2. Зінько

Борис Грінченко

Зінько Сивашенко йшов полем. Ішов не поспішаючись, бо була неділя, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у неділю відпочити. І відпочивав справді, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-соняшним весняним днем, не душним, бо живущий вітрець розвіював духоту. Був кінець весни, саме той, як і хліб, і трава зростуть уже досить угору і блищать під соняшним промінням свіжим зеленим коліром свого молодого соковитого тіла.

Зінько зупинився, задивившись. Перед їм широко розляглись поля зелені з буйними хлібами. Вітер гуляв по їх, бив по їх своїми м’якими невидимими крилами, дихав на їх своїм запашним дужим диханням. Він грався з їми, він обнімався з їми, а вони, веселі, радісні, повні молодої сили, молодого життя, звивались під його обіймами, перекочувались моторними ясно й темно-зеленими хвилями.

Хвилювало, хвилювало зеленеє море. Утікали хвилі од вітру. Котилися, котилися, не перестаючи, все біжучи туди, в далеку далечиню, аж де небо схиляється до землі. Вони прибігали до його і плескали в його, і цілували його. А воно сміялось до їх широким, безмежним блакитним усміхом, і той усміх спадав на їх золотим дощем соняшним, несучи їм життя й силу.

А вітер, веселий і дужий, шугав між блакитним небом і зеленим морем і перекидався, і купався в просторах, і сповняв Зінькові груди якоюсь дивною молодою силою. Дихали груди так широко-вільно, і все тіло, міцне як сталь, трепетало тією силою, здрігалося від одного могучого поривання кудись кинутися, щось ізробити – щось велике, дуже і гарне-гарне!.. І Зінько й сам не помітив, як те поривання до руху, до діла вихопилося в його з грудей голосним криком:

– Гей-гей! – далеко розкотилося полем, і Зінькові здалося, що голос його долинув аж туди, до краю зеленого моря, і плеснув об беріг блакитного неба, і небо всміхнулось до його, до Зінька, так саме, як до того зеленого моря, як до тих ярів і байраків, що мріли здалека, як до тих пташок, що дзвеніли в повітрі, як до тих метеликів, що тріпотали кольористими крильцями над зеленими хвилями.

Ой, та й гарно ж жити на світі, та й легко ж, весело!.. Та як же й хочеться жити! Жити й працювати, робити щось гарне – таке, як оці поля красні! І він їх робить, тут є й його праця, – от він здалека бачить, як хвилює й його поле, полите його потом… Хвилює не згірше за инші, ні, ще й краще!..

Ой гарно ж, радісно, легко! І небо сміється, і поле сміється, і сміється щастя. Чому кажуть, що нема в світі щастя? На світі багато, багато щастя! Треба тільки його здобути. Все треба здобувати, ніщо саме до рук не йде, – так і щастя.

Все треба здобувати. Голова його спинилася над цією думкою. Чи се тільки зараз він до цього дорозумувався, чи й попереду знав? Авжеж знав, тільки що, може, не думав про се так… розбірно…

Все треба здобувати, ніщо саме до рук не йде. Здобудеш, – щасливий будеш, не здобудеш, – знидієш або згинеш.

Зінько почав думати, чи сам він завсігди робив так, почав згадувати минуле життя, перебірати одна по одній події. Почав з найближчих, що трапились сьогодні, вчора, і йшов далі, далі, пірнаючи в те море минулого життя, то ясних, то затуманених згадок. І потроху забув, з чого почав думати, самі згадки опанували його цілком і минуле стало перед їм як намальоване, як живе.

Почув у своїй душі біль, згадавши про те, про що ніколи не міг спокійно згадувати, хоч по тому минуло вже кільки років.

Його брат Роман, покинувши чесну працю, руйнував, укупі з товаришами-коноводами, своє село, забіраючи в людей коні, і врешті підпалив у Зінькового сусіди Струка клуню, щоб народ збігся на пожежу, а його товаришам-коноводам вільно було тим часом брати коні. Його піймано, мордовано, палено страшно, вимагаючи, щоб він виказав товаришів. Він не виказав нікого, витерпів, був довго хворий од мордування, а тоді, засуджений, пішов на Сібір. Суджено й тих, хто його пік, покарано тюрмою… Це все минулося вже, а й досі стоїть перед Зіньком як живе: і сей попечений, змордований брат, і другий брат, Денис, що дивився на те мордування залюбки, навіть пособив, ще й допоміг, щоб воно сталося… Ох, цей Денис!..

