5. Зінькове товариство

Борис Грінченко

Прокинувшись другого дні рано вранці, Зінько справді побачив, що він оставсь позаду: невсипуща господиня Гаїнка давно вже встала вдвох із матір’ю, відігнала корову до череди і, поки мати порплилась на вгороді, помалу полючи старими руками картоплю, Гаїнка заходилася топити. Саме як Зінько прокинувсь, вона в старенькій спідничині, з закачаними по лікоть рукавами, вибігла з хати вхопити дровець.

– Чом же ти мене не збудила? – гукнув до неї Зінько.

Вона, заслоняючи очі рукою від сонця, що саме сходило червоним півколом, глянула в його бік.

– А ти вже встав хиба? У, сонюжище! Спить, що вже й сонце сходить!

– Кажу ж: чом не збудила?

– Добрий хазяїн сам знає встати! – сміялася Гаїнка і стояла вся червоно-золота, позираючи з-під руки на Зінька. Потім додала: – І чого б то я тебе будила? Однак великого діла тепер нема, – ну й поспи!

І побігла брати дрова.

Зінько, трохи засоромлений, що заспав, кинувся швиденько садком до річки, миттю скупався і, моторний та здоровий, не заходючи в хату, пішов під повітку. Він трохи столярував, як не було хліборобської роботи – от так, сам собі навчився та й робив. Тепер заходився майструвати собі велике ліжко. Се не легенька штука була, бо Зінько ніколи такого ще не робив. Але він хотів зробити і випрохав собі на деякий час у дяка старе поламане ліжко деревляне. Розібрав усе на частки і тепер і собі робив саме такі частки і певний був, що складе з їх ліжко – так саме, як зробив собі колись шахву на книжки, тоді війку. Найняв у чоловіка війку, щоб перевіяти своє зерно, роздивився, аж воно й не мудра штука. Заходився робити. Що залізне, то те йому коваль поробив, а деревляне – все сам. І зробив. Побачив один чоловік, що добре війка віє, – купив її в Зінька, а той собі знову зробив, ще кращу. І так він аж чотири війки зробив: одну собі, а три людям.

Стругав і думав про вчорашню розмову з тестем. Що тестеве товариство хоче взяти в посесію пана Горянського землю, то те Зінька не дивувало: вони були заможні люде, здоліли се зробити, а добра земля дасть їм і добрий заробіток. Чому ж і не взяти, коли є сила? Але дивувало Зінька, що тесть закликав і його до спілки.

Щоправда, скоро Зінько одружився з Гаїнкою, її батько не раз та й не двічі нахиляв зятя, щоб той ішов з їм однією стежкою. Та Зінько швидко розібрав, яка то стежка, і нею не пішов, а Остап Колодій не згірше розібрав, що він помилився на зятеві: він рахував, що як письменний Зінько пристане до його, то вони вдвох таке заведуть, що ну! Бо йому, Остапові, тільки письменства й не ставало. Аж далі побачив, що Зінько не туди зовсім дивиться, то й облишив його жити, як тому хочеться… надто, що Зінько ніколи ніякої помочи в його не прохав. Через те вони жили з Зіньком так, що не сварилися, та й не ладнали проміж себе, а йшли кожен сам собі.

Тим Зінько ніяким робом не міг і думати, щоб тесть, знаючи вже його добре, та знову заходився закликати до якоїсь спілки. Одначе ж закликав! Через що ж?

Щоб зробити Зінькові добро? Може бути… хоча… Остап Колодій не з таких, що робить дурно добро, хоч би й родичеві… а надто такому, що нічого в його не просить і може собі прожити.

Може не подужають самі землі взяти? Може. Але Зінько, негрошовитий чоловік, не здолає тут нічого пособити: коли б уже вони шукали помочи, то знайшли б не одного заможнішого за його.

А все ж кличуть! То виходить, що їм таки ж треба нащось Зінька, саме його, а не кого иншого.

На що ж? Зінько думав про се думав і нічого не міг вигадати. Тільки почував, що тут щось непевне.

