3. На пасіці

Борис Грінченко

Починало ставати душно, бо сонце давно вже звернуло з півдня. Піт проймав Зінька, а вітер уже не прохолоджував, бо й сам став такий гарячий, мов з печі.

Зінько вже бачив поблизу серед поля невеличкий гайок. Там холодок, там так гарно, – хоч би швидче дійти.

Він скинув чумарку, щоб не було так душно, і зостався в самій гарно й рясно вишиваній сорочці з тонкого полотна. Відкотний комір злегка обнімав йому загорілу шию. Загоріле було й обличчя, худе трохи, але молоде й чепурне, з темними вусами й чуприною, що не зовсім ховала його лоба гарного, хоч і була розчісана наперед. З-під чорних рівних брів (заздрощів дівочих) сяли розумні променисті очі. Він удивлявся тими очима в близький уже гай, – чи не побачить там кого йому треба. Не побачив нікого. Додав ще ходи і незабаром став біля гаю.

Маленька стежечка вбігала з поля поміж дерева. Зінько вступив на неї, і його враз обняло таким гарним любим холодком, що він аж зітхнув широко й легко. Пішов тоді помалу, впиваючись тією живущою прохолодою, тихо ступаючи по м’якій стежці. Трохи згодом дерев поменшало, і незабаром перед Зіньком розіслалася прогайльовина, вся осяяна соняшним промінням.

Се була пасіка. Десятків зо три вуликів, понакриваних покрівлями череп’яними й з кори, стояло серед гайка. Золоті бджоли бриніли в золотому соняшному промінні, купчились на вуликах біля вічок, гули весело. Ліворуч стояла невеличка катрага, а перед нею, трохи ближче до Зінька, в холодку під великою гіллястою грушою сиділо двоє.

Просто Зінька сидів, нахиливши порите глибокими зморшками чоло з сніжистою стріхою, зовсім білий дід. Велика довга борода спадала йому на товсту білу сорочку і на їй ще біліла, як сніг. Худорлявий дід мав широкі плечі і могучі ще жилаві руки. Він з упокоєм зложив ті руки на колінах і, не поспішаючись, оповідав тихим рівним голосом, іноді киваючи злегка головою, і тоді Зінько бачив, як з-під його білих кудлатих брів блищали чорні, надзвичайно молоді очі.

Слухала його пильно, втупивши в його свої темні мрійні оченята, дівчинка, що сиділа перед їм. Ні, не дівчинка, бо на голові в неї був маленький святковий очіпок, – тільки здавалась дівчинкою, – така була з обличчя молоденька, замалим не дитина. Сиділа боком до Зінька, просто на землі, підобгавши під себе ноги. Зінькові виразно видко було її високе, як і в діда, чоло, мов намальовану, чорну брову і маленький, ледві-ледві горбатий носик; червоні губенята і ніжно обведене легеньке підборіддя. Трохи загоріле обличчя так і пашіло рум’янцем. Коло вух і на шиї вилося, вибившися з-під очіпка, непокірне русяве волосся. Тонка шия вгиналася під разками кольористого намиста й дукачів. Блискучею хвилею спадали вони на високі груди, на білу тонку сорочку з мистецьким вишиванням. Тоненький стан стягав червоний плетений пояс, коліна обнімала картата старосвітська плахта – з зеленими, червоними, синіми, жовтими картами. Молодичка заслухалася дідового оповідання, її маленькі рученята лежали на колінах нерухомо. Перед могучою постаттю обсипаного снігом старечої зіми діда його маленька слухачка здавалась якоюсь рясноцвітною ніжною весняною квіткою.

О, як він її любив, сю квітку, він, Зінько! Любив і зараз так саме, як і тоді, як уперше її зострів, уперше глянув на неї та й закохався відразу й навіки. Цьому поминуло вже мало не півтора роки, але Зінько й досі мов бачить перед себе ту першу зустріч.

