4. На вулиці

Борис Грінченко

Вони ввійшли в село. Темні верби й садки дрімали над хатами, а осяяні віконечка весело всміхалися з-під чорних стріх і кидали впоперек улиці ясні смуги свого білястого світу. Під однією хатою зібралася купа дівчат та парубків, чути було веселий гомін.

– Зіньку, ти? – озвався голос із тієї купи, і висока постать вийшла з неї.

– Я, Васюто, – відказав Зінько.

Васюта, Зіньків товариш, підійшов до їх.

– А я заходив до тебе, – думав сьогодні почитаємось… аж тебе нема.

– На пасіці в діда Дороша були.

– Ще й одну штуку хочу тобі сказати.

– Кажи!

– Ні, зараз не хочу. Приходь завтра ввечері до Карпа, і я там буду, – дак і поговоримо.

– Гаразд. Бувай здоров!

– Бувай!

Гаїнка з Зіньком пішли далі вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регіт та крик: усі сміялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер поміж парубками, відколи вернувся з городу.

– Вот, мене хароше мєсто ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..

Батько сам потурав тому:

– У мене син образований!

Сам робив, а «образований» син лежав під грушою, дожидаючися, щоб груші самі в рот падали. Зате дивував Микита всіх на вулиці своїм убранням: чоботи «бутілками», штанці-галанці вузенькі, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синім з китицями підперезана, а зверху ще й «паджак з іскрою», – так він сам його звав.

– Яка ж у йому іскра? – питалися проміж себе дівчата.

– А що рябенький…

З себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик гострий, – кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо одні вподобали його «образованость» та що він їх часто напував горілкою, а другі боялись його здорових кулаків. Тільки Васюта ніяк його не шанував і часто глузував із його, і за те Микита ненавидів без міри не то самого Васюту, а й усіх, хто з їм приятелював.

Тепер Микита стояв серед гурту парубків, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, і патякав:

– Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахарю чай би з нею піл.

– Ха-ха-ха! – реготалися парубки.

– Їй-бо – не я буду, – одоб’ю її в етаго дурака Зінька.

– Тю на тебе! – озвавсь якийсь парубок. – Вона ж чуже подружжя!

– Вот – пустяк униманія, нуль обращенія! Какоє нам до етого дєло? Аби мінє понаравилась, – моя буде! Се по-вашому, сельскому, дак нікак нільзя, ще й нівозможно, а в городі – го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть і даже не то што барині, а й горнишні й кухарки. Мені один лакей знакомий росказувал. Діла – первий сорт!

– Дак се ти і в нас, чи що, хочеш таке завести? – спитав Васюта, ставши проти його.

– А тобі што за дєло? Хоч би й хотів! Што ж ти минє – переп’янство йздєлаєш, чи как?

– Я тобі якогось там переп’янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак і зуби визбіраєш! – сказав сердито Васюта.

– Хто – я? Хі-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать мені! Не таких видали!

– Да й ті на вас плювали! – доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати.

Парубки й дівчата зареготалися.

– Оце дак утяв! Ану, Микита, ану – одкажи йому.

Микита позакладав руки в кишені в штани, відкинув голову назад і промовив;

– Штука мені йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з’язуватися з усяким каким-нібудь!..

– А знаєте, хлопці й дівчата, – не вгавав Васюта, – я навчився нової пісні, та й ловкої!

– Ану-ну! якої? – загомоніли всі, цікаві на нову пісню.

– Слухайте ж! я буду співати, а ви розбірайте добре, бо це пісня городська, дак гарна. Ех, біс його батькові! – нема в мене двох кишень у штанях, – нікуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма, – гаразд буде й так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!

І він почав триндикати:

Закладає руки в бруки

Та й говорить, што вон пан, –

Розсмотрівшись хорошенько –

Настоящий шарлатан!

– Ха-ха-ха! – загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.

– Ти будеш мені шарлатана притулять?! – скрикнув він і кинувся до Васюти з кулаками.

– Тю, тю на тебе! Оханись! Та він несамовитий!.. Свят! свят!.. – казав Васюта, поступаючись назад та христючи Микиту. – Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пісня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хиба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як і ми, тільки що, знаєш, ізверху тією вапсою помазаний, – отією чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.

– Мовчи! – скрикнув Микита, все стоючи з затисненими кулаками, але не зважуючися вдарити, бо й у Васюти були не згірші.

– Ой-ой-ой! уже занімів! – і Васюта затулив рота рукою… і враз крикнув:

– Гвалт! горить!..

– Де горить? де? – заметушилася перелякана молодіж, ладна вже бігти на пожежу.

– Паджак з іскрою горить!..

Уся вулиця грімнула реготом.

– Пху на тебе, собака паршива! – крикнув Микита, одвернувся й пішов на другий бік гурту, а Васюта репетував;

– Стривай! стривай! гаситимем!.. Іскри розгоряються!..