Боже! скільки горя було тоді в сім’ї! Батько занедужав тяжко і вже ніколи не видужав зовсім, – за рік умер з великого болю, з несвітського сорома… Мати й досі плаче…

Не міг батько після того Дениса бачити. Вигнав його від себе, не дав, а кинув як собаці його частку – усе, що той схотів, і з того часу не хотів і чути за його і не згадував ніколи. З тим і вмер. Зостався Зінько хазяйнувати вдвох із матір’ю. Хазяйнував так зо два роки, а мати все нарікала, що стара вже, не може сама господарювати… а хоч Зінько наймав наймичку, та наймичка не господиня, і треба Зінькові женитися.

А він не хотів. Бо не знаходив собі пари. Відколи парубкував, тільки одна дівчина й припала йому була трохи до вподоби – то була вбога сирота, байстрючка, наймичка Левантина – тиха, боязька і ніжно-гарна. Та її звів Роман, покинув з дитиною… Зінько таки хотів ії взяти, та вона, поховавши дитину, втекла від його… згодом умерла тяжкою смертю – так, що Зінько тоді й не знав… Він не знає навіть, де її могилка. Але згадка про неї жила в його в серці і не давала змоги думати про одружіння.

Та минув час, затих біль… Одружився Зінько, і тепер є старій матері відпочинок. І Зінькові добре. Було б і зовсім добре, якби не одно: якби не ті думки!..

Думки посідали Зінька, не давали йому впокою, гнітили йому серце, розсаджували голову. І не міг він їм дати ладу, хоч усі вони крутилися коло одного. От так, як у тій пісні співається:

Нема в світі правди, правди не зіськати,

Що тепер неправда стала правдувати.

От саме так: стала неправда правдувати, бо кривду вважають за правду. Зінько приглядався до сільського життя і бачив, що там саме так і є.

В громаді верховодили Копаниця, Денис, Рябченко та инші такі жмикрути, і ніколи, ні разу не обставали за правду, а тільки за свої бариши: що їм на руку, – за те репетували, билися, з рук ірвали, не думаючи зовсім, що в іншого через те сльози ллються. [ПТВ ІР НБУВ. – Арк. 19–19 зв.] Не добре діялось і в громаді. Там верховодили Копаниця, Денис, Рябченко та инші такі жмикрути, дбали не про добро людське, а тільки за свої бариші: що їм на руку, – за те репетували, билися, з рук ірвали, не думаючи зовсім, що в иншого через те сльози ллються. Та все ж таких багатирів було мало, а якби вони самі були, то певне нічого не могли б ізробити з громадою, бо громада великий чоловік. Та на лихо сама громада їм пособляла. Одні стояли за їх через те, що були їм винні, напозичавшися багато, то не мали сили й змоги проти їх іти; другі змагалися й собі вибитися вгору на більше багатство, то держалися багатирської купи, сподіваючися, що та їм швидче пособить перевагу взяти над иншими громадянами: третіх багатирі купували за горілку, і таких було трохи чи не найбільше. Зоставалася невеличка купка самостайніших людей, але одні з їх не знали, як обстати за своє право, а другі були вже занадто малосилі, щоб могли гору брати. Через те в громаді багато гукали, репетували, сперечались, але подужували завсігди багатирі з своїми прибічниками й полигачами. І дедалі – вбивалися все в більшу та в більшу силу. Народу намножилося стільки, що вже йому не ставало тієї землі, яка в його була, а багатирі силкувалися підгортати під себе й ту, скуповуючи її в убожчих хазяїнів, або забіраючи за позичені й невернені гроші. Дедалі кожен з їх ставав усе потужніший та потужніший, і Зінькові здавалося, що може прийти такий час, коли вони посядуть усю землю громадську, і громаді доведеться на їх робити.

Такий лад здавався Зінькові поганий. Хиба ж не могло бути краще? Але як?