Де того часу він її не помічав. Бачив раз чи двічі, але давніше, маленькою ще дівчинкою. Вони жили далеко від Сивашів, зовсім на другому кутку села. Зінько й на своєму кутку не дуже ходив на вулицю, а на чужий, то й поготів. І в церкві бувавши, якось недобачав її. Аж одного разу послав його батько на поле в пасіку до діда Дороша Колодія попитати, чи не продасть він йому з пару вуликів. Зінько прийшов на цю саме пасіку, але нікого на їй не було. Озирався туди й сюди, чи де не вгледить діда, коли несподівано перед себе побачив дивну дівочу постать. Саме в оцьому вбранні, що й сьогодні, тільки без очіпка, з вінком на голові, з довгою пишною косою, стояла вона на краю прогайльовини, готуючись вийти з гаю на пасіку. Розхиливши кущі руками, спинилась, зострівши несподіваного гостя, і дивилась на його мовчки. Йому здалося, що перед їм стала якась гайова царівна – така, про яку оповідають у казках: гарна, як квітка, легенька й полохлива, як пташка. Він з нею ще слова не сказав, він тільки глянув їй у вічі і вже почув, що кохає її, що вона йому дорожча за всіх людей на світі… І вони стояли одне проти одного мовчки, мов зачаровані, обхоплені одним могучим почуванням.

Тільки тоді він зрозумів, що він нікого й ніколи не кохав, що Левантина була йому тільки сестрою – нещасливою й любленою сестрою… Тепер він знов стоїть у тій же таки пасіці і перед його дід Дорош, а вона, Гаїнка, його кохання, його дружина, його щастя, сидить і слухає.

І, стиха чолом киваючи, оповідає дід:

– А в лісі живе Полісун. Ходить з великою пугою і ганяє вовків, бо він вовчий бог. Де війна, то він туди й турить їх на прокорм… Такий, як чоловік, тільки великий, як дерево… І від його тіні нема: усе має тінь, а він – ні… А у полі живе Польовий – і то нечиста сила… А в очереті над річкою Очеретяник – вибігає з очерету білим бараном і лякає людей… А в воді живе Водяник – сей у зелений куширь уплутаний, пакості чинить, греблі рве… А в болоті живе Болотяник – такий замурзаний та вкаляний… уночи затягає в болото чоловіка… вогником світить серед болота, а чоловік думає, що там люде, іде туди, а воно все далі, далі, аж поки заведе в таку ковбаню, що й загрузне бідолашний чоловік… А в скелі живе Змій. І се нечиста сила. Сім год живе гадиною, другі сім год – полозом (така велика та страшна зміюка), а треті сім год живе змієм із крилами, – такі великі, як у вітряку… І тільки трохи махне крилами, – схопиться вихор і закрутить по шляху і як стріне чоловіка, то підвіє і вхопить, і кине, й скалічить навіки. А як дуже махне крилами та вилетить із скель, то зареве буря, і ламаються дерева, і розвалюються хати…

– Ой страшно!.. Боже!..

– І в хмарах є нечистий, – збірає хмари маленькими шматками і зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весілля, дак він тобі збірає багато снігу і сипле, й крутить їм, – того й завірюха.

– Бач, чого воно буває! А я й не знала!..

– А ще нечистий літає змієм-перелесником. Як побачиш на дорозі стрічку або поясок, – ніколи не бери. Одна жінка знайшла та й заховала в скриню. А то був змій-перелесник: виліз та до неї вночи… З того часу став літати до неї і жити як чоловік із жінкою, а вона зсохла, змарніла і вмерла… А скарбу, як хто закопає, береже Скарбник: не попустить нікому зайняти… А дома живе Домовик…

– Що людей уві сні давить?

– Еге, давить, як гнівається… А щоб не гнівався, треба становити йому окріп – п’є… А то як розгнівається, то й спалить…

– І, Господи! – аж сплеснула руками Гаїнка, – і скрізь, де не ступнеш, ота нечиста сила: і в воді, і в землі, і в лісі, і в очереті, і в бузині, і в руїнах, і в скелі, і в хмарі – скрізь, скрізь, скрізь! І все на шкоду людям! І нащо Бог пустив її на світ? Адже з неї нема добра, сама шкода?

– Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!.. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.

– Де ж вони знову набіраються?

– Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, – бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель, – і з кожної краплі зараз народжується гаспид.

– Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступнути не можно буде!

– А ти ж думала як? Та хиба тільки сі? А ще Мана, що манить людей, аби зблукалися, та Мара – голову їм заморочує, та Манія – дратує їх, та Моровиця – така, як корова, або як кінь, да тільки самі кістки, без шкури… Як пройде по селу вночі, – корови ревуть страшно, а всі собаки мовчать – бояться… І обходить усе село, і де стане, – там скотина і гине, і гине…

– Ой, страшно!.. Це ще страшніше за русалок, дідусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.