– Ні, не здержить Микита проти Васюти, – казали парубки. – Проти всіх здержить, а проти тебе, Васюто, ні.

А з Микитою тим часом одділилося кільки парубків і пішли гуртом на другу вулицю.

– Ну й уїдається в тебе сей Васюта! – казав один парубок. – І чом ти його не провчиш?

– Рук поганить не хочу, – вот што, Ванька! – одказав іще заклопотаний Микита.

– Здоровий, як тур! – промовив другий парубок, – сам ще й не подужаєш його.

– Дак давайте гуртом попадемо та й одлатаємо! – порадив той, що його Микита Ванькою звав. – Ій-бо, Микито, ми тобі поможемо.

Микиті стало веселіше.

– Вот спасіба, камаради! Каби їх обох із Зіньком!

– Дак що? І Зінька можно! Нехай лиш не величається! А то такий праведник: усе йому парубки поводються погано, – не так, як йому завгодно.

– Бо вон города не видав, дак у його й мужицьке понятія, – сказав Микита.

– А скажи, Микити, – невже справді в городі так живуть, що хто з ким хоче, з тим і любиться – чи вінчаний, чи невінчаний – однаково? – спитав званий Ванькою.

– Ще й як!

– От штука!

– А што, харашо? Не журись, Ванька. – і в нас завидьом! Вот тольки нимного поживу з вами, дак ми такоє завидьом, що тільки ну да й оближись! А то ви царамонитесь! Вот я вас навчу!

Ішли далі, і він подавав їм науку.

А тим часом Зінько з Гаїнкою підходили вже до своєї хати.

– Ой, щось свариться! – сказала Гаїнка.

Справді сварилося. Товстий роздратований чоловічий голос кричав:

– Брешеш! брешеш! Не коситимеш ти, бісова тінь, того жита. Я його скосю, бо на моїй землі.

– Оце вже Момоти за землю лаються, – сказав Зінько.

Момоти були сусіди Зінькові: з одного боку Струк, а з другого Момоти. У старого Момота було троє синів: старший – Грицько, тоді – Панас, обидва жонаті, а тоді Іван, ще парубок – отой «Ванька», що ходив з Микитою по вулицях. Грицька батько давно вже відділив, оженивши, випрохав йому в громади грунт на краю села, поставив там хату, дав клапоть поля й трохи худоби. Одначе батько віддав не все поле, що мусило йому припадати: десятини не додав, бо ще на свою частку зоставляв, а вміраючи торік, при людях сказав, що Грицько має взяти собі ще одну десятину, – тоді в кожного брата буде рівно землі. От же брати не схотіли віддати йому тієї десятини, кажучи, що батько йому все віддав ще тоді, як одділяв його. Грицько пішов, одміряв сам собі десятину та й посіяв на їй. Панас з Іваном довідалися про се тоді, як Грицько вже й заволочив. З того часу почалася запекла сварка проміж двома братами – Грицьком та Панасом. Де б ні стрівалися вони, то зараз якось зачеплються за ту землю, та й почнеться суперечка, замалим не бійка. Іван, менший, був не такий запеклий, та все ж обстоював за Панаса (він з їм і жив).

Така спірка зчинилася й тепер. Грицько йшов улицею, а Панас, стоючи в воротях, зачепив його.

– От таки вони справді поріжуться колись! – промовила Гаїнка.

Тим часом Грицько вже проминув Панасову хату і був коло Зінькової.

– Добривечір, дядьку! – озвався до його Зінько.

– Добривечір!.. А хто се? Зінько!.. А я за тим шибеником і не добачив тебе.

– І хочеться ото вам, дядьку, змагатися з їм!

Грицько махнув рукою.

– Ти ж кажи! Отак собі йшов додому проз його хату і в голову того собі не клав, щоб сваритися, а він зачепив.

Грицько вже відсердився трохи: він звичайно скоро прохолоняв, не так, як Панас: той як розсердиться, то вже злий буде хто й зна поки і все проти того чоловіка копатиме, а як розлютується іноді, то хто й зна що робив би. На його багато людей ремствувало: чи свиня чия до його вбралася, то він уже їй спину переб’є; кіт до його внадився чужий, – лапи йому повідрубує. А одного разу засварився з чоловіком за якусь там дурницю і все нахвалявся: Ну, будеш же ти без худоби! Той чоловік і байдуже, а одного разу вранці встає, пішов у повітку, – аж коні його – пара добрих коней – здихають: хтось уночі заліз та ножем кишки їм повипускав… Усе село знало, що се Панас ізробив, а нічим довести, – так і пропало. Через те дибляне не любили Панаса, трохи навіть боялися його, і в спірці з Грицьком більшість до старшого брата прихилялася, надто ж, що Грицькова й правда була. Зате в Панаса був оборонець – Копаниця.

Грицько тим часом, стоючи в Зінька перед ворітьми, оповідав, як почалася сьогодні сварка і додавав:

– От ти кажеш: не сварись! Як же мені не сваритися – сам ти подумай! Се ж мої труда! А земля? Вона ж моя, – се ж усяке знає. А в мене ж діти! Як же я поступлюся нею? Тепер усяке над землею труситься, бо народу багато, а землі мало, а я так і покину її?

