6. Громада

Борис Грінченко

Вже вся громада зібралася коло волости. Деякі сиділи на колодках попід тином, деякі, сидючи й стоючи, купчились на волосному рундуку, а більше стояло навкруги, гуртуючись купками, переходючи туди й сюди та жваво розмовляючи. Говорили голосно про всякі новини, про надії на хліб та врожай та про инші свої справи, тільки не зачіпали справи Денисової, бо сам Денис був уже тут. Він крутився поміж своїми людьми, усміхався та примилявся до їх та нишком иноді казав кому щось. Зінько вмисне прийшов у громаду дуже рано, бо при йому не так вільно було Денисовим прихильникам збивати людей. Одначе, скоро він помітив, що десятник раз-у-раз нишком кликав сього або того дядька всередину до волости, де давно вже сиділи Копаниця, Сучок, Рябченко, а часто зазирав туди й Денис. Видимо, що вони там, усі гуртом, умовляли таких людей, яких іще не встигли або не змогли досі вмовити. Зінько озирав громаду і лічив на кого можна рахувати, що обстануть не за Дениса, і виходило дуже мало.

– А бачиш, Зіньку, – озвався до його стиха Васюта, – ні Павла, ні Оксена, ні Юхима нема.

Справді кільки чоловіка таких, що подали слово стояти вкупі з Зіньковим товариством, зовсім не прийшло в громаду, побоявшися виступати проти багатирів.

– Лукаві душі! – промовив Зінько. – А чого ж се досі Грицька нема?

– Он іде, – відказав Карпо.

Грицько підійшов, і став просто біля їх. Віддавши він позичку Денисові, тепер не боявся його і ладен був змагатися з їм з усеї сили. Він подивився по громаді й промовив:

– Мало наших!

– Мало, – сказав Зінько. – А все ж треба змагатися – що Бог дасть.

– Глянь, Грицьку, – промовив Михайло, один з молодчих господарів, що стояли при Зіньковому боці, – глянь, як твій братік з Денисом!

Справді, Панас був у тому гурті і ходив слідком за Денисом.

– Чи ти ба, – який багатир вийнявся! – сказав другий чоловік, Савка. – Туди ж пхається!

– Не диво, – промовив Грицько. – Сподівається, що ті пособлють одняти в мене поле.

– А гляньте, де Кирило! – промовив Карпо.

Всі глянули й побачили, як Кирило виходив з волости.

– Кириле! – гукнув Васюта.

Але він, мов не чуючи того, дивився в другий бік, збіг швиденько з рундучка і зник у Денисовій юрбі.

– Оце ж израдив! – сказав Карпо.

Ся зрада була дуже прикра: і Зінько, і його товариші дуже рахували на Кирила, бо був чоловік недурний, проречистий та сміливий. За їм потягло б руку й багато инших, а тепер вони або підуть слідком за їм у той гурт, або мовчатимуть.

Тим часом Захарько у новішій, полатаній, а не драній, чинарці, ще не п’яний, тільки трохи випивши, крутився серед людей, скрізь показуючи свою одутлу з червоним носом пику. Він махав руками, моргав очима і щось істиха казав то тому, то тому. Васюта нишком зайшов до його ззаду і прислухався.

– Держіться, хлопці, за Дениса Пилиповича! – умовляв п’яниця. – Бо се, знаєте, вигода громаді… Ну й пошанує вас Денис Пилипович: дві відрі, сказав, поставлю. Зараз із сходки пожалуйте.

І йшов далі, всім кому треба кажучи про дві відрі горілки могоричу.

– Старшина! старшина! – загомоніли навкруги.

Розмови стихли, всі глянули на рундук і поскидали шапки, здоровкаючись. Там стояв Копаниця з знаком на шиї, а біля його писарь, держучи в руках якісь папери, та староста. Громада зовсім ущухла, дожидаючися, що скаже старшина.

– Ну, сходка починається! – промовив Копаниця голосно. – Семене Семеновичу, читайте бомаги!

– Та де ж це видано, щоб скотина ящірки їла? Таке вигадають! – сказав якийсь дід, махнув рукою.

– Ат! Які там ящірки? – не згоджувався один дядько. – Хиба не чуєш? про ящура, а не про ящірок написано. Щоб дівчата й парубки не гуляли по весні в ящура, а то на скотину моровиця буде.