Сього Зінько не знав. Але він певний був, що се можно знати і що десь хтось його знає. Де й хто? Може його знають пани, великі генерали? Може вчені люде? Може де по книжках написано? Адже по книжках списано всяку науку: і як у Бога треба вірити, і як по закону треба робити, і як та з чого що сталося на світі – все! Чому ж би не було там про те, як завести ліпший лад на селі?

До панів, великих генералів не можно Зінькові доступиться, хоч мабуть вони й знають про все, чого йому треба. Про вчених людей – не про панів, а таки про справді вчених людей – Зінько тільки чув, що вони є, але зроду ні одного не бачив, не зна й які вони і де їх шукати. Лишаються хиба книжки.

Багато про все це Зінько думав. Ще змалечку він не такий удався, як усі: був тихий замислений хлопець. Слухняний, робив завсігди, що наказувано, тільки великий забудька був: оце пасе телята й доглядає добре, щоб як у шкоду не вскочили… А навкруги трава зелена, небо широке, пташки летючі… Як вони літають? Через що вони літають? А якби чоловік собі крила приробив, то літав би? Мабуть ні, бо якби можно було, то давно б уже всі люде поробили собі крила та й літали б, – се ж краще, ніж ходити або їздити. А чого ж пташкам можно? Уже ж люде розумніші за пташок, то певне колись вигадають так, що й літатимуть. Ото б добре було! Аж до неба можно було б долинути та й подивитись що там є… на Бога й на янголів глянути. Еге-ге! тепер він знає, чого люде не можуть літати: бо якби могли, то й кожен грішний чоловік замісто пекла залітав би в рай та й надокучав би Богові. Тим то Бог так і зробив. Хоч воно й не по правді, бо й між пташками не всі ж праведні, а є й грішні. Он шуліка – кожну пташку роздирає. А може ж йому то від Бога звелено, щоб пташки їсти? Так як людям можно їсти вівці, воли, кури… Як чудно на світі: одне одного їсть: вівця їсть траву, а чоловік та вовк вівцю; пташка їсть комашок, а шуліка та чоловік їсть пташок; риба їсть чирваків, а чоловік рибу… Штука! – чоловік усе їсть, тільки його ніхто не їсть! Хиба ніхто? А вовк та ведмідь як піймає, то й з’їсть, коли чоловік його не вб’є. Он як: одне одного їсть, одне одного їсть… А се погано, бо воно болить, як різати або вбивати. Чому б було так на світі, щоб ніхто нікого не їв, а їли або хліб, або садовину, або городину, або траву… Ха-ха-ха! Це б тоді люде паслись як телята!..

– Ой-ой-ой! А де ж це телята?

Гляне, аж вони давно в шкоді. Біжить Зінько завертати… Побачить сторож або хазяїн та таких духопелів йому надає… Бувало так, що й займано, то Зіньковому батькові доводилось платити за спаш. Батько грімав, а Денис і бив за се…

Зріс трохи Зінько, парубком уже був, заманулося йому вивчитися читати. Школи в їх тоді ще не було, дак Зінько з свого заробітку дякові платив, аж поки той навчив його так-сяк читати. Писати він і сам трохи привчився: купив собі пропись у городі та й навчився самописки… Помалу пише, але все ж пише. Читає краще. Він уже багато книжок попрочитував. З святих книг Євангелію найбільше вподобав. Здорово тяжко розбірати, а книжка справді свята, бо написано, як по правді жити, людей не кривдючи. А з несвятих книжок найбільше йому до смаку припало дві. Одного разу він був у городі на базарі і купив там дві старенькі, в поганеньких палітурках, книжки. Одна була менша і звалася: «Роберт Оуен». Важко було її розуміти, – Зінько й тепер ще не все в їй розібрав. Але оце він розібрав добре: є така земля Англія, а в тій Англії на хвабриках та на заводах робочому народові дуже погано було жити; дак вийнявся такий чоловік, Роберт Оуен, – він усе клопотався, щоб тим людям краще жити було і всякого способу до того добірав, самого себе не жаліючи. І Зінькові цей Роберт Оуен здавався таким гарним чоловіком, – трохи чи не святим: де ж таки – багатий пан, міг би собі сласно їсти й пити, хорошо ходити, ні про що не дбавши, а він за вбогих людей так клопочеться! Зовсім як святий! В книжці був Оуенів патрет. Зінько вийняв його звідти, оддав завести в рямці під скло і почепив на стіні. Дививсь на його й думав:

– От бач же, вийнявся там такий чоловік, що за вбогих людей обстав. Чому ж у нас нема такого, щоб обставав за наших хліборобів та й позаводив серед їх кращі порядки?