Ввечері Зінько пішов до свого приятеля Карпа. І Карпо був молодий чоловік, недавно жонатий. Був письменний: як і Зінько, навчився читати в дяка. Страшенно любив божественні книжки і чимало мав їх у себе купованих. Инших не любив, думаючи, що то все дурниця, казки та й годі. «Нащо воно нам?» – казав. Розмовляв більше про божественне та про громадські справи і був великим і завзятим ворогом старшині Копаниці за його вчинки з громадою. Жив у своїй невеличкій, але чепурненькій хатці замалим не вбого, хоч працювали обоє з жінкою щиро. Жінку собі обібрав не дуже чепурну, але ласкаву, мовчазну й працьовиту і був щасливий з своєю Катрею та з маленьким сином. З себе був нечепурний, худий, з коротко підстриженою русявою борідкою, з великими зморшками на чолі, але з глибокими розумними очима.

Увійшовши Зінько до його, побачив там уже й Васюту. Се був парубок увесь білявий, з надзвичайно веселими блакитними очима і з цілою копицею настобурченого русявого волосся на голові, з поганенькими білявими вусиками. Був уже немолодий, та що був дуже русявий, а вуси не росли, то здавався молодчим за свої літа.

– О, і вся кунпанія, невеличка, але чесна! – промовив він, уздрівши Зінька. – Був би жінку свою привів, дак тоді б уже всі тут були. Треба так, щоб як нам зіходитися, дак щоб із жінками.

– Дак ти ж спершу оженись! – пожартував Зінько.

– Коли ж ні одна не приходиться до мене! Одна проти мене дуже висока, а проти другої я дуже довгий.

– Дак хиба ж уже нема таких, що однакові з тобою на зріст? – засміялася Катря.

– Чому нема? Є! Дак що ж? Одна дуже товста, а друга дуже тонка. Однієї не обніму, бо руки не сягнуть, а другої не стає на обнімання. А коли й знайдеш на свою мірку, дак знов лихо: одна дуже мовчазна, – ні з ким буде мені й розмовляти, а друга балакуча, дак за тією й я не поспішуся слова сказати.

– Ну! – засміялися в хаті, – де б то вже така й знашлась, щоб тебе переговорила!

– От же й я так казав, дак же вирискалась! Я за нею тоді ну гнаться, ну гнаться!.. Гнавсь, гнавсь – де тобі!.. Коли ж у неї такі довгі ноги! Узяла та в Чорновус і втекла. Дак я вже тоді й годі ходити та дівчат на свою мірку міряти.

Все село знало цю сторію з Одаркою Момотівною, як Васюта закохався в неї, а вона його водила-водила та й пішла в Чорновус за багатиря. Васюта й досі не міг її забути, але глузував сам із себе.

– Чи є таке на світі, – спитався Карпо, щоб ти, Васюто, та з його не сміявся?

– От що б я здох, коли не плакав над цибулею!

Зінько розказав про свою вчорашню розмову з тестем і виявив, через віщо справа здається йому непевною.

– Що непевна, то непевна! – промовив Карпо. – Блажен муж, іже не йде на совіт нечестивих, – добре й ти єси учинив, що до їх не пристав.

– Та не в цьому тепер сила, – відказав Зінько, – а в тім, що вони щось заміряються робити.

– Лихий чоловік і вдень, і вночі лихе заміряє, – сказав Карпо.

– А я вам іще одну штуку доточу, – озвався Васюта. – Твій, Зіньку, брат Денис заходжується купувати ту землю, що пересельці, виїздючи, громаді поздавали.

– Невже? А звідки ж то ти знаєш?

– От штука знати! Я ще вчора хотів сказати вам… Вони вже й Захарька пустили, щоб людей до того нахиляв.

Захарько був собі такий немолодий чоловік, п’яниця пропащий: за чвертку горілки вигукував у громаді що йому звелено.

– Боїться моя душа, чи не хитріша це штука ще й за Горянського землю, – промовив Карпо. – Денис і так уже вбився у силу велику, а скоро купить пересельску землю, то запанує тоді він із своїм товариством нечестивим так, що й шиї нам крутитиме, мов волам у ярмі.

– Не треба попускати йому цього, – відказав Зінько.

– А як вони кусаються, та ще й більша їх сила в громаді? – сказав Васюта.

– Треба, щоб нашої було більше, – обстоював Зінько. – Вони Захарька п’яного послали людей збивати, а ми самі будемо виявляти людям, яка з цього шкода, та прихиляти їх на свій бік.

– А й справді, братця, – скрикнув Васюта, – не можно ж давати їм собі на шию сідати! Давайте з їми, чортовими синами, воюваться.

– Знову ти почав того згадувати! – докорив йому Карпо. Він не любив, як хто згадував «чорта», а надто в хаті, а балакучий Васюта раз-у-раз про це забував.