– Дак то ж на Русалчин Великдень.

– А мавки?

– Та й мавки ж… І русалки, й мавки – все з нехрищених дітей… По полях, по лісах, по водах живуть…

– І скрізь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!

– Чому – не бачиш? Як хто, то часом і бачить. Доведеться й тобі колись побачити.

– Ой ні, ні, ні!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!.. – І вона затулила обличчя однією рукою, а другою махала від себе, мов боронючись од нечистої сили. – Не хочу, бо я боюся!..

В сю мить Зінько підійшов до неї і обхопив за плечі.

– Ой! – скрикнула вона несамовито, зірвалась на ноги, відскочила й глянула з-під руки.

– Зіньку!.. капосний! поганий! Як ти мене злякав! геть, геть, геть відціля!.. Чого ти сюди прийшов?.. Тільки лякати мене!..

І вона кинулась до його та й почала відпихати від себе. А він однією рукою обхопив її, маленьку, за стан і підняв угору…

– Геть!.. Чого ти причепився?.. Діду! та скажіть йому!.. Оце ще вигадки!..

Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.

– Ах ти ж кошеня дряпуче! – скрикнув Зінько і вмить схопив другою своєю рукою обидві її руки. – От же тобі! В неволі!..

– У неволі!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий як ведмідь, дак і радий!.. Пусти, а то плакатиму!.. – казала вона й справді плачущим голосом.

Зінько пустив. Вона враз вихопилась од його, відбігла геть далі і зареготалась веселим дзвінким сміхом.

– Одурила! Одурила! А що?!.. Я й не думала плакати і не плакала б… А одурила!..

І вона аж стрибала з радощів, а Зінько й сивий дід дивилися на неї ніжно-ласкавими очима, веселі й щасливі. «І де вона в Бога, оця ясочка, взялася?» – шепотів дід. А ясочка вибігла на сонце і стояла вся променисто-золота, і золоті бджоли бриніли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голівонькою, кивала рукою на Зінька й казала:

– А що? втекла! І не доженеш тепер, і не доженеш!.. Бо по пасіці бігати не вільно, – дідусь не велять! А що?

– Годі вже! Я не наздоганятиму. Іди та сідай з нами!

– От! А ти мені знову руки крутитемеш?

– Іди, іди, – я не дам, – казав дід.

– Ну йди ж! – закликав і Зінько.

– А не займеш?

– Та не займу, кажу ж тобі! Ось я ляжу, – сказав Зінько і справді ліг, розкинувшися в холодку. – Ну та й гарно як тут після спеки!

– Бач, гарно!. А чого досі не приходив сюди? – сказала Гаїнка, сідаючи біля його.

– Поки справився дома – та те, та се…

Вона почала ховати під очіпок непокірне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:

– Ат, се мені волосся!..

Сей гайок і пасіка були Колодіїв, але Зінько становив сюди на літо й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дід, беріг пасіку. Дід Дорош був старий, але ще кремезний чоловік. Усе літо він жив на пасіці, мало коли й навідуючись додому. Він таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дідову думку, з його не могло бути нічого доброго. Замісто щоб хазяйнувати по-Божому, він заприятелював із Денисом, із Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на відробітки гроші, почав притискати людей… І сам жити став уже не так: закривився на якогось чи міщанина, чи Бог його й зна на кого… в горілку став укидатися… Все те не подобалося старосвітському дідові.

– Земля – мати, – казав він, – шануй її, то вона тебе озолотить, а оті генделі всякі, то чортзна-що! – то від лукавого!.. З того добра не буде!..

Він давно віддав синові все хазяйство, через те не встрявав до його. Щоправда, одного разу він сказав Остапові, що не туди він верне, дак той йому й одрізав:

– Не ваше діло, тату! Ви своє відробили, а тепер, коли здались на мене, то вже я робитиму так, як схочу.