Друга книга була Зінькові така зрозуміла, така зрозуміла, як ще ні одна в світі: кожне тобі словечко в їй Зінько тямив, розумів і почував, бо воно йому якось до душі, до серця промовляло. Звалася та книга «Кобзарь Тараса Шевченка», і як Зінько читав її, то так, мов батька рідного чув, або до пісні, що кохана дівчина співає, прислухався. Так гарно!.. І написано про такі прості речі і про простих людей, а гарно! Через те ж і гарно воно Зінькові було, бо йому сподобалося, що про простих людей однаково, як і про панів великих, говориться. І Зінько так собі думав:

– Велика душа в того чоловіка була, що сю книгу списав, бо він розібрав, що й ми люде, та й каже про нас, як про людей.

І він вийняв з книги патрет Тарасів Шевченків та й його почепив поруч із Оуеном у рямцях за склом. Дивлючись на його, згадував раз-у-раз усякі його щирі слова (знав із голови багато); а як згадає такі, як от:

Найменшого брата, –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати!

то йому аж сльози бреніли на очах. Дух переймало йому й тоді, як читав:

Учітеся, брати мої,

Учітесь, читайте –

І чужого научайтесь

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає.

Спершу він не розумів, до чого се тут матір ізгадується, але далі, багато разів прочитавши «Кобзаря», замалим не вивчивши його всього, думавши про його часто, таки зрозумів…

І тоді сказав сам собі, що буде він поважати свою хату, не хоче відбиватися від своїх людей і буде вчитися.

Вчитися! О, цього бажала вся душа його, до цього поривалася вся істота його! Вчитися, щоб знати, як і що є на світі і через що воно так. Учитися, щоб знати, як запобігти лихові, як зробити, щоб не кривда, а правда правдувала! Він певний був, що наукою сього зможе дійти, бо не дурно ж той, хто написав «Кобзаря», люблючи так дуже правду та вбогих людей, велів усім учитися. Він знав, нащо се казав, і Зінько хоче його слухатися, за його приводом іти і вчитися.

Але як? Де? Від кого?

До школи вже пізно було йти такому, як він. Через те пішов до вчителя, просючи, щоб той учив його самого, а він за те йому платитиме.

– Чого ж тебе вчити? – запитав учитель.

– Всієї науки, яка є на світі! – відказав Зінько.

Учитель засвистів, а тоді зареготався.

– Дурний ти!

– Та я знаю, що я дурний, – тим і прийшов, щоб ви мені розуму доточили.

– Хиба ж можно всіх наук навчити?

Та й почав лічити які є науки: і така, і сяка, і он яка… Аж моторошно Зінькові стало…

Одначе, все ж ізгодився вчити Зінька дечого і справді за рік навчив його трохи арихметики та підучив дужче розуміти книжки… Та незабаром Зінько побачив, що сей учитель і сам не дуже більше знає… та й до книги мало коли зазира, а все то в карти гуляє, то в беседі горілочку цмулить, то з собакою качок диких стріляти бігає… А ще більше не сподобався він Зінькові тим, що на кожного селянина, хоч би якого старого й поважного, каже «ти» та величається перед мужиками, що він пан… Покинув Зінько до його ходити. Наважився вчитися сам.