– Та ні, я того не кажу, – відповідав Зінько. – Знаю, що земля се ваша, що вам її треба. А тільки бачите: чи буде ж яке добро і вам, і вашим дітям, коли ви так засваритесь из Панасом, що й повбиваєте один одного? Тільки що як почнете ви сваритися та битися, то не буде нічого з того добра. Ви своє робіть, а коли він до вас чеплятиметься, тоді позивайте його.

Грицькові справді не таланило. Все було йому якесь лихо: то в його коняку вкрадено, то віл здох, то гряд ниву побив – і так мало не щороку якась біда йде та й другу за собою веде. Напосілася недоля на горопаху. Зовсім підбився чоловік, а найбільше тоді, як йому жінка вмерла, покинувши троє малих дітей. Бився він, бився з їми щось більше як рік, а далі таки оженивсь удруге. Сам він і не хотів того, бо й досі журивсь по першій жінці, та люде кругом казали і сам бачив, що не видержить без господині з трьома дітьми та з хазяйством. Та яка ж на троє дітей піде? Нараяно йому покритку Ївгу – чепурну й здорову, але з дитиною. Та то б іще не лихо, та погано про неї говорено на селі. Та що було робити Грицькові? Хиба инша піде? Добре що й така трапилась. І оженивсь. Та щось і тепер не дуже великий лад у його в сім’ї…

Мати вже спала, як Зінько з Гаїнкою вернулися додому. Вони не стали її будити. Гаїнка потемки познаходила в хаті вечерю, винесла, і вони сіли вечеряти на призьбі. Місяць уже високо підбився вгору і було ясно, хоч голки збірай. Голодні й щасливі, вони повечеряли тим, що зосталося від обіду, і полягали спати на примостці в садку, що починався в їх зараз од хати.

– Зіньку, чи правда, що на місяці брат брата на вилах держить? – спиталася Гаїнка, лежачи горілиць та дивлючись на місяць.

– Казав же тобі, що ні! – відповів Зінько, вже трохи дрімаючи. – Спи лиш, а то завтра рано вставати.

– Хі, який робочий! Гляди, лиш, чи сам устанеш, коли треба!

Зінько вже давно спав, а вона все дивилася на небо та думала про Віз блискучий – хто на йому їздить? Бог? Чи святий Ілля? Може саме тим возом він і їздить, як грім грімить? А ото Квочка… Чого вона на небі, тая Квочка? Певне – се Божої Матінки Квочка з Курчатами. Отже й на небі є дробина… Не дурно кажуть, що Бог любить хазяйство… Адже і в колядках співають, що Сус Христос землю орав і сіяв, а Божа Матінка обідати йому виносила… Правду дідусь кажуть, що землю шанувати треба, бо її ж сам Бог орав і засівав… Земля – мати, вона нас любить… І я її люблю… І вона… і я…

Думки плутались. Гаїнка заснула.

Примітки

Жив там і за сторожа, і за прикащика, та якось прошкапився […] – прошкапитися – завинити, вчинити шкоду;

Зате дивував Микита всіх на вулиці своїм убранням: чоботи «бутілками», штанці-галанці вузенькі […] – чоботи-«бутилки» («бутилками») – з твердими блискучими халявами; галанці – вузькі штани;

[…] а на язик гострий, – кожному забивав баки. – забивати баки – заморочувати, задурювати голову;

І він почав триндикати […] – триндикати – тут у значенні наспівувати;

– Вот спасіба, камаради! – камарад (камрад, камерад; від фран. camarade, нім. Kamerad) – товариш по військовій службі;

Панас з Іваном довідалися про се тоді, як Грицько вже й заволочив. – заволочувати – розпушувати, вкривати землею посіяне насіння;

[…] полягали спати на примостці в садку […] – примістка (примостка) – приладжена до чого-небудь лава або нари;

– Зіньку, чи правда, що на місяці брат брата на вилах держить? – за легендою, у Великодню ніч брат хотів нагодувати худобу і наколов на вила брата, котрий спав у тому сіні. Плями на місяці нагадують людям про те, що у Великодню ніч гріх їсти скотині, не вільно також працювати і спати. За іншою версією, це нагадування про вбивство біблійним Кавелем свого брата Авеля;

[…] думала про Віз блискучий – хто на йому їздить? Бог? Чи святий Ілля? Може саме тим возом він і їздить, як грім грімить? А ото Квочка… – Віз (Великий Віз, Велика Ведмедиця) – народна назва сузір’я північної небесної півкулі, що складається з семи великих зірок і 80 малих; святий Ілля – християнський аналог Кия-громовержця, котрий, ідучи небом, творить громи та блискавки; Квочка – група зірок сузір’я Плеяд;

Отже й на небі є дробина – дробина – свійська птиця;