– Аби розумно та по-Божому, – відказав старий і більше вже й не озивався за це. Він сам мав таку вдачу, що коли робив яке діло, то щоб ніхто не встрявав і не перешкоджав робити, як хочеш. Через те не мішавсь і до сина. Щоправда, він міг зовсім одібрати в його хазяйство і знову почати самому хазяйнувати, дак же раз, що був таки вже старий, а друге, що тоді повстала б у сім’ї сварка та незлагода, а дід Дорош сього не любив і як чуми страхався. Умерти хотів по-Божому, в упокої та в злагоді з усіма. А що синові порядки йому не подобались, то таки не вдержувавсь, щоб часом не докорити: скаже щось, мов кине слово, та й пішов і не слухає вже, чи йому що відкажуть, чи ні. А дивитися на все те не хотілось, – через те він, скоро починалась весна тепла і бджолу з омшаників заходжувались виймати, зараз переїздив жити в сей гайок, у катрагу, і вже рідко коли й зазирав додому, бо йому сюди й сорочку білу принесуть щонеділі, а їсти він і сам собі зварить. Так жив аж до осени, аж поки бджола переїздила до омшаника, – з нею вертався й дід до села.

Сьогодні, зараз по обіді, Гаїнка побігла з дому до матері, а звідти – до діда, на пасіку. Зінько ж не схотів іти до тестя, а прийшов просто сюди і оце лежав тепер у холодку під деревом, упиваючись свіжим запашним повітрям, а біля його сиділа й щебетала Гаїнка, а дід Дорош докидав часом і собі слівце.

– А батько питались, – казала Гаїнка, – чому ти до їх не прийшов… Якесь у їх там діло… Питалися, чи ти дома будеш? Ні, кажу, і він до дідуся піде…

– Яке ж там діло? – цікавився Зінько.

– А хиба я знаю? Казали – діло… Та вони сюди прийдуть сьогодні, то сам і попитаєш.

– Гаразд.

– А що, сину, – питав дід Дорош, – який хліб?

– Хвалити Бога, – добрий. Думка, що неврожаю не буде.

– Коли б то Бог дав!.. А то все неврожаї та неврожаї, – зведуться люде ні на що! – бідкався дід.

– А зведуться, діду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарствовати… А то ліси рубають, а земля сохне, і дощів меншає… І виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають…

– А як же їй силу вертати? – питав дід.

Зінько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзі, але дід і слухати не хотів, тільки рукою махнув:

– Ат! Вигадки! Колись і вчених не було, та які врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вчені понаставали, не вірють нічому старосвітському, все в їх дурниця! Гнівається земля, – тим і не родить! От що!..

– Хиба земля жива, діду? – спитала Гаїнка.

– А ти думаєш – ні? Вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по їй грішник іде… а як якого, то й з ями викине мертвого. Як люде гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається.

– Та чого ж вона гнівається? – спитався, усміхаючись, Зінько.

– Того, що її не шанують! Вона – наша мати, вона – свята! Її цілувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблють? – Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Іграшки йому!.. Або колись, було, молодиця як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От воно й родило і на вгороді й на полі. А тепер іде молодиця, прости Господи, як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти задріпана спідниця. Ну, хиба ж се шана землі? Ну, вона, свята, й гнівається.

Гаїнка глянула на свої коліна і побачила там плахту; тоді лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-під очіпку. Вона мерщій ухопила хустку, що лежала біля неї, й напнулася.

– Ні, діду, – відказав Зінько, – тут не в тому сила.

– Ат! – перепинив його дід. – От я тебе люблю дуже, Зіньку, що ти добрий чоловік і гарно, по-Божому, живеш, а отого вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже від лукавого, оті книги.

– Адже й Євангелія – книга, – сказав Зінько.

Дід розсердився:

– Що ти рівняєш? То Євангелія, а то казна-що!.. От уже не люблю!..

По стежці від поля почулася хода.

– Батько, батько йдуть! – скрикнула Гаїнка.

І справді, незабаром на краю пасіки стала висока гарна постать Остапова.

– Здорові, тату! – з неділею!

– Здоров, сину! І тебе з неділею!

– І ти тут, Зіньку? Здоров!

– Здорові, тату!

– А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й діло є.

– Казала мені Гаїнка. Яке ж там діло?

– Нехай же згодом, – одпочину трохи.

Сів до гурту і почав розпитувати діда Дороша про пасіку. Погомонівши, сказав до зятя:

– А ходім, Зіньку, до того лану, що біля Кривої бійки, я там щось хочу тобі показати.

– І я з вами, – скочила Гаїнка.

– Ні, ти не ходи, – звелів батько. – Ми зараз вернемось.

– Ну, дак вертайтеся ж швидче!