Купив собі арихметику, щоб і далі вчити її, купив геограхвію, бо хотів знати про всякі землі… Купував іще багато всяких книжок. Які були в його гроші, що міг би на парубоцькі вбори витрачати, абощо, – все віддавав за книги. Купував на базарі, в щетинників і в поганенькій книгарні в городі. Купував, не знаючи, які вони, а так – яка до вподоби припаде своїм заголовком. Купував і читав багато і врешті кинув. Здебільшого йому траплялися недотепні, а часом і гидкі книжки. Зінько не знаходив серед цього мотлоху того, чого шукала його розумна, світу прагнуща голова. Над «Кобзаря» та над «Роберта Оуена» книги не знайшов, хоч не збувся надії колись таки вишукати, чого треба. Знав бо, що є добрі книги, але сам не тямив, по чому їх пізнавати і де їх знаходити. Зрозумів, що мусить засягти поради в якогось тямущого чоловіка.

Де ж він? Де його шукати?

Навкруги, поблизу Зінька, його не було. Учитель сам не дуже дбав за книги, батюшка не любив розмовляти з селянами ні про що, опріче церковних справ; панок Глушківський (поблизу жив) тільки й знав, що ганяв з хортами за зайцями, то Зінько й не сподівавсь там нічого доброго почути… та й не смів до його, до незнайомого, йти..

– У город хиба піти? – думав собі парубок часом, але зараз же й покидав цю думку: раз, що він якось не полюбляв того города після нещасливого випадку з Романом та з Левантиною, а друге – до кого б же він і там удався? Все невідомі люде, не схочуть з їм і говорити. І зоставався Зінько сам із своїми думками…

Хоч і не зовсім сам. Таки були деякі товариші, що він міг із їми розмовляти про те, що турбувало його розум і серце. Найбільше з Карпом та з Васютою…

Примітки

[…] гнітили йому серце, розсаджували голову. – розсаджувати – тут у значенні розколювати, розбивати;

Нема в світі правди, правди не зіськати, / Що тепер неправда стала правдувати. – початкові рядки народної пісні; Грінченко подав їх за варіантом тексту, вміщеному Пантелеймоном Кулішем у «Записках о Южной Руси» (1857, т. II, с. 101-102; суч. видання: Куліш П. Повне зібрання творів. Наукові праці; Публіцистика. – К., 2015. – Т. ІІІ: Записки о Южной Руси [У 2 кн.] / Упоряд., комент. Василь Івашків. – Кн. 2. – С. 74).

[…] гризлися, а найбільше за тую батьківщину, як собаки за маслак. – маслак – кістка;

[…] подужували завсігди багатирі з своїми прибічниками й полигачами. – полигач – помічник, спільник у лихій справі;

[…] Зіньковому батькові доводилось платити за спаш. – спаш – псування тваринами посівів, трави;

[…] купив собі пропись у городі та й навчився самописки… – пропись (пропис) – посібник зі зразками каліграфічного письма, самописки – самотужки (навчитися писати);

Одна була менша і звалася: «Роберт Оуен». – Роберт Оуен – англійський (валлійський) філософ та соціаліст-утопіст, який уявляв майбутнє суспільство як корпорації невеликих трудових громад. Одна з ключових ідей Оуена – про те, що людина є продуктом середовища і що змінити її можна, лише змінивши середовище існування – пронизує художню і публіцистичну творчість Грінченка. Зінько «міг» прочитати біографічний нарис Андрія Камєнського «Роберт Оуэн. Его жизнь и общественная деятельность», виданий 1893 р. у Петербурзі в серії «Жизнь замечательных людей»;

Звалася та книга «Кобзарь Тараса Шевченка» […] – «Кобзар» – загальна назва видань поетичних творів Шевченка. Після появи 1840 р. першого видання у Петербурзі під цією назвою у ХІХ ст. надруковано низку видань. Знайомство з творами Шевченка мало вирішальний вплив на становлення національної свідомості як героя твору, так і його автора;

Обніміте, брати мої […]

Учітеся, брати мої […]

У повісті подано рядки з шевченкового послання «І мертвим, і живим». Попри те, що вище у тексті згадано про купівлю Зіньком окремого видання «Кобзаря», Грінченко цитує поетичний твір за «Частиною з „Посланія”», уміщеною в першому томі збірника «Вік» (1900). Про це свідчить перший рядок одного з фрагментів – «Учітеся, брати мої […]», який насправді Шевченкові не належить (Вік (1798–1898). – К.: Друк. С. В. Кульженко, 1900. – С. 108–109);