– Не буду вже, їй-бо не буду! – присягався він. – Хай йому чорт тому чор… Ой!.. Ну, скажи на милість Божу, – так тобі на язик і лізе!..

Товариші ще довгенько про се розмовляли, а другого ж дні справді почали всім розказувати про Денисові заміри та підбурювати людей, щоб не поступалися тією землею. Всі люде лаяли й Дениса, й його товариство, але як хто з трьох приятелів запитувався такого чоловіка, чи він озветься проти сього заміру в громаді, то звичайно чоловік виляв на всі боки і силкувався нічого на се не відказати. Наші приятелі дуже добре розуміли через що се так: один винен був щось самому Денисові, чи кому з його товариства, другий – мав у їх позичити, третій – узяв, чи думає брати землю… І кожен не хотів проти тих людей навпростець виступати. Тільки сам Грицько Момот сказав Васюті по щирости:

– Що ж, братіку, – я б із дорогою душею до вас пристав, дак коли ж несила моя. Ти ж сам знаєш: пропав у мене віл, пропала й коняка… Напозичався я по самі вуха, що вже й нікуди далі. У Дениса я позичив двадцять карбованців на коня, і оце мені за тиждень виходить їх оддавати А в мене ні копія. Як не зласкавиться Денис, не відсуне строку, то що я робитиму? Забере він у мене коня за ті гроші, та ще й тим не оплачуся… У мене ж діти дрібні!.. Якби я міг оддати сі двадцять рублів, – обстоював би за вас, а тепер – мовчатиму.

Васюта почув, що Грицько правду каже, і не знав, що йому й відказати.

Але були люде й зовсім незалежні від Денисового товариства. Такі казали, що стоятимуть у громаді проти Дениса, і їм можно було вірити. Та таких було небагато і мала поки була надія на перевагу.

Зійшовшися Карпо з Васютою до Зінька, почали один одному переказувати, як ведеться справа. Васюта розказав і за Грицька. Зінько замислився мовчки.

– А що, братця, – озвався врешті, – якби ми Грицькові та пособили?

– Як то? – спитався Карпо.

– Та так: скинулись би грішми та й позичили б йому, щоб він міг Денисові гроші вернути. Бо, бачите, – раз, що чоловікові пособити – завсігди добра штука, а друге – що нам тепер кожен новий прихильник дуже дорогий.

– От же їй-бо правда! – скрикнув Васюта. – Щоб я здох, коли він недобре радить!

– Розумна твоя рада, – промовив і Карпо. – Та чи стече ж у нас на теє грошей?

– Якось скинемось! Уже ж для такого діла гріх не стягтися, бо воно таки справді добре діло буде, – куди ні глянь, – упевняв Зінько.

– Скільки ж йому: двадцять карбованців треба?

– Еге ж.

Карпо подумав.

– От що вам казатиму! – промовив нарешті. – Малі в мене тепер гроші: немає спромоги більш як п’ять карбованців позичити.

– І то добре! – сказав Зінько. – А ти, Васюто?

Васюта хоч і парубкував, та був дома за хазяїна, бо в його батько вмер, а сам він був найстарший у сім’ї.

– Та що ж? Уже ж і я більш як п’ять не нашкрябаю.

– Ото десять. Ну, гаразд: у мене тепер десять карбованців знайдеться, то я й дам десять, – казав Зінько. – Усього й буде двадцять. Так і скажемо Грицькові, що се йому гуртова запомога, щоб він міг там оплатитися і до нас пристати.

– А не одурить же він? – спитався Карпо.

– Похоже, що ні, бо то щира душа, –відмовив Зінько. – А ти, Васюто, як думаєш?

– Правда! – згодився Зінько.

Не гаявшися й пішли.

Увійшовши троє товаришів у вбогу хатку Грицькову, освічену поганенькою тьмавою лямпою на стіні, побачили там усю сім’ю. Четверо дітей лагодилось уже лягати спати на полу, а Ївга слала їм. Грицько сидів за столом. У хаті було нечепурно, сорочки на блідих дітях та на Грицькові були чорні, повмазувані, а Грицькова жілетка – лата на латі. Сам Грицько, трохи вже згорблений від тяжкої праці, з худим обличчям, поритим зморшками, зарослим темною бородою і з глибоко позападалими сірими очима, здавався старішим, ніж був справді: не було ще йому й сорока років, а видавалося, що мав їх із півсотні. Здавалася, мов щось пригнічувало і сю тісну хатку, і людей, що в їй жили. Сама Ївга не пасувала до сього темного закутку вбозтва й пригнічености. Висока, гарна з себе й здорова, вона була і вбрана краще, і по хаті ходила мов чужа, мов гістя. Вона не любила Грицька і пішла за його, аби де прихилитися з дитиною, а тепер шкодувала, що так ізробила. Ся понура хата, сей похилий Грицько і четверо галасливих дітей очортіли вже їй без міри, – якби могла, то й не зазирнула б сюди!