Тесть із зятем пішли з пасіки. Вийшовши на поле, пішли помалу серед високих житів, Зінько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм ділом. Як уже відійшли трохи геть, той загомонів:

– От що, Зіньку: є в мене одно діло дуже добре.

– Ану скажіть!

– Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?

– Ще б пак!

– Що, якби нам її в посесію взяти?

– Еге! Де ж таки? Дві з половиною тисячи десятин! Хиба ж то на нашу силу?

– Аби схотіли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, візьмемо землю, а тоді поділимо частками, – скільки кому треба. Адже тобі треба?

– Та трохи таки треба…

– І гаразд! і добре! – зрадів Остап. – Візьмеш, скільки схочеш.

– Або ще й на скільки грошей вистачить.

– За гроші не турбуйсь! – одказав Остап. – Коли в тебе зараз усіх нема, то можно на який час позичити, здобути… А там земля їх верне… Се вже я тобі грошей добуду.

– Спасибі вам, тату!

– Дак виходить – пристаєш?

– Чому – ні? Як уся громада пристане, то й я.

– Та ні ж бо! Се не вся громада братиме землю, а так – товариство, гурт.

– А як на мою думку, то краще, якби вся громада… Ну, а хто ж у тому гурті?

Остап почувався, що тепер він аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом:

– Та люде все гарні, заможні, – нема чого боятися, що невидержка буде з грішми, як панові платити.

– Хто ж то?

– Та ось я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут знаєш, не минеш і Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж він тобі брат, то треба вам родичатися…

– А ще хто? – допитувався Зінько.

– Та мабуть і всі…

– Ні, сіх мало; не подужають.

– Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усі… Може ще кого доведеться приняти, – того вже не знаю. Діло баришовите! Тут так, що можно на карбованець – два заробити.

– А чого ж то воно таке баришовите? – випитував Зінько,

– Отак! Та земля ж яка там добра – се раз. А друге – ціну на землю тоді вже ми самі, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землі, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скільки ж тобі десятин?

– Ніскільки, – відказав спокійно Зінько.

– Як то? – здивувавсь Остап. – А ти ж казав, що пристанеш.

– І пристану, коли вся громада візьме землю.

– А з нами ж чому не хочеш?

– Бо се багацьке товариство. Воно хоче підгорнути під себе громаду, а я того не хочу. І вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.

– Що ти мене вчиш? Я старіший за тебе!

– Дарма, тату, – аби я до діла казав.

– Чортзна-що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!

– Ні, сього не буде.

Остап почав умовляти, рахувати, які бариші будуть, як Зінько забагатіє.

– Нащо ви мені, тату, се кажете? Хоч бариш і добрий, дак грішний.

Тоді Остап зовсім розсердився. Що він, Зінько, все носиться з своєю правдою? Чи він думає, що сам за всіх розумніший та святіший? Нехай лиш слухається старіших за себе людей!

Зінько не змовчав і відказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнівався, покинув Зінька серед поля і, не попрощавшись, пішов сам додому на село.

Зінько вернувся па пасіку і був там аж до вечора.

Вже зірки позасвічувались на темно-блакитному небі і роса лягла важкими краплями на траву й на хліб, як Зінько з Гаїнкою верталися вдвох із пасіки додому, ідучи вузенькою стежечкою поміж високими житами.

– Що тобі батько казали? – питала Гаїнка, тулючись до Зінька.

– Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.

– А ти ж?

– А я не схотів.

– І не приставай, серденько, до їх. Бог із ними! Бо то такі страшні люде – оті Денис, старшина та Рябченко.

Зінько засміявсь:

– Чого ж вони страшні?

– Я не знаю… Тільки я їх, було, боюся, як вони приходють до батька та нишком про щось говорють.

– Страшні вони справді тим, що людей кривдють, – зітхнув Зінько.

– Хоч би вже батько з їми не приятелювали, – казала Гаїнка. – А то їх усі люде кленуть, а батько все з їми. Може се й гріх, що я про батька кажу, да тільки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за ті гроші, шо ще покійний Марко позичав у батька… Та як упала навколішки та плаче-плаче бідна, та батькові ноги цілує, щоб землі не брали… От же взяли… не помилували!.. Як згадаю, дак і тепер так би й плакала за нею!.. Як же його не сказати, хоч вони й батько?