– Пху, чорт батька зна що! І за дідів, і за прадідів наших гуляли в ящура, та й не було нічого скотині, а тепер маєш: уже й того не можна! Що ж це за напасть така?– сердилися люде.

– Не розсуждай! Коли пишуть, – спольняй і більше нічого! – грімнув старшина. – Продольжайте, Семене Семеновичу!

– Предписание господина станового пристава первого стану от 15 мая сего года за № 2734 о немочении конопли в реке… под угрозой штрафа в два рубля, для чего выкопать бассейн, собрав на этот предмет по двадцать коп. с двора.

– Чуєте? Щоб конопель не мочили в річці, а то штрапу два карбованці!

– Та де ж ми будемо мочити? Оце лихо! Хиба ж нам без конопель жити? – почулися голоси.

– Не вигадувать! – гукав старшина. – Сказано не мочить, дак не мочить! Спольняй і більш нічого! Як зберете по двадцять копійок з двора, то тоді волость дозволить мочить де хочеш.

– А що там іще сказано копати? – допитувався хтось.

– Нічого не копати: знеси на волость по двадцять копійок з двора та й мочи де хоч, а не принесеш, – штрап і в холодну! – відказав Копаниця. – Продольжайте, Семене Семеновичу!

Семен Семенович іще чимало «продольжав», вичитуючи і про те, щоб заплатити земству гроші за пожарку, і про те, що «розіськуються беглі рештанти», і про всячину иншу; але всі слухали це мало, більше пускаючи крізь уха, бо добре знали, що не про се їх сюди покликано. Врешті, як уже все попрочитувано, Копаниця спитав писаря:

– А що, Семене Семеновичу, більше нема ділов?

– Нема, усі.

– Ну, дак і додому можна… А втім, стривайте! – припинив він громаду, мов тільки тепер изгадавши те, що хотів казати. – Ще одно невеличке діло є… От ви знаєте, що у нас є пересельські наділи… Ми за їх громадою платимо поземельне і всі відбутки відбуваємо, а за що? Бог його святий знає! Чи не краще було б нам узяти та продати…

– Продати! продати! – зарепетували з усеї сили Денисові прихильники, але зарепетували занадто рано, бо Копаниця зараз же грімнув на їх:

– Цитьте ви! Дайте сказати!.. Бачите: якби найшовся добрий чоловік, та продати йому, то був би нам бариш, а тепер маємо саму втрату. Ми б на ті гроші могли що добре зробити. Як ви про се думаєте, люде добрі?

– А яку ж ми маємо втрату, – задзвенів із громади Зіньків голос, – коли ми тую землю наймаємо і тими грішми і всі оплатки відбуваємо, ще й зостається?

– Хто се говорить? – зикнув Копаниця.

– Я! – промовив Зінько, виступаючи з громади.

– І я! – виступив за їм Карпо.

– Та й я! і я! – озивалися один по одному Васюта, Грицько, Дмитро, Михайло, Савка і ще кільки голосів із стовпища.

– І я! і я! – перекривив старшина. – Роз’якались як! А ви ж по чому знаєте, шо ще зостається? А може ж іще й не стає?

– А по тому, що Денис платить за десятину більше, ніж із тієї десятини оплатків іде, – сказав твердо Зінько. – Хиба не так? Хиба цього не записано в книгах? Коли не записано, дак треба довідатися, куди ті гроші йдуть.

Старшина побачив, що наскочив на слизьке, і зараз звернув у бік.

– Гроші всі цілі і записуються куди треба, – ти мені того не розказуй! Як ти можеш казать, що гроші кудись діваються? Мені вся громада вірить, мені все начальство вірить, а ти мені смієш казать, що в мене гроші пропадають! Та я тебе зараз у холодну закину!

– Стривайте бо, не так швидко закидайте! – відказав спокійно Зінько. – Я не казав, що у вас гроші пропадають, а се ви сказали, що не стане грошей на оплатки, дак я й хотів знати – куди ж вони йдуть?

– Я кажу тільки, – перепинив йому старшина, – що вигодніше громаді ту землю продати та мати з грошей процент.

– Вигодніше! вигодніше! – зарепетували Денисові прихильники. – Продати!.. Продати!.. Аби чоловік добрий знайшовся!..

– Та є такий чоловік, – гукнув старшина. – Он Денис Пилипович мабуть купив би.