Привіталися гості, посідали. Грицько зараз почав розказувати про свою суперечку з братами за землю. Він ходив до суддів, казав, що брати нахваляються його жито покосити на тій десятині. Дак судді кажуть: ще ж не покосили, дак чого ж ти нам і голову морочиш? От ти їм і пожалійся! Тепер він бачить, що вже правди не шукай. Буде сам оборонятися, як ізможе.

– Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам! – промовила Ївга неприхильно і мов радіючи, що такий безсилий був Грицько. Вона перемивала на лаві біля мисника ложки і ввесь час, поки Грицько довго розповідав про свою сварку з братами, все мовчки поглядала на Зінька, блискаючи на його своїми смілими звабливими очима, – він бо сидів на лаві крайній, біля неї. Слухаючи Грицька, не бачив її поглядів, але тепер, як вона озвалася, глянув на неї, і їх очі ззирнулися.

– Знаєш ти там! – одказав їй сердито Грицько.

Але вона вже його не слухала, а дивилася все на Зінька. Він їй подобався. Грицько знову провадив своє, Васюта з Карпом розпитувалися його, а вона тим часом стиха озвалася до Зінька:

– Чом ти до нас ніколи не заходиш?

– Я? – спитав, трохи дивуючись, Зінько. – Та так… діла не було.

– Та ти ж так недалеко живеш, – казала вона так саме півголосом, мов співаючи, а очі так і грали, так і променилися до Зінька. – Близенько живеш… Заходь, то й мені веселіше буде.

– Добре! спасибі! – відказав Зінько і зараз же пристав до гуртової розмови.

Грицько, розставляючи порепані чорні руки, казав:

– Я й сам бачу, які вони дерилюди. За їми ніде правди не знайдеш. Ні до старшини, ні в суд – нікуди.

– От же бачите, дядьку, – озвався Зінько, – самі кажете, що через те нема й суду на ваших братів, що й судді на багатирський бік хилються. Дак коли так, то не треба нам попускати їм ще в більшу силу вбитися. Бо тоді вони нас ще дужче в шори візьмуть та ще й з усіх боків: і судом, і землею, і скотиною – всім. Через те й треба вам дбати, щоб не попустити сього.

– Та я б і радніший, дак же… – почав був Грицько, але Зінько перепинив його:

– Знаю, через що вам нема змога. Дак сьому лихові й запобігти можно. От ми скинулись грішми та й принесли вам двадцять карбованців. Візьміть та й оддайте Денисові, а нам вернете по спромозі і без проценту.

Зінько положив на стіл гроші. Грицько подивився на їх, помовчав.

– Дак як же се так, – спитався нарешті, – через що ж се ви мені даєте гроші?

– Через те запомогу сюю вам подаємо, – відказав йому Карпо, – що як оддасте позичку свою Денисові, то можно буде вам у громаді проти його ставати, щоб не попустити йому землі громадської.

– Так… – якимся непевним голосом тяг Грицько. – А вам же та земля як: ви її самі, чи що, хочете купити?

– Та що се ви, дядьку? – скрикнув Васюта. – Хиба ж я вам не казав?

– Що казав, то казав… я й думав собі, що й справді се аби тільки Денисові не дати… Ну, а тепер бачу, що ви й гроші приносите, то воно якось…

Карпо стояв серед хати з шапкою в руках, гнівний, ладен щохвилини вийти звідси. А Грицько, похиливши голову, думав. Враз підвів голову.

– Та невже це ви справді, братіки, за громаду?

– Тю на вас, дядьку, ій-бо! – гукнув Васюта. – Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись? Як так граться, то се вже й хатку краще розваляти!

Грицькове обличчя враз мовби сяєвом осяяло.

– Ну й добрий же ви народ! – скрикнув. – Їй-бо, таких людей я ще й не бачив! Та я з дорогою душею!.. Мені аби з Денисових рук, а то я!.. Ну зроду і не згадав би, що се ви за громаду. Як принесли гроші, – так і думав, що собі землю хочете. Аж ви, бачу… Спасибі ж вам, братіки, таке, що й хто його зна яке!..