– Через те ж і я ніколи не пристану до їх.

– І не треба… Глянь, глянь: зірочка!.. Ясна-яснюня!.. Ой, зірочки–сонцеві діточки!..

– А хто ж їх батьки?

– А хто ж? Місячко. Сонце, красна панна, пішла заміж за місячка… Їх дванадцять братів-місяців, дак вони по черзі й світють.

– А сонце ж як: за одним братом, чи за всіма дванадцятьма? – спитав, сміючися, Зінько.

– Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловіків було? – казала невдоволеним голосом Гаїнка. – От я вже знаю, що ти зараз скажеш, що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зірки… а зірки як дині, чи що? Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце як кавун!.. То сонце – красна панна, зірочки-діточки, а то кавун!.. Це ж зовсім негарно!.. А що: ти кажеш – русалок нема, а дідусь кажуть, що таки є!

– Ну от, знов! – загомонів Зінько невдоволеним уже голосом і почав розказувати їй, через що всі ті оповідання про відьом та про нечисту силу – неправда. Вона помітила, що йому се прикро, і слухала покірно, і казала сама собі думкою, що мусить із їм згодитися, бо Зінько такий розумний, усе знає – де ж таки, щоб він неправду казав! І гнівається на неї за се – так, трошечки, іноді, але гнівається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбірати: вона ж уже велика, сімнадцять років ось-ось буде… і заміж пішла вже…

І вона стиха, як маленька дитина, промовила:

– Еге, Зінечку, я більше вже тому не віритиму…

– І добре!.. От ми неодмінно про це книжку прочитаємо, – сказав Зінько. – А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?

– А неправда ж! – палко відказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на иншу стежку. – Я читала недавнечко «Катерину»… читала й співала її.

– Як то: співала?

– А так: дивлюся в книжку та й співаю.

– А на який же голос?

– А хто його зна… на який набіжить… Ось слухай, як я співала!

І вона почала співати перші куплети Шевченкової поеми:

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде,

Роблють лихо з вами.

Вона співала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зінькові подобався її спів.

– А що, гарно?

– Ще й дуже.

– Невже?

– Їй-бо, добре! І як cе ти вигадала?

– Хиба я вигадувала? Воно – саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так і хочеться співати.

– Та ти моє співоче!..

Гаїнка й справді була дуже співлива. Але тепер вона похитала головою й відказала:

– Ні, як коли… А чуєш, – он на селі співають.

Вони вже підходили до села і відтіля справді чути було дівочі й парубочі співи.

– Весело їм… гуляють!.. – промовила Гаїнка.

– Може й тобі хочеться до їх? – спитався Зінько.

– Ой ні! – відказала, хитаючи головою. Як я з тобою, дак мені вже нічого не хочеться.

І вона, ідучи, притулилась до його ще дужче.

– Справді? – спитав Зінько. – А буйного доброго намиста, такого, як у Горпини?

Вона не зараз одказала…

– Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…

Примітки

Ліворуч стояла невеличка катрага […] – катрага – курінь, хижка;

Тонка шия вгиналася під разками кольористого намиста й дукачів. –дукач (дукат) – жіноча прикраса у вигляді монети;

[…] як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. […] зараз народжується гаспид. – куцак, гаспид – чорт;

– Дак то ж на Русалчин Великдень. – Русалчин (Русальний, Мавський, Нявський) Великдень відзначався у перший четвер після Трійці. Уважалося, що в цю пору русалки та мавки набирали людської подоби;

[…] а оті генделі всякі, то чортзна-що! – гендель – торгівля, комерція;

[…] скоро починалась весна тепла і бджолу з омшаників заходжувались виймати […] – омшаник – приміщення для зберігання вуликів узимку;

Зінько почав був розказувати що прочитав недавно в книзі […] – може йтися про одну з книжок 5-томного видання «Розмови про сельське хазяйство» Євгена Чикаленка; наприклад, «Чорний пар, плодозмін і сіяна трава», що уперше вийшла друком 1897 р. в Одесі;

А тепер іде молодиця, прости Господи, як та росомаха […] – росомаха – хижий звір родини куницевих з густою, довгою і грубою шерстю чорно-коричневого кольору; тут у значенні страхіття;

– Я читала недавнечко «Катерину»… Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями […] – перші рядки Шевченкової поеми, вперше надрукованої у «Кобзарі» 1840 р.;