– Гаразд!.. От і добре!.. Продати Денисові Пилиповичу!.. Продати!..

– Не продавати! – гукали з другого боку. – Не хочемо!.. У нас скільки безземельних!.. Краще їм частками роздати… Не хочемо й наймати більше Денисові, не то продавати!..

Зчинився такий галас, крик, що мало що можно було й розібрати. Справа була вельми важна й пекуча, і через те всі були дуже роздратовані. Говорили всі враз, то до гурту гукаючи, то двоє-троє сперечаючись проміж себе. Денис тим часом опинився вже на рундуці біля старшини. Там уже стояли і Остап, і Рябченко з Сучком, і все инше їх товариство. Вони говорили до старшини та до тих людей, що поблизу їх стояли. Карпо, Васюта, Грицько ходили поміж людьми, підбурюючи їх, щоб не продавати. Зінько тим часом протиснувся до рундука і помалу, серед натовпу, зіходив на східці.

– А годі вже вам галасувати! – гукнув старшина. – Слухайте, що скаже Денис Пилипович!

– Цитьте! цитьте! слухайте! – почали люде спиняти самі себе, але инші кричали навпаки:

– Не хочемо його й слухати! Не треба!..

Так позмагалися ще який час, аж поки таки помалу все втихомирилось. Денис викашлявся й почав:

– Господа хазяїни! Я не набиваюсь із своїми грішми. Це як ви собі хочете: хочете продавайте, хочете – ні. Я ту земельку купив би, а не схочете продати, – я за свої гроші й иншу знайду. Гроші така штука, що за їх скрізь чого хочеш знайдеш. Я тільки через те й купую, що думаю собі: однак мені купувати, а як у громади куплю, то се ж я їй поміч дам. От що! Ціну мою ви знаєте за десятину, – ціна добра, – і гроші зараз же приставлю в волость. Отож як знаєте.

Тільки він договорив своє, іще ніхто не встиг нічого й сказати на те, коли це несподівано перед громадою, заступивши Дениса, став Зінько і озвався голосно:

– Люде добрі, панове громадо!

– А цей чого тут? – скрикнув старшина. – Геть ізвідси!

– Денис казав, – казатиму й я!.. – відповів Зінько. – Чого ж се так, що йому можно, а мені – ні? Вільно кожному.

– Денис землю купує, а ти що?

Всі слухали вважно вважно, цікаві, що буде далі. Тільки дехто пошепки питав у сусіди, штовхнувши його ліктем:

– Про яку се він хату говоре? Де займається?

– Слухай уже! – відказував сусіда.

– З іскорки малої починаються пожарі, – казав далі Зінько, – а тоді вже стає полум’я. От і в нас така іскорка прокинулась. Щороку народу більшає, а землі – ні. Тепер на душу припадає вдвоє менше землі, ніж було спершу. У нас і тепер безземельні зараз би порозбірали ту землю, а ви її продаєте одному. Чи то ж по правді? Продайте, чи дайте по десятині, по дві тому, в кого землі мало або й зовсім нема, а не збагачуйте того, хто й так багатий. Чи громаді буде добро з того, що один буде дуже багатий, а другий дуже бідний? Тоді громаді добре, як усі в достатках.

– Правда! правда! – озвалися навкруги голоси. – Наче в око вліпив!

А Зінько, насмілений хвалою, казав палко далі:

– Кажуть: громада – великий чоловік. Треба ж, щоб у великого чоловіка й сила велика була, а то він буде малий. Хай же він не збувається своєї сили. Наша сила – земля. Коли вона буде в громади, – в громади буде й сила; коли ж громада її віддасть комусь, то свою силу змалить, а чужу вбільшить. Тоді великим чоловіком буде не громада, а хтось инший, а громада буде в його попихачем. Хто хоче зробити громаду попихачем, – хай продає землю, хай підпалює громадську хату! Оце й усе!

Зінько зійшов із східців у стовпище. Громада мовчала, на хвилину притихши. Всіх уразили Зінькови слова. Помалу почав озиватися то той, то сей.

– А що ж, хиба й не правда?.. Вони на нас нас скоро верхи їздитимуть!.. Не можно їм попускати!.. Не треба продавати!.. Не хочемо!..