Після цього всім стало весело, почали говорити про те, як і що вони в громаді робитимуть, та кого ще можно на свій бік прихилити… Ївга ввесь час сиділа вкінці лави, схилившись трохи на мисник, та дивилась на Зінька.

Пізно вернувся додому Зінько і пішов у садок, думаючи, що Гаїнка давно вже там спить. Але її не було. Пішов був до хати і стрів жінку на порозі.

– А ти ще й досі не спиш!

– Та я була лягла оце зараз спати та й устала, – боюся.

– Чого?

– Щось ходе в садку над річкою… Ще й учора ніби щось ходило, – так мені здалося… Та думала собі, – то так учувається… А сьогодні тільки лягла, коли воно – трісь, трісь у саду, – по сухих гілках іде. Он чуєш, – знову.

Вони прислухались. Справді чути було, що в саду щось є. Зінько шепнув Гаїнці, щоб зосталася тут, а сам швиденько й тихенько побрався поміж деревами вниз, де чути було ходу. Ніч була не місяшна, хоч і зоряна, і треба було добре придивлятися, щоб побачити щось серед дерев. Зінько приглядавсь і нічого не бачив. Коли враз почув, що затріщав тин у той бік, де був Струків садок. Глянув і побачив, що хтось перелазить через тин. Велика темна постать на мить з’явилася над плотом і зараз же шугнула вниз, у Струків садок.

– А хто там ходить? – гукнув Зінько, але почув тільки, як хтось швидко затупав ногами по той бік тину.

Гаїнка спиталася, як він вернувся:

– А що, бачив?

– Бачив, – щось у Струків садок плигнуло.

– А не пізнав?

– Де ж там! Темно та й здалека. І чого б тепер ходити? Сказати влітку, дак хоч садовина, а тепер? – дивувався, Зінько.

– Дак може на кого воно скидається? – допитувалася Гаїнка.

– Де ж там розбереш! Так, нагадало мені чогось Микиту Тонконоженка, – мов такий здоровий, як він… да тільки чого ж йому тут ходити? Хиба до якої Струківни?

– А й справді, – може до Струківни, – сказала Гаїнка й додала. – Ну, та й не люблю я цього Микити! Як стрінешся з їм де на вулиці, то так на тебе гляне, що аж гидко.

– Не люблю й я його, – відказав Зінько, – поганий парубок.

– І все як зострінеться зо мною, то раз у раз словом займає, а я не люблю його й голосу. І очі в його якісь такі, як… як у Ївги!..

Зінькові згадалися на мить Ївжини очі – як вони на його сьогодні блискали. Але зараз же й забув за їх, почавши розказувати Гаїнці про те, що в їх було з Грицьком…

Проминуло ще кільки день, і вже десятник ходив і загадував на неділю в громаду. Лишалося нашому товариству тільки ще три дні. Вони клопотались з усеї сили, щоб за той час нахилити якомога більше людей до своїх думок.

Примітки

– От же й я так казав, дак же вирискалась! – вирискатися – знайтися;

– Та годі бо вже тобі штукарити!.. – штукарити – жартувати, пустувати;

– Що непевна, то непевна! – промовив Карпо. – Блажен муж, іже не йде на совіт нечестивих […] – герой цитує Біблію: «Блажен муж, іже не іде на совіт нечестивих, і на путі грішних не ста, і на сідалищі губителей не сіде» (Псалом 1:1);

Захарько був собі такий немолодий чоловік, п’яниця пропащий: за чвертку горілки вигукував у громаді що йому звелено. – чвертка – пляшка місткістю 0,25 літра;

– Сліпі вони мають очі, глухі вони мають уха, – відказав Карпо. – алюзія на старозавітнього пророка: «Приведи ти народа сліпого, хоч очі він має, і глухих, хоч вуха в них є!» (Ісайя 43:8);

– Та чи стече ж у нас на теє грошей? – стекти – тут у значенні вистачати;

З щирого серця запомогу вам приносимо, а ви пеню на нас ізводите […] – зводити пеню – зводити наклеп;

Проминуло ще кільки день, і вже десятник ходив і загадував на неділю в громаду. – десятник (десяцький) – службовець, обраний для здійснення поліцейських та інших громадських завдань; зазвичай обирався на 10 дворів;