварився з батьком та з Денисом, пристав, пішовши в город, до злодійського товариства, водив коні, піймався, суджено його й заслано на Сібір. Денисові це не пошкодило, бо раз, що йому з батьківщини більше припало, друге – всі знали, що він сам і впіймав Романа, і виказував на його, то нікому й на думку не спадало вибивати йому очі Романом… хоч воно таки й погано, як люде знають, що брат у Сібіру… ну, та дарма! Хай краще в Сібіру буде таке ледащо, ніж дома через його колотнеча. От тільки, що з батьком Денис посварився… Дак же він у тому не винен: за те, що він не покривав Романа, батько, мати й Зінько зненавиділи його та й годі!.. Та й це дарма, бо таки все, що йому припадало, все віддали. Та він би й не попустив, бо там же й його праця. Він і радий був, що пішов од їх: йому вже давно треба було хазяїном бути. Поставив хату на новому грунті, далі від батька, аж із другого краю села, та й хазяйнує собі. І добре хазяйнує: за сі чотири роки зріс він угору високо: з Дениса – Денисом Пилиповичем ізробився, з малого хазяїна – багатирем… своєї землі тридцять десятин та ще вдвох із тестем Манойлом посесію держать… От що! Нехай лиш той дурень Зінько облизується, дивлючись на його заможність. Сам живе як харпак, мабуть нічого й не придбав, одколи батько вмер, самою батьківщиною старою й держиться. Х-ха! А Денис он сього року до хати приробив ще другу половину – з великою світлицею та з кімнатою. І в світлиці в його так прибрано, що хоч і станового, то не сором прийняти: два тапчани, стільці, чорним покрашені, по стінах малюнки великі – віддавав за їх Денис щетинникові не то по злоту, а й по півкарбованця, бо там такі є, що й з золотом… самих генералів аж п’ятеро, і війна турецька, і страшний суд із змієм, і «вид города Тули»… і всі за склом, у великих червоних та в зелених рямцях… А вікна в хаті такі, що відчиняються, а не відсуваються, і на вікнах завіски теліпаються ситцеві, – зовсім як у панів. І ліжко тут стоїть – високе й широке, на йому аж три перини і заслані зверху червоним «одіялом» (п’ять карбованців ціна), а чотири здоровенних подушки замалим не до стелі знімаються, та всі в ситцевих пошивках з здоровенними лапатими квітками, – се вже Домаха Денисова набірала, – дуже гарні, ситець аж по злоту. Ніхто на сьому ліжкові не спить (бо всі ночують у противній хаті), а стоїть воно так, закрашає хату, чи то пак – «комнату», – щоб видко було, який хазяїн живе, не харпак… Та й дочок же в Дениса двоє, – то се ж їм Домаха надбала: хай люде бачуть, що єсть. Надбано, хвалити Бога, і на дочок, і на синів: є в чому походити, є що з’їсти й спити. Не сором, ні, не сором покликати до себе людей хоч би й таких заможних, як оце зараз сидять у світлиці за столом, п’ють, їдять та й про діло гомонять.

Не малі ж то й гості!

На покуті сидить старшина Григорій Павлович Копаниця, – той, що колись писарем волосним був, а тепер старшиною. Ге-ге! тепер уже йому не писарювати, тепер уже він багатир на всю губу: своєї землі скільки! Як їде в город, у земське собраніє (бо він же там гласним), то так убереться в сіртука, що пан та й годі! Та йому ж і треба сього: поміж панами крутиться. Та хоч і на селі, то без жакетки й з хати не вийде.

Зараз біля його сидить Сучок Михайло Григорович. О, то не маленький Сучок! Є в його й крамниця, й земля, до своєї дочки Горпуши прийняв собі в прийми зятя, да так удвох тепер орудують, що ну!

А далі ще сидять Денисів тесть Манойло Гаврилович, Домашин батько, біля його сват Остап Колодій, кум Терешко Тонконоженко та Яхрем Рябченко – все багатирі, гарно повдягані, в синіх чумарках, у таких, як і в Дениса, тільки Рябченко по-городянському – в жакетці.

Тесть та кум Терешко – то старі приятелі Денисові: з їми він іздавна в спілці, він їм, а вони йому пособляють. З Копаницею Денис заприятелював тоді, як пособив йому вилізти на старшини; тоді ж і з Сучком зазнався дужче. А от з Остапом Колодієм та з Яхремом спілка не з так іще давня.

Остап Колодій, чепурний високий чорнявий чоловік, – він родич Денисові, чи то пак – сват, бо за його брата Зінька віддав свою дочку Гаїнку (Гаіанія її охрищено, а се вже так по-простому стали звати). Думав Зінька перенадити, на свій бік переняти, щоб він із їм у спілці був, – дак хиба ж того дурня навчиш? Через те Остап не любить Зінька, а з Денисом родичається.

А Яхрем Рябченко… ну, се штучка! Вони були зовсім у сварці – Денис та Яхрем. Колись на Яхрема скрізь подейкувано, що він крадене передержує. Дак як узято в Сивашів сало, Денис і намігся, щоб потрушено Рябченка. Нічого не знайдено, а ворожнеча проміж їх стала велика. Хто й зна, що б воно виникло з цього, та незабаром після тієї сторії з салом Яхрем пішов кудись на заробітки… з рік його не було, а тоді вернувся й грошей з собою приніс… та щось, кажуть, і не трохи… І зараз купив собі два наділи… Проминув іще рік, чи два, – аж гульк! – Яхрем узяв у Глушківського пана триста десятин землі в посесію. Як це так сталося, – ніхто не міг зрозуміти. Наймала ту землю в пана громада, наймали багаті люде, – не віддав пан: більшої ціни хотів… А ті собі затнулись: пождеш, пане, пождеш, та віддаси й за нашу ціну! А Рябченко підскочив, щось там прикинув панові та й узяв на себе. І де він грошей добув, щоб панові третину наперед заплатити, дак ніхто й зрозуміти не міг, – усі дивом великим іздивувались. От же добув і взяв!.. І не дурно: сам не став хазяйнувати, а почав землю давати за гроші людям; а саме тоді земля зробилась дорога, – по два карбованці бариша взяв на десятині! Та як пішов з того часу, то все йде та й іде вгору! Ого-го! Тепер уже ніхто й не згадує про те, що колись баби плескали, мовбито він крадене передержує! Де там! Тепер він Яхрем Семенович, багатирь… скрізь у кунпанії буває… І з Денисом помирились. Чого їм сваритися? Що було, те минуло, а з сварки добра не буде, а в пригоді один одному вони можуть стати.

Дак отакі гості сиділи в світлиці в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякої страви. Господиня, немолода жінка, мовчки подавала на стіл страву, іноді тільки припрохуючи гостей призволятись; господар був гомінкий, веселий, частував і припрохував залюбки. Це ж такі дорогі гості! Не голота яка з Зінькової кунпанії, а поважні кремезні господарі, – з їми хоч яке діло робити можно, – подужають! І грішми-достатками вони – сила, і в громаді сила.

Домаха вже пішла в другу хату лагодити самуварь, а Денис усе частував і казав:

– Істинна правда, що каже Григорій Павлович, наш господин старшина: ніякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився поміж «образованими» людьми і собі по-«образованому» закидати). Всяка голота пнеться рівнятися з путящим, порадошним хазяїном. Що більший харпак, то більше в громаді галасує проти заможного чоловіка. Того і в голову собі не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хліб? – У нас! До кого скотину пасти віддавати? – До нас! У кого грошей позичити? – У нас таки ж! Що ж би вони робили без нас?

– Іменно! Істинна правда! – відказували гості. – Подохла б клята харпачня без нашої помочи.

А кум Терешко (він же при панах був, то знає як сказати) доточив:

– Настоящая благодіянія оказується, настоящая!

А Денис казав далі:

– Ото ж бачите!.. А ще й дибки проти нас стають! Тільки порадошний чоловік схоче що зробити – чи в громаді, чи так, – зараз крику, галасу, репету такого нароблють, що настоящая бунтація та й годі! От, сказати, як Остап Дорохвеєвич, – він кивнув на Колодія, – хотів, щоб йому громада віддала волость нову робити, – лишенько! який крик ізробився! Кажуть: багатіти нашим коштом буде!.. А все брехня!..

– Авжеж брехня! – сказав старшина, а Остап тільки рукою махнув.

– Отак і я, – говорив Денис, – хотів би зробити одно діло, мале-невеличке, та й боюся з їм потикатися в громаду, щоб і лиха не здобуться. Хиба що вже ви, господа хазяїни, пособите мені.

– Кажіть, кажіть, яке там діло! – загомоніли гості. – Що доброго надумали?..

– От же ви знаєте, – розсказував Денис, – що як пішли пересельці на Амур, дак позоставалися від їх наділи. Громада ж тоді не дозволила пересельцям тієї землі продавати, а взяла на себе.

– Хотіла на всіх рівно поділити! – гукнув кум Терешко, вже трохи п’яненький. – Ге! А ми не дали, да тобі в арендноє содержаніе оддали – на три года, – от тобі і вся біда!

– Імено, імено! І досі дякую вам, – спасибі за се! Хоч воно з тієї земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.

– Та ще й добра! – додав старшина. – Не соромляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаєм усе діло. Свої люде!

– Так, так!.. що й казать!.. Вам би – та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу сю земельку, а оце й третій наступає, а там і край…

– А там ізнову буде крик та гвалт у громаді, щоб тобі не давати, – сказав Манойло.

– Отож то й то! Як наймати, так і крик, так і крик! Все репетують, і ніяк того репету не збудешся, – говорив Денис.

– А що ж ви зробите? Нема способу! – промовив Остап.

– Та воно можна б і способу добрати, – натякнув Денис.

– А ну – якого? – запитав старшина.

– Та такого: взяти та й продати землю ту кому з путящих людей.

– Так… – сказав старшина, і всі на мить замовкли. Всі зрозуміли, що Денис хоче сам ту землю купити і думали, чи можно на се пристати.

Воно таки підходило, щоб Денисові вона впала. Раз – що він уже держить її в посесії; друге – що всі ті наділи сумежно з його наділом, – так трапилося; третє – що він же свій чоловік, і як пособити йому тепер, то й він колись у пригоді стане. Може декому хотілось би замісто Дениса собі ту земельку придбати, та, бач, тоді доведеться посваритися з Денисом, та й з тестем його Манойлом, та й з кумом його Терешком… а вже як серед гурту заведеться в їх сварка, тоді голота переважувати почне. Вони поти дужі, поки вкупі.

Отакі й підхожі думки плутались у кожного в голові, як старшина знов озвався:

– Так, Денисе Пилиповичу!.. А шо ж, діло добре! Цим уже навіки заткнемо їм рота. Може б ти й за купця був, га?

– Та я… як ви, господа хазяїни, скажете, – говорив Денис: – а я, звісно, узяв би… хоч мені й сутужно тепер на гроші, ну, та вже розстарався б…

– Розстараєшся!… розстараєшся!.. – загомоніли гості. – А ми тобі пособимо в громаді: не попустимо, заткнемо горлянки ротатим.

– Спасибі вам, господа хазяїни, спасибі! – кланявся Денис. – Я на вас – як на Бога!.. Уже тепер ви мені, а колись і я вам, дасть Бог, чимсь пособлю.

– Істинна правда, – сказав кум Терешко і додав панської приказки: – Рука нагу моїть.

– Правильно! – промовив старшина. – Постановить: продать переселенчеські наділи Денису Пилиповичу Сивашову.

– Продать! продать!.. – загули гості.

– А голоту, котора буде верещати,– скрутить!

– Скрутить! скрутить!

– Щоб не сміли морди куди не треба пхати, – по мордяці їх!

– По мордяці! по мордяці!

І все товариство зареготалося. Голосніше за всіх реготався сам старшина, Григорій Павлович, і його товсте сите обличчя з поганенькою руденькою борідкою аж двигтіло все, закинувшися назад. На ввесь ріт реготав і кум Терешко, сміялися Манойло з Остапом, радісно дрібненько сміявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного – го-го-го-го, – мов порожня бочка гула. П’яні червоні обличчя, блискучі від поту й смальцю, що на їх повиступав, якось чудно розтягалися, очі заплющувалися, а замісто їх широко зяли ямки червоних пащ – ротів з жовтими великими зубами, вискаленими з-під щетинястих усів.

Самий Яхрем Рябченко не реготав, тільки ледві всміхався. Увесь час він сидів мовчки, погладжуючи свої чепурно закручені темні вуси, або чистенько виголене підборіддя, та блискаючи своїми пронозуватими очима. Тепер, як регіт трохи вщух, він озвався:

– По мордяці… Дай йому сьогодні по мордяці, а завтра воно знову лізе. От так, як свиня: ти її бий, а вона кувіка та таки лізе крізь тин на вгород.

– А ти таки бий по мордяці, поки почує та назад поверне! – сказав Манойло.

– А одвихнувсь, – вона знову там.

– Ну, дак що ж його робити?

– А що свиням роблють, щоб на вгород не лазили? – спитав Рябченко.

– Та що ж? – Колодку прив’язують…

– Ну?

– Що – ну?

– А те, що прив’яжімо й ми їм колодку! – сказав Рябченко.

– Отакої! – здивувавсь Остап. – А як же то?

– А хотіли б? – лукаво спитав Рябченко.

– Ще б пак!.. Чого б то чоловік не схотів!.. – загомоніли всі. – Якби то!.. Та як?

– Та воно невелика й штука, – спокійно й не поспішаючись почав Рябченко. – Ви, Денисе Пилиповичу, та ви, Манойле Гавриловичу, держите в посесії комарівську землю?

– Держимо.

– А у вас, Григоріє Павловичу, біля комарівської своя земелька?

– Єсть.

– А в мене посесія біля вашої – глушківського пана.

– Правильно!

– А з другого боку комарівської землі ті пересельські наділи, що Денис Пилипович купує?

– Авжеж!

– А за їми земля Вавилова, Івана Йвановича?

– Так! так!

– А між нею та глушківською землею пана Горянського земля?

– І то правда.

– Ну, а де ж громадська земля тепер? га? – питав Рябченко.

– Громадська?.. А громадська… де ж? Усередині…

– Ну? – спитав Рябченко.

– Дак що ж? – не розуміли слухачи.

– Овва! а ще й розумні люде! – засміявся Рябченко. – А те, що всі ці землі круг громадської з усіх боків. Вона серед їх, як острів серед води. Візьмемо в посесію Горянського землю та покличемо до себе в кунпанію Вавилова, – тоді вже диблянам без нас не буде ніякого ходу.

Всі притихли, вражені надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розібрали справу, чи не помилилися. І тоді враз загомоніли моторно, весело, радісно.

Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда – Горянського земля велика, – дві тисячі з половиною десятин, – але гуртом узяти можно. Тоді громада буде в такому кільці, що з його не буде ходу. Куди ні ступни, – навкруги все їх земля буде. Тоді які вони схочуть, такі й ціни на землю будуть – і за випас товару, і за роботу, і за все! Бо де ж тоді мужик візьме землі, як не в їх? Йому иншого ходу не буде. Тоді вже не посміє ніхто галасувати в громаді. Робитиме громада що вони звелять. Вони будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-поміщики, тепер ще треба й господам хазяїнам попанувати!

– Ловка штука буде! – казав весело Копаниця. – Та се можно самими відбутками так ізробити, що просто як панщина буде та й годі! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцілую!

Копаниця захопив лівою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе і почав цілувати товстими масними губами.

– Голова! Голова! – загомоніли навкруг усі та й полізли цілуватися спершу з Рябченком, а тоді й самі проміж себе. Плечі штовхалися, червоні обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п’яним горілчаним духом, що їм уже повна була вся світлиця.

Се буде товариство. Вісім чоловіка – се буде товариство. Вони скинуться грішми і за ті гроші наймуть Горянського землю. Хто скільки грошей дасть, стільки тому й землі буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радиться про все гуртом і гуртом, так як у громаді, справи рішати… та й не про саму цю землю, а й про инші: і за яку ціну віддавати десятину, і яка ціна на наймитів та на косарів, і які відбутки. І як і що робити в громаді, то й про се спершу в своєму гурті радитися…

Це все розказував їм Рябченко і додавав:

Тоді нас ніхто не подужає… Одно тільки… Хоч ми й гарно міркуємо, та єсть одна карлючка.

– А яка ж то? Кажи!

– Є один чоловік такий, що може нам великої шкоди наробити.

– Ой! А хто ж то? Ану, кажи! – почали питатися.

– Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зінько.

– Хі! – що б то він і зробив?

– Почне каламутити в громаді, почне коверзувати, – може лиха наробити.

– Та він уже тепер притих, – озвався Сучок: – відколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвеєвичу?

Остап покрутив своєю чепурною головою.

– Ой, ні! Як я за його дочку давав, то думав: буде сем’янин, то вже до свого діла й прихилю його. Так де там!..

– Цурається? – спитав Копаниця.

– Ні, він нас із старою й не цурається: і в гостях із дочкою буває, і в себе приймає, а так, щоб у яке діло зо мною пристав, дак ніяк! Я, – каже, – того не хочу, бо через великі гроші сльози ллються. І вам, – каже, – тату, радю тих багатирів покинути та по-Божому жити.

– Іч, ідолова душа! – обурився Терешко. – Муляють йому ті багатирі!

– Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо він крутитиме в громаді. Пам’ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зінька ж, усе сталося.

– Дак що ж із ним робити? – спитав Денис.

– Прийняти до нас у спілку, – відказав Рябченко.

– Отакої!

– Иншого нічого не вигадаєш.

– Та в його й грошей нема.

– Можно йому гуртом позичити, аби рота затулити.

– А як не схоче? – питав Манойло. – Он же чуєш, який голінний.

– Треба так ізробити, щоб схотів, – обстоював за своє Рябченко.

– Ну, та як же ти зробиш? – не розумів Копаниця.

– А треба, щоб йому був тут великий бариш, – відказав Рябченко.

– Уже ж більшого, як усім, не буде!

– Коли сей йому здастся малий, то треба й більшого дати.

– Чого ж то так? – спитав неприхильно Денис. – І гроші йому позич, та ще й бариша з свого заробітку прикинь! Це вже буде зовсім не по правді!

– Що ж ти маєш робити, – казав спокійно Рябченко, – коли таке діло? Та воно не так і страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер більший бариш, щоб він не зіпав у громаді за пересельські наділи, тощо… Сим його від товариства відлучимо. Бо він через те тільки й силу має, що з їм товариство таких, як і сам, гольтіпак. А як він їм раз ізрадить, то вже вони його зроду не приймуть, – поневолі тоді буде з нами, хоч і без великих баришів.

– То тоді йому хвоста вкрутимо?

– Авжеж!.. А як він од їх одкинеться, то самі вони довго не вдержаться.

– Бо він же в їх голова, старшина!.. – зареготався Копаниця. – Що правда, то правда – нам треба його збити з плигу. Бо воно – блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвеєвич коло його заходиться, – йому се найзручніше.

– Та що ж, – і заходюсь, – згодився Остап. – Тільки ви мені скажіть, що йому говорити.

Почали міркувати, якими баришами можно краще спокусити Зінька. Наказали Остапові торгуватися: спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.

– Дарма, аби впіймати!

– А там скрутимо йому в’язи!

– Щоб не бришкав!

– Ніхто тепер не бришкатиме!

– Прив’яжемо колодку свині!

– А коли й з колодкою полізе, – по мордяці!..

– По мордяці! по мордяці!..

І знов усі зареготалися, – так їм до вподоби був той жарт. Сміялися всмак, – аж здорові жовті зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець, вусів та бороди.

Примітки

Денисові це не пошкодило, бо раз, що йому з батьківщини більше припало […] – тут батьківщина у значенні спадщини, дідизни;

[…] Денисом Пилиповичем ізробився, з малого хазяїна – багатирем… своєї землі тридцять десятин та ще вдвох із тестем Манойлом посесію держать… – багатир – багатій, багач; десятина – міра площі, 1,09 гектара; посесія – тут у значенні оренди;

[…] по стінах малюнки великі – віддавав за їх Денис щетинникові не то по злоту, а й по півкарбованця, бо там такі є, що й з золотом… самих генералів аж п’ятеро, і війна турецька, і страшний суд із змієм, і «вид города Тули»… – щетинники – дрібні крамарі (офені), що розносили книжки по селах, часом міняючи їх на полотно чи щетину; перелічені зображення (історичного та духовно-релігійного змісту) типові для лубочних картинок, що виготовлялися друкованим способом і поширювалися значними накладами;

Як їде в город, у земське собраніє (бо він же там гласним) […] – земські зібрання (рос. земские собрания) – розпорядчі органи земських установ у Росії в 1864–1917 рр.; складалися з гласних, яких що три роки обирали земські управи і контролювали їх роботу;

Та хоч і на селі, то без жакетки й з хати не вийде. – тут жакетка у значенні піджака;

[…] як пішли пересельці на Амур, дак позоставалися від їх наділи. – переселення селян з українських губерній Російської імперії розпочалося у 1860-х рр. і особливо активізувалося на початку 1880-х рр. Головною причиною був брак землі. Частка українців серед мігрантів до Амурської області у 1890-х рр. складала понад 60%, вихідців лише з однієї Полтавської губернії було понад 10 тисяч. Дорога до місць замешкання займала від кількох років у 1860-х рр. до кількох місяців наприкінці ХІХ ст.;

[…] сказав кум Терешко і додав панської приказки: – Рука нагу моїть. – переінакшена приказка «рука руку моет» (латин. manus manum lavat), що вживається на позначення кругової поруки, коли одна недобросовісна, лиха людина покриває і захищає іншу;

– А одвихнувсь, – вона знову там. – одвихнутися (діалект.) – відвернутися;

Та се можно самими відбутками так ізробити, що просто як панщина буде […] – відбуток – обов’язкова неоплачувана праця на поміщика чи пана, панщина; у тексті мовиться про відробіток, відшкодування боргу працею;

Був колись за об’їздчика в одного пана […] – об’їздчик (об’їждчик) – кінний охоронець угідь;

Хоч ми й гарно міркуємо, та єсть одна карлючка. – карлючка – тут у значенні перешкоди, заковики;

– Он же чуєш, який голінний. – голінний – завзятий, бравий;

[…] щоб він не зіпав у громаді за пересельські наділи […] – зіпати – кричати, репетувати;

[…] нам треба його збити з плигу. – збити з плигу – збити з пантелику, дезорієнтувати;

– Щоб не бришкав! – бришкати – чванитися, задаватися;