Озивалося все більше й більше. Вся громада вже гула, як бджоли в вуліку. Тим, хто за горілку згоджувався стати за Дениса, тепер сором було згадувати про це. Та й хто сидів у неволі в Дениса, чи в його полигачів, забув на ту мить про те. Кожний почувався громадянином. Кожний розумів, що він тут має силу, і любо йому було се почувати. Денисові полигачі мовчали, а голосно озивалися прихильники громадські. Зінько й товариші ходили проміж людьми і додавали їм ще до того, що вже було казано.

– А цитьте ви! Слухать! – зикнув з усієї сили старшина.

Громада вщухла, дослухаючися, що він ище скаже. Але загомонів не він, а Денис.

– Коли не хоче громада продавати, то я за свої гроші й деінде знайду, – плакати не буду. Тільки вже як громада до мене, так і я до громади. Нехай уже тепер ніхто не ходить до мене по землю, та й тим не буду далі ждати, хто мені гроші винен. От що!

Проказавши це, відійшов назад і сів на рундуці на ослінчику. За їм виступив Рябченко.

– І по-моєму громада не по правді робить з Денисом Пилиповичем. Коли так, то й я слідком за їм: землі нікому не дам і з позичками царамониться не буду.

– Та вже й я не инак робитиму, – озвався Остап, а за їм і Денисів тесть Манойло, а за Манойлом – Сучок.

Всі ті похвалки падали на громаду, як довбня волові на голову. Голова запаморочувалась.

– Отак, як зараз казано, – так і я робитиму з вами! – гукнув Копаниця. – Чули?

А вони се так добре чули, що відразу не знать де й поділася вся та смілість, той громадський запал, що тільки оце зараз обхопив їх. Стояли, похнюпившись, і кожен думав про те, скільки він винен Денисові, чи кому з його полигачів, де він візьме грошей, щоб вернути ту позику, в кого він братиме восени землю, куди віддасть на пашу товар…

– Чули? – гукав Копаниця. – Коли не позакладало, то тепер бачите, куди треба завертати! Отже хто хоче продати Денисові Пилиповичу Сивашеві землю, – зоставайся там, де стоїш, а хто не хоче, – виходь ліворуч за колоди.

Зінько, Карпо, Васюта, Грицько та ще чоловіка десять, а серед їх Дмитро, Михайло та Савка, перейшли ліворуч. Всі инші, величезна більшість, стояли мовчки, похнюпившись.

– Люде добрі! – скрикнув до їх Зінько. – Та що ж се ви робите? Ви ж самі себе продаєте!

– Мальчать! – крикнув старшина. – Шо ти мені тут бунт заводиш? Я тебе в холодну закину! Я тебе в стан одішлю!

– Годі! годі! – відказав Зінько. – Що се ви так з холодною розносилися, що все мене закидаєте? Я не бунтую, я правду кажу. Панове громадо! Сором вам, що ви такі боязькі! Невже ж ніде нема правди на світі, тільки в багацькій кишені?

– Десятники! беріть його в холодну! – репетував старшина.

Десятники нехотя підійшли до Зінька.

– Братіки, – промовив до їх Васюта, – не будьте свиняками! Бо щоб я здох, коли першому, хто до його торкнеться, не погладжу його свинячу морду оцією штучкою! – і він підняв свого здоровенного кулака.

Десятники стали, не знаючи що їм робити. Але й старшина, бачучи, що вже починається щось непевне, облишив Зінька, мов забувши за його, і гукнув на писаря.

– Семене Семеновичу! пишіть приговор о продажі обчеської землі Денису Пилиповичу Сивашу!

– Ще вчора написав! – одказав писарь.

– Одбірать руки! – звелів старшина.

Двоє письменних пішло в стовпище відбірати в неписьменних руки. Звичайно підписувались за їх і без цього, але що тепер було таке карлючкувате діло, то старшина звелів зробити й се. Двоє людей штовхалося серед стовпища, а стовпище стояло похнюплене, понуре…

– Ну й падлюки! – лаяв громаду Васюта. – От свиняча порода!

– Вивішав би всіх! – похмуро й прикро сказав Карпо.

– Таку землю, таку гарну землю та й віддати! – бідкався Грицько.

– А ми ще клопочемось за їх, за громаду! – казав Карпо. – Та наплювать на сю громаду, – вона доброго слова не варта!

Похмурий вернувся він додому і Гаїнка не могла його звеселити ніяким своїм примилянням та щебетанням.

Довго не спав тієї ночи Зінько за думками. Не раз та й не двічі доводилось йому нещасливо ставати в громаді проти тих людей, що й сьогодні, але ніколи не було йому се так тяжко, як сього разу. І не через те тільки, що саме діло було не маленьке, задля громади важне. Ні, дедалі, все дужче й дужче опановувала Зінька одна думка і не давала йому спокою: думка завести в громаді такий лад, щоб по правді все робилось. Хотілось бачити свою громаду в усіх справах розумною правдивою та дружною. Тоді б усім було добре, всі щасливо та гарно жили б. Багато вже думав Зінько про те яким робом се зробити, та не міг ні до чого путящого додуматися, до такого, щоб одразу воно взяло та й повернуло всіх людей на кращий шлях. Додумався тільки до того, що йому самому треба завсігди робити так, як він хотів би, щоб усі робили, та й инших нахиляти до того. Та сього ж мабуть мало. Бо от же й він, і товариші його того додержували, а нічого сьогодні не вдіяли…

А якби він із своїм товариством сього разу подужав у громаді, то се великого важило б! Тоді б сміливіше було всім стояти проти тих, хто хотів сідати на шию. А тепер буде ще гірше, дуже гірше!.. І надія на те, що в громаді покращає, поладнішає, відсувалася ще далі…

Та все ж Зінько не хотів покидати тієї надії, не хотів покидати того, чим повна була вся його душа. Буде він робити, як сам Бог звелів, то Бог йому й поможе. Адже Бог не на зло пустив на світ людей, а на добро та на правду. То муси Повинна таки правда подужати кривду! Хоч не скоро, а подужає – се Зінько добре знає. І як знає, так і робитиме, – якось уже воно буде… [ПТВ ІР НБУВ. – Арк. 74 зв.] Та все ж Зінько не хотів зрекатися тієї надії, не хотів покидати того, чим повна була вся його душа. Повинна таки правда подужати кривду! Хоч не скоро, а подужає – се Зінько добре знає. І як знає, так і робитиме, – якось уже воно буде…

А там, далеко, на майдані, галасував народ, і той галас долинав і до Зінька. То громада пила Денисову горілку. П’яніючи, галасуючи, точучись, цілуючись і лаючись, вона забувала про те, що сама себе віддавала в попихачі кожному, хто хотів нею попихати…

Примітки

[…] і Зінько, і його товариші дуже рахували на Кирила, бо був чоловік недурний, проречистий та сміливий. – проречистий – красномовний;

Тим часом Захарько у новішій, полатаній, а не драній, чинарці […] – чинарка (чемерка) – чоловічий верхній приталений одяг, з фалдами позаду;

Там стояв Копаниця з знаком на шиї […] – знак сільського старости було встановлено законом 27 липня 1861 р., після прийнятого раніше (19 лютого цього ж року) Положення про права і обов’язки старости; носився на шпильці на грудях, іноді, як і описано в повісті – на ланцюжку на шиї (хоча це було порушенням Положення);

Ввиду появления на рогатом скоте епизоотии ящура озаботиться… – епізоотія – масове заразне захворювання тварин, яке швидко поширюється і охоплює значні території; ящур – тут у значенні гострої інфекційної хвороби парнокопитних тварин і людини;

Щоб дівчата й парубки не гуляли по весні в ящура, а то на скотину моровиця буде. – ящур – тут у значенні рухливої гри, учасники котрої водять хоровод довкола обраного Ящуром;

Ми за їх громадою платимо поземельне […] – поземельне (державний поземельний податок) – прямий податок Російської імперії, яким із 1875 р. обкладалися всі придатні для сільськогосподарського обробітку землі, а також ліс (окрім державних угідь);

[…] ми тую землю наймаємо і тими грішми і всі оплатки відбуваємо […] – оплатки – податки;

– Усі в їх у руках, як риба в волоці в матні, – от що! – волок – невелика сітка для ловлі риби у неглибоких місцях; матня – середня частина невода, своєрідний мішок, куди потрапляє риба під час ловлі;

Недурно сказано, що покиньте мертвих свої мерці ховати […] – алюзія на слова Ісуса Христа до свого учня: «зостав мертвим ховати мерців своїх» (Матв. 8:22) (Лук. 